Соціальні гарантії

1. Види і форми соціальних гарантій населенню та джерела їх фінансового забезпечення

Вітчизняне законодавство встановлює комплекс пільг, переваг, гарантій та компенсацій, які є правовими інструментами реалізації особою своїх конституційних прав та прав, визначених іншими законами держави. Ці інструменти орієнтовані насамперед на захист громадян та повнішу реалізацію їхніх трудових, майнових, соціальних, особистих та інших прав.

Із загальноправової точки зору пільги, переваги (привілеї), гарантії та компенсації є окремими правовими категоріями, хоча в законодавчих актах вони тісно переплітаються, межують між собою, а іноді й підміняють одна одну. На побутовому рівні ці поняття часто ототожнюють, об'єднуючи їх терміном «пільги». Іноді пільгами називають і законодавчо закріплені права громадян, зокрема працівників, що надаються для належного виконання службових обов'язків.

З огляду на правову спеціалізацію ці категорії суттєво різняться за змістом, порядком застосування та правовими наслідками дотримання чи недотримання відповідних норм.

Пільга — це передбачене законом повне або часткове звільнення окремих категорій громадян (за віком, заслугами, місцем проживання тощо) від виконання загальних вимог, правил чи обов'язків, установлених законодавством.

Перевага (привілей) — це виключне право, надане законодавством окремій групі осіб із певної категорії громадян, на звільнення від дотримання загальних норм, правил чи обов'язків.

Гарантії — це передбачені законодавством умови, засоби та заходи, що забезпечують та охороняють права й інтереси громадян у трудовій, житловій, земельній, кредитно-фінансовій та інших сферах відносин.

Компенсації — це фінансове або майнове (натуральне) відшкодування громадянину втрат чи витрат, понесених ним, відповідно до законодавства.

Право на пільги, переваги, гарантії та компенсації має понад третина населення країни. Це право визначається 46 законодавчими актами, зокрема за професійною (службовою) ознакою — 22 законами, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України. Пільги за соціальною (категорійною) ознакою надаються на підставі 24 законодавчих актів.

Така значна кількість нормативних документів свідчить про прагнення держави на початку 90-х років убезпечити населення від економічної нестабільності та запобігти різкому падінню рівня життя. Водночас це призвело до знецінення самої ідеї державних соціальних пільг для ветеранів війни та праці, ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи та інших категорій громадян [6, c. 124-126].

Водночас держава як головний суб'єкт соціальної політики має:

1) забезпечувати ухвалення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють питання соціального захисту;

• визначати на законодавчому рівні умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг та інших соціальних гарантій;
• здійснювати соціальне забезпечення з державного бюджету, надавати соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок Державного та місцевих бюджетів;
• встановлювати основні соціальні стандарти, нормативи та контролювати їх дотримання;

2) здійснювати нагляд та контроль за дотриманням законодавства про соціальний захист населення України у встановлених формах;

3) гарантувати та забезпечувати реалізацію права громадян на соціальний захист, на добровільний вибір системи та механізмів отримання пільг, передбачених законодавством.

В умовах радикального реформування економіки України потрібна виважена державна соціальна політика щодо надання пільг за соціальною ознакою, яка б ураховувала особливості економічних і соціальних перетворень.

За останні 12 років ухвалено понад 25 законів, якими встановлено численні державні соціальні пільги громадянам. Однак жоден нормативно-правовий акт так і не визначив єдиного порядку надання таких пільг.

Відсутність системного нормативно-правового забезпечення надання державних соціальних пільг створює труднощі у практичному застосуванні порядку їх надання, встановленого законами.

Регулювання суспільних відносин, що виникають між громадянами та державними (недержавними) установами й організаціями з питань надання соціальних послуг та пільг на сучасному етапі розвитку економіки України, зумовлює потребу у створенні ефективного механізму забезпечення соціальних гарантій, визначених законодавством України.

Через брак реальних даних про кількість осіб, які мають право на пільги, та вартість послуг, що мають їм надаватися, неможливо впровадити уніфіковані підходи до визначення обсягу видатків державного бюджету на відшкодування витрат надавачам послуг. Відповідно, компенсація вартості наданих пільг юридичним особам здійснюється в межах фінансових можливостей держави, що призводить до зниження якості та порушення порядку надання послуг [3, c. 229-231].

Порядок надання пільг базується на принципі відшкодування витрат підприємствам, які надають пільгові послуги. Проте вартість послуг, що надаються юридичними особами, залежить від їхньої тарифної політики, а не від державного регулювання вартості пільги.

Щороку на надання пільг громадянам за соціальною ознакою потрібно близько 18 млрд гривень. Попри постійне збільшення видатків державного бюджету на соціальний захист та соціальне забезпечення (зокрема, у 2004 році обсяг видатків зведеного бюджету зріс на 1,5 млрд гривень порівняно з 2003 роком), постійно бракує фінансових ресурсів для забезпечення пільг.

Частина населення (залежно від реєстрації місця проживання, доступу до розвинутої інфраструктури) взагалі не отримує пільг, на які має право згідно із законодавством. Фактично це прихований дефіцит бюджету та чинник дестабілізації державної фінансової системи. Постійні спроби скасувати або звузити надання державних соціальних пільг окремим категоріям населення створюють соціальну напругу в суспільстві.

Аналіз існуючого порядку надання пільг з погляду ефективності соціального захисту населення дає підстави стверджувати, що:

• діючий порядок надання пільг сформовано безсистемно, без урахування особливостей економічних процесів у країні та її фінансових можливостей;
• надмірне розширення категорій громадян, які мають право на пільги за соціальною ознакою, знецінює саму ідею надання пільг ветеранам війни та праці, ліквідаторам наслідків Чорнобильської катастрофи та іншим категоріям населення;
• сучасне недосконале нормативно-правове забезпечення надання державних соціальних пільг не сприяє вирішенню питань соціального захисту населення та приведенню чинного законодавства соціальної спрямованості у відповідність до міжнародного права;
• пільги не виконують функції соціального захисту населення [5, c. 163-166].

Необхідність фінансового забезпечення соціальних гарантій працівникам бюджетної сфери, які мають право на відповідні пільги, зумовила застосування критерію прожиткового мінімуму для використання ними такого права.

Розмір наданих працівникам бюджетної сфери пільг у грошовому еквіваленті разом із їхнім грошовим доходом обмежується величиною прожиткового мінімуму, встановленою для працездатних осіб, і не повинен її перевищувати.

Водночас, з огляду на необхідність забезпечення певних соціальних гарантій окремих працівників бюджетної сфери, було зроблено виняток для осіб, які мають право на пільги щодо безоплатного користування квартирою з опаленням та освітленням відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я, Закону України «Про освіту» та Основ законодавства України про культуру.

Критерій прожиткового мінімуму не застосовувався і при наданні пільг громадянам за соціальною ознакою, оскільки життєвий рівень забезпеченості ветеранів війни, ветеранів праці та інших є досить низьким, адже основним джерелом їхніх доходів є пенсійне забезпечення. Це спонукає до пошуку інших варіантів вирішення фінансового забезпечення пільг з урахуванням фінансових можливостей держави, а також моніторингу досвіду інших країн, зокрема пострадянського простору, щодо фінансового забезпечення програм соціального захисту населення.

Упорядкування надання пільг, налагодження чіткого обліку громадян, які мають право на пільги, запровадження системного надання пільгових послуг, поетапне впровадження системи надання пільг у готівковій формі за добровільним вибором громадян, які мають відповідне право, та визначення реальних розмірів бюджетних витрат, що спрямовуються на забезпечення програм соціального захисту, — це напрями, за якими проводитиметься подальша робота у цій сфері.

Спрощення процедури отримання пільгових послуг, адресне надання пільг окремим категоріям громадян, а також облік реальних розмірів бюджетних витрат на відповідне фінансове забезпечення потребують системного та категорійного підходу до форми надання пільг громадянам.

Це дасть змогу впорядкувати видатки державного бюджету на забезпечення пільг окремим категоріям громадян, які мають право на пільги, та забезпечити ефективність державного контролю за використанням бюджетних коштів [4, c. 84-86].

2. Формування і напрями використання прибутку підприємства

Прибуток — це частина виручки, яка залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства.

У сучасних ринкових умовах господарювання в Україні почали змінюватися форми та методи управління економікою підприємств. Вплив ринкових законів і реформ на господарську діяльність підприємств не завжди є позитивним, тому більшість господарюючих суб'єктів перебуває у стані ризику. Підприємства відчувають дефіцит обігових коштів, не завжди вчасно можуть розрахуватися за борговими зобов'язаннями, що насамперед призводить до збитків.

Одним із важливих напрямів оздоровлення фінансового стану підприємства є удосконалення напрямів формування прибутку, аналіз методів його максимілізації, оптимізація витрат та розробка стратегії управління прибутком. Кінцевим позитивним результатом господарської діяльності підприємства є прибуток. Прибуток — це грошовий дохід, утворений у результаті виробничо-господарської діяльності. Прибуток виконує такі основні функції:

• оцінка підсумків діяльності підприємства;
• розподіл доходу між підприємством і державою, підприємством і його робітниками, між сферою виробництва і невиробничою сферою;
• джерело утворення фондів економічного стимулювання і соціальних фондів.

Отже, у зростанні прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава. На підприємствах приріст прибутку досягається не лише завдяки збільшенню трудового внеску колективу, а й за рахунок інших факторів. Саме тому на кожному підприємстві необхідно систематично проводити аналіз формування, розподілу та використання прибутку.

Головними завданнями, що стоять перед підприємством з метою управління формуванням та використанням прибутку, є:

• систематичний контроль за виконанням планів одержання прибутку;
• виявлення факторів формування показників прибутку та розрахунки їхнього впливу;
• вивчення напрямків і тенденцій розподілу прибутку;
• виявлення резервів збільшення прибутку;
• розробка заходів для використання виявлених резервів.

Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і є головним показником її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямовується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні [8, c. 141-142].

Прибуток характеризує ефективність господарювання за всіма напрямками діяльності: виробничої, збутової, постачальницької, інвестиційної, фінансової. Прибуток становить основу економічного розвитку підприємства, зміцнює його фінансовий стан та фінансові відносини з партнерами.

Крім цього, прибуток є основним джерелом фінансування витрат на виробничий і соціальний розвиток підприємства, найвагомішим джерелом централізованих ресурсів держави: до доходів бюджету здійснюються відрахування від одержаного доходу підприємства, значною частиною якого є прибуток. Це означає, що доходи підприємства повинні задовольняти не тільки фінансові потреби, а й потреби держави на фінансування суспільних фондів споживання, розвиток науки, освіти, охорони здоров'я. Таким чином, у збільшенні прибутку зацікавлені як підприємство, так і держава.

Прибуток як економічний показник являє собою різницю між ціною реалізації та собівартістю продукції (товарів, послуг), між обсягом отриманої виручки та сумою витрат на виробництво й реалізацію продукції.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально надходить у розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток [2, c. 91-92].

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку.

Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

Операційний прибуток, який часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.

Джерела прибутку та його обчислення

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.

У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і за обчислення прибутку (Пр) відраховують від виручки, тобто:

Пр = Вр - Срнв - Сн,

де Вр — виручка від продажу продукції; Срнв — собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними витратами; Сн — витрати, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на певний період.

Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважають головним. Поряд із ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.

Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).

Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.

Розглянута схема обчислення величини загального прибутку за його джерелами має важливе значення для аналізу та прийняття господарських рішень. Але треба мати на увазі, що прибуток є об'єктом оподаткування.

У зв'язку з цим державні органи суворо регламентують методику обчислення оподатковуваного прибутку в нормативних актах. Так, згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) оподатковуваний прибуток (По) обчислюється за формулою:

По = Дв - (Вв + АВ),

де Дв — валовий дохід за певний період; Вв — валові витрати за той самий період; АВ — сума амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів.

Основною складовою валового доходу є виручка від продажу продукції. У нього включають також прибуток від продажу майна і від позареалізаційних операцій. Валові витрати — це передусім витрати на реалізовану продукцію, а також втрати від продажу майна (перевищення балансової вартості об'єктів над виручкою від їхнього продажу). Амортизаційні відрахування виокремлено із загальної суми витрат, оскільки нарахування таких контролюється фіскальними органами в особливому порядку [1, c. 154-157].

Напрямки використання прибутку

У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників (інвесторів).

Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), надходить у повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників.

Відповідно до принципових (головних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини:

1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток);

2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.

Цю загальну схему розподілу прибутку можна конкретизувати стосовно підприємств із різними організаційно-правовими формами. Це стосується насамперед акціонерних товариств (підприємств). Як відомо, власники акцій одержують частину корпоративного прибутку у вигляді дивідендів (доходу інвесторів на вкладений капітал). Щодо акціонерного підприємства дивіденди можна розглядати як плату за залучений від продажу акцій капітал.

Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка істотно та неоднозначно впливає на фінансову стабільність і перспективи розвитку підприємства. Спрямування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і високий рівень таких виплат збільшують попит на акції та підвищують їхній ринковий курс. Водночас обмежується власне джерело фінансування, ускладнюється розв'язання завдань перспективного розвитку підприємства.

Зрозуміло, що низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. З урахуванням цих обставин акціонерне товариство (підприємство) мусить вибирати таку дивідендну політику, яка відповідала б конкретним умовам його діяльності [7, c. 178-180].

Основними варіантами дивідендної політики можуть бути: 1) виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 2) виплата дивідендів зі щорічним певним зростанням; 3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибутку; 4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 5) виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. Кожний із цих варіантів має свої переваги й недоліки і застосовується, як правило, не постійно, а в межах певного перспективного періоду з урахуванням економічної кон'юнктури та фінансового стану підприємства.

Розподіляючи прибуток підприємства, величину дивіденду у відсотках (d) визначають за формулою:

d = Пд / Кст • 100,

де Пд — частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів; Кст — статутний капітал (фонд) підприємства.

Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію (D) відповідно становитиме:

D = Пд / Na,

де Na — кількість акцій, що формує величину статутного капіталу (кількість проданих акцій).

Частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, визначається відповідно до вибраного варіанта дивідендної політики. Досвід зарубіжних корпорацій свідчить, що частка величини Пд у чистому прибутку коливається в межах 30—70%. Якщо вона менша за 30%, то виплати вважаються заниженими, а коли її відносний розмір більший за 70% — завищеними [10, c. 173].

Список використаної літератури

1. Гриньова В. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. - 431 с.

2. Зятковський І. Фінанси підприємств : Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів / Ігор Зятковський. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Кондор, 2003. - 362 с.

3. Кудряшов В. Фінанси : Навчальний посібник / Василь Кудряшов; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 356 с.

4. Опарін В. Фінанси : (Загальна теорія): Навч. посібник / Валерій Опарін; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: КНЕУ, 2002. - 238 с.

5. Петровська І. Фінанси: (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник / Ірина Петровська, Дмитро Клиновий. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: ЦУЛ, 2002. - 299 с.

6. Романенко О. Фінанси : Підручник / Олена Романенко; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 310 с.

7. Слав'юк Р. Фінанси підприємств : Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 459 с.

8. Філімоненков О. Фінанси підприємств : Навч. посібник / Олександр Філімоненков. - 2-ге вид., перероб. та доп. - К.: Кондор, 2005. - 397 с.

9. Фінанси : Навчальний посібник / Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін. - К.: Знання, 2006. - 247 с.

10. Фещенко Л. Фінанси : Навчальний посібник / Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 209 с.