Соціальне вчення Нового часу

1. Соціальне вчення Нового часу

2. Специфіка соціального управління

3. Анкетування як соціологічний метод збору інформації

Список використаної літератури

1. Соціальне вчення Нового часу

У період переходу від Середньовіччя до Нового часу протистояння двох підходів у розв'язанні фундаментального питання соціології дедалі чіткіше набуває форми конфлікту між індивідуалістичною (ліберальною) та соціалістичною течіями, які стають ідеологічною основою двох класів буржуазного суспільства, що формуються.

У XVIII столітті у працях французьких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, К. А. Гельвеція, Д. Дідро та інших) дістали подальший розвиток теорії про суспільство та принципи його вдосконалення. Саме тоді оформилася так звана цивільна концепція, згідно з якою подолання будь-яких форм несвободи можливе через тривалий процес морального розвитку як окремої особистості, так і суспільства загалом.

Представники утопічного соціалізму — Ж. Мельє, Мореллі, Г. Маблі, Г. Бабеф — обстоювали думку про необхідність негайного усунення нерівності та запровадження суспільної власності через народну революцію, а також ліквідацію релігії та церкви як інституцій, що підтримують деспотизм і пригнічення.

Початок XIX століття став передумовою виникнення соціології як окремої науки. У цей період сформувалися економічні, соціально-політичні та теоретичні засади для її виокремлення в самостійну галузь знань. Прискорення економічного розвитку спричинило загострення конфліктів між буржуазією та пролетаріатом, що виявлялося в активних протестах робітників (чартистський рух, повстання ткачів у Ліоні та Сілезії тощо).

Масові виступи одного класу та протидія з боку іншого сприяли формуванню виразної класової свідомості. Нестабільність виробничих відносин зумовлювала потребу в пошуку оптимальних, науково обґрунтованих шляхів подолання кризових явищ і створення такого соціального середовища, яке б максимально сприяло економічному зростанню.

Соціально-політичне життя на межі XVIII–XIX століть перебувало під значним впливом Великої Французької революції. Революція, яка проголосила гасло «Воля! Рівність! Братерство!», продемонструвала ілюзорність об'єднавчих ідей Просвітництва, що знайшло відображення в поляризації соціально-політичних теорій. На початку XIX століття з гострою критикою капіталізму, що розвивався, виступили соціалісти-утопісти А. К. Сен-Симон (1760–1825), Ш. Фур'є (1772–1837), Р. Оуен (1771–1858). Конструюючи модель ідеального соціалістичного суспільства, вони продовжили розробку принципів організації справедливого суспільного устрою.

Паралельно з поширенням соціалістичних ідей активно розвивалася ліберальна ідеологія, у межах якої свобода особистості (нації, класу) розглядалася як головна умова функціонування та прогресу суспільства. Держава («нічний сторож») визнавалася інструментом захисту безпеки особи, недоторканності приватної власності, свободи слова, підприємництва, совісті та думки, однак їй не дозволялося втручатися в економічне життя [3, c. 42-44].

У межах ліберальної концепції оптимальне регулювання соціально-економічних відносин розумілося як спонтанний процес, що здійснюється через механізми вільного ринку. Ці ідеї в той період розробляли І. Бентам (1748–1832), Дж. Остін (1790–1859) та інші. Їхні соціально-політичні погляди спиралися на теорію економічного лібералізму, створену А. Смітом (1723–1790).

Серед безпосередніх попередників соціології, що зароджувалася, варто назвати Сен-Симона з його концепцією соціальної фізики, згідно з якою соціально-історичний процес є поступальним рухом людства від нижчих суспільних форм до вищих; Фюстеля де Куланжа (1830–1889), який на основі узагальнення історичного матеріалу спробував вивести соціологічні закономірності реального соціального процесу, приділяючи особливу увагу точності та надійності первинної інформації; А. Кетле (1796–1874), який розвинув статистичний метод як інструмент кількісного аналізу соціальних процесів і явищ.

На той час можливості традиційної соціальної філософії видавалися значною мірою вичерпаними. Дедалі більшої уваги потребували такі центральні питання:

1) чи існують у соціальній сфері закони, подібні до законів природи, або ж їхнє існування суперечить принципу альтернативності, що лежить в основі людської поведінки;

2) наскільки, якщо це взагалі можливо, науки про людину та суспільство є об'єктивними й вільними від оцінних суджень;

3) чи можна пояснювати колективну поведінку людей на основі поведінки окремих індивідів, або ж науки про суспільство мають справу з надіндивідуальними явищами?

Унаслідок цього посилилася потреба вийти за межі філософії, яка вже не видавалася достатньо науковою, і чіткіше окреслити предмет науки про суспільство.

Поступово сформувалися основи соціологічного бачення світу (або соціологічного стилю мислення), що передбачає:

1) розгляд суспільства як системного цілого, що функціонує та розвивається за власними законами;

2) орієнтацію на вивчення реально існуючих суспільних відносин на противагу утопічним описам ідеального суспільного ладу;

3) опору на емпіричні методи дослідження [8, c. 34-36].

У цьому контексті питання про те, чи може соціологія бути матеріалістичною або ідеалістичною, видається недоречним, оскільки відображає застарілі уявлення про основні напрями філософії. Соціологія за своєю сутністю не є ані матеріалістичною, ані ідеалістичною — вона є реалістичною наукою, тобто, як уже зазначалося, у центр уваги ставить дослідження соціальної реальності, того, що існує насправді, оточує нас і впливає на наше майбутнє. Такий реалізм став наріжним каменем нової науки від самого початку її існування.

Варто зауважити, що XVIII та XIX століття позначені надзвичайним прогресом у природничих науках — тих науках, які також вивчають реальність, але реальність фізичну, хімічну, біологічну тощо. Емпіризм — ще один чинник зародження соціології. Емпіризм означає опору на досвід. Досвідне знання — це знання, яке можна перевірити, на відміну від філософського спекулятивного абстрактного знання. У випадку із соціологією важливу роль із самого початку відігравала статистика. Однак слід підкреслити, що соціологія — це зовсім не справа «людей з анкетками», вона ставить значно загальніші завдання, ніж опитування громадської думки.

Водночас можливість постійної роботи з кількісними даними принципово відрізняє її від соціальної філософії. Окрім соціальної статистики, важливе значення для соціології мало розвинення наприкінці XVIII — на початку XIX століття етнографічних досліджень. Починаючи з епохи великих географічних відкриттів, розповіді про життя заморських народів були улюбленим читанням освіченої європейської публіки, і настав час, коли знання про інші народи стало додатковим чинником розвитку самосвідомості європейських суспільств [11, c. 25-27].

2. Специфіка соціального управління

Особливість управління у сфері соціально-політичних відносин полягає в тому, що для характеристики цієї діяльності недостатньо кількісних показників — кількості партій, активних виборців тощо. Таке управління не зводиться до певних технічних прийомів. Важливо створити механізм, який би вдало поєднував централізацію із самоврядуванням, з участю широких мас в управлінні. Особливого значення набувають уміння політиків ухвалювати правильні рішення та добре орієнтуватися в кожній конкретній ситуації. Інтуїція, передбачення наслідків рішень, прогноз — усе це не стільки засвоюється в процесі теоретичного навчання, скільки набувається з досвідом.

Соціальне управління є одним з основних видів управління, що полягає в: забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем; формуванні критеріїв і показників соціального розвитку об'єкта; розробці та застосуванні методів розв'язання проблем, що виникають; досягненні запланованих параметрів у розвитку соціальних відносин і процесів суспільства.

В управлінні суспільним розвитком можна виокремити такі напрямки:

• управління соціально-економічними процесами, що передбачає соціальний контроль за виконанням соціально-економічних програм, спрямування та мотивацію економічної діяльності людей, регулювання економічної поведінки людини, її ролі в системі економічних відносин;
• управління соціально-політичними процесами, яке полягає у відтворенні змісту політики та способів її впровадження в життя;
• управління процесами сфери духовного життя, що виявляється у формі освіти й виховання, визначенні засобів та методів активного залучення людей до суспільного життя.

Соціальне управління здійснюється через регулювання відносин між окремими спільнотами людей відповідно до головних завдань розвитку суспільства. Визначення соціального змісту цих завдань, шляхів і засобів їх розв'язання є цільовою функцією соціального управління. Вона полягає в усуненні суперечностей суспільного розвитку та гармонізації інтересів різних соціальних груп.

Наукове управління життєдіяльністю суспільства за своєю соціальною сутністю є процесом приведення суб'єктивної діяльності людей у відповідність із потребами суспільного розвитку. Однак таке узгодження та досягнення єдності відбувається лише за допомогою системи управління [7, c. 85-87].

Систему соціального управління становлять:

методи управління — планування, організація, контроль, облік, аналіз, стимулювання, виховання;

засоби цілеспрямованого впливу на соціальні процеси — управлінські рішення, виробничі завдання, розпорядження, накази, прохання, норми, стимули, санкції;

організаційна структура — внутрішня побудова системи, яка відображає особливості розподілу та кооперації праці, технічні засоби збирання, збереження та передавання інформації, мотивацію тощо.

Ядром системи управління є люди — керівники, спеціалісти, допоміжний персонал і робітники. Система управління діє на всіх рівнях вияву соціальних процесів (суспільство, організація, особистість).

Найбільш загальна її соціальна мета — використання організаційно-технічних, економічних і соціальних можливостей об'єкта управління для розв'язання соціальних завдань.

Сучасна життєдіяльність будь-якої соціальної організації потребує вдосконалення системи управління, позбавлення її бюрократизму та формалізму. Розробка та запровадження відповідної системи управління починається зі збирання інформації. Ця функція відкриває управлінський цикл, і її сутність виявляється в обґрунтуванні мети управління, завдань та засобів їх реалізації.

Сучасне управління виробництвом гостро відчуває дефіцит, зокрема, соціальної інформації. Якщо техніко-економічній інформації приділяється належна увага і керівники знають технічні можливості підприємства, показники його економічної сфери, то в соціально-психологічному кліматі, механізмі трудової поведінки працівників, чинниках, які її визначають, вони орієнтуються погано. Ефективне управління виробництвом потребує знання керівником інтересів і потреб кожного працівника, його мотивів до праці, трендів.

Тренд (від англ. trend — тенденція, відхил) — домінуючий напрямок у розвитку будь-якого явища, процесу, досить стійка перевага певних суджень у громадській думці.

За переходу від планової економіки до ринкової, від тоталітарного суспільства до демократичного без такої інформації управління просто неможливе. Потрібна принципова переорієнтація управлінської діяльності, зокрема, в напрямі задоволення соціально-гуманітарних потреб громадян відповідно до міжнародних стандартів. Це зумовлює необхідність зміни ціннісно-нормативної орієнтації всіх ланок управлінської сфери та структур суспільства. Економічні критерії слід розглядати як ресурсні можливості чи обмеження в процесі реалізації соціально орієнтованих проектів, а не брати їх за найголовнішу мету, як це було за часів планової економіки, коли головними були не якість і кількість спожитих населенням товарів та продуктів, а валові обсяги продукції.

Саме на підставі такої інформації можливе успішне виконання інших функцій: прогнозування, що має ймовірнісний характер, планування, яке полягає у визначенні конкретних засобів для досягнення поставленої мети, організації, спрямованої на формування керуючої та керованої систем (об'єкта та суб'єкта управління), регулювання, що має на меті збереження, підтримання й удосконалення системи управління, вплив на свідомість і поведінку людей за допомогою економічних важелів (заробітної плати, прибутку, ціни), правових та адміністративних заходів.

Завершується управлінський цикл такими функціями, як облік — отримання, обробка, аналіз і систематизація інформації — та контроль відповідності процесу функціонування об'єкта управління управлінським рішенням, що приймалися [1, c. 144-146].

Функції втілюються в управлінському рішенні — засобі управлінського впливу, організованої взаємодії суб'єкта та об'єкта управління.

Управлінські рішення класифікуються за:

• структурою об'єкта управління (державні, обласні, районні тощо);
• структурою суб'єкта управління (суспільні та колективні, єдиноначальні та колегіальні);
• характером здійснення управлінського впливу (адміністративний, економічний, соціально-психологічний).

Зміст процесу опрацювання та реалізації управлінських рішень зумовлюється їхньою соціальною специфікою. Підготовка і прийняття рішень, організація і контроль їх виконання — це елементи єдиної цілісної системи управління, оскільки тільки сукупність цих дій забезпечує ефективність соціального управління.

В основі підготовки управлінського рішення лежить пошук проблеми та способів її розв'язання. Соціологічними методами розробки рішення є «мозкова атака», ділова гра, дискусія тощо, а методами організації виконання — регламент (економічний, адміністративний), самомотивація.

Регламент — це сукупність правил, що визначають діяльність державного органу, установи, організації.

Процес соціального управління є безперервним. Після реалізації розроблених заходів розпочинається збирання нової інформації про соціальні параметри того самого об'єкта управління, але вже такого, що за своїм станом якісно відрізняється від попереднього.

Значне місце в системі управління соціальним розвитком соціальної організації належить соціально-психологічним методам, призначеним для впливу на соціально-психологічні відносини між людьми. Специфіка цих методів полягає в орієнтації на використання неформальних відносин, щонайповнішому врахуванні в процесі управління потреб та інтересів окремих груп і осіб.

Соціально-психологічні методи включають такі процедури:

• підбір членів організації з урахуванням їхніх соціально-психологічних характеристик, їх сумісності, що створює передумови для успішного формування і розвитку колективів;
• формування і розвиток соціальних норм трудової поведінки на основі підтримання традицій, звичаїв, звичок, що сприяє зміцненню колективу, підвищенню свідомості його членів, розвитку в них почуття відповідальності;
• уведення системи соціального регулювання через використання договорів, зобов'язань;
• соціальне стимулювання, тобто створення умов для соціально-психологічної заінтересованості в досягненні певних цілей, результатів у загальноосвітньому, морально-естетичному, культурному розвитку членів організації, підвищенні кваліфікації, ініціативному, творчому ставленні до службових обов'язків, що позитивно впливає на ефективність діяльності організації;
• сприяння задоволенню тих потреб, які можуть бути задоволені в межах даної організації через упорядкування сфери дозвілля, позавиробничого часу, побуту, спортивної та різної позавиробничої діяльності.

Соціальне самопочуття працівника багато в чому визначається тим, наскільки активно він бере участь в управлінні. Демократизація виробничих відносин, самоврядування — обов'язкова умова ефективного функціонування виробничої організації [9, c. 116-119].

Важливою функцією самоврядування є розвиток структури, формування складу колективу. Це виборність деяких керівників, набір працівників у штат, їхнє звільнення, просування по службі. Тут важлива роль належить громадським організаціям.

Функція забезпечення режиму й ритму роботи соціальної організації передбачає участь працівників у розв'язанні питань організації праці, технологічної дисципліни тощо.

Самоврядування, безумовно, має виконувати функцію планування, яка характеризує участь членів організації в плануванні її життєдіяльності на всіх стадіях розвитку.

Контрольна функція самоврядування може різною мірою реалізовуватися через всі інші перелічені функції. Наприклад, участь колективу в розв'язанні виробничих питань, активність у висуванні пропозицій для вирішення інших життєво важливих питань діяльності організації [15, c. 109].

3. Анкетування як соціологічний метод збору інформації

Анкетування — це емпіричний соціально-психологічний метод отримання інформації на основі відповідей на спеціально підготовлені питання, що відповідають основній задачі дослідження та складають анкету. Анкетування є методом масового збору матеріалу за допомогою спеціально розроблених опитувальників, які називаються анкетами. Цей метод ґрунтується на припущенні, що людина відверто відповідає на поставлені їй питання. Однак, як свідчать останні дослідження ефективності даного методу, ці очікування виправдовуються приблизно наполовину. Ця обставина значно звужує діапазон застосування анкетування та підриває довіру до об'єктивності отриманих результатів.

Величезна роль у підвищенні якості техніки збирання первинної інформації відводиться правильному складанню інструментарію, серед видів якого головним є соціологічна анкета (або опитувальник). Анкета (з латинської — «розслідування») є також однією з умов отримання об'єктивно значущих результатів різного роду опитувань населення. Тому розробці анкети соціологи надають особливого значення.

Створенню анкети передує тривалий етап розробки програми соціологічного дослідження, оскільки до анкети закладаються не тільки гіпотези, але й сформульовані задачі, які необхідно буде розв'язати в ході проведення соціологічного дослідження. Перекласти основні положення науки на питання, що адресуються респондентам, — дуже складна процедура, що потребує всебічних знань у галузі соціології, соціальної психології, математики, соціолінгвістики тощо.

Для чого ж необхідний такий переклад? Зазвичай існують великі розходження між науковими термінами та повсякденною мовою людей, тому різні поняття матимуть для простих людей і вчених неминучі відмінності в інтерпретації.

Інформація, закладена в гіпотезах, як правило, має абстрактний характер і утруднює відповіді опитуваних на ті чи інші запитання. Часто респондент не може дати об'єктивну інформацію, тому що події, які цікавлять соціолога, застаріли, і опитуваний їх погано пам'ятає, або вони не мали для нього істотного значення. На відповіді в анкеті можуть вплинути також особистісні відношення між опитуваним і соціологом, рівень довіри до останнього. Людина також може спотворити відповіді в анкеті виходячи з міркувань престижу або через некоректність питань, що задаються. Можуть бути й інші обставини, що призводять до деформації відповідей на питання соціологічної анкети.

Таким чином, при розробці анкети соціологічного дослідження виникають об'єктивні труднощі, які соціолог неодмінно повинен собі чітко уявляти. Якщо не враховувати особливостей формулювання питань в анкеті, то навіть при дотриманні всіх інших вимог щодо організації соціологічного дослідження можна отримати помилкові результати [11, c. 214-215].

Анкета — це аркуш із низкою запитань, який пропонують заповнити особі, щоб отримати потрібні відомості про неї.

Зараз у психолого-педагогічних дослідженнях широко застосовуються різні типи анкет:

• відкриті, що потребують самостійного конструювання відповіді;
• закриті, у яких учням доводиться обирати один з готових відповідей;
• іменні, що потребують вказувати прізвище випробуваного;
• анонімні, що обходяться без нього, та інші.

При складанні анкети враховуються:

• зміст питань;
• форма питань — відкриті або закриті;
• формулювання питань (ясність, без підказки відповідей тощо);
• кількість і порядок проходження питань. У психолого-педагогічній практиці кількість питань зазвичай співвідноситься не більш ніж з 30–40 хв роботи методом анкетування; порядок питань найчастіше визначається методом випадкових чисел.

Анкетування може бути усним, письмовим, індивідуальним, груповим, але в будь-якому випадку повинне відповідати двом вимогам — репрезентативності й однорідності вибірки. Матеріал анкетування піддається кількісній і якісній обробці.

Добре опрацьована анкета, як правило, може бути заповнена опитуваним протягом не більш ніж 30 хвилин. Далі, як показує практика, настає психологічний поріг стомлюваності, і увага до заповнюваної анкети істотно знижується. Однак існують й інші погляди на це питання. Зокрема, вважається, що чистий час, який потрібен для заповнення анкети, — це не найголовніше. Дослідники повинні думати про те, на які питання опитувані будуть відповідати охоче, які питання чи малюнки їх зацікавлять, а які ні. Інтерв'ювання має справляти на опитуваного гарне враження, тому для цього існують так звані розважальні, буферні та ігрові запитання, що підтримують інтерес респондента до заповнення анкети.

Нарешті, варто пам'ятати, що думки й оцінки людей дуже мінливі та часто піддаються коливанням. Щоб уникнути перекручування отриманих даних, найкраще використовувати стислі строки для проведення опитування й обробки соціологічної інформації [8, c. 284-285].

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. — 3-є вид., випр. й доп. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8. Лукашевич М. Соціологія: Базовий курс: Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. — К.: Каравела, 2005. — 310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс: Підручник для студ. вузів / Ірина Попова; Пер. з рос. В. П. Недашківський. — 2-е вид. — К.: Тандем, 1998. — 270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія: Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 206 с.

12. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2002. — 559 с.

13. Соціологія: Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів / Укл.: В. М. Піча, Н. М. Хома; Соціологічна асоціація України. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. — 474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В. І. Воловича. — К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. — 727 с.

15. Соціологія: Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 335 с.

16. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій / Наталія Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — 3-є вид., перероблене і доп. — Львів: Кальварія, 2003. — 540 с.