Соціальна структура суспільства

1. Суспільний розподіл праці та соціальна структура.

2. Сучасні прояви соціального розшарування в українському соціумі.

3. Міграція: поняття та основні різновиди.

4. Емпіричні дослідження соціальної мобільності на сучасному етапі.

Список використаної літератури.

1. Суспільний розподіл праці і соціальна структура

Поділ праці являє собою процес, у ході якого різні види діяльності з обробки продуктів відокремлюються один від одного, що веде до появи нових виробництв і галузей.

Проте таке визначення було б не зовсім повним без висвітлення окремих характеристик цього явища.

Насамперед, поділ праці слід розглядати як історичну категорію. Він перебуває в безперервному русі та постійно змінюється, що відображає досягнутий рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть розглянуті історичні етапи еволюції поділу праці.

По-друге, поділ праці не обмежується лише мікроекономічним рівнем, тобто рамками окремого підприємства. Він є системою суспільної праці, що формується внаслідок якісної диференціації трудової діяльності в процесі суспільного розвитку.

По-третє, поділ праці виступає передумовою виникнення товарного виробництва. Однак ця причина стає дієвою лише тоді, коли поділ праці супроводжується відокремленням виробників. Це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, стають самостійними власниками. Спеціалізуючись на певному виді діяльності, вони змушені обмінювати власну продукцію на інші товари для задоволення своїх потреб. Саме так вони можуть забезпечити себе необхідним. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.

Поглиблення поділу праці сприяє розвитку товарного обміну та стає важливим рушієм ринкової економіки.

Поділ праці, як зазначалося раніше, є ключовим чинником у розв'язанні суперечності між безмежними потребами та обмеженістю ресурсів. Проте цей чинник має певні межі дії й не поширюється на всі економічні ресурси, особливо на ті, що обмежені природою та не відновлюються після використання у виробництві. Іншими словами, поділ праці не здатен відновити запаси нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших природних копалин.

Водночас поділ праці може ефективно долати обмеження виробничих можливостей. Це досягається завдяки тому, що він є потужним чинником зростання продуктивності праці. Історичний досвід показує, що людство приділяло увагу поділу праці саме тому, що він забезпечував значне підвищення її ефективності.

Суспільний поділ праці має такі функціональні форми:

• загальний — розподіл праці між великими сферами матеріального та нематеріального виробництва, такими як промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок тощо;
• частковий — розподіл праці всередині великих сфер за галузями, наприклад, важка та легка промисловість, скотарство і землеробство, а також усередині них, зокрема нафтовидобуток, металургія та автомобілебудування у складі важкої промисловості;
• одиничний — розподіл праці в межах окремого підприємства.

Розвиток суспільного поділу праці за будь-яких соціально-економічних умов означає постійне існування стійких відмінностей у змісті та характері різних видів праці й окремих виробничих процесів. Розподілена праця постає як сукупність видів спеціалізованої конкретної праці, кожен з яких має певні техніко-економічні характеристики.

Зрозуміло, що виробничий процес, розділяючись на відносно самостійні фази, неминуче концентрується на окремих стадіях виробництва на певній території, в окремих країнах. Тому виділяють два види територіального поділу праці: міжрегіональний — між регіонами однієї країни, та міжнародний — між різними країнами.

Основою структурованості суспільства є природа, яка розділила людей за віком, статтю та расою.

Крім того, у процесі життєдіяльності люди вступають у спілкування, формуючи розгалужену систему взаємодій. Саме ця сукупність зв'язків утворює соціальну структуру.

Соціальна структура — це сукупність взаємопов'язаних і впорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними.

Соціальна структура формується на основі різних ознак: класових, національних, статевих, вікових, професійних та інших.

Основні типи соціальної структури:

• соціально-класова структура — сукупність суспільних класів, їхні зв'язки та відносини (класи, соціальні верстви, соціальні групи);

• соціально-професійна структура (виробничі та інші колективи й організації);

• соціально-територіальна структура (міське та сільське населення, поселенські спільноти тощо);

• соціально-демографічна структура (сім'я, вікові та статеві спільноти);

• соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи).

Суспільство складається з різних соціальних спільнот і груп, які:

- займають різні позиції в системі соціальної нерівності, у диференціації населення за такими показниками, як влада, власність, доходи тощо;

- пов'язані між собою політичними, культурними та економічними відносинами, а також виступають суб'єктами функціонування соціальних інститутів.

Соціальні спільноти — це об'єднання людей, які виникають і формуються на основі:

- культурно-історичної самобутності (народи, нації);

- родинних зв'язків і схожості життєвих етапів (сімейні, статево-вікові тощо).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними та територіально-регіональними ознаками.

Історичними чинниками формування соціальних спільнот були:

• умови соціальної реальності, що зумовили об'єднання людей;

• спільні інтереси значної частини індивідів;

• розвиток державності та форми організації людей у різноманітних соціальних інститутах;

• спільна територія, що забезпечує міжособистісні (прямі та опосередковані) контакти.

Соціальні спільноти як цілісність характеризуються такими показниками:

• умови життєдіяльності, опосередковані політичними, економічними та соціальними особливостями;

• спільні інтереси індивідів, які взаємодіють між собою;

• ставлення до конкретних соціальних інститутів і цінностей;

• соціально-професійні характеристики індивідів, об'єднаних у спільноту;

• належність до територіальних утворень.

Одні спільноти формуються об'єктивно, незалежно від волі та бажання людей (класи, верстви, нації), інші ж створюються свідомо й цілеспрямовано (політичні партії, громадські організації тощо).

Між окремими елементами соціально структурованого суспільства існують необхідні взаємозв'язки, тобто соціальні відносини.

Соціальні відносини органічно поєднують соціальні спільноти в соціальну структуру як її механізм, а соціальна структура є формою, що організовує їх у певну цілісність.

Соціальні відносини інтегрують соціальні спільноти в цілісну соціальну систему, яка самоорганізується та має складний ієрархічний характер.

Процеси диференціації в суспільстві є наслідком розподілу економічної, політичної та культурної структур, розподілу й спеціалізації праці, ставлення до власності тощо.

Кожну соціальну спільноту характеризують такі соціально-психологічні показники:

• рівень згуртованості соціальної спільноти;

• характер взаємодії між індивідами.

2. Нові форми соціального розшарування в сучасному українському суспільстві

В умовах сьогодення України особливо актуальним, з огляду на якість життя, є забезпечення оптимальної соціальної диференціації через суттєве збільшення частки середнього класу. Це здатне запобігти невиправданим і небезпечним для стабільності суспільства розривам у рівні життя різних груп населення. Однак для цього потрібна певна система дієвих форм організації соціального життя, які можуть на практиці нейтралізувати негативні процеси соціального розшарування.

Саме тому фундаментальною основою системи реалізації соціальної політики є створення рівних можливостей для реалізації здібностей і задоволення життєвих потреб людей на основі відповідності розмірів отриманих матеріальних винагород і соціальних благ тому внеску, який зробив індивід (соціальна група) у розвиток суспільства.

Проте при цьому варто враховувати, що існують соціальні групи, життєдіяльність яких не може регулюватися цим принципом.

Насамперед це діти, підлітки та молодь, які не створюють матеріального чи соціального продукту, але потребують значних витрат суспільства на своє утримання. Ці витрати є необхідними, оскільки саме вони забезпечують майбутнє суспільства та гарантують його подальшу життєдіяльність.

Соціальною групою, яка не створює цінностей для суспільства, але споживає їх, є також пенсіонери, які завершили свою трудову діяльність через різні об'єктивні обставини. При розподілі серед представників цієї спільноти матеріальних і соціальних благ принцип відповідності трудового внеску отримуваним благам може застосовуватися, оскільки їхній попередній внесок у розвиток суспільства може бути досить об'єктивно оцінений.

До соціальних груп, члени яких мають доступ до розподілу матеріальних і соціальних ресурсів, не беручи участі в їх створенні, також можна віднести індивідів, які через фізичні чи психічні обмеження не можуть займатися трудовою діяльністю. Незважаючи на це, суспільство повинно створювати умови для утримання цих людей, керуючись насамперед принципом гуманності.

Крім того, існує ще одна дуже важлива категорія членів суспільства, наявність якої необхідно враховувати при розробці системи соціальної політики. Йдеться про людей цілком працездатних, але таких, що з тих чи інших причин не змогли адаптуватися до суспільства. Ця категорія особливо зростає в період значних соціальних зрушень. Врахування в соціальній політиці адаптаційних можливостей цього прошарку набуває першочергового значення в транзитивному суспільстві, яке здебільшого перебуває в кризовому становищі.

У цьому контексті особливої значущості набуває соціологічний підхід до визначення критеріїв та показників, за якими ці групи населення можуть бути виокремлені. Зважаючи на ці обставини, обов'язковою умовою при розробці соціальної політики є встановлення соціальних пріоритетів, тобто соціальних завдань, які визнаються суспільством на певному етапі його розвитку як найбільш значущі, нагальні та невідкладні. Особливої ваги такий принцип набуває в суспільстві, що перебуває в кризовому становищі. За наявності економічної кризи та кризи влади порушуються усталені критерії розподілу ресурсів. При цьому в першу чергу страждають ті верстви населення, які мають обмежений доступ до засобів виробництва та матеріальних благ. Тому перед державою постає завдання встановлення таких соціальних пріоритетів, реалізація яких, з одного боку, забезпечила б підтримку найбільш слабких, а з другого — зберегла б перспективно працездатні соціальні групи.

Але констатація необхідності певних соціальних пріоритетів ще не означає, що створені можливості їх реалізації. Для цього потрібна система дієвих форм забезпечення соціальних прав людини. Ефективність такої системи може бути досягнута лише за умов розуміння сутності кожної з її ланок.

У масовій свідомості будь-яке забезпечення соціальних прав сприймається однозначно як захист або допомога. Насправді ж, залежно від соціальної мети, серед організаційних форм, які використовуються для виведення з кризи певних соціальних прошарків, слід розрізняти соціальний захист, соціальну допомогу та соціальну підтримку. Як правило, вони в певному співвідношенні присутні в кожній соціальній програмі.

Реалізація соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Соціальний захист — це система заходів, спрямованих на усунення перешкод до реалізації громадянами своїх соціальних прав. Особливістю соціальних прав людини є те, що вони виникають із факту її належності до суспільства, тому соціальний захист є всезагальною вимогою.

Отже, державні механізми забезпечення соціального захисту спрямовані на кожну людину, незалежно від її майнового стану та матеріальної забезпеченості. Соціальний захист як явище соціальної політики стосується не лише найменш забезпечених категорій населення. Зрештою, усі громадяни бажають захисту від забруднення довкілля та пов'язаних із ним соціальних недугів.

Соціальна допомога — це система заходів, що передбачає покращення стану певних соціальних прошарків шляхом соціальних програм та забезпечення діяльності мережі відповідних соціальних закладів. Соціальна допомога спрямована на збереження якості життя людей, які потрапили в скрутне становище. Ця допомога залежить від економічного стану суспільства, управлінської спроможності держави та особистої відповідальності людини за своє життя.

Соціальне розшарування та формування різних за рівнем добробуту та соціальними ознаками груп (класів) є невід'ємною рисою ринкових перетворень у суспільстві. Розвиток підприємництва, розширення приватного сектору в економіці, масова приватизація, скрутне становище бюджетної сфери, розвиток малого, середнього та великого бізнесу сприяють соціальному розшаруванню і в кінцевому результаті призводять до формування в суспільстві різних соціальних класів. Для забезпечення соціальної та економічної стабільності в суспільстві важливе значення має сформованість так званого «середнього класу», який є носієм певного світогляду, стилю та якості життя, що відображає рівень добробуту основної частини населення. Потужний середній клас є індикатором рівня соціально-економічного розвитку держави, створює стійку групу споживачів, які стимулюють розвиток сфери послуг, виробництва та національного ринку продовольчих і непродовольчих товарів. В Україні процес формування середнього класу є помітним, але ще далеким від завершення.

Так, на сьогодні в нашому суспільстві найбільш чисельною, все ж таки, залишається група населення, яка за рівнем сукупних доходів та витрат перебуває за межею бідності або на межі малозабезпеченості. І це є найбільш негативним наслідком соціально-економічного розвитку України за роки незалежності. Зубожіння основної частини населення відбувається на тлі швидкого збагачення окремої малочисельної верстви українців. Масштаби бідності найбільш наочно спостерігаються саме в сільській місцевості. Тривала економічна криза протягом 90-х років, розвиток тіньової економіки призвели до значної соціальної поляризації в суспільстві, де на одному полюсі перебуває маса бідних та малозабезпечених, на іншому — незначна кількість дуже багатих, а між ними — малопотужний поки що прошарок середнього класу. Така соціальна структура населення є надзвичайно деформованою і не сприяє успішному розвиткові держави та формуванню ідей соціального партнерства в нашому суспільстві.

Визначення якості та рівня життя населення є непростим завданням, яке передбачає оцінку значної кількості показників. Якість життя визначає загальні умови життєдіяльності особи, а рівень життя — можливість задовольняти свої матеріальні та духовні потреби, можливість доступу до засобів, що забезпечують гідний рівень життя, та можливість займати певне місце в ієрархічній структурі соціальних класів і груп. Для оцінки рівня життя використовуються показники, які в загальних рисах визначають добробут особи (або сім'ї, домогосподарства). Серед них: витрати домогосподарств у розрахунку на одну особу (гривень); питома вага витрат на харчування в загальній сукупності витрат особи (або домогосподарства); середня заробітна плата, структура доходів та витрат особи (домогосподарства); частка осіб, що за сукупним доходом перебуває нижче межі малозабезпеченості; обсяги споживання окремих видів продуктів харчування в розрахунку на 1 особу; житлові умови; наявність накопичень у вигляді особистих грошей, банківських вкладів, нерухомості, акцій підприємств та ін.; забезпеченість легковим автотранспортом; витрати на споживання послуг (зокрема освіти, охорони здоров'я, культурно-побутових та ін.), на непродовольчі товари, у тому числі на організацію дозвілля та відпочинку. Для визначення добробуту населення проводять аналіз доходів та прибутків як окремих осіб, так і домогосподарств. Під домогосподарством розуміють сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують та витрачають кошти.

Слід відзначити, що офіційна статистика дає можливість лише частково відобразити характер соціального розшарування, яке відбулося за останні роки в нашому суспільстві. Значною залишається частка тіньової економіки та тіньових доходів громадян, які зумовлюють існування значних відмінностей між офіційним (задекларованим) і реальним рівнем добробуту певної частини населення. Поки що в Україні не створені ні адміністративно-правові, ні суспільні засади, які б сприяли виведенню економіки з тіні, реально не відбувається декларування доходів та витрат, або значна їх частина приховується, формуючи тіньовий фінансовий обіг. За цими ознаками ми ще дуже далекі від стандартів європейських країн.

3. Міграція: сутність і типи

Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція.

Міграція — це процес зміни постійного місця проживання індивідами чи соціальними групами, їх переміщення в інший регіон або іншу країну, а також переселення з села в місто чи навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування, притягання та доступності шляхів міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів у їхніх рідних місцях. Це можуть бути соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха тощо.

Чинниками притягання є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.

Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо зміни місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Виділяють міграцію міжнародну та внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. З ним пов'язані й депортації народів, здійснювані диктаторськими, тоталітарними режимами. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня суспільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним із найдинамічніших за станом рухливості населення регіонів у світі. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу та утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських держав був узятий курс на етнократизм, що виштовхувало значні маси людей із місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому й непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення на хвилі прагнення возз'єднатися з рідними, сім'ями, які опинилися тепер в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів, відновлення їхніх політичних прав, моральна реабілітація. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна напрямків міграційних потоків. Наприклад, якщо в 1991—1992 рр. в Україну більше приїздило людей, ніж виїздило з неї, то, починаючи з 1994 року, з погіршенням економічної ситуації, з України більше стало виїздити. Активізації зовнішньоміграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання та свободу пересування.

Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування». Люди їздять в інші країни, щоб вигідно продати товари вітчизняного виробництва, а звідти привезти для продажу іноземний товар.

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють процеси реорганізації, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді процеси реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. У процесі реорганізації відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування та розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація в першій фазі реалізації посилює дезорганізацію, практично неминучу в перехідному періоді.

4. Сучасні емпіричні дослідження соціальної мобільності

Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи та місця, які вони посідають у системі суспільної ієрархії, а й конкретного індивіда, котрий також змінює свої позиції.

Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми — американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авторитетний соціолог сучасності — англієць Д. Голдторп. Останній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:

• горизонтальна — передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи.

Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять.

Швидкість мобільності — це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки-«страти». Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу — ознака кризових чи перехідних суспільств (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності — це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонтальному напрямах за певний час.

Сукупний індекс мобільності — це показник, який враховує швидкість та інтенсивність мобільності.

У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної мобільності, що відбувалися в 70-90-ті рр. XX ст. Аналізуючи суттєві зміни у структурі виробництва розвинутих капіталістичних країн, зумовлені науково-технічною революцією, соціологи дійшли таких висновків: рівень мобільності чоловіків зріс; збільшилася кількість випадків руху великої амплітуди; третина «білокомірцевих» службовців походить із робітників; значно обмежені можливості мобільності в жінок; відбувається збільшення кількості посад високого рангу та, як наслідок, посилюються можливості мобільності в суспільстві.

Переважні тенденції соціальної мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х рр. XX ст.:

• масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність, зумовлена кризовим станом суспільства в період інституціональних змін, який знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;

• спадні соціальні переміщення як домінантні тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;

• висхідні соціальні переміщення характерні для порівняно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);

• зміна професії як складова стратегії виживання;

• примус до самозайнятості без професійної перекваліфікації;

• рух у спадному напрямку суттєво переважає рух у висхідному напрямку;

• стратегії успіху властиві переважно молоді, у той час як для середнього та старшого покоління характерні стратегії виживання.

Об'єктивні знання про соціальну мобільність свідчать про реальні переміщення в суспільстві, про рівень демократичності, відкритості та стабільності цього суспільства.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності відносять процеси переміщення в географічному просторі та процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального пласта в інший, угору чи вниз, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: «просування вгору» і «деградація», тобто соціальне підвищення і соціальне пониження. Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи та проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп із цих верств.

Низхідна соціальна мобільність існує у двох різновидах. Суть першого полягає в переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу; при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. Інший різновид проявляється в деградації соціальної групи загалом, у пониженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності. У першому випадку можна уявити людину, що впала за борт корабля, у другому — занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борту.

Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних укладів. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності, тобто переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів, де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Закритими, замкнутими називають типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі. Таким суспільствам властива кастовість, клановість чи гіперполітизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. Інакше постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Список використаної літератури

1. Герасимчук А. Соціологія : Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян ; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. - 3-є вид., вип. й доп. - К. : Вид-во Європейського ун-ту, 2003. - 245 с.

2. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс : Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. - К. : Каравела, 2005. - 310 с.

3. Пшеничнюк О. Соціологія : Посібник для підготовки до іспитів / Олена Пшеничнюк, Олена Романовська. - 2-е вид., доп. та переробл. - К. : Вид. Паливода А. В., 2005. - 169 с.

4. Ратушна Г. Соціологія : Матеріали курсу лекцій / Галина Ратушна ; М-во освіти України ; Тернопільський держ. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Тернопіль : Астон, 1999. - 148 с.

5. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник ; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. - Харків : ВД «ІНЖЕК», 2005. - 206 с.

6. Соціологія : Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Академія, 2002. - 559 с.

7. Соціологія : Курс лекцій / Упоряд. П. П. Марчук. - Тернопіль, 1998. - 300 с.

8. Соціологія : Підручник / За ред. Володимира Пічі. - 3-тє вид., стереотип. - Львів : Новий Світ-2000, 2006. - 277 с.

9. Соціологія : Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін. ; За ред. Н. П. Осипової ; М-во освіти і науки України. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 335 с.

10. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій / Наталія Черниш ; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. - 3-є вид., перероблене і доп. - Львів : Кальварія, 2003. - 540 с.