Соціальна робота та молодіжна політика в Португалії

Південноєвропейський тип соціального захисту характерний для Італії, Іспанії, Греції та Португалії. У цих державах відповідні системи почали формуватися або модернізуватися порівняно нещодавно — лише в останні десятиліття. Таку модель нерідко описують як перехідну або таку, що перебуває у стадії становлення. У західній науковій літературі її називають «рудиментарною».

Зазвичай у межах цієї моделі рівень соціального захисту є доволі невисоким, а відповідальність за нього значною мірою покладається на родичів та сім'ю. Саме тому сімейні структури та інші інститути громадянського суспільства відіграють тут важливу роль. Соціальна політика при цьому має здебільшого пасивний характер і спрямована передусім на відшкодування втрачених доходів окремих груп населення.

Станом на початок 90-х років 58% працівників мали освіту не вище 4 класів, а вищу освіту — лише 3,2%. Через це уряд Португальської Республіки визначив розвиток освітньої сфери одним із головних пріоритетів державної політики.

Обов'язкове навчання триває 9 років і поділяється на три етапи (4+2+3), діти починають школу у 6 років. Перед цим вони проходять дошкільну підготовку у віці 3–5 років. На завершальному етапі учні складають випускні іспити за основну школу та отримують відповідний атестат. Якщо успішність є низькою або іспити не здано, видається лише довідка про відвідування основної школи.

Після основної школи учні переходять до трьох класів середньої школи, де передбачено як загальну, так і професійну підготовку. Субота включена до навчального розкладу, тому загальна тривалість навчального року становить 197 днів. Після завершення навчання складаються іспити за середню школу, успішне проходження яких дає право на отримання атестата про повну середню 12-річну освіту (certificato de fin de estudos secundariosа).

Вищу освіту можна здобути в університетах або політехнічних інститутах, які також називають «вищими школами» (Escolas Suoeriores). Університети надають дипломи трьох рівнів, тоді як політехнічні інститути — лише двох.

Соціальні права громадян Португалії охоплюють, зокрема, право на соціальне забезпечення, медичну допомогу, житло та сприятливе довкілля. Реалізація цих прав має гарантуватися відповідними державними заходами, загальні напрями яких закріплені в Конституції.

Державний захист також поширюється на сім'ю, материнство, дітей, молодь, осіб з обмеженою правоздатністю та людей похилого віку. В Основному законі детально прописані також права громадян у сферах освіти, культури та науки.

Усі працівники, незалежно від віку, статі, раси, громадянства, походження, віросповідання чи політичних та ідеологічних переконань, мають право:

• а) на оплату праці, що відповідає її кількості, характеру та якості, із дотриманням принципу рівної оплати за рівну працю, що має забезпечувати кожному працівнику гідне існування;
• b) на організацію роботи в умовах, які не принижують людську гідність, сприяють повному розкриттю особистості та дають змогу поєднувати професійну діяльність із сімейним життям;
• c) на виконання роботи в безпечних і належних санітарно-гігієнічних умовах;
• d) на відпочинок і дозвілля, обмеження робочого дня, щотижневий відпочинок та оплачувані відпустки;
• e) на матеріальну підтримку у разі вимушеного безробіття;
• f) на допомогу та справедливу компенсацію шкоди, завданої нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням.

Держава зобов'язана забезпечувати належні умови праці, оплату та відпочинок, на які мають право працівники. Для цього вона має:

• а) встановлювати та індексувати єдину національну мінімальну заробітну плату з урахуванням потреб працівників, зростання вартості життя, рівня розвитку продуктивних сил, вимог економічної та фінансової стабільності, а також необхідності накопичень для розвитку;
• b) визначати єдину для всієї країни тривалість робочого дня;
• c) забезпечувати особливу охорону праці жінок під час вагітності та після пологів, неповнолітніх, осіб з обмеженою дієздатністю, а також тих, хто зайнятий на важких роботах або працює в умовах забруднення, підвищеної токсичності чи небезпеки для здоров'я та життя;
• d) розширювати мережу центрів відпочинку та проведення відпусток у співпраці з громадськими організаціями;
• e) охороняти умови праці та забезпечувати соціальні пільги для працівників-емігрантів;
• f) охороняти умови праці студентів, які працюють.

Заробітна плата має особливі гарантії, передбачені законом.

Держава організовує, координує та фінансує єдину децентралізовану систему соціального забезпечення, до якої залучаються профспілкові та інші організації, що представляють інтереси працівників, а також об'єднання, що представляють інших отримувачів соціальних виплат.

Система соціального забезпечення покликана захищати громадян у разі хвороби, старості, інвалідності, втрати годувальника, сирітства, безробіття та в інших ситуаціях, коли відбувається втрата або зменшення засобів до існування чи зниження працездатності.

Весь трудовий стаж, відповідно до закону, враховується при розрахунку пенсій за віком та інвалідністю, незалежно від сектора, в якому здійснювалася трудова діяльність.

Держава підтримує та контролює, згідно із законом, діяльність приватних організацій соціальної солідарності та інших некомерційних структур, що діють у суспільних інтересах, для досягнення цілей соціального забезпечення.

Право на охорону здоров'я реалізується:

• а) через універсальну загальнонаціональну службу охорони здоров'я, яка з урахуванням матеріального та соціального становища громадян є переважно безкоштовною;
• b) шляхом створення економічних, соціальних, культурних та екологічних умов, що забезпечують захист дітей, молоді та людей похилого віку, систематичного покращення умов життя та праці, сприяння фізичній культурі та спорту в навчальних закладах і суспільстві загалом, а також через розвиток санітарної освіти та популяризацію здорового способу життя.

Для забезпечення права на охорону здоров'я держава має:

• а) гарантувати всім громадянам, незалежно від їхнього матеріального становища, доступ до профілактичних оглядів, лікування та подальшої реабілітації;
• b) забезпечити раціональне та ефективне розміщення медичних закладів і персоналу по всій території країни;
• c) спрямовувати зусилля на соціалізацію витрат у сфері охорони здоров'я та фармацевтики;
• d) регулювати та контролювати приватну та підприємницьку діяльність у медичній сфері, інтегруючи її з національною службою охорони здоров'я для забезпечення належних стандартів ефективності та якості як у державних, так і в приватних установах;
• e) регулювати та контролювати виробництво, торгівлю та використання хімічних, біологічних і фармацевтичних препаратів, а також інших засобів лікування та діагностики.

Список використаної літератури

1. Доэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы. М.,1995
2. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом. М.,1996
3. Теория и методика социальной работы. /Под ред. С.И. Григорьева. М.,1994
4. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Тория социальной работы. М.,2000