Соціальна робота та молодіжна політика в Італії

Соціальна робота та молодіжна політика в Італії

Ключовою проблемою соціальної політики Італії залишається історичний дисбаланс у рівні доходів між північчю та півднем країни, що наочно демонструє статистика зайнятості. При середньому рівні безробіття в Італії на рівні 11,3%, на півночі цей показник сягав приблизно 7,5% (що близько до середньоєвропейських значень), тоді як на півдні він перевищував 20%. Така ситуація суттєво впливає на функції соціального захисту: у менш економічно розвинених регіонах пенсія по інвалідності, окрім свого прямого призначення, фактично використовується як допомога з безробіття та соціальна підтримка.

Ще однією серйозною перешкодою є співіснування секторів економіки з низьким рівнем соціальних гарантій та секторів, де ці гарантії значно вищі (зокрема, завдяки потужному профспілковому руху на півночі). Крім того, італійська система соціального захисту демонструє недостатній захист для людей, які з різних причин втратили будь-які джерела доходу. Саме через ці та інші чинники соціальну політику Італії нерідко називали «рудиментарною».

Структура соціальних видатків також вирізняється асиметрією. Левину частку коштів поглинає пенсійне забезпечення — 15,4% ВВП, тоді як на підтримку сімей, материнства, освіту та політику зайнятості виділяється лише близько 0,8%. Ситуацію ускладнює несприятлива демографічна динаміка: рівень народжуваності в Італії — один із найнижчих у Європі (1,26 дитини на сім'ю), а збільшення тривалості життя призводить до зростання частки літнього населення.

Хронічною проблемою залишається значний державний борг, який обмежує фінансові можливості держави у соціальній сфері. Додатковим викликом є недостатня відповідальність як соціальних інституцій, так і отримувачів соціальних послуг щодо базових принципів соціального страхування.

Наприкінці ХХ століття соціальні проблеми Італії вийшли на перший план. Важливим каталізатором змін стали процеси європейської інтеграції, спрямовані на гармонізацію соціально-економічних показників країн Євросоюзу.

Сучасна система соціального захисту Італії досі має чимало невирішених питань. Зокрема, зберігається традиційний розрив у доходах між північними та південними регіонами, що відображається на статистиці безробіття. Загальний рівень безробіття в Італії (11,3% у 1999 році) приховує значні регіональні відмінності: на півночі він становив близько 7,5% (що близько до середньоєвропейських показників), а на півдні — понад 20%. Це особливо помітно в ролі, яку відіграють окремі види соціального страхування, насамперед пенсія по інвалідності, що в економічно слабших регіонах виконує функцію допомоги з безробіття та соціальної підтримки.

Італія вирізняється серед західноєвропейських країн високою часткою безробітних жінок — 16% від загальної кількості безробітних, що майже вдвічі перевищує рівень чоловічого безробіття (9%). Високим залишається й рівень безробіття серед молоді — 12,4%.

Негативний вплив на систему соціального захисту справляє одночасне існування секторів із недостатніми соціальними гарантіями та секторів, де ці гарантії значно вищі (наприклад, завдяки розвиненому профспілковому руху, особливо на півночі). Також варто відзначити незадовільний захист від ризиків для людей, які з різних причин залишилися без доходів. Через ці та інші обставини соціальну політику Італії часто характеризували як «рудиментарну».

Серйозним викликом є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частку становить пенсійне забезпечення — 15,4% ВВП (при середньоєвропейському рівні 11,9%), тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти та політику зайнятості витрачається лише близько 0,8%. Небезпідставно Італію іноді називали «країною пенсіонерів». До 1992 року пенсійна система Італії була, ймовірно, найщедрішою серед країн ЄС. Закон гарантував отримання пенсії після 35 років страхування без визначення граничного пенсійного віку. Державні службовці мали право на повну пенсію вже після 20 років страхового стажу. Італія мала найбільшу кількість пенсіонерів віком до 60 років серед країн ЄС. Оскільки розмір пенсії розраховувався на основі доходу за останні роки трудової діяльності, «маневри» в кар'єрі перед виходом на пенсію стали поширеним явищем. Отримати пенсію по інвалідності було порівняно легко: достатньо було 5 років сплати страхових внесків, а на рішення про її призначення часто впливали не лише медичні показники працездатності, але й соціальні та економічні чинники.

Хоча соціальна політика Італії формально залишається прерогативою держави, економічна політика Європейського союзу має на неї значний вплив. ЄС безпосередньо не втручається в соціальну сферу країн-учасниць, проте через критерії економічної конвергенції опосередковано впливає на їхні економіки. Особливо відчутним цей вплив був на початку 90-х років, коли він став потужним стимулом для реформ у соціальному секторі Італії. «Європеїзація» відіграла важливу роль у проведенні соціальних реформ, зокрема тому, що на відміну від інших європейських країн, де Євросоюз часто сприймався як нова бюрократична структура, що обмежує суверенітет, в Італії з європейською інтеграцією пов'язували сподівання на покращення ситуації в країні. Італійці були серед найбільших прихильників інтеграції, цінуючи її навіть вище, ніж об'єднання Італії в XIX столітті (цю думку висловили 76% респондентів опитування наприкінці 90-х років). Таке ставлення населення, яке не завжди знаходило розуміння в інших країнах ЄС, пояснюється насамперед глибокою недовірою італійців до власної держави. Причини цієї недовіри, ймовірно, криються не лише в національному характері чи менталітеті, але й у конкретних проблемах, притаманних італійській економіці та соціальній сфері.

Таким чином, реформаторські заходи, розпочаті з початку 90-х років, були зумовлені насамперед необхідністю економічної модернізації в контексті європейської інтеграції. Ці процеси доповнювалися внутрішніми чинниками: специфічними проблемами соціального сектора Італії та позитивним ставленням населення до євроінтеграції. Тенденції розвитку соціальної політики в Італії 90-х років визначалися двома особливостями. З одного боку, критерії конвергенції ЄС вимагали жорсткої рестрикційної політики в соціальній сфері. З іншого боку, вади італійської соціальної системи робили очевидною необхідність розширення тих напрямів соціального забезпечення (сімейна політика, страхування від безробіття, соціальна допомога), які традиційно були «слабкими місцями» системи соціального захисту.

Список використаної літератури

1. Доэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы. М.,1995
2. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом. М.,1996
3. Леннеер-Аксельсон, Тюлефсон И. Психосоциальная помощь населению. М., 1995
4. Теория и методика социальной работы. /Под ред. С.И. Григорьева. М.,1994