Соціальна політика і становище соціальної сфери в Україні

Отже, ключовим орієнтиром державної економічної та соціальної стратегії має бути гарантування прав і свобод людини, закріплених у розділі II Конституції України. До таких норм належать, зокрема:

Стаття 43. Кожному гарантується право на працю, що передбачає можливість заробляти на життя шляхом вільно обраної або вільно прийнятої діяльності. Держава забезпечує умови для повної реалізації цього права, гарантує рівні можливості у виборі професії, впроваджує програми професійного навчання та перепідготовки кадрів. Кожен має право на безпечні та здорові умови праці, на винагороду не нижчу від законодавчо встановленого мінімуму. Забороняється залучення жінок і неповнолітніх до робіт, що становлять загрозу для їхнього здоров’я. Законодавство гарантує захист від безпідставного звільнення та своєчасну оплату праці.

Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, який охоплює забезпечення у випадках повної, часткової або тимчасової непрацездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних причин, у старості та інших передбачених законом ситуаціях. Це право реалізується через загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що фінансується внесками громадян, підприємств та інших джерел, а також через створення мережі закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії та інші соціальні виплати, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає належне харчування, одяг і житло.

Стаття 49. Кожному гарантується право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я фінансується державою через реалізацію соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для доступного медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах медична допомога надається безоплатно, а їхня мережа не підлягає скороченню. Держава підтримує розвиток закладів охорони здоров’я всіх форм власності, сприяє розвитку фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Стаття 53. Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комунальних закладах, забезпечує розвиток різних форм навчання, надає стипендії та пільги учням і студентам. Вища освіта в державних і комунальних закладах здобувається безоплатно на конкурсній основі.

Поєднання «спадкової пам’яті» про соціальну захищеність радянського періоду та демонстраційного ефекту західних країн формує в українського населення високі очікування щодо стандартів соціального забезпечення. Подібна ситуація характерна для всіх країн Центральної та Східної Європи, де вона зумовлює збереження дефіцитів державних бюджетів.

Практика соціальної політики в Україні

Практичний досвід засвідчив, що реалізація соціальної політики в Україні не завжди відповідала можливостям держави виконувати свої зобов’язання. В умовах системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною через брак ресурсів, необхідних для соціальних програм. У такі періоди держава зосереджується на мінімальному соціальному захисті найбільш нужденних верств. Однак в Україні соціальна ціна реформ виявилася надто високою, а система соціального захисту — недостатньо ефективною.

Значне майнове розшарування, концентрація багатства в руках невеликої групи населення на тлі зубожіння більшості громадян свідчать про недосконалість системи оплати праці та податкового регулювання доходів. Чинна система пільг не забезпечує належної допомоги бідним, натомість сприяє зростанню доходів заможних верств.

Соціальну напруженість посилює незадовільне фінансування заробітних плат у бюджетній сфері, пенсій та допомог. Починаючи з 1995 року, накопичувалася заборгованість із заробітної плати, яка у 1999 році сягнула рекордних 6 млрд гривень. Лише в останній рік вдалося досягти певних успіхів у її ліквідації. Пенсійне законодавство не забезпечує зв’язку між трудовим внеском і розміром пенсії, а також не стимулює формування пенсійного бюджету. 96% пенсіонерів отримують пенсії нижче встановленої межі малозабезпеченості, а розміри допомог та соціальних виплат залишаються вкрай низькими.

Після проголошення незалежності в серпні 1991 року система соціального забезпечення України, як і в інших республіках колишнього СРСР, зберігала риси, успадковані від радянської доби, і ґрунтувалася на таких принципах:

• повна зайнятість населення;
• дотування цін на споживчі товари та послуги, включаючи житло;
• безкоштовні або за номінальними цінами послуги охорони здоров’я, освіти та культури;
• охоплення соціальним страхуванням, пов’язаним із трудовою діяльністю, майже 100% населення;
• розвинена соціальна інфраструктура підприємств;
• різноманітні види натуральної та грошової допомоги від державних підприємств.

У перші роки незалежності, через брак досвіду законотворчої роботи, Верховна Рада України ухвалила низку неузгоджених між собою законів, які не враховували економічних реалій. Закони, прийняті протягом 1991-1993 років, із соціальної точки зору були навіть «щедрішими» за радянські, проте їхнє виконання в умовах поглиблення економічної кризи ставало дедалі проблематичнішим. Це стосується Законів «Про пенсійне забезпечення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також законодавчого закріплення пільг для працівників окремих професій. Унаслідок цього перехідний період суттєво змінив або й повністю скасував принципи соціального захисту соціалістичної доби.

Система соціального забезпечення перехідного періоду характеризувалася:

• зрівнялівкою та низьким рівнем пенсійного забезпечення;
• стрімким зростанням вартості та погіршенням якості послуг освіти, охорони здоров’я, культури;
• відсутністю соціального захисту для працівників приватного сектору з неповною зайнятістю;
• незабезпеченням регресних виплат у зв’язку з трудовими каліцтвами та професійними захворюваннями;
• неефективним управлінням коштами Фонду соціального страхування, Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості.

Життя вимагало розробки цілісної соціальної політики, узгодженої з економічним розвитком та фінансовими можливостями держави. Основу для її формування заклав Указ Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» від 24 травня 2000 року. Відповідно до цього документа, державна соціальна політика реалізується за такими напрямами:

• подолання негативних демографічних тенденцій, підтримка сім’ї, жінок, дітей та молоді;
• удосконалення соціально-трудових відносин через політику доходів, гарантування своєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та допомог; розвиток ринку праці, посилення нагляду за безпечними умовами праці; розвиток соціального партнерства;
• реформування системи соціального забезпечення через реформу соціального страхування та пенсійної системи, розвиток адресної допомоги, удосконалення соціального захисту інвалідів, ветеранів та постраждалих від Чорнобильської катастрофи.

Пріоритетами соціальної політики визначено:

• створення умов для достатнього рівня життя;
• розвиток трудового потенціалу та народонаселення;
• формування середнього класу, запобігання надмірній диференціації доходів;
• проведення пенсійної реформи;
• адресна підтримка незахищених верств населення;
• розвиток освіти, культури та охорони здоров’я.

21 серпня 2001 року Кабінет Міністрів України затвердив Першочергові заходи на III та IV квартали 2001 року, які передбачають зменшення бідності, реформування оплати праці, повне погашення заборгованості із зарплати. Заплановано працевлаштувати щонайменше 247 тисяч незайнятих осіб та залучити до громадських робіт не менш як 94 тисячі безробітних. Переглянуто підходи до пільг, передбачено перехід до адресної соціальної допомоги та посилення соціальної захищеності пенсіонерів. Окремі розділи присвячені покращенню здоров’я населення, підвищенню освітнього рівня та розбудові культурного середовища.

Фінансові аспекти соціальної сфери

Головною проблемою реалізації соціальної політики, що визначає її межі, є фінансування соціальних витрат. Світова практика виокремлює такі джерела прямого та непрямого фінансування соціальної сфери:

• прямі бюджетні видатки;
• «податкові видатки» через пільги, відшкодування, відстрочки;
• страхові внески до державних та недержавних фондів;
• зобов’язання підприємств щодо виконання соціальних функцій;
• благодійність приватних осіб та організацій;
• громадські ініціативи, фонди та збори;
• особисті кошти громадян;
• кредити;
• надання державного майна та інфраструктури для соціальної сфери.

Інструментом кількісного управління соціальною політикою є соціальний бюджет — функціональний підсумок усіх доходів і видатків, віднесених до соціального захисту. Він відображає обсяги державних витрат на пенсії, охорону здоров’я та соціальний захист, слугує основою для аналізу ефективності національної системи соціального захисту, забезпечує системний підхід до прогнозування соціальних витрат, їхній зв’язок із демографічними та макроекономічними показниками, дозволяє реагувати на зміни в законодавстві та розраховувати різні сценарії економічного розвитку.

В Україні соціальні витрати за джерелами фінансування поділяються на три групи:

1. Витрати з бюджетних виплат: пільги ветеранам війни та праці, щорічна разова допомога ветеранам, соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми, житлові субсидії, охорона здоров’я, витрати на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС.

2. Витрати зі страхових внесків: короткотермінові допомоги Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, витрати Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, витрати Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві.

3. Видатки з різних джерел: видатки Фонду соціального захисту інвалідів (з Держбюджету та платежів підприємств), пенсії та короткострокові допомоги з Пенсійного фонду за рахунок пенсійних внесків.

Перехід до ринкової економіки в Україні не супроводжувався диверсифікацією фінансування соціальної сфери. Основним джерелом витрат залишається державний бюджет. Досвід виявив суттєві проблеми бюджетного фінансування, зумовлені як макроекономічними диспропорціями, успадкованими від минулої системи, так і вадами самої соціальної політики. Серед них: недостатні обсяги фінансування, непослідовність і фрагментарність, неефективна структура (основна частка витрат припадає на заробітну плату, що веде до занепаду матеріальної інфраструктури), відсутність стимулів для децентралізованого фінансування.

Рівень фінансування державних соціальних гарантій постійно зменшувався. Видатки зведеного бюджету на соціальний захист у 2000 році становили 3,4% ВВП — удвічі менше, ніж у 1992 році. Частка витрат на охорону здоров’я, освіту та культуру скоротилася з 9,3% до 7,4%. З урахуванням скорочення реального ВВП більш ніж удвічі протягом 1991-2000 років, витрати на соціальну сферу зменшилися майже в чотири рази.

Фінансування соціальної сфери здійснювалося за залишковим принципом. Протягом 1991-1999 років витрати на освіту зменшилися в 2,9 раза, а в розрахунку на душу населення — на 63,8%. У 1999 році дошкільні заклади фінансувалися на 49,2% від рівня 1992 року. Це призвело до скорочення контингенту дітей і молоді, охоплених державною освітою, та погіршення забезпеченості навчального процесу. Зниження фінансування освіти загрожує довгостроковим негативним впливом на продуктивність праці через погіршення якості робочої сили та державного управління, веде до погіршення людського потенціалу та зниження національної конкурентоспроможності.

Витрати на охорону здоров’я протягом 1991-1999 років зменшилися більш ніж у 3 рази, а в розрахунку на душу населення — на 75%. За даними ВООЗ, Україна опустилася на 155 місце у світовому рейтингу якості медичних послуг. Скорочення фінансування зумовило зменшення населення, охопленого державною охороною здоров’я, та погіршення якості медичного обслуговування.

Навіть у 2000 році — першому році економічного зростання — при виконанні видаткової частини Держбюджету на 100,4%, видатки на соціальний захист залишилися недофінансованими на 124 млн гривень, освіту — на 84 млн, охорону здоров’я — на 56 млн гривень. Річний план видатків на соціальний захист недовиконано на 2%. У реальному вимірі видатки бюджету-2000 скоротилися на 13,2% порівняно з попереднім роком. Видатки на освіту зменшилися на 7,5%, на охорону здоров’я — на 9,2%. За рахунок власних коштів населення було профінансовано 20% видатків на освіту та 10% — на охорону здоров’я.

Особливе занепокоєння викликає занепад матеріальної інфраструктури соціальної сфери. Інвестиції в основні фонди закладів охорони здоров’я у 2000 році становили 61,6% рівня 1994 року і 49,4% — 1990, а в освіту — 34,4% та 10,2% відповідно. Це знижує ефективність закладів та збільшує потреби в поточних витратах. Руйнування будівель, старіння обладнання, слабке фінансування наукових розробок зумовлюють збільшення майбутніх витрат, необхідних для відновлення належного рівня соціального забезпечення.

Непрямі наслідки зниження соціального фінансування також призводять до втрат, що можуть перевищувати тимчасову економію. Йдеться про небезпеку техногенних катастроф через крадіжки нафти з нафтопроводів та деталей з металів, до яких людей спонукає низький рівень доходів; про загрозу епідемій через відключення об’єктів соціальної сфери від енерго- та водопостачання.

Бюджет 2001 року офіційно вважається соціально спрямованим. Заплановано збільшення видатків: на освіту — на 29,6%, на охорону здоров’я — на 20,5%, на культуру — на 26,5%, на соціально-культурні заходи — на 25,8%. Однак, враховуючи інфляцію 2000 року, ці видатки лише компенсують втрати попереднього року від зростання цін. Заплановане фінансування охорони здоров’я становить 5,44 млрд гривень, тоді як мінімальна потреба оцінюється у 12 млрд гривень, в основному на забезпечення населення ліками. За цим показником Україна посідає 111 місце серед 191 країни світу.

Видатки на соціальний захист за І півріччя 2001 року становили 3726,6 млн гривень, збільшившись на 1131,3 млн (43,6%) порівняно з відповідним періодом минулого року. Рівень виконання річного показника становив 40,7% проти 42,2% за відповідний період минулого року, у тому числі загального фонду — 39,1% проти 41,8%.

Видатки на освіту за цей період становили 3972 млн гривень, збільшившись на 1067,3 млн (36,7%), у тому числі видатки загального фонду зросли на 35,3%. Рівень виконання до річного показника становив 48,3% проти 48,6%, загального фонду — 46,3% проти 46,2%.

Видатки на охорону здоров’я за І півріччя 2001 року складали 2702,4 млн гривень, збільшившись на 31,9%, загального фонду — 2421,6 млн гривень (на 31,1% більше). Рівень виконання становив 48,3% проти 44,8%, загального фонду — 46,3% проти 42,9%.

Заборгованість із соціальних виплат зі зведеного бюджету на 1.07.2001 року становила 933,1 млн гривень, зменшившись порівняно з початком року на 519,4 млн (35,8%), але порівняно з попереднім місяцем зросла на 3,1%.

Через глибину занепаду соціальної сфери наявне поліпшення поки що не може забезпечити необхідних якісних зрушень у соціальній політиці України.

У 2002 році уряд планує посилити соціальний характер бюджету, спрямувавши на ці цілі 52% усіх поточних видатків. З 1 січня 2002 року планується встановити мінімальну заробітну плату у розмірі 140 гривень, а рівень забезпечення прожиткового мінімуму для розрахунку соціальних виплат — 80 гривень (близько 23% від офіційного прожиткового мінімуму). На цих показниках будуватимуться розрахунки витрат на зарплати бюджетникам та адресні допомоги.

Держава в сучасних економічних умовах не може профінансувати всі соціальні гарантії в повному обсязі (усі пільги, встановлені законодавством, оцінюються у 29 млрд гривень, тоді як у бюджеті на 2001 рік закладено 2,4 млрд), проте зобов’язана забезпечити поступове наближення основних соціальних стандартів (пенсій, допомог) до прожиткового мінімуму. Нині ж прожитковий мінімум використовується лише для загальної оцінки рівня життя, а не як соціальний стандарт для забезпечення конституційних гарантій.

Чинне пенсійне законодавство України, розглянуте у відриві від поточної ситуації, може отримати високу оцінку. Право на соціальну пенсію мають особи, які не беруть участі у формуванні коштів Пенсійного фонду. Перелік категорій громадян, які мають право на пільги в пенсійному забезпеченні, збільшився майже вдвічі. Пенсії колгоспникам стали призначатися на загальних умовах. Скасовано обмеження для виплати пенсії при продовженні роботи. Проте правові норми мають сенс лише тоді, коли вони діють фактично, відповідають фінансовій і демографічній ситуації та сприяють соціально-економічному розвитку.

Тариф внесків на соціальне страхування після набрання чинності Законом «Про пенсійне забезпечення» становив 61% фонду оплати праці, з яких 53% спрямовувалися до Пенсійного фонду. Сьогодні розмір обов’язкових платежів до Пенсійного фонду зменшився до 32%. При цьому жодна норма Закону не була приведена у відповідність до фінансового забезпечення. Унаслідок розбалансованості бюджету Пенсійного фонду пенсія втратила зв’язок із трудовим внеском. Прийнято низку законів, які надавали право на пільгові пенсії. Сьогодні пенсійне забезпечення регулюється 19 законами. В Україні налічується понад 14 млн пенсіонерів, п’ята частина з яких отримує пенсії на пільгових умовах, а видатки на пенсійне забезпечення у 2000 році склали 8,9% ВВП.

Середня пенсія за віком у 1998 році дорівнювала 50,9 гривням, а в 2000 році — 69 гривням. З січня по листопад 2000 року середня пенсія в реальному вимірі знизилася на 11%, а всього з 1991 по 2000 роки — більш ніж у 4 рази. У першому кварталі 2001 року розміри пенсій переглядалися 9 разів. Середній розмір пенсії з початку 2000 року номінально збільшено на 48% (з 66,2 гривень у січні 2000 року до 97,8 гривень у квітні 2001 року). З 1 серпня 2001 року відбулося чергове підвищення, і середня пенсія становить 106 гривень при встановленому прожитковому мінімумі 311 гривень.

Окрім низького рівня пенсій, проблемними залишаються питання відсутності джерел фінансування пенсій сільським пенсіонерам, надання відстрочок та списання заборгованості зі сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, що набуло системного характеру, постійне збільшення пільгових категорій пенсіонерів, недостатнє забезпечення осіб з інвалідністю та у разі втрати годувальника, невизначеність управління тимчасово вільними коштами Пенсійного фонду, відсутність механізмів запобігання заборгованості з виплати пенсій.

Оскільки розв’язання комплексу проблем пенсійного забезпечення неможливе в рамках існуючої системи, в Україні відповідно до Указу Президента «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні» (1998 рік) розпочато пенсійну реформу, яка передбачає створення трирівневої пенсійної системи та поетапний перехід до накопичувальної системи із залученням недержавних фондів. Очікується, що така система підвищить автономність пенсійного забезпечення від змін в економічній політиці та стану платіжного балансу.

Повноцінне запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального страхування дозволило б перенести частину витрат пенсійного забезпечення та соціального захисту на працюючих, що відповідає ринковим принципам. Така політика, здійснювана разом із прив’язкою розмірів допомог до внесків залежно від страхового стажу та заробітку, сприятиме легалізації трудових доходів, підвищенню рівня життя та економічної безпеки індивіда. Соціальне страхування спрямоване на захист працюючих та їхніх сімей від бідності внаслідок втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, старість чи смерть годувальника.

Структуру системи загальнообов’язкового державного соціального страхування визначено Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (січень 1998 року). Передбачено п’ять видів соціального страхування:

• на випадок безробіття;
• у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання;
• у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, витратами, зумовленими народженням та похованням;
• пенсійне страхування;
• медичне страхування.

Кошти за кожним напрямом формуються за рахунок внесків роботодавців і найманих працівників (за винятком страхування від нещасних випадків). Управління здійснюється на засадах трипартизму — поєднання інтересів застрахованих, роботодавців та держави.

Протягом останнього року Верховна Рада України прийняла закони «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування», «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання». Це дозволило з 2001 року запровадити три з п’яти основних видів страхування.

Реалізація соціального захисту на страховій основі — прогресивний напрям соціальної політики. Він забезпечує індивідуалізацію внесків, встановлює залежність допомоги від сплати внесків та страхового стажу, сприяє легалізації трудових доходів. Однак запровадження такої системи в Україні має бути тісно пов’язане з податковою політикою та політикою грошових доходів. Перекласти частину страхових внесків на працівника можливо лише за умови підвищення його заробітної плати.

Існує низка потенційних загроз, які свідчать про необхідність обережного ставлення до форсування переходу до страхових принципів на сучасному етапі.

По-перше, передача управління активами до недержавних страхових фондів потребує уваги до проблем їхньої надійності. В Україні ще не сформувалася належна ділова та професійна культура ведення ефективного бізнесу, особливо у фінансовій сфері. Кошти фондів мають інвестуватися в цінні папери, але за низького розвитку фондового ринку надійність такого інвестування не гарантована. Держава може зобов’язати фонди вкладати кошти в державні папери, ліквідність яких, як показав досвід кінця 90-х, також не гарантована. Інвестування активів за кордоном призведе до втрати довгострокового інвестиційного ресурсу.

По-друге, низька ефективність або збитковість підприємств, загроза банкрутства не дають підстав для оптимізму щодо збереження коштів недержавних фондів. Високий рівень економічної невизначеності щодо інфляції та валютного курсу не дозволяє менеджерам здійснювати стратегічне планування. Не виключена можливість утворення «фінансових пірамід» на базі недержавних фондів.

По-третє, навряд чи коректно примушувати робити додаткові страхові «заощадження» людей, чий дохід нижчий за прожитковий мінімум. Вони не в змозі сплачувати додаткові внески індивідуального страхування. Примусове запровадження на рівні підприємства означатиме підвищення тиску на фонд заробітної плати та погіршення підприємницького клімату.

Отже, попри важливість реформи фінансування соціального забезпечення, її запровадження на сучасному етапі може стати негативним чинником у динаміці трансформаційної кризи та потребує тривалого часу. Головні заходи з розвитку страхового соціального забезпечення потрібно здійснювати лише на базі стійкого економічного зростання, що спирається на внутрішні чинники розвитку та супроводжується стабільним поліпшенням фінансового стану громадян, підприємств і держави.

Передумови реформування соціальної сфери

Дефіцит фінансових ресурсів для соціальної сфери в Україні накладає суттєві обмеження на реалізацію соціальної політики. З іншого боку, враховуючи інтегрованість соціальної політики у загальну стратегію соціально-економічних перетворень, при її розробці слід виходити з наявності низки загроз, що випливають із сучасного соціально-демографічного становища України:

• погіршення демографічної ситуації та стану генофонду;
• падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового розшарування та соціальної напруженості, розбіжність інтересів соціальних груп і низька суспільна підтримка економічної політики;
• зростання розриву між реальною вартістю робочої сили та джерелами її відшкодування;
• низький платоспроможний попит населення та рівень споживання;
• значне та тривале безробіття, зокрема приховане, деградація робочої сили, «тінізація» та криміналізація зайнятості;
• звуження прошарку населення із середніми доходами як потенційної опори соціально-економічної стабільності;
• соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів, деградація установ соціальної сфери, обмеження доступу до охорони здоров’я, освіти та культури, погіршення фізичного та духовного здоров’я, тенденція до моральної деградації нації;
• некерований відплив інтелектуальних та трудових ресурсів за межі держави.

Наявність та гострота цих загроз свідчить про вкрай низьку ефективність соціальної політики в Україні, внаслідок чого не досягаються її головні цілі. Тривалий час було відсутнім усвідомлення того, що соціальна політика, яка не працює на випередження, перетворюється не просто на гальмо, а закладає міну уповільненої дії під реформи та майбутнє України. Соціальна політика фінансувалася за залишковим принципом та впроваджувалася постфактум, як реакція на зміну економічної ситуації.

Головний показник ефективності роботи влади — реальне поліпшення соціального стану кожної української сім’ї. Той факт, що економічні зрушення 2000-2001 років не привели до помітних змін у рівні життя населення, засвідчив однобічність та неповноту позитивних процесів, а відтак — їхню нестійкість. Це зумовлює потребу в комплексній програмі дій, яка б ув’язала макроекономіку з добробутом конкретної людини.

Основи такої політики закладено Указом Президента України від 15 серпня 2001 року «Про стратегію подолання бідності». Стратегія визначає основні напрями подолання бідності шляхом створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян та підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення через реформування системи соціального захисту. Політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу.

Стратегічними напрямами подолання бідності визнано:

• підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці;
• збільшення доходів від трудової діяльності;
• соціальне страхування як спосіб захисту від втрат доходу;
• запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг;
• соціальну підтримку осіб з обмеженими фізичними можливостями;
• соціальну підтримку сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування;
• поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення;
• моніторинг реалізації стратегічних напрямів подолання бідності.

Відповідно до стратегічних цілей, Уряд визначив конкретизовані цілі соціальної політики на 2002 рік: збільшення продуктивної зайнятості, підвищення рівня доходів та соціального захисту, зменшення масштабів безробіття. Критеріями досягнення є зростання реальних грошових доходів населення на 6,5%; працевлаштування 770 тисяч осіб за рахунок збереження існуючих та створення нових робочих місць; надання соціальних гарантій малозабезпеченим сім’ям та сім’ям з дітьми на рівні не нижче 25% прожиткового мінімуму.

У соціально-гуманітарній сфері на 2002 рік встановлено цілі: забезпечення умов для поліпшення здоров’я населення та подовження тривалості життя, реалізація конституційних прав на освіту та наближення освітнього потенціалу до рівня високорозвинених країн, збереження національної культурної спадщини та забезпечення доступу до культурних надбань. Критеріями є збільшення кількості та місткості амбулаторно-поліклінічних закладів (на 2,7% та 0,3%), зростання обсягу вітчизняних лікарських засобів на 20%, збільшення кількості студентів, випуск достатньої кількості підручників.

Між тим, соціальна політика поки що не розглядається як важлива органічна складова стратегії забезпечення стійкості економічного зростання. Її потенціал не враховується при визначенні чинників відтворення виробництва, стабілізації фінансової системи, розвитку фондового і фінансового ринків, залучення інвестиційного ресурсу.

Сьогодні заходи соціальної політики орієнтуються не лише на бідні верстви населення. Уряд ставить на меті сприяти економічній активності працездатних громадян, спрямовує зусилля на підвищення доходів як запобіжний захід від бідності. Проте підтримка працюючих розглядається перш за все з точки зору перекладення на них частини обов’язків і фінансових витрат держави в частині соціального забезпечення, а не як підтримка головного ресурсу майбутнього економічного розвитку — людського капіталу. Такий підхід віддаляє Україну від цивілізованих країн і наближає до слаборозвинених, перешкоджає запровадженню реального соціального консенсусу навколо цілей соціально-економічного розвитку.

Реалізація реформ у сфері соціального страхування сприятиме перерозподілу платежів у страхові фонди від роботодавців і застрахованих осіб, знизить податкове навантаження на підприємців. Персоніфікація страхових і пенсійних внесків разом із гнучкою податковою політикою сприятиме виведенню трудових доходів з «тіні» та відтоку трудових ресурсів з «тіньового» сектора. Реалізація активної політики зайнятості стимулює безробітних до працевлаштування, а узгодження цієї політики із завданнями освітньої галузі дозволить вирівняти структуру попиту і пропозиції на ринку праці. Реалізація політики підвищення доходів дозволить підвищити платоспроможний попит, що стане стимулом розвитку виробництва, та розвивати систему платних послуг в освіті й охороні здоров’я, що послабить навантаження на бюджет. Виважена політика доходів буде основою формування середнього класу як основи політичної стабільності суспільства. Такі взаємозв’язки необхідно враховувати під час розробки єдиної державної політики щодо реалізації стратегічного курсу соціально-економічного розвитку України.