Скіфська культура

Вступ

Глибоке вивчення скіфського світу й досі лишається одним із пріоритетних напрямів вітчизняної археології. Така увага зумовлена складністю та багатогранністю скіфської доби, а також її значенням для осмислення багатьох питань попередніх і наступних етапів історико-культурного поступу народів Європи. Відлік скіфського періоду розпочинається з виходом на історичну сцену численних давніх народів півдня Східної Європи. Саме тоді зароджується й розвивається чорна металургія, спостерігається зростання ремісництва, хліборобства та скотарства, розквітають обмінні й торговельні зв'язки, що спричиняє суттєві зрушення в соціальній структурі, посилення майнового розшарування. У середовищі скіфів формуються ранньокласове суспільство та державні інституції.

Кіммерійці та скіфи стали першими серед народів Східної Європи, хто вступив у безпосередні контакти з державами Переднього Сходу. У Північному Причорномор'ї скіфи створили державу, яка існувала впродовж багатьох століть і здобула славу «непереможного» народу. Завдяки взаєминам із грецькими колоніями скіфи виявилися тісно пов'язаними з античним світом.

Поступ і досягнення скіфознавства значною мірою залежали від успіхів археологічних досліджень пам'яток скіфської культури в степових і лісостепових регіонах сучасної України.

1. Дослідження скіфської культури

Однією з перших вагомих знахідок у скіфознавстві стали, як відомо, розкопки Литого кургану у верхів'ях Інгульця, проведені 1763 року за наказом губернатора Новоросійської губернії А. П. Мельгунова. Саме завдяки йому цей пам'ятник отримав назву Мельгуновський курган. Аналіз виявлених скарбів дав змогу встановити, що тут було поховання скіфського царя кінця VII або початку VI ст. до н. е.

1831 року П. Дюбрюкс провів дослідження багатої кам'яної гробниці в кургані Лантух-Обоє на схід від Керчі. Важливе значення мали також розкопки велетенського Александропольського кургану (17 м заввишки) на захід від Нікополя. Середина XIX століття позначилася знаменитими відкриттями І. Є. Забєліна в принікопольських степах. Найвизначнішими серед них стали розкопки Чортомлицького кургану, що здобули світову славу. Друга половина минулого та початок нинішнього століття посідають особливе місце в скіфській археології: завдяки розкопкам М. І. Веселовського на Кубані та Нижньому Дніпрі було відкрито такі визначні пам'ятки, як Келермеські, Костромський, Ульські кургани в Прикубанні, а також уславлений курган Солоха на лівому березі Дніпра.

Чимало відкриттів зроблено й в Українському Лісостепу. До них належить курган Переп'ятиха на Київщині, розкопаний 1846 року.

Активне захоплення розкопками курганів скіфської доби в Лісостепу розпочалося у 80-х роках позаминулого століття.

Кінець XVIII та початок XIX століття ознаменувалися відкриттям видатних городищ скіфського часу на півдні колишньої Київської губернії: Немировського, Матронинського, Пастирського.

У басейні річки Ворскли В. О. Городцовим було проведено розкопки на Вельському городищі — одному з найбільших поселень скіфського часу — та пов'язаних із ним курганних некрополях.

Розкопки пам'яток (переважно курганів) скіфської доби, що тривали в дореволюційній Росії близько ста років, дали велику кількість речових знахідок, які мають значну наукову та художню цінність. Вони поповнили колекції найкращих музеїв Петербурга, Москви, Києва та інших міст. [4, c.21-24]

Питання скіфської археології висвітлено в книзі М. І. Ростовцева «Скифія й Боспор». У своїх судженнях про скіфів і Скіфію він спирався на тезу про єдність їхньої культури, етносу та території. Тож уся територія поширення культури скіфського типу сприймалася ним як простір панування й розселення скіфів, тобто Скіфія, створена іраномовними войовничими кочовиками, які прийшли з глибин південної частини Середньої Азії (Туркестану). М. І. Ростовцев припускав, що подекуди могли зберігатися залишки місцевого населення з власною культурою, яке справляло більш чи менш помітний вплив на культуру скіфських завойовників. Зокрема, таке припущення (під впливом праць А. А. Спіцина) він висловив щодо правобережної частини Середнього Подніпров'я, де поряд зі скіфською визнавав наявність культури давнішого аборигенного населення. Однак усе, що стосувалося скіфського комплексу, особливо якщо воно супроводжувалося античними чи східними речами, трактувалося ним як безумовно ірано-скіфське. Тому Скіфія з її племенами розумілася ним дуже широко — від Дунаю до Уралу, включно з Поволжям. М. І. Ростовцев вважав, що Скіфія була державою на кшталт Хазарського каганату чи монгольської Золотої Орди.

Головне значення праці М. І. Ростовцева «Скифія й Боспор» полягає насамперед у тому, що він уперше спробував систематизувати та проаналізувати величезний накопичений матеріал. Він слушно відзначив важливість взаємозв'язків скіфського й античного світів, особливо виокремивши Боспорську державу, яка надала особливого колориту скіфській культурі Північного Причорномор'я.

Слабким місцем у дослідженнях М. І. Ростовцева була недостатня обізнаність із власне скіфською матеріальною культурою, що призвело до серйозних помилок у датуванні. Частину найдавніших курганів (VI ст. до н. е.) у Середньому Подніпров'ї, де не знайшлося грецького імпорту, він помилково відніс до сарматського часу, до століть, що передували початку нашої ери. А. А. Спіцин, своєю чергою, спробував виділити локальні підрозділи культури «скіфів-орачів» і намітив хронологічну періодизацію поховань на основі скіфського речового матеріалу.

Починаючи з 30-х років, розпочалися розкопки курганів рядового населення Скіфії на околицях Нікополя. 1928 року Б. М. Граков зробив перші, незалежні від М. І. Ростовцева, кроки з датування пам'яток скіфської культури. На основі всієї сукупності даних він довів, що кургани Яблоновської групи на Канівщині, які М. І. Ростовцев відносив до сарматських, насправді належать до V ст. до н. е.

Найважливішим підсумком післявоєнних досліджень стало з'ясування особливостей формування та розвитку генетичних джерел окремих локальних груп культури скіфського типу в попередніх культурно-племінних утвореннях доби пізньої бронзи та початку заліза.

Для степової смуги вдалося встановити, що останній період існування тут осілої пізньозрубної культури сабатинівського (XIV-XII ст. до н. е.) та бєлозерського (XII-X ст. до н. е.) типів змінюється культурою ранніх кочовиків IX-VIII ст. до н. е., яку дослідники пов'язують з історичними кіммерійцями. У розвитку культури цього населення виділено два етапи: ранній — черногорівський і пізніший — новочеркаський. З'ясовано, що на кочівницьку культуру кіммерійців значний вплив мала культурна хвиля, що прийшла з глибин Сибіру й була пов'язана з населенням карасукської культури.

Попри те, що кіммерійські племена та їхня культура хронологічно тісно межують зі скіфами й на початку VII ст. до н. е. навіть ніби стикаються з ними, кожна з цих культур має свої чітко виражені індивідуальні риси, що простежуються в озброєнні, кінській упряжі та предметах мистецтва. Культуру скіфського типу не можна генетично виводити з кіммерійської. Найімовірніше, поява й поширення скіфської культури пов'язані з новою міграційною хвилею іраномовних кочовиків, які принесли нові форми матеріальної культури та скіфського звіриного стилю. Поява скіфів на історичній арені датується VII ст. до н. е.

Дослідження пам'яток кінця епохи бронзи та початку заліза на території на захід від Дністра показало, що поширена тут наприкінці II тисячоліття до н. е. культура Ноа змінилася генетично не пов'язаною з нею культурою фракійського гальштату. На основі молдавської групи населення фракійського гальштату відбувається формування східної частини гето-дакійської культури, основна територія якої охоплювала Прикарпаття. У ході досліджень удалося встановити, що на заході, за Дністром, до Скіфії входили племена фракійського походження.

У Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджено велику кількість пам'яток пастухо-землеробного населення скіфської культури, коріння якої сягає місцевих культур бронзового віку. Середній період бронзи представлений комаровсько-тшинецькою культурою, пам'ятки якої зосереджені переважно на півночі України. Вона змінюється пам'ятками білогрудівської та першого етапу чорноліської культури пізньої бронзи — XII-X ст. до н. е. Другий етап чорноліської культури (IX-VIII ст. до н. е.) знаменує початок залізного віку. Перехід від доскіфської до скіфської доби представлений пам'ятками жаботинського типу (друга половина VIII — VII ст. до н. е.). [1, c.43-45]

2. Скіфська культура

Скіфська доба — один із найцікавіших періодів в історії Східної Європи, що привертав увагу багатьох дослідників. Для етногенетичних студій питання етнічної належності скіфів є одним із ключових.

Щодо ґенези скіфської культури вчені поділяються на прихильників автохтонного та азійського її походження. При цьому навіть за азійських витоків ця культура зазнала певних місцевих впливів, а скіфський етнос є результатом змішування місцевого надчорноморського населення та племен, що прийшли зі сходу. За такого підходу може здатися, що прихильники азійської основи мають більше аргументів. Згідно з археологічними даними, найпізніший передскіфський комплекс пам'яток новочеркаської групи докорінно відрізняється від скіфського. Зміна культур має механічний характер, що відповідає свідченням істориків (Геродот, Діодор Сицілійський) про прихід скіфів у Надчорномор'я та відхід із степів основної маси кіммерійців у Передню Азію. [2, c.40]

Скіфи були одним із наймогутніших і тому найвідоміших кочових народів давнини. На час їхньої появи в Південно-Західній Тавриці вони перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу, зародження класів і примітивної державності. На V-IV ст. до н. е. припадає розквіт Скіфського царства, яке спочатку було союзом племен, а згодом перетворилося на ранньодержавне утворення зі столицею та соціальною ієрархією. Скіфське царство доби розквіту займало величезну територію: усі степи й лісостепи від дельти Дунаю на заході до нижньої течії Дону на сході. За найвідомішого скіфського царя Атея столиця держави розташовувалася в так званому Кам'янському городищі в Нижньому Подніпров'ї. Це велетенське поселення, що поєднувало риси міста й кочового стійбища, займало сотні гектарів, а його земляні укріплення могли вмістити десятки тисяч пастухів і рабів-ремісників, сотні тисяч голів худоби.

Скіфи поділялися на кілька племінних об'єднань, найчисленнішими з яких були Царські скіфи, що панували над іншими родичами, саями. До зони їхнього впливу та влади, починаючи з VII ст. до н. е., потрапив і Степовий Крим. Поки Скіфія була величезною та сильною, здатною дати відсіч будь-якому ворогові, навіть перському цареві Дарію, її правителі не перешкоджали заснуванню грецьких колоній на своїх землях. Навпаки, вони скористалися таким сусідством: з Ольвією та містами Боспорського царства скіфи вели жваву торгівлю, імовірно, стягували данину та впливали на політичне життя. Свідченням цього може бути чудовий скіфський царський курган Куль-Оба IV ст. до н. е., розкопаний 1830 року під Керчю. Причина, чому похований під курганом вождь не був відвезений на традиційне місце поховання скіфської знаті, невідома. Але, судячи зі знахідок, ховав його весь Пантікапей.

На Південно-Західний Крим, де лише зароджувалася Херсонеська держава, скіфи майже не звертали уваги. Коли ж наприкінці IV ст. до н. е. скіфів почали тіснити зі сходу сармати, а із заходу македонці та фракійці, їхня держава звузилася, і під владою скіфських царів залишилися лише Нижнє Подніпров'я та Степовий Крим. Столицю вони перенесли в центр півострова, на вершину Петровських скель, заснувавши там місто Неаполь Скіфський. Відтоді вони змушені були тісно взаємодіяти зі своїми сусідами. [7, c.83-85]

Висновки

Від моменту появи грецьких колоній у Північному Причорномор'ї, тобто з VII-VI ст. до н. е., скіфська історія та культура були найтісніше переплетені з грецькою. Попри наявність власних багатих традицій образотворчого та прикладного мистецтва, що характеризувалося так званим «звіриним стилем» (скіфи дуже полюбляли прикрашати свої вироби зображеннями фантастичних і реальних тварин), скіфські царі та знать масово замовляли зброю, посуд і прикраси ювелірам Ольвії та Пантікапея, вивчали грецьку мову та писемність. В архітектурі оборонних споруд, громадських будівель Неаполя Скіфського та будинків місцевої знаті відчувається найсильніший грецький вплив, хоча більша частина міської забудови — це лабіринти хатин і напівземлянок скіфської бідноти.

Починаючи з IV ст. до н. е., скіфи, що жили в Криму, особливо ті, хто розселився в передгір'ях, стали активно переходити від кочового скотарства до осілого землеробства. До цього їх усіляко заохочували та примушували царі й знать, адже чудова кримська пшениця користувалася величезним попитом на тогочасному світовому ринку. Царі Боспору наживали величезні прибутки на експорті десятків тисяч тонн добірного хліба, вирощеного працею осілих на їхніх землях скіфських хліборобів. І царі власне Скіфії прагнули отримати свою частку доходів. Для цього їм потрібні були нові землі та власні порти. З могутністю Боспору скіфи впоратися не могли, хоча й намагалися. Тому вони звернули свій погляд на південний захід — туди, де ріс і багатів заснований у VI-V ст. до н. е. Херсонес.

Отримані дані свідчать про те, що скіфська культура була принесена з іншої території, найімовірніше, зі степового Півдня, у результаті великої міграційної хвилі кінця VII — початку VI ст. до н. е. Племена, що знову з'явилися тут, заселили Лісостепове Лівобережжя, за винятком тієї частини басейну Ворскли, яку ще раніше освоїло населення, що пересунулося з правого берега Дніпра.

Список використаної літератури

1. Вайнтруб І. Лицарі степів : "Словесний портрет" сакральної культури скіфської цивілізації // Людина і світ. - 1998. - № 10. - C. 43-48

2. Дмитрук А. Золотой пояс Евразии : Скифская культура-одна из самых поразитель-ных в истории // Вокруг света. - 2004. - № 4. - C. 40-49

3. Каряка О.В. Амфори кам'янського городища // Археологія. - 1997. - № 4. - C. 110-118

4. Клочко В. До проблеми походження скіфів // Пам'ятки України: історія та культура. - 2005. - № 2. - C. 21-28

5. Кралюк П. Анахарсіс: трагічний шлях мудрості // День. - 2004. - 22 жовтня. - C. 8

6. Сірик В.Ф. Сучасні екологічні проблеми Неаполя скіфського - центру історико-культурного туризму Сімферополя // Екологічний вісник. - 2005. - № 4. - С.25-26

7. Шрамко Б. Більське городище на Полтавщині : З історії досліджень найбільшого в Європі поселення скіфського часу // Народна творчість та етнографія. - 2003. - № 1-2. - С.83-87