Східні слов’яни

Вступ.

1. Проблема походження слов’ян в історіографії. Джерела вивчення походження слов’ян.

2. Суспільно-економічний розвиток східних слов’ян.

3. Союзи східних слов’ян у VI-IX ст.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Східнослов'янські племена — це спільнота слов'янських племен, що займали терени сучасної України, Білорусі та Росії. Їхніми предками вважаються анти та дуліби (волиняни), які мешкали в регіоні між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. В археологічному плані їхня історія простежується від населення празької культури V-VII ст. Розселення цих груп та їхніх нащадків, що були носіями лука-райковецької культури, в різних напрямках у VI-IX ст. дало початок південній, західній та східній гілкам слов'янства.

Східнослов'янські племена — це група слов'янських племен, які проживали на території сучасної України, Білорусі та Росії. Їхніми предками були анти та дуліби (волиняни), що займали землі між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічні дослідження показують їхній зв'язок із населенням празької культури V-VII ст. Міграція цієї людності та її прямих нащадків, носіїв лука-райковецької культури, в усіх напрямках у VI-IX ст. започаткувала формування південної, західної та східної гілок слов'янства.

1. Проблема походження слов’ян в історіографії. Джерела вивчення походження слов’ян

Літописні слов'янські племена, відомі з «Повісті минулих літ», протягом XX століття активно вивчалися археологами. Найбільш інформативними для етнокультурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого вбрання, особливо скроневі кільця. Понад сто років тому О.О. Спицин встановив, що для різних племен були характерні певні типи цих прикрас: поляни мали срібні півтораобертові кільця персневого типу, сіверяни — спіральні, дреговичі — зернисті, радимичі — семипроменеві, в'ятичі — семилопатеві, кривичі — браслетоподібні, а ільменські словени — ромбощиткові.

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

Південно-західна група племен (праукраїнці)

Білі Хорвати й Лучани — у Галичині

Дуліби й Волиняни — над верхнім Західним Бугом.

Деревляни — у лісовій місцевості по Горині, Прип'яті та Дніпру.

Поляни — над Дніпром, на території сучасної Київщини.

Сіверяни й Сівери — по Десні та лівих притоках середнього Дніпра.

Уличі — між Дністром та Бугом.

Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.

Північна група племен (прановгородці)

Ільменські словени

Північно-західна група племен (прабілоруси)

Дреговичі

Кривичі (частково прановгородці)

Радимичі (частково праросіяни)

Північно-східна група племен (праросіяни)

В'ятичі.

Науковці вважають, що слов'яни походять від автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість дослідників сходяться на тому, що прабатьківщина слов'ян включала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. З цієї території на початку VII ст. вони почали розселятися в різних напрямках: на північному сході вони просунулися в землі угро-фінів до Оки та верхньої Волги; на заході їхні поселення досягали річки Ельби в Північній Німеччині. Однак найпотужніший потік колонізації був спрямований на південь, на Балкани, куди слов'ян приваблювали родючі землі, багаті міста та тепліший клімат. На відміну від міграцій кочовиків, розселення слов'ян було повільним процесом, під час якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Це дозволило охопити значні території. Характерною особливістю цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих прикордонних сутичок із Візантією, слов'яни освоювали нові землі переважно як колоністи, а не завойовники. Проте, розселяючись, вони водночас втрачали свою єдність.

Дослідження видатного російського вченого Олексія Шахматова свідчать, що на початок VI ст. із спільної слов'янської мови виділилися три підгрупи:

- західнослов'янська, з якої згодом розвинулися польська, чеська та словацька мови;

- південнослов'янська, що стала основою для болгарської, македонської та сербохорватської мов;

- східнослов'янська, з якої постали українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосередилися на правому березі Дніпра. Радянські дослідники, прагнучи встановити якомога давніший родовід слов'янського населення України, відстоювали теорію про те, що східні слов'яни (або їхні прямі предки — анти) були корінним населенням цього регіону. Західні ж науковці, вказуючи на недостатність доказів цієї теорії, дотримуються думки, що східні слов'яни переселилися сюди пізніше.

Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, які займали землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни мешкали волиняни та дуліби.

2. Суспільно-економічний розвиток східних слов’ян

Східнослов'янських поселень було чимало, хоча за розмірами вони були невеликі. Села розташовувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виникала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, які слугували для захисту, проведення племінних зборів і культових обрядів. Східнослов'янські землі були всіяні сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що означає «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи централізованої влади. Племена й роди, очолювані патріархами, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоча пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю великих сімей. Східні слов'яни славилися як стійкі й загартовані воїни, здатні витримувати морози та спеку, споживаючи мінімум їжі. Відчуваючи невпевненість на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати в лісах і ярах, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми головними перевагами як у війні, так і в мирному житті.

Торгівля у східних слов'ян була розвинена слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу, зокрема араби-мусульмани, які почали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна та ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні продукти своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінували найбільше. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами вступили тюркські племена хозарів, які заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, в'ятичі та поляни, були змушені платити хозарам данину. Поступово виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали в нову важливу добу своєї історії.

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники, починаючи з VII ст. до Р.Х.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птоломей. Дехто з них пов'язував венедів із Балтійським узбережжям.

Готський історик Йордан писав, що «анти, найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра». Проте, за іншими відомостями, зокрема Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону та Чорного моря до річок Вісли, верхньої Варти та Одри, а також частину Богемії.

Анти жили поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством і хліборобством. Їхні могильники нагадували черняхівські, але існували й окремі поховання для воїнів, яких ховали зі зброєю. Укріплення будували не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. М.Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змієві або Троянові вали, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугна, Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні вали були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше антських речей знайдено в басейні річки Рось: лучкові фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки — усі ці предмети відносять до антів, і всі вони згодом відбилися в українській матеріальній культурі. Слід зазначити, що з археологічного погляду пам'ятки антів ще мало досліджені.

3. Союзи східних слов’ян у VI-IX ст.

Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні дослідники вважають антську державу племінним союзом. Ключевський називав її «Дулібський союз». Інші бачать у ній короткочасне об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з аварами тощо).

У будь-якому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення в політичному житті.

Держава антів проіснувала три століття — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.

Одночасно з антами починає вживатися назва слов'ян. Вони разом із гунами просуваються на захід. У III-VI ст. західні та південні слов'яни вже опанували ті землі, на яких їх застала історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її замінює ім'я слов'ян.

У V ст. слов'яни здійснюють походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на кордони Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте вона не змогла зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках VI ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. їх застали болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ та захід. Частина їх осідає в лісовій смузі Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина просувається далі на Карпати, до верхньої течії Тиси. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення за мовою та народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід вони сягають Галичини та Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У XIII ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить, зокрема, назва притоки Дніпра — «Десна», тобто «права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, і вони не могли б назвати її «правою».

«Повість временних літ» подає перелік слов'янських племен так, як вони жили в XI столітті: «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци, полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви».

В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани та волиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або бужани, «де нині волиняни», на нижньому Бузі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по річці Буг, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то, очевидно, літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять українці Східної та Західної Галичини. У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужоземних письменників. У IX ст. анонімний автор, якого цитує також анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена — волинян, бужан, сіверян, уличів. У X ст. Костянтин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII столітті замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в IX-X ст. Його заміняють назви окремих племен.

У X-XI століттях збереглися натяки на пересування племен. Залишилися назви нижнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського узбережжя — «Лукомор'я».

На нижньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешшя, пізніше — Олепіки. Існували українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, у Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість временних літ». Про уличів та тиверців літописець у XI ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони самі подалися на північ. На пересування племені полян вказує пояснення «Повісті» про походження назви полян від поля, степу, де вони жили раніше, а за літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість», — це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.

Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир готських часів. У всякому разі, від VI століття тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. це місто вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII століть, жили вони здебільшого великими групами. Житлами служили землянки з печами, з дерев'яними стінами, обмазаними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для зберігання продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця X століття.

Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах річок, на мисах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині — 400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища були різного розміру.

Серед цих міст були великі, значні вже у VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, із ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробку заліза та інші ремесла. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді водилися тури, зубри, лосі, олені, а також тварини з дорогоцінним хутром: білки, куниці, лисиці різних типів, а головне — бобри в річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль у житті.

Усі ці природні багатства привертали увагу чужоземних купців і втягували людність України з далеких часів у торговельний вир.

Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв'язували їх із культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Європою, був Волзький.

У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола фінські країни Східної Європи. У лісах північної Європи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та інших. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Європі.

Ці хутра стали від VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаються з дорогоцінного східного срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII століття нашої ери.

Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай. Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші — зв'язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові Готланд знайдено 67 000 диргемів, у Києві — кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької області — 500 диргемів та інші. Крім арабських монет, знайдено західноєвропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський письменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Ісак писав, що ці товари спрямовували до Тегерану.

Крім «великого шляху з варяг у греки», існували інші: Двінський — від Ризької затоки Західною Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. У Гродні був значний осередок, від якого збереглися могильники та рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з варягів у греки» існував шлях, який перетинав Україну зі сходу на захід. Він ішов із Каспійського моря Волгою, волоком на Дон, Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпра — Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а із заходу — зброю, металевий посуд, полотно.

Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ із півднем, захід — зі сходом, арабів та Візантію — зі Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла Великого. Українські племена не були пасивними в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Європі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на солодощі та питво, а віск — на освітлення церков та жител багатих людей. Поставляли вони й «челядь» — рабів.

Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці X ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Перуна.

З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні дії. Очевидно, були «капища» — на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в Києві. С.Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і «культовий будинок» у Білгороді.

Наприкінці X ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ». Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида, знайдено в річці Збруч. Вона мала обличчя під однією шапкою. На нижньому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть, мовляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа, осені, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, «масляниця», веснянки, Купала тощо. У цих обрядах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут. Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля, смерті. Існувала віра в життя після смерті. Мерців спалювали або ховали, з ними клали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки, іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі обрядових, сезонних пісень, пов'язаних із різними видами праці.

Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність, ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям із веселою, радісною природою України і відчували її ласку.

Висновки

Розселення східних слов'ян із їхніх прабатьківських ареалів вело до подальшого зростання специфічних особливостей їхніх окремих племен. Скажімо, деревляни складали самостійний антропологічний комплекс, разом із волинянами вони відрізнялися різко вираженими європеоїдними рисами. Поляни теж мали європеоїдну зовнішність, у той час як дреговичі і радимичі за складом були неоднорідні. Натомість найсхідніше плем'я в'ятичів, як і можна було очікувати, мало фінно-угорську основу (Там же, 199). Таким чином, як предки українців, так і предки білорусів та росіян уже не відрізнялися особливою расовою чистотою, але кожен із цих народів мав свої специфічні особливості. Протиставляючи українців росіянам за комплексом антропологічних рис, Алексєєва приходить до такого висновку:

«Українці — інший антропологічний комплекс, ніж росіяни і білоруси... Уся антропологічна зовнішність українського народу та його попередників свідчать про південні зв'язки, і, очевидно, нема підстав шукати йому аналоги серед груп, які включаються в коло північних європеоїдів».

Таким чином, на час, коли починається писана історія східного слов'янства, воно вже суттєво різнилося між собою за мовними та антропологічними ознаками і ділилося на чотири етнічні групи, кожна з яких не була вже однорідною і не мала власної самоназви, а була поділена на окремі племена, етнічний розвиток яких визначався все більше не географічними умовами, а суспільно-політичними чинниками, котрі все більше ініціювали інтеграційні процеси між окремими етнічними угрупованнями.

Список використаних джерел

1. Білоцерківський В. Я. Історія України : Навчальний посібник. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
2. Велика історія України від найдавніших часів. — К., 1993. — Т.І.
3. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.
4. Давня історія України: У 2-х кн. — К., 1994-1995.
5. Кормич Л. І. Історія України: Підручник. — К. : Алерта, 2006. — 412 с.
6. Котляр М.Ф. Русь язичницька. Біля витоків східно-слов'янської цивілізації. — К., 1995.
7. Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.
8. Пріцак О. Походження Русі. — Т.1. — К., 1997.
9. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : МАУП, 2006. — 345 с.
10. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. — К. : Кондор, 2007. — 249 с.