Шляхи формування правової держави в Україні

Вступ

1. Поняття правової держави.

2. Ознаки правової держави.

3. Основні напрями формування правової держави в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

Сьогодні ми є свідками та безпосередніми учасниками процесу становлення нової Української держави. Багатовіковий досвід суспільно-політичного єднання українців стає основою для побудови в нашій країні держави, заснованої на праві.

Право має стати інструментом духовного відродження українського суспільства. Саме наявність норм, що гарантують права особистості, родини, нації, а також їх втілення у повсякденному житті, сприятимуть формуванню відчуття безпеки та захищеності, стимулюватимуть розвиток свободи як для окремої людини, так і для всього українського народу. Варто пам’ятати, що лише свобода індивіда породжує свободу нації, а це, своєю чергою, дозволяє і народу, і кожній особі відчувати себе рівними серед інших людей та народів.

Україна прагне стати частиною європейської та світової спільноти. Для цього необхідна економічна, політична та культурна інтеграція. Однак без свободи для індивіда та народу жоден із цих напрямів неможливий, а сама інтеграція перетворюється на непереборну перешкоду.

Інструментом, що має забезпечити реалізацію права, виступає держава. Сучасна Українська держава ще не є досконалою, проте її формування відбувається на вірних теоретичних та правових засадах:

• вона відокремлена від громадянського суспільства;
• функціонування держави та її органів ґрунтується на праві;
• головною метою є захист прав особи, родини, нації;
• вона має бути демократичною, а органи влади — формуватися відкрито та бути підзвітними народові;
• держава реалізує свої повноваження не лише через примус, а й через вплив громадської думки;
• справедливість та захист прав забезпечує відкритий, професійний суд, сформований демократичним шляхом;
• Українська держава має увібрати в себе досвід державотворення всіх минулих поколінь за тисячолітню історію.

Власна держава та право для українського народу є не лише головною метою, а й найвищою цінністю. Усвідомлення цього є запорукою розвитку та вдосконалення як кожного громадянина зокрема, так і всіх громадян України разом.

1. Поняття правової держави.

Ідея правової держави тісно пов’язана із утвердженням суверенності народу та підпорядкуванням держави суспільству.

Правова держава — це сукупність органів та інститутів, які гарантують і захищають нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, де панує закон, перед яким усі рівні: влада всіх рівнів, партії, громадські організації, посадові особи та громадяни.

Донедавна науковці намагалися виводити поняття правової держави лише із взаємодії права та держави. Тому правовою вважалася будь-яка держава, оскільки не існує держави без права та правової системи, навіть без певного самообмеження правом. Проголошення верховенства закону як основної ознаки також нічого не змінює, адже таке верховенство можливе і в тоталітарній державі, де воно спрямоване проти народу, перетворюючи його на безправних підданих. Тому для правової держави, де панує право, слід виходити не від закону чи права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого формувалося паралельно з розвитком уявлень про демократичну правову державу.

За вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір: індивід погоджується на обмеження своєї свободи та зобов’язується підкорятися загальним настановам держави, а держава гарантує безпеку індивіда та його власності. Держава, як сила, що переважає кожного окремого індивіда, може застосовувати примус до будь-якого члена суспільства, якщо він порушив свої зобов’язання. Однак, як підкреслював Фіхте, цей примус має бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави має спільну ознаку — рух людства до свободи, усвідомлене прагнення обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.

Реформування колишнього радянського суспільства, де насильство над людиною стало суттю державної політики, а також інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили формування правової держави в Україні об’єктивно необхідним.

Розглянемо детальніше суть правової держави та її принципи. У словосполученні “правова держава” на першому місці стоїть право, а на другому — держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи, колективів, для всіх громадян. Така формальна рівність є властивістю права та виражає його специфіку як справедливість. Право в суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни та організації можуть бути юридично рівними і вільними лише як учасники конкретних правовідносин, тобто відносин, врегульованих законом.

Отже, верховенство права в суспільстві — основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави, її органів, посадових осіб, організацій та громадян. Правова держава характеризується якістю самого закону. Він має бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, свободу, особисту недоторканність. Однак свобода не є абсолютною — вона допускає обмеження, тобто має певну міру, яка повинна бути рівною для всіх.

У правах людини виражаються можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. Держава визнає автономію особи, захищає та охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони та інші нормативні акти, що видає держава, узгоджуються з правами людини та підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі й гідності, їх охорона та гарантування — один із принципів правової держави.

2. Ознаки правової держави.

До основних ознак, за якими державу можна визначити як правову, належать:

• закріплення в конституції та інших законах основних прав людини;
• панування в суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни;
• врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом”;
• взаємовідповідальність особи та держави;
• наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті;
• розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами;
• юридична захищеність особи;
• високе становище в суспільному та державному житті суду;
• неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами.

Отже, ці ознаки мають бути притаманні державі, що стає правовою, зокрема й Україні. Для чіткішого розуміння змісту проаналізуємо кожну з них.

Закріплення в Конституції та інших законах України основних прав людини. Спочатку визначимо, що таке основні права людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, необхідні для її існування, розвитку та задоволення потреб у конкретно-історичних умовах, які мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиліття характеризуються процесом визнання та забезпечення основних прав людини в усьому світі — як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві лише держава може забезпечити здійснення прав людини.

Можна стверджувати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національному рівні основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України — Основний Закон Української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Однак закріплення прав і свобод у Конституції є лише формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах. Наприклад, у Конституції УРСР формально передбачалися свобода слова, совісті, друку, але відповідні закони були відсутні.

Панування в суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону та повагу до нього. Законів потрібно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави небайдуже, які саме закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості виражається через органи держави — парламент і президента, а воля всього населення — через референдум (всенародне голосування).

Крім того, авторитет закону проявляється у відповідності йому всіх підзаконних правових актів, а також у тому, що державні органи та службові особи виносять свої рішення на підставі закону та з дотриманням усіх його вимог.

Врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом”. Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені заборони з боку держави: продати машину, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно тощо. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб — працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), яким дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті.

Взаємовідповідальність особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон є обов’язковим для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо громадянин учинив правопорушення, він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної тощо).

Однак держава, яка порушила право громадянина та завдала йому шкоди (наприклад, при незаконному засудженні), також повинна нести відповідальність. У правовій державі не повинно бути органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні — і громадянин, і держава.

Наявність у громадян правової культури. Активна участь громадян у суспільно-політичному житті та побудові правової держави неможлива без їх юридичної поінформованості та правової культури. Остання включає знання права, повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та іншими засобами.

Розподіл державної влади між її органами: законодавчим, виконавчими та судовими. Суть цієї ознаки полягає в тому, що єдина державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них здійснюється державними органами певного виду (парламент; уряд і виконавчі органи в центрі та на місцях; судові органи), які наділені певною самостійністю стосовно один одного.

Юридична захищеність особи. Лише те суспільство, в якому дотримуються права і свободи, гарантоване від свавілля, диктатури та беззаконня. Масові репресії проти громадян колишнього СРСР у 30-х — на початку 50-х років були наслідком грубого порушення основних прав людини, зокрема права на судовий захист. Тому важливим є закріплення в Конституції та інших законах держави не лише прав і свобод, а й засобів їх охорони та захисту.

Високе становище в суспільному та державному житті суду. Ця ознака є найефективнішою юридичною гарантією прав і свобод громадян. Діяльність суду повинна ґрунтуватися на гласності, безпосередності, рівності сторін, презумпції невинності особи (у кримінальному праві). Незалежність суду — одна з суттєвих умов формування правової держави, а доступність судового захисту для громадян — своєрідний показник того, наскільки суспільство наблизилося до побудови правової держави.

Неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що держава, яка прийняла закон, не може сама його порушувати. Для держави закон є обов’язковим, як і для кожного громадянина. Якщо орган держави або її службова особа порушили право громадянина, останній може звернутися до суду за захистом. Аналогічно буде й у ситуації, якщо порушниками права виступатимуть громадяни, об’єднання громадян, підприємства, організації, установи.

У юридичній літературі під правовою державою розуміють державу, в якій юридичними засобами реально забезпечене здійснення, охорона та захист основних прав людини. Така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи та напрями її формування. Однак на практиці, поряд із юридичними, необхідно приділяти увагу й соціально-економічним та політичним факторам. Виконання лише юридичних заходів, що не ґрунтуються на відповідних матеріально-духовних засадах, може призвести до створення формальної, нежиттєвої структури правової держави.

3. Основні напрями формування правової держави в Україні.

Охарактеризувавши ознаки правової держави, потрібно визначити, якою мірою їм відповідає наша держава.

Правова держава передбачає насамперед розвиток її юридичної бази — законодавства. В останні роки в Україні прийнято чимало законів, які регулюють суспільні відносини в різних сферах життя. У нещодавно прийнятій Конституції України критерієм закріплення основних прав та свобод громадян є міжнародні стандарти, загальновизнані принципи й норми міжнародного права, зафіксовані, зокрема, у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права, Паризькій хартії для нової Європи.

Розвиток конституційних положень щодо прав людини і громадянина здійснюється в законах України, зокрема про власність, підприємництво, свободу совісті та релігійних організацій, про статус суддів, прокуратуру, адвокатуру та інших.

Верховенство закону та зміцнення його авторитету досягається шляхом поліпшення якості законів та вдосконалення законодавчого процесу.

Крім прав і свобод людини, в законах повинні бути визначені також права нації, національностей, народу. Прикладом виконання цієї вимоги є Закон України “Про національні меншини в Україні”, прийнятий з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток.

На законодавчому рівні знайшов своє відображення і загальнодозвільний принцип. У чинних законах значно розширено сфери діяльності громадянина та межі його свободи. Наприклад, закон передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, а підприємці мають право самостійно приймати рішення та здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Щодо реалізації такої ознаки, як взаємовідповідальність особи та держави, слід зазначити, що раніше вона діяла лише в напрямі відповідальності громадянина перед державою. Тепер ситуація змінилася. В Україні прийнято низку законів, згідно з якими держава несе відповідальність перед громадянином у разі порушення його прав. Наприклад, Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” встановлює порядок видачі компенсацій незаконно репресованим та надання їм пільг.

Уже дещо зроблено в Україні й для підвищення політичної культури населення. Так, закони України публікуються в засобах масової інформації, проводиться трансляція пленарних засідань сесій Верховної Ради, систематично виходять в ефір телерадіоканали політичної тематики, збільшено набір студентів у юридичні вищі навчальні заклади та на юридичні й політологічні факультети.

Побудова правової держави неможлива без чіткого розмежування повноважень між різними гілками державної влади. В Україні законодавча влада належить парламенту — Верховній Раді України. Виконавчу владу здійснюють Президент, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Республіки Крим, органи державної виконавчої влади (центральні, місцеві та Республіки Крим). Судову владу доручено здійснювати судовим органам — Конституційному Суду України, загальним, військовим, арбітражним судам. Верховна Рада приймає закони та здійснює контроль за їх виконанням; виконавчі органи займаються організацією їх втілення в життя; суди здійснюють правосуддя (шляхом вирішення кримінальних, цивільних, господарських та інших справ).

Важливим у плані побудови правової держави є також створення ефективного механізму охорони прав особи. На сьогодні в Україні діють Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний та Арбітражний процесуальний кодекси, які передбачають процедуру звернення до суду за захистом порушених прав. Нові положення, що значно розширюють засоби захисту прав громадян, містять закони “Про адвокатуру” та “Про нотаріат”.

На підняття авторитету судових органів, забезпечення незалежності суддів та підпорядкування їх лише закону спрямований Закон України “Про статус суддів”. Він встановлює порядок обрання суддів, процедуру здійснення правосуддя, недопустимість втручання в цю діяльність, а також інші важливі положення. Високими є вимоги до осіб, які обираються на посаду судді.

На сьогодні значно розширено коло питань, з яких можна звернутися до суду. Доступність суду для кожного громадянина — це своєрідний показник того, наскільки суспільство наблизилося до правової держави.

Правова держава може функціонувати лише в режимі законності, тобто такого стану відповідності суспільних відносин Конституції та іншим законам держави, який утворюється в результаті виконання законів усіма суб’єктами права (учасниками суспільного життя). Забезпечити відповідність законів та інших нормативних актів Конституції України покликаний Конституційний Суд України. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Республіки Крим, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами місцевої виконавчої влади та самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами здійснюється органами прокуратури.

Аналіз ознак правової держави та напрямів її формування засвідчує, що, хоча в чинній Конституції Україна проголошена правовою державою, насправді це положення є дещо декларативним. Тому, незважаючи на певні здобутки в справі побудови правової держави, нам необхідно докласти ще чимало зусиль для вирішення цієї проблеми.

Висновки.

Зважаючи на молодий вік Української держави та відсутність досвіду державотворення, можна з упевненістю стверджувати, що положення про те, що Україна є правовою державою, закріплені в Конституції, є чисто декларативними. Нам потрібно докласти ще багато зусиль, щоб Україна досягла того рівня стандартів суспільного, правового та політичного життя, який дозволить їй почуватися рівною серед інших правових держав. Наш народ здавна славився тим, що ми всіма силами намагаємося досягти поставленої мети. Тому будемо вірити в мету розбудови правової держави та не зходити з обраного шляху. Маємо надію, що в недалекому майбутньому українці житимуть у країні, якої вони гідні.

Список використаної літератури.

1. Козак В. Форми політичної участі громадян у державотворчих процесах // Розбудова держави. — 1998. — №1-2. — с.62-70.
2. Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 26-27 лютого 1998 р. — К.: Гнозис, 1998. — 226 с.
3. Політологія / За ред. О. І. Семківа. — Львів: Світ, 1994. — 592 с.
4. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — К.: Видавничий центр “Академія”, 1998. — 368 с. (Гаудеамус).
5. Правознавство / За ред. М. Настюка. — Львів: Світ, 1994. — 272 с.