Сенс культури та її спроможність

Вступ.

1. Культура неможлива без.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У сучасному світі питання сенсу життя стає дедалі актуальнішим. Через глобальні зміни цінностей і руйнування традиційних устоїв людське існування виявляється дедалі більш крихким і нестабільним. Втрата сенсу породжує стан екзистенційного вакууму, що може призвести до тяжких наслідків, включно з психічними розладами та суїцидом. Людина все більше підпадає під вплив масової культури, споживацтва та уніфікованих стандартів. Щоб не потонути в цьому потоці та зберегти власну ідентичність, індивід мусить сформувати життєву позицію, що спирається на особисте розуміння сенсу буття. Попри те, що сенс життя кожної людини є неповторним і кожен вирішує це питання самостійно, існує певна «єдність у різноманітності» — спільні засади та передумови для його осмислення. Адже суб'єктивне переживання життя не скасовує його об'єктивних характеристик. Важливо розмежовувати питання «що робити» (конкретна мета певного періоду) та «навіщо робити» (сенс життя, визначення вихідних цінностей). Людина може діяти цілеспрямовано й досягати поставлених цілей, але якщо ці цілі не узгоджені між собою і не підпорядковані загальному розумінню сенсу, її життя залишається безглуздим. Сенс життя завжди має бути ширшим за будь-яку конкретну мету. Інакше після досягнення проміжної мети людина може опинитися в ситуації втрати сенсу, що переживається як життєва драма. Іншим наслідком ототожнення мети і сенсу може стати фанатизм — сліпе служіння обраній меті як абсолюту. Отже, першою умовою правильного розв'язання питання про сенс життя є усвідомлення того, що мета і сенс не тотожні, а ієрархія цілей і цінностей має вибудовуватися на основі уявлення про сенс життя.

1. Культура неможлива без…

У духовній сфері людина осмислює та обирає ідеали й цінності. Проблема духовності — це не лише визначення найвищого рівня освоєння людиною світу, її ставлення до природи, суспільства, інших людей і самої себе. Це також питання виходу за межі вузькоемпіричного існування, подолання власного «вчорашнього» «я» через самовдосконалення, сходження до своїх ідеалів і втілення їх у житті. Тобто це проблема життєтворчості.

Культурний устрій буття відрізняється від життєвого світу, де конкретна людина є смисловим центром. У життєвому світі вона має безпосередню дійсність свого існування, на відміну від культурного життя, де кожен момент опосередкований зв'язком із людською сутністю. Життєвий світ засвідчує саме буття людини, тоді як культура — це цілеспрямовано створювана дійсність. З погляду культури життєвий світ є лише підґрунтям загальнокультурного процесу, нерозрізненим людським існуванням.

Стає очевидним: за межі культури ми виходимо не тоді, коли стикаємося з тим, до чого «не торкалася людська рука», а тоді, коли намагаємося осягнути дійсність інакше, ніж як «звершення людини у своїй власній визначеності» чи «осмислення існування через людську сутність». Відмова від мислення на основі певної метафізичної ідеї виводить нас за її межі. Для цього не потрібно шукати в самій дійсності факти, що їй суперечать. Достатньо осмислити цю дійсність (у даному разі — людське буття) інакше, виходячи з інших інтелектуальних засад. Поняття «життєвий світ» було введене саме як така, відмінна від культури й певною мірою протилежна їй основа для розуміння змісту і сенсу людського буття [3, c. 59-60].

У складі культурного світу часто виокремлюють галузь духовної культури як суттєву його частину. До неї належать такі культурні форми, як релігія, мистецтво, філософія. Характерною ознакою всіх форм духовної культури є те, що в них на першому плані перебуває співвіднесення знань і цінностей. Це не означає, що в духовній культурі відсутні регулятивні парадигми. Однак неважко помітити, що кінцевою метою творчої діяльності в духовній культурі є знання і цінності, тоді як регулятиви відіграють допоміжну роль, виступаючи переважно як засоби (способи, методи) створення духовних цінностей. Духовна культура охоплює духовні форми, орієнтовані на знання і цінності, тобто звернені до когнітивно-ціннісної площини. Отже, духовна культура — це «когнітивно-ціннісний вигляд» культурного простору.

У культурному просторі також виділяються форми культури, що визначають соціальні відношення людей, їхню взаємодію в суспільстві. До них належать моральна, правова, політична культура. Сукупність таких форм утворює галузь культури соціальних відношень, або соціальної культури.

Духовна, технічна і соціальна культура — не відокремлені один від одного «сектори» чи «частини» культурного простору, вони виступають як «три обличчя культури». В ідеалі ми можемо розглядати й аналізувати їх окремо. Проте в реальному світі суспільного життя межа між ними є досить розмитою і відносною (наприклад, мистецтво — форма духовної культури). Але існує й технічна культура створення, оформлення, поширення творів мистецтва — їх втілення в книгу, архітектурну споруду, театральну виставу. Існує й пов'язана з мистецтвом соціальна культура художнього життя суспільства — державна політика в галузі мистецтва, ставлення людей до художньої творчості тощо. Сучасна наука найтіснішим чином переплітається з технікою і стає компонентом технологічної культури. Але одночасно вона своїми гуманітарними розгалуженнями входить у галузь духовної культури.

На основі відображеного в культурі соціального досвіду можна виділити різні культурні сценарії. Ми живемо у просторі культури [5, c. 87-88].

Культура пронизує все наше життя в усіх його проявах. Але життя саме по собі не є феноменом культури — воно постає як явище багатополярного світу за межами культурного простору.

Культура не створює життєву енергію людини, вона лише спрямовує її на розуміння цілі та раціонально організує її використання в умовах суспільного життя. Потреба жити й діяти — не продукт розвитку культури, а вихідний стимул до її розвитку, біологічне підґрунтя, з якого виростає здатність людини до творення й удосконалення культури. Культура приборкує прояви вроджених тваринних інстинктів людини. Вона накладає на них обмеження й заборони, завдяки яким стає можливим соціальне життя, тобто існування й розвиток суспільства. У суспільстві створюються принципово нові, «надбіологічні» умови збереження й продовження біологічного життя людського роду. Ці умови призводять до утворення різноманітних форм людської діяльності, яких немає й не може бути у тварин. Людська діяльність — це розумна діяльність. А оскільки сам розум є продуктом культури й формується в кожної окремої особистості в ході залучення до неї, то можна сказати, що вся людська діяльність відбувається на основі засвоєння культури, відображеного в ній соціального досвіду.

Культура програмує життєдіяльність людей і визначає її соціалізовані способи. Кожна окрема особистість живе й діє, вибудовуючи своє індивідуальне життя й діяльність за програмами, які визначаються соціальними умовами та засвоєними особистістю культурними установками.

Отже, культурний простір — це лише начерк, загальний план, що окреслює загальні контури людської поведінки. На мою думку, культура неможлива без моральності суспільства, усвідомлення прогресу та розвитку мистецтва [4, c. 36].

Висновки

Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в природі — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже «хитрість розуму» полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом «висування» людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини й природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважити на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у взаємодії з колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсамі. Отже, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

3. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

4. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.