Самосвідомість

Вступ

У філософській традиції самосвідомість трактується як звернення свідомості на саму себе, своєрідна рефлексія, у якій суб'єкт пізнає власний зміст. Вона постає одночасно і як процес такого осмислення, і як його підсумок — певне знання про себе. Саме завдяки самосвідомості свідомість залишається тотожною собі у плині часу, зберігаючи власну єдність. Ця єдність, своєю чергою, виступає фундаментом для будь-якої впорядкованості світу, як наголошував І. Кант. У строгому філософському сенсі свідомість не має ані початку, ані кінця, оскільки вона є тією першоосновою, через яку світ взагалі конституюється та стає доступним. Таким чином, самосвідомість постає як та первинна єдність суб'єкта, що лежить в основі будь-якого акту свідомості.

Питання про походження самосвідомості досі залишається відкритим і малодослідженим. У більшості наукових розвідок, присвячених свідомості, увага зосереджується на зведенні самосвідомості до однієї з форм усвідомлення. Сама ж її першооснова часто випадає з поля зору дослідників або, в кращому випадку, трактується як похідна від розвитку вищих психічних процесів. Проте такий підхід не відповідає практичним запитам, які постають перед теоретичним осмисленням цієї проблеми, адже самосвідомість має безпосереднє методологічне значення для всього комплексу гуманітарних наук. Більше того, саме вона може стати тим інтегрувальним чинником у сучасному розмаїтті філософських концепцій світосприйняття та самовідношення, оскільки в ній простежується певна усталена векторальність.

1. Філософське поняття самосвідомості

Самосвідомість — це не просто філософська категорія, а центральна тема багатьох філософських побудов Нового часу. Зародившись ще в добу античної софістики, її роль у філософських системах неухильно зростала. Р. Декарт розглядав самосвідомість як вихідний дедуктивний принцип для будь-якого істинного твердження. Цю позицію, з певними застереженнями, поділяли Г. В. Ляйбніц та І. Кант. Однак послідовники Канта, передусім Й. Г. Фіхте та ранні романтики, пішли значно далі, висунувши самосвідомість у центр філософських пошуків. Це перетворило її на привілейовану тему філософії та започаткувало традицію, яка зберігається й донині. У цьому контексті варто згадати такі визначні постаті, як Ф. Шляєрмахер, П. Наторп, Г. Рікерт, С. Кіркегор, Ф. Брентано, Е. Гуссерль, В. Джеймс, Б. Рассел, М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр та інші. Окрім того, характерною ознакою посткласичної філософії стає аналіз понять у контексті інтерсуб'єктивної мови. Саме в такому ключі досліджують самосвідомість Л. Вітгенштайн, Ю. Габермас, Д. Г. Мід, Г. Радермахер, Г. Райл та інші мислителі.

У вітчизняній філософії радянського періоду, з огляду на ідеологічні обмеження, темі самосвідомості приділялося недостатньо уваги. У більшості праць того часу вона зводилася до усвідомлення індивідом своєї класової приналежності та відповідної ідеології. Втім, інтерес до цієї проблематики залишався стабільно високим, особливо в індивідуальних монографіях. Глибиною теоретичного та історико-філософського аналізу вирізнялися роботи Г. С. Батищева, І. В. Ватіна, Р. М. Габітової, П. П. Гайденко, М. А. Гарнцева, Е. В. Ільєнкова, П. В. Копніна, В. А. Лекторського, А. М. Лоя, О. Ф. Лосєва, З. К. Мамардашвілі, Ф. Т. Михайлова, О. Г. Спіркіна, В. І. Шинкарука та інших. Слід також зазначити, що ця проблематика знайшла помітне відображення у фундаментальних дослідженнях радянських психологів, чиї праці активно використовувалися при висвітленні теми. Серед них варто згадати К. О. Абульханову-Славську, Л. С. Виготського, І. С. Кона, О. М. Леонтьєва, В. А. Роменця, С. Л. Рубінштейна, Н. І. Чеснокову, О. В. Шорохову та ін. [2, c. 39-40]

На сучасному етапі філософського розвитку тема самосвідомості переживає своєрідне відродження, про що свідчить поява численних досліджень як історико-філософського, так і теоретичного характеру. Насамперед слід відзначити праці таких вітчизняних філософів, як Є. К. Бистрицький, О. В. Босенко, М. О. Булатов, В. С. Возняк, С. Р. Гаєвська, О. Є. Гомілко, А. М. Єрмоленко, Т. Г. Мазур, В. А. Малахов, В. В. Кізіма, М. В. Попович, С. В. Пролєєв, В. Г. Табачковський, Н. В. Хамітов та інші.

Свідомість є найвищою формою відображення дійсності, притаманною лише людині як суспільній істоті, і виступає функцією людського мозку. Вона являє собою активне, цілеспрямоване, узагальнене та оцінне відображення, що тісно пов'язане з діяльністю, у процесі якої люди пізнають і змінюють навколишній світ.

Формування, розвиток і функціонування людської свідомості відбувається на основі кількох взаємопов'язаних чинників:

• знаряддево-предметної діяльності, що охоплює створення та використання знарядь праці, що з часом призводить до формування та розширення світу "олюдненої природи", сфери матеріальної та духовної культури;
• діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні та моральні аспекти.

Походження та функції свідомості зумовлюють її діяльнісний і суспільний характер. До сфери свідомості належить осмислене відображення дійсності, її розуміння, а також певне ставлення як до предметного світу, так і до інших людей, суспільства загалом, оцінка речей, явищ, подій та вчинків відповідно до певних критеріїв. Свідомість існує насамперед як властивість окремої особистості, як внутрішній світ "Я", проте свідомість кожної людини в кожен момент її життя є діалектичною єдністю, переплетенням індивідуально-особистісного та суспільного.

Як і в історичному розвитку, свідомість кожної окремої людини має біологічні передумови (розвиток вищої нервової діяльності та психіки тварин). Однак і в історичному, і в індивідуальному плані свідомість є не біологічною, а соціальною. Свідомість людства розвивалася за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Що ж до окремої людини, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише потенційну здатність стати свідомою істотою. Ця можливість закладена в будові її тіла, органів чуття та, особливо, мозку, з його досконалістю та пластичністю. Індивідуальна свідомість виникає та формується в міру того, як дитина вступає в спілкування з іншими людьми, опановує форми та способи практичної діяльності, навчається користуватися предметами, створеними "людиною для людини", долучається до світу матеріальної та духовної культури, засвоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний, а конкретно-історичний характер [8, c. 94-96].

Людина усвідомлює, мислить, відчуває, бажає та діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціокультурної цивілізації та спільноти.

За своїм змістом свідомість у кінцевому підсумку є відображенням зовнішньої, об'єктивно існуючої дійсності. Це не просте, пасивно-дзеркальне, а активне, творче відображення. Однак вихідний матеріал для нього не породжується самою свідомістю, а має бути їй даний. Отже, свідомість залежна від об'єктивної реальності як у плані свого виникнення та існування (онтологічно), так і за своїм змістом, який становлять наші відчуття, сприйняття, уявлення, думки, почуття тощо (гносеологічно).

Нарешті, слід підкреслити, що свідомість — це не просто природна, а соціально зумовлена властивість людини як члена суспільства. Вона має свої природні, зокрема біологічні, передумови, але виникає, формується та розвивається на основі колективної предметно-практичної діяльності та процесів міжлюдського спілкування. Людина зі своєю свідомістю виходить за межі тваринного буття та біологічної еволюції, починаючи існувати в історичному просторі й часі. Для неї надприродною спадковістю стає культурна наступність. Риси людської сутності та діяльності є основою виникнення й розвитку свідомості. У процесі трудової, предметно-практичної діяльності, виготовлення та застосування знарядь праці формувалася здатність до цілепокладання та планування дій, що вже є ознаками свідомості.

Надзвичайно важливу роль для розвитку свідомості відіграло виникнення мови з її комунікативними та сигніфікативними функціями — як засобу спілкування та позначення предметів, властивостей, відношень, процесів, дій, а отже, й орієнтації у світі.

Поряд із пізнавальними, інтелектуальними здібностями свідомість людини виражає її моральну сутність. Інтелектуальність і моральність є формами прояву духовності. Першоджерелом духовно-моральних якостей людини були умови співжиття та спільної діяльності. Саме вони формували потребу у взаємодопомозі та вміння ототожнювати себе з іншим.

Із цієї первинної "клітинки" моральної свідомості зрештою й виник принцип "возлюби ближнього свого як самого себе".

Аналізуючи свідомість, окрім уже згаданої найсуттєвішої риси — єдності особистісного та суспільного, можна виділити ще низку її характерних особливостей, сторін та структурних елементів. Усі вони зрештою зумовлені тими чинниками, які виокремили людину з тваринного світу та піднесли її над ним [7, c. 114-115].

2. Структура та предмет самосвідомості

Проблема свідомості, духу та духовності є однією з центральних у філософії. Основне питання філософії — це питання про відношення свідомості до матерії. Залежно від того, як воно ставиться та розв'язується, визначається філософська, світоглядна позиція — належність мислителя до матеріалістичного або ідеалістичного напряму.

Самосвідомість, як і свідомість загалом, формується в процесі предметної діяльності та спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись в інших людей як у "дзеркало". Спочатку вона оцінює себе "очима інших", але згодом починає оцінювати й інших "через себе", тобто з позиції власного, виробленого та усвідомленого нею світогляду. Отже, здатність до внутрішнього роздвоєння (за умови збереження єдності особистості), ведення внутрішнього діалогу та певного ставлення до себе зумовлена суспільною сутністю людини. Спираючись на багатовіковий досвід вивчення природи та людини, особливо на досягнення науки Нового та Новітнього часу, можна сформулювати вихідні положення для науково-філософської постановки проблеми свідомості. Найпершим із них є те, що свідомість — це не прояв особливої, незалежної духовної субстанції, так само як вона не є замкнутим у собі внутрішнім душевно-духовним світом. Свідомість — це властивість матеріальної субстанції, тобто тієї об'єктивно існуючої сутності, яка сама з себе породжує всю нескінченну різноманітність своїх якостей, форм і відношень. Свідомість — це функція надзвичайно складної, високоорганізованої матеріальної системи — людини, людського мозку. Істоти, що володіють свідомістю (а нам поки що відома лише одна така істота — людина), виникають унаслідок тривалої еволюції космічної матерії на певному її етапі, там, де для цього складаються всі необхідні та достатні передумови. Виникнення свідомості — це реалізація внутрішньо притаманних (іманентних) матеріальній субстанції потенцій.

Самосвідомість охоплює самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що є необхідними як у предметній діяльності, так і в спілкуванні з іншими людьми, а також самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється у суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а чинить — так або інакше, роблячи вибір. Вона здатна усвідомлювати мотиви та цілі своєї діяльності та вчинків, визначати свої орієнтації та життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви" [6, c.159-161].

Унаслідок предметної та рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності та спілкування в людини виникає відчуття та розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь-якого буття. При цьому в часі виділяються теперішнє, минуле та майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, а в майбутнє спрямовуються мрії, задуми та плани. Отже, для людини починають існувати ті ідеальні форми, в яких відображається, "рухається", "змінюється" та "розвивається" об'єктивний предметний світ. Людина приходить до усвідомлення нескінченності та вічності світу, в певному місці якого вона знаходиться, живе та діє, і в часовому бутті якого деякий інтервал займає час її власного життя. Перед нею відкривається єдина, але й нескінченно різноманітна дійсність — предмет її пізнання та перетворювальної діяльності. Людина — і тільки вона з усіх живих істот — знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її особистого буття. Такий один із найперших висновків, який можна зробити при спробі розв'язати проблему безсмертя.

Із сказаного випливає також, що людській свідомості (у цьому контексті можна сказати — людському духові) притаманна здатність прагнення всеосяжного, універсального розуміння світу та власного буття.

Свідомість завжди є певним знанням. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина дає собі звіт у тому, що вона має ці відомості, цю інформацію, володіє знаннями. Вона ставиться до своїх знань як до свого надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, цілеспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє "Я" не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, але й від своїх знань. Про це свідчать самі вирази "я знаю", "мої знання" тощо.

Свідомість предметна: у процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, — як його властивість). Водночас людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з такими-то предметами". Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (лат. reflexus — обернення назад, відображення) [3, c. 124-126].

Свідомість є не тільки породженням матерії, але й її відносною протилежністю, навіть у певному сенсі її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне — це те, що існує як об'єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і розвитку і сама з себе породжує всю різноманітність своїх властивостей.

Свідомість — це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим "для-себе-буттям", яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що свідомість замкнута в собі, як це розуміє суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, вона є тим "внутрішнім світом", який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ, і у своїй творчій діяльності так чи інакше "відштовхується" від нього, саме в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості та є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки, ідеї, мрії тощо, — саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і взагалі матеріальних характеристик.

Таким чином, свідомість водночас предметна та рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкта, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність та існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Слід зазначити, що не тільки фізичний організм, але й психіка людини містить у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий зміст. Відношення "суб'єкт — об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів та істот не існує як її власне відношення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи та від своєї власної життєдіяльності [7, c. 145-146].

Висновки

Самосвідомість як предмет філософського аналізу постає ще з часів античної софістики. Її роль у філософських системах неухильно зростала, однак центральне місце вона посідає у філософії Нового часу, і це насамперед пов'язано з філософською системою Рене Декарта. Він розглядав самосвідомість як дедуктивний принцип усіх можливих істинних речень. У "Я" Декарт віднайшов певний абсолютний фундамент, на якому намагався обґрунтувати метафізику як науку. Однак необхідно сказати й про інше. Започаткувавши введення самосвідомості в філософію як одного з основних понять, Декарт не вирішив до кінця тих суперечностей, які виникли при спробі пояснити саму структуру цього поняття. Репрезентаційна модель свідомості, що випливає з декартівського розуміння cogito, при спробі побудови схеми самосвідомості стикається зі значними труднощами, потрапляючи при цьому в логічну суперечність. Тут ідеться про рефлексію як деяку ауторепрезентацію мислення, чия структура, основою якої є тотожність, полягає в тому, що вона не може включати в себе одразу два моменти, іншими словами, вона не може включати одночасно того, хто мислить, і те, що мислиться. Слід відзначити, що подібне, суперечливе у своїй основі, розуміння самосвідомості залишається незмінним у філософських системах наступників Декарта, Ляйбніца та Канта, а також, як це переконливо показав Манфред Франк, у представників англійського емпіризму.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,. - М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.