Самоорганізація систем у природі та суспільстві

Вступ

Сучасна реальність вражає своєю динамікою та масштабом змін, а іноді й глибиною кризових процесів. Через стрімкі перетворення в економіці, соціальній сфері та політиці стресові стани для людей стають радше нормою, аніж винятком. Людині дедалі складніше адаптуватися до безперервних екологічних, політичних і наукових зрушень та віднайти орієнтири в мінливому соціальному середовищі.

Сучасний етап розвитку соціальних систем засвідчує перехід еволюції соціуму до нової фази — пошуку оптимальних відповідей на глобальні виклики та віднайдення балансу між крайнощами задля подальшого руху людства в напрямку коеволюційної єдності суспільства з природою та особистістю.

Реалії ХХ — початку ХХІ століть, особливо в постнекласичний період, демонструють зміну евристичного потенціалу та змістовного наповнення проблеми соціальної еволюції. Однак це не применшує інтересу дослідників до неї: навпаки, генезис соціуму відображає прагнення науковців синтезувати накопичений досвід, аналізуючи феномен соціальної самоорганізації в ретроспективі та перспективі через застосування ідей і методів синергетики для вивчення соціокультурних процесів. Це спричинило появу якісно нових теорій, які розкривають механізми дії соціальних законів.

Сьогодні синергетику можна трактувати як міждисциплінарний напрям у науці, що позначає формування принципово нового світогляду людини та її місця у світі. Вона є конструктивним діалогом із природою, синтезом знань і досвіду, неупередженим підходом до осмислення криз, хаосу та нестабільності, а також інструментом управління ними. Синергетика не лише трансформує понятійне мислення, а й частково змінює світовідчуття, розуміння еволюційних процесів і життєву позицію загалом.

1. Самоорганізація суспільства як системи і життєдіяльності людини

Осягнути суспільство як об'єктивний процес, пізнати закони його функціонування та розвитку — ключове завдання соціальної філософії. Попри численні містифікації в історико-філософському осмисленні суспільства, сучасне наукове розуміння неможливе без ретельного аналізу попередніх пошуків — як успіхів, так і помилок, якими багата історія соціальної філософії.

Платон вбачав у суспільстві об'єднання людей задля задоволення потреб, що реалізує взаємну потребу індивідів одне в одному. Аристотель вважав його втіленням вродженого соціального інстинкту. Релігійна філософія трактувала суспільство як божественне творіння. Просвітителі (Т. Гобс, Ж.Ж. Руссо, Ф.М. Вольтер) і французькі матеріалісти XVIII ст. розглядали його як форму суспільної угоди, а Г. Гегель — як реальний процес життєдіяльності, що відбувається через реалізацію абсолютної ідеї. І. Бентам називав суспільство «фіктивним тілом», що складається з індивідів як його членів. Г. Зіммель відроджує платонівську ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук і потреб індивідів, а М. Вебер доповнює її тезою про «мінімум взаємоорієнтацій». Е. Дюркгейм акцентує на значенні розподілу праці, Т. Парсонс — на соціальній системі, що функціонує через взаємодію людей та інститутів. Марксистська філософія визначає суспільство як сукупність історично зумовлених форм спільної діяльності, де головною детермінантою є спосіб виробництва матеріальних благ, що визначає соціальні, політичні та духовні процеси. Ключовий висновок марксизму: суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки.

Існували й спроби пояснити суспільне життя через визначальну роль свідомості. Значна група філософів виходила з того, що світом керують ідеї, і найбільш послідовно цю позицію відстоювали Платон і Гегель.

Теоретичне бачення соціуму як системи нерозривно пов'язане з аналізом основних сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства, тоді як дисгармонія призводить до конфліктів і деформацій.

Поняття «сфера суспільного життя» відображає різноманітні процеси, стосунки, цінності, інститути та фактори — як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика цих сфер розглядається як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних і природних вимірах [10, c. 219-221].

Доцільно виокремлювати такі сфери суспільного життя:

• а) матеріальна — охоплює процеси виробництва, розподілу, обміну, споживання, продуктивні сили та виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;
• б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки (національні, групові, міждержавні), а також такі явища, як революція, реформа, еволюція, війна; тут функціонують партії, держава, суспільні організації;
• в) духовна — комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (індивідуальної та суспільної), її трансформації через засоби масової інформації та перетворення у внутрішній світ людини;
• г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх між поколіннями, сімейне життя, побутові питання (відпочинок, вільний час), освіту, виховання.

Усі сфери тісно взаємопов'язані, тому їх слід розглядати в єдності. Абсолютизація будь-якої однієї сфери призведе до деформованої моделі суспільства. У центрі кожної сфери та суспільства загалом має бути людина, яка охоплює всі сфери життєдіяльності та єднає їх.

Суспільні відносини органічно взаємопов'язані та проникають одне в одне. Однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя характеризується складним переплетенням взаємозв'язків, у якому надзвичайно важко розібратися. Суспільство — це єдина, цілісна система, тому соціальна філософія обережно ставиться до дилеми первинності-вторинності відносин, наголошуючи на їхньому органічному взаємозв'язку та цілісності пізнання як більш евристичному принципі.

Ця цілісність позначається категорією «спосіб життя», яка замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси та підводить їх до єдиної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів і спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Він охоплює всі сфери: працю, побут, суспільне життя, культуру, поведінку (стиль життя) та духовні цінності. Реалізується через діяльність і виробництво, де виділяються провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Звісно, матеріальні та духовні блага створюються у сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати, обмінювати чи розподіляти, треба виробляти. Звідси висновок про пріоритетність виробництва в системі способу життя. Однак сумніви виникають, коли абсолютизація ролі виробництва призводить до нехтування такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура.

З еволюційної перспективи суспільство постає як складна система, що самоорганізується, де провідну роль відіграють адаптивні процеси, спрямовані на вирішення проблем, що виникають у взаємодії елементів. Передбачається чітке виділення комплексів, що еволюціонують, взаємозалежних ланцюгів подій, а також стадій і змін у контексті великого часового інтервалу.

Еволюційний підхід до соціального розвитку визначається проявом еволюційних тенденцій, формуванням закономірних зв'язків між складовими соціального організму та його макросоціальними структурами (культурою, політикою, економікою). Він розкриває насамперед нелінійний характер соціальної еволюції та різноманітні шляхи її подальшого перебігу [4, c. 154-157].

2. Концепція самоорганізації макросоціальних структур

Теорія самоорганізації складних систем — досить молодий напрям постнекласичної науки, хоча деякі її принципові положення мали місце у філософській традиції (наприклад, роль хаосу в еволюційному процесі розглядалася ще в античній філософії як предтеча синергетичних уявлень). Концептуальні засади синергетичного світогляду, що змінюють уявлення про джерела та механізми функціонування складноорганізованих систем, можна простежити в теорії систем (Л. фон Берталанфі), кібернетиці (Н. Вінер), тектології (А. Богданов) та інших теоріях. Так, різні варіанти теорії систем, на відміну від синергетики, зосереджуються переважно на процесах гомеостазу — підтримці рівноваги системи через механізми зворотного зв'язку.

Аналізуючи основні положення кібернетики, Ю. Данилов і Б. Кадомцев виявляють суттєві відмінності між нею та синергетикою. На їхню думку, кібернетика має більш абстрактно-математичний і формалізований характер, ніж синергетика.

Описувані А. Богдановим механізми кон'югації (схрещування) та системної розбіжності — це, по суті, інше вираження механізмів конвергенції та дивергенції (згортання і росту розмаїття) в еволюції, нелінійний аналіз яких здійснює синергетика. Важливими для становлення синергетичної картини світу були також здобутки А. Ейнштейна, В. Гейзенберга, М. Ейгена та інших.

Остаточне становлення синергетики як міждисциплінарного напряму постнекласичної науки відбувається у другій половині ХХ століття і пов'язане з іменами її родоначальників — І. Пригожина та Г. Хакена. Відтоді синергетичний спосіб мислення стає домінуючим у науковому пізнанні, породжуючи альтернативні підходи до дослідження процесів буття, бачення його нелінійного та відкритого характеру.

Сучасні трактування процесу розвитку матеріальних і нематеріальних об'єктів з позиції теорії самоорганізації характеризуються існуванням значної кількості шкіл та напрямків, що розрізняються за предметом дослідження та механізмами реалізації принципів синергетичної парадигми в науковому пошуку.

Історично першим напрямом, де знайшов відображення синергетичний підхід, було природознавство: проблеми синергетичного моделювання у фізиці та космології представлені працями А. Бергера, С. Вейнберга, С. Дімової, М. Касчієва, Б. Мізри, С. Пайкраукса, А. Самарського, Г. Хакена; у хімії — Ф. Бараса, Ш. Відаля, Н. ван Кампена, А. Пако, Б. Хесса; у біології — А. Баблоянц, Р. Вінклера, Г. Заварзіна, А. Кєзіна, Дж. Мюррея, Н. Сідякіної, П. Шустера, М. Ейгена.

Поступово вектор синергетичної парадигми зміщується в область гуманітарного знання, знаходячи послідовників у соціології та урбаністиці (П. Аллен, М. Санглієр, Дж. Енгелен); у дослідженні проблем демографії та народонаселення (В. Белавін, С. Капіца); у вивченні загальних питань функціонування соціальних систем (О. Астаф'єва, А. Ахієзер, Л. Бевзенко, В. Бранський, В. Василькова, О. Князєва, А. Назаретян, Г. Рузавін, М. Сапронов, В. Шалаєв). Важливим моментом у дослідженні самоорганізації соціальних систем є аналіз детермінованих зв'язків між структурними компонентами суспільства, його макросоціальними структурами: духовною, економічною та політичною сферами. Застосування принципів синергетичної парадигми знайшло продовження й у психології (П. Круз, М. Стадлєр, А. Холден).

Крім того, ряд вчених досліджує загальнофілософські проблеми синергетики (А. Гапонов–Грєхов, Ю. Клімонтович, А. Михайлів, І. Пригожин, І. Стенгерс); розробляє науковий апарат теорії катастроф (В. Арнольд, Р. Том), математичного моделювання (В. Аршинов, С. Курдюмов, В. Самарський, Я. Свірський). Об'єктом і предметом цих напрямів є загальні механізми експлікації принципів теорії самоорганізації в спеціальні науки та поглиблення міжпредметних досліджень.

Школа універсального еволюціонізму представлена працями М. Мойсеєва, М. Штеренберга, М. Ейгена, Е. Янча, а також дослідженнями науковців Київської школи філософії (Т. Гардашук, І. Добронравової, М. Кисельова, В. Крисаченка, С. Кримського, В. Лук'янця, М. Поповича, Л. Солов'я, М. Хилька, В. Чуйка та інших). Останнім часом представники цього напрямку значну увагу приділяють питанням коеволюції в системі «суспільство – природа», проблемам формування та впливу технонауки на розвиток суспільства, а також маніфестаціям лінгвістичного повороту на сучасний науковий дискурс, важливим компонентом якого є науки про складність. Усі вищезгадані підходи спираються на досягнення попередніх наукових теорій, збагачують їх новими принципами та ідеями, забезпечуючи появу альтернативних методологій розуміння феномену соціальної еволюції, змінюють світоглядні орієнтири та здійснюють гештальт-переключення в межах постнекласичної картини світу [12, c. 244-246].

Картина соціальної самоорганізації передбачає визнання тези про необхідне циклічне чергування режимів еволюції соціальної системи — народження порядку та збереження порядку. Суспільство як відкрита система може існувати лише в такому нерівноважному стані. Нерівноважність робить його надто чутливим до флуктуацій, що створюють варіації для вибору майбутнього шляху розвитку. Такий вибір відбувається при створенні нової структури, яка, своєю чергою, не може залишатися незмінною через свою відкритість і здатність породжувати зміни. Важливим є еволюційний синтез поступовості та чергування, прогресу та регресу. Чергування етапів самоорганізації не може перетворитися на природний маятник, тобто не може стати подібним закритій, рівноважній системі з постійним поверненням у висхідне положення. Розімкнення циклу забезпечується біфуркацією — непередбачуваністю чергового повороту, хоча цей поворот здійснюється в межах чергового етапу, оскільки вибір обмежений набором накопичених можливостей.

Таке уявлення про етапи структурного упорядкування соціальної системи порушує питання про неможливість існування єдиного, ідеального, універсального соціального порядку. Радше існують лише загальні закони існування таких шляхів, що ведуть спочатку до народження соціального порядку (стійких соціальних структур), а потім до самозбереження або руйнування його.

Теорія соціальної самоорганізації дозволяє по-новому підійти до вирішення цілого ряду фундаментальних проблем філософії історії: історичного детермінізму, природи соціальних криз і шляхів їх подолання, рушійних сил історії, критерію соціального прогресу, ролі соціальних ідеалів і утопій, існування граничного культурного розвитку людства, можливості довгострокового соціального прогнозування, можливості коеволюції суспільства і природи та інших питань.

Важливим моментом в еволюції макросоціальних структур є кризові явища, що змінюють кількісно-якісні характеристики складних систем, відкривають нові шляхи їх розвитку. Так, при проходженні політичної системи через біфуркацію припиняється її лінійний розвиток, вона вступає в стан нестійкості, кризи. При цьому ступінь організованості системи різко знижується, і ймовірність повернення до колишнього стабільного стану невелика. Існують три варіанти розв'язання кризи політичної системи:

• розпад або загибель системи;
• реформа — поступова перебудова ядра, генотипу політичної системи, що веде до появи якісно нової системи;
• революція — різка, стрибкоподібна зміна системи.

В економіці механізм ринкової конкуренції виконує функцію, аналогічну дисипації енергії в природних процесах і системах: виникає саморегулюючий процес відповідності виробництва і споживання, купівлі і продажу послуг і товарів. Взаємодія конкуренції і саморегулюючих ринкових цін на товари і послуги створює умови для виникнення синергетичного ефекту в економічній сфері. Істотну роль у розумінні еволюції економічної системи відіграють уявлення про економічну рівновагу і нерівновагу, статичну і динамічну сталість.

І, нарешті, центральний нерв теорії самоорганізації — когерентність. Кооперація частин системи з виникненням нової якості — провідна тема синергетики. Про ефект синергії, здатної давати більший результат, ніж сума частин, знають багато хто, але не багато хто вміють дорожити цілісністю. Схоже, це перше, що легко приноситься в жертву. Подивіться на сучасну систему освіти, де є багато освітніх установ, багато гарних фахівців, багато талановитих студентів, але із цілісності. Наші університети існують у зоні сильної дисперсії моральних і професійних цінностей, включаючи цінності науки, наукового дослідження, соціалізації та ін. А із цього випливає те, що повністю (або майже повністю) порушена система взаємних очікувань, що становлять основу будь-якої взаємодії, або когерентності. Цінності, традиції, відчуття змісту діяльності — це своєрідний генетичний код організації, як живої системи, що визначає її долю й напрямок удосконалювання [15, c. 287-289].

Висновки

Теорія самоорганізації складних систем відкриває інший бік світу: його нестабільність, нелінійність (різні варіанти майбутнього), відкритість, що збільшує складність формоутворень з їх наступним об'єднанням у цілісності, що еволюціонують. Прояв складності в явищах самоорганізації припускає наявність складного спектру структур-атракторів, що існують для вузького, унікального класу моделей зі статичними нелінійними залежностями.

Для складних систем (у тому числі соціальних) взагалі нерелевантне уявлення про стійкість. Складна соціальна структура, швидше за все, лише метастабільно стійка, тобто постійно еволюціонує. Щоб підтримувати свою цілісність, періодично переборюючи тенденцію до стохастичного розпаду, вона повинна існувати в коливальному режимі, що дозволяє сповільнювати процеси деградації і встановлювати загальний для усіх її елементів (макросоціальних структур) темп розвитку.

Таким чином, синергетика видозмінює безліч загальноприйнятих дослідницьких і практичних положень. По-перше, стає очевидним, що складним системам не можна нав'язувати шляхи їх подальшого розвитку. По-друге, принципи та положення теорії самоорганізації засвідчують, як правило, існування декількох альтернативних шляхів розвитку для складних систем.

Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. - К.: Національна академія управління, 2006. - 655 с.

2. Баєва О. В. Основи менеджменту: Практикум/ О. В. Баєва, Н. І. Новальська, Л. О. Згалат-Лозинська. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 522 с.

3. Вершигора Е. Менеджмент: Учебное пособие/ Евгений Вершигора,. - М.: Инфра-М, 2004. - 256 с.

4. Виханский О. Менеджмент: [Учебник]/ О. С. Виханский, А. И. Наумов. - [2-е изд.]. - М.: Фирма "Гардарика", 2003. - 415 с.

5. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. - 2-е изд., перераб. и доп.. - М.: Банки и биржи, 2002. - 478 с.

6. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. - Львів: БаК, 2001. - 605 с.

7. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. - К.: Академвидав, 2003. - 414 с.

8. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. - К.: Каравела, 2005. - 494 с.

9. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. - 3-е вид., перероб. и доп.. - К.: Кондор, 2006. - 661 с.

10. Робінс С. Основи менеджменту: учбовий посібник/ Стефан П. Робінс, Девід А. ДеЧенцо,; Пер. с англ. А. Олійник, М. Корчинська, Р. Ткачук,. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. - 671 с.

11. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. - К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. - 334 с.

12. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 415 с.

13. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. - К.: Академія, 2003. - 463 с.

14. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. - К.: Академвидав, 2003. - 607 с.

15. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. - 3-е изд., испр. и доп.. - К.: Знання , 2006. - 645 с.