Ринок цінних паперів

1. Інвестиційні ризики: джерела виникнення, класифікація. Управління інвестиційними ризиками

У сучасній ринковій економіці жоден інвестор не застрахований від впливу різноманітних ризиків. Вкладаючи кошти у виробництво товарів чи послуг, неможливо бути повністю впевненим у тому, що результати цієї діяльності будуть визнані суспільством. Таке визнання залежить від поєднання багатьох чинників, тому існує ймовірність отримати дохід, нижчий від запланованого, або взагалі зазнати збитків.

Отже, для сучасного інвестора та менеджера вкрай важливо вміти досліджувати інвестиційні ризики, визначати причини їх виникнення та прораховувати потенційні втрати. Це є ключовим етапом при прийнятті рішення про вкладення капіталу в будь-який напрямок діяльності.

Інвестиційний ризик — це ймовірність недосягнення поставлених інвестиційних цілей (наприклад, отримання прибутку чи соціального ефекту) та виникнення фінансових втрат. Цей ризик потребує ретельної оцінки, розрахунку та планування ще на етапі розробки інвестиційного проекту.

Виділяють загальноекономічний ризик, який виникає через несприятливу ситуацію в економіці загалом, та індивідуальний ризик, що пов'язаний з особливостями конкретного проекту.

Залежно від факторів, що їх спричиняють, інвестиційні ризики поділяються на такі категорії:

• політичний;
• загальноекономічний;
• правовий;
• технічний;
• ризик учасників проекту;
• фінансовий;
• маркетинговий;
• екологічний.

Політичний, правовий та загальноекономічний ризики зумовлені зовнішнім середовищем реалізації інвестицій. Інші ж види ризиків виникають через можливі прорахунки в плануванні та організації конкретних проектів.

Технічний ризик пов'язаний з великою кількістю помилок у різних аспектах інвестування, таких як якість проектування, технічна база, обрана технологія, управління проектом та перевищення кошторису.

Фінансовий ризик виникає через нездійснення очікуваних фінансових подій проекту. Це може включати незаплановане зменшення або втрату джерел фінансування, незадовільний фінансовий стан партнерів, затримки надходжень від реалізації продукції, неплатоспроможність покупців та збільшення власних витрат.

Маркетинговий ризик є наслідком помилок в оцінці ринкових умов, таких як ринки збуту чи постачання, організація реклами та збутової мережі, обсяг ринку, час виходу на нього, цінова політика та якість продукції.

Екологічний ризик стосується впливу на довкілля, можливих аварій, а також взаємин з місцевою владою та населенням.

Ризик учасників проекту, своєю чергою, може бути викликаний непередбачуваними подіями в управлінні та фінансовому стані підприємств-партнерів.

Для розрахунку можливих варіантів дохідності проекту за різних обставин використовуються наступні підходи:

а) аналіз чутливості проекту до змін окремих факторів, що впливають на дохідність (ціна реалізації, собівартість, обсяг виробництва, вартість обладнання тощо). Оцінюється вплив цих факторів на загальну прибутковість, і на основі результатів вживаються заходи для детальнішого опрацювання інвестиційних планів та зниження ризиків;

б) аналіз прогнозних сценаріїв розвитку економічних умов та самого інвестпроекту. Розрахунки проводяться за трьома варіантами:

• базовий — за середніх, найбільш вірогідних умов;
• оптимістичний — за найкращого збігу обставин за всіма факторами;
• песимістичний — з урахуванням найгірших можливих ситуацій у країні та на ринку;

в) метод статистичних випробувань, який передбачає прорахунок за допомогою комп'ютерної техніки багатьох варіантів дохідності залежно від показників-факторів у заданих діапазонах їх змін. В результаті отримуються середні показники та статистичні характеристики їх варіації для подальшого аналізу ключових для дохідності показників та рівня ризикованості проекту.

Найпоширенішими методами нейтралізації інвестиційних ризиків є диверсифікація, страхування, хеджування та розподіл ризиків.

Диверсифікація — це процес розподілу інвестицій між різними, безпосередньо не пов'язаними між собою об'єктами вкладення, тобто інвестування фінансових ресурсів у більш ніж один вид активів.

Страхування є одним із найбільш поширених способів запобігання або зменшення ризиків. Воно полягає в передачі певних ризиків страховій компанії. При аналізі важливо визначити групу ризиків, які можуть бути застраховані. У разі настання страхового випадку інвестор може розраховувати на відшкодування втрат.

До ризиків, що підлягають страхуванню, належать:

– прямі майнові збитки, пов'язані з перевезеннями, роботою обладнання, поставкою матеріалів;

– непрямі збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним встановленням обладнання, неодержанням орендної плати;

– ризики, що підлягають обов'язковому страхуванню (від нещасних випадків на виробництві, захворювань, пошкодження майна, викрадення транспортних засобів).

Ці види ризиків присутні в будь-якому проекті. У широкому розумінні страхування інвестицій розглядається як страхування об'єктів, обладнання, інженерних мереж, створених внаслідок реалізації інвестиційного проекту. Процеси страхування та управління ризиками спрямовані на своєчасне завершення робіт підрядником у межах визначеної суми. Однак досягти цього складно, тому замовник шукає страховий захист від ризику незавершення будівельно-монтажних робіт у повному обсязі та в термін або перевищення витрат. Страхування ризиків капіталовкладень — це угода, за якою інвестор купує страховий поліс у страховика, який не бере участі в проекті. Страхування поширюється лише на інвестиційний процес, а не на створені об'єкти. До таких видів страхування належать:

– страхування будівництва;

– страхування на випадок зриву поставок будівельних матеріалів;

– страхування кредитів, що забезпечують інвестиції.

Ринкові відносини розширили сферу страхування фінансових ризиків підприємств, включивши страхування прибутку, рівня цін, стабільності постачання сировини. Поряд із добровільним існує обов'язкове страхування майна та медичне страхування, що передбачається кошторисом витрат.

Проте існують ризики, які не покриваються страховими компаніями. Це ризики, пов'язані з нестабільністю внутрішньополітичного життя країни інвестування: конфіскація, громадянська війна, зміна політичного курсу чи суспільно-політичного устрою. Страхування таких ризиків передбачає створення державних гарантійних фондів для забезпечення гарантій приватних інвестицій.

У бізнес-плані зазначаються заходи щодо ризиків, які не підлягають страхуванню (неправильний вибір проекту, коливання кон'юнктури ринку, зміна цін і попиту, соціальна нестабільність). Для цього на підприємстві може створюватися фонд комерційного ризику в розмірі від 5 до 15% прибутку, після чого переглядається рентабельність справи.

Хеджування — це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом перенесення ризику зміни ціни з однієї особи на іншу. Воно здійснюється через укладення контракту (хеджа) між стороною, що страхує ризик (хеджером), та стороною, що бере ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи: товари, валюта, акції, облігації.

Хеджування може бути на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, продаючи форвардні, ф'ючерсні чи опціонні контракти. Це дозволяє спрогнозувати доходи чи витрати, хоча ризик не зникає повністю — його бере на себе спекулянт, який розраховує на прибуток від різниці цін.

У сучасній практиці широко застосовується механізм розподілу ризиків. Розподіл інвестиційних ризиків — це частковий трансферт партнерам фінансових ризиків за окремими операціями. На практиці використовуються такі напрями:

1) розподіл ризиків між учасниками інвестиційного проекту (підприємство може передати підрядникам ризики, пов'язані з невиконанням календарного плану робіт, низькою якістю тощо);

2) розподіл ризику між підприємством і постачальниками сировини та матеріалів (фінансові ризики, пов'язані з втратою чи псуванням майна під час транспортування, регулюються правилами «ІНКОТЕРМС-90»);

3) розподіл ризику між учасниками лізингової операції (наприклад, при операційному лізингу підприємство передає орендодавцю ризик морального старіння активу, ризик втрати технічної продуктивності та інші ризики, обумовлені в контракті).

2. Похідні фінансові інструменти (деривативи): поняття, види

Фінансовий інструмент відноситься до групи похідних, якщо він відповідає таким критеріям:

- його ціна залежить безпосередньо або опосередковано від ціни чи характеристики базового активу;

- умови виконання зобов'язань за інструментом стандартизовані;

- існує сукупність документів з одним базовим активом, однаковим терміном обігу та виконання зобов'язань;

- обсяг та якість базового активу відповідають встановленим стандартам.

Похідні цінні папери — це особлива група цінних паперів, які мають встановлені законодавством реквізити та засвідчують зобов'язання, внаслідок виконання яких відбувається перехід права власності на базовий актив або проводяться розрахунки на підставі ціни базового активу.

Обіг похідних цінних паперів регулюється законами України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та відповідними актами законодавства.

Функції основних цінних паперів визначаються потребами фондового ринку та економічним розвитком. Функції похідних паперів випливають з особливостей обігу основних і полягають у забезпеченні виконання останніми своїх функцій. Таким чином, похідні цінні папери можна визначити як фінансові інструменти, що обслуговують процес функціонування основних цінних паперів. До функцій похідних фінансових інструментів належать:

• посвідчення прав, що випливають із володіння основним папером (сертифікат акцій, облігацій);

• надання додаткових пільг власникам основного папера (опціон, варант, ордер);

• забезпечення функціонування основного папера (купон);

• прогнозування динаміки курсів та страхування власників від їх падіння (ф'ючерс, опціон);

• можливість заміни основного папера його сурогатною формою (сертифікати акцій та облігацій, депозитарні розписки);

• забезпечення проникнення основного папера на іноземні фондові ринки (депозитарні розписки).

Похідні цінні папери, як правило, є більш ризикованими, ніж основний цінний папір, оскільки до ризику за основним папером додаються ризики за похідними.

Дериватив — це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні чи нематеріальні активи, а також кошти на визначених умовах у майбутньому. Іншими словами, дериватив — це контракт чітко встановленої форми, право (обов'язок) за яким придбати (продати) за певних умов може бути продане іншій особі. Правила випуску та обігу деривативів встановлюються законодавством.

За змістом деривативи поділяються на форвардні контракти, ф'ючерсні контракти та опціони. Залежно від виду цінностей, вони бувають фондовими, валютними та товарними.

Випуск та обіг деривативів регулюються Правилами випуску та обігу фондових деривативів (рішення ДКЦПФР від 24.06.97 р.) та Правилами випуску та обігу валютних деривативів (постанова правління Нацбанку України №216 від 07.07.97 р.).

Деривативи можуть бути умовними або безумовними. Вимоги чи зобов'язання за умовними фінансовими контрактами залежать від умов угоди. Реалізація контракту опціонного типу залежить від рішення одного з контрагентів. Наприклад, покупець опціону «колл лонг» американського типу має право купити визначені цінні папери за визначеною ціною до визначеної дати. Якщо ціна в контракті вища за ринкову, власник просто не використовує опціон, і він пропадає. Окрім американських, існують опціони європейського та бермудського типу — класифікація за часовим виконанням. Опціони поділяють на «прості» та екзотичні (зі складною структурою). Іншим типом умовних контрактів є страхування, де вимоги страхувальника залежать від настання умови виплати (наприклад, дефолту боржника). Сюди також відносяться кредитні дефолтні свопи та інші кредитні деривативи, хоча свопи зазвичай трактуються як безумовні контракти.

Безумовні фінансові контракти передбачають обов'язкову поставку та оплату визначеної кількості базових активів за встановленою ціною на майбутній термін. Якщо таким контрактом торгують на біржі, він називається ф'ючерсом, на відміну від форварда, який є результатом індивідуальних домовленостей. Позабіржові контракти відомі як «Over-the-counter» (OTC). Опціони також можуть бути біржовими або позабіржовими. При біржовій трансакції існує впевненість у виконанні контракту навіть у випадку дефолту контрагента, оскільки ризик бере на себе кліринговий відділ біржі (Clearing House).

Окремої згадки заслуговують свопи (від англ. swap — обмін), які визначаються як безумовні позабіржові контракти, що передбачають обмін активами та/або платежами, пов'язаними з цими активами. Обмінювати можна широкий спектр активів: кредити, валюту, відсоткові ставки, цінні папери, корзини активів, опціони, індекси та навіть державні борги. Наприклад, японська фірма потребує кредит у 1 млн євро, а взамін може надати кредит в еквівалентній вартості в єнах, який вона отримує на пільгових умовах від японського банку. Грецька фірма знаходиться в протилежній ситуації — їй потрібен кредит у єнах, а вона може запропонувати кредит у євро на пільгових умовах. Від свопу виграють обидві сторони, отримуючи потрібний кредит на пільгових умовах та уникаючи валютних ризиків.

3. Описати основні українські фондові біржі

Фондові торги в Україні розпочалися після виходу в лютому 1995 р. Указу Президента України «Про участь Української фондової біржі в приватизаційних процесах». На той час єдиним організаційно оформленим ринком цінних паперів була Українська фондова біржа (УФБ). Згодом кількість фондових бірж зростала, і сьогодні Фонд державного майна України пропонує акції ВАТ, що приватизуються, вже на шести фондових біржах. Деякі з них мають розвинену мережу філій, як-от УФБ та Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ). У 1997 р. найбільша кількість акцій була запропонована на УФБ, однак за часткою проданих акцій УФБ поступилась УМВБ та Донецькій фондовій біржі (ДФБ): 19,1% проти 32% та 19,4% відповідно.

Ця тенденція збереглась і в 1998-1999 рр. У 1998 р. найбільша частка проданих акцій порівняно з виставленими на продаж була в Позабіржовій фондовій торговельній системі (37,7%), ДФБ (18,3%) та Київській міжнародній фондовій біржі (КМФБ) (15,1%), а в 1999 р. — на ДФБ (75,3%) та УМВБ (45,7%). Кращі результати продажу пакетів акцій пояснюються кількісними та якісними характеристиками запропонованих акцій, а не рівнем роботи бірж, який є приблизно однаковим. Подальший розвиток мережі філій дозволить залучити більше інвесторів у регіонах за місцерозташуванням підприємств.

ВАТ «Київська міжнародна фондова біржа» є одним із провідних організаторів торгівлі на вітчизняному фондовому ринку. Торги у відділенні неофіційного котирування проходять щодня. Укладені угоди оформлюються біржовим контрактом встановленої форми. За результатами торгів брокерські контори безкоштовно отримують письмову інформацію про ціни на цінні папери та обсяги укладених угод. Біржовий збір становить 0,05-0,2% залежно від суми угоди. У 2006 році у відділенні неофіційного котирування було укладено 3305 угод на загальну суму 430 мільйонів гривень.

Українська міжбанківська валютна біржа (Ukrainian Interbank Currency Exchange) була заснована 21 липня 1993 р. Її засновниками стали 40 найпотужніших комерційних банків України. Сьогодні УМВБ відіграє ключову роль у розвитку біржового ринку країни. Протягом свого розвитку УМВБ була головним організатором торгівлі широким спектром інструментів: валютою (включаючи валютні ф'ючерсні контракти — USD, DEM, RUR), акціями підприємств, що приватизуються, облігаціями внутрішньої державної позики (у тому числі конверсійні ОВДП), векселями, банківськими металами, енергоресурсами, нафтопродуктами. На сучасному етапі ЗАТ «УМВБ» проводить торги в товарному сегменті (енергоресурси: нафта, газовий конденсат, стабільний газовий бензин) та у фондовому сегменті (акції підприємств, що приватизуються). У листопаді 2003 року УМВБ розпочала торги ф'ючерсними контрактами, базовим активом яких є курси іноземних валют, крос-курси та ціна нафтового кошика УМВБ.

Асоціація ПФТС є саморегулівною організацією (СРО) професійних учасників фондового ринку України, що діє на підставі свідоцтва ДКЦПФР про реєстрацію СРО. Фондова біржа ПФТС є найбільшою фондовою біржею України, яка працює на підставі ліцензії ДКЦПФР та підтримує національну електронну систему торгівлі цінними паперами в режимі «реального часу». Усі члени ПФТС перебувають в єдиному правовому полі українського законодавства та внутрішніх правил Асоціації. Окрім державного регулювання, члени ПФТС добровільно взяли на себе додаткові зобов'язання, що гарантують чесні правила гри на ринку. Практика застосування таких регулюючих механізмів у багатьох країнах підтверджує їх ефективність та позитивний вплив на розвиток фондового ринку.

Асоціація «Південноукраїнська торгівельно-інформаційна система» (ПТІС) заснована у 1996 році як добровільне об'єднання професійних учасників фондового ринку — торговців цінними паперами. Асоціація діє на підставі Свідоцтва саморегулівної організації №4 від 31.10.2003 року. Станом на 18 квітня 2006 року членами Асоціації є 144 компанії-торговці з 17 регіонів України та Республіки Крим. Серед учасників ПТІС — 17 комерційних банків, 19 інвестиційних та 22 фондові компанії.

Список використаної літератури

1. Гордон В.Б. Роль деривативів на ринках що розвиваются //Фінанси України. - 2005. - № 1. - С.70-76
2. Кальченко І. Історичний розвиток деривативів //Юридична Україна. - 2007. - № 7. - C. 69-74.
3. Кондрашихін А. Інвестиційні ризики українського ринку цінних паперів //Банківська справа. - 2003. - № 2. - C. 62-70
4. Назарчук М. Фондові біржі та позабіржові ТІС: схожість і відмінності між ними //Економіка України. - 2005. - № 11. - C. 21-29
5. Оскольський В. Українська фондова біржа : 15 років на ринку цінних паперів України //Урядовий кур'єр. - 2006. - 26 жовтня. - C. 12
6. Оскольський В. Українська фондова біржа: працюємо на економіку//Економіка України. - 2000. - № 2. - C. 46-49
7. Пікус Р. Управління інвестиційними ризиками //Фінанси України. - 2001. - № 6. - C. 106-113
8. Ситник Т. Аналіз ризиків інвестування в Україні //Пріоритети. - 2002. - № 3. - C. 29-32
9. Скоромнюк М. Невизначеність і ризики в інвестиційних процесах //Фінанси України. - 2003. - № 5. - С.13-19