Римське рабовласницьке право найдавнішого періоду

Вступ

Республіканська доба в Римі розпочалася з події, що мала визначальне значення для всієї подальшої еволюції римського права — створення та оприлюднення зводу, відомого як Закони XII таблиць (Leges XII tabularum). Античні автори описують історію появи цього визначного документа наступним чином.

Серед причин незадоволення плебеїв патриціанською владою на початку республіки була невизначеність норм звичаєвого права. Тлумачення правових приписів тоді повністю контролювалося патриціанськими магістратами, що створювало простір для зловживань. Саме тому плебеї прагнули зафіксувати чинні норми у вигляді чітких писаних законів. У 462 р. до н. е. плебейський трибун Терентилій Арса запропонував створити комісію для укладення такого кодексу. Патриції, однак, чинили опір цій ідеї вісім років, і лише завдяки наполегливості плебеїв, які постійно переобирали своїх трибунів, вони змушені були поступитися. Спочатку вирішили відправити посольство з трьох осіб до Греції, щоб вивчити місцеве право, зокрема законодавство Солона. Після повернення послів у 451 р. до н. е. було обрано комісію з десяти чоловік для розробки законів — Decemviri legibus scribundis. На цей рік їм передали всю повноту влади, а звичайні магістрати, включно з плебейськими трибунами, не обиралися. До кінця року децемвіри підготували більшу частину законодавства — десять таблиць, які народні збори ухвалили за їхньою пропозицією. Для завершення роботи наступного року обрали нових децемвірів, які склали ще дві таблиці, проте після закінчення терміну повноважень відмовилися їх скласти. Це, а також відверте порушення права з боку найвпливовішого децемвіра Аппія Клавдія (відомий процес Віргінії), спричинило повстання та повалення децемвірів. Попередній устрій було відновлено, а дві таблиці, створені другими децемвірами, затвердили народні збори з ініціативи консулів, обраних після революції.

1. Джерела права, їх загальна характеристика

Термін «джерела права» має кілька значень. Ним позначають чинники, які формують право, зокрема матеріальні умови життя суспільства, його традиції, культуру та суспільну свідомість. Також цим терміном іноді називають юридичні норми, що діють у державі, хоча частіше їх визначають як «форми правотворення». У навчальних дисциплінах «джерела права» часто розуміють як джерела інформації про правові норми, характер регулювання суспільних відносин і правопорядок. Існують й інші підходи, але найпоширенішими є саме ці.

Оскільки про джерела (чинники) формування римського права та форми правотворення йтиметься далі, тут варто зупинитися на джерелах вивчення римського права, які поділяються на дві великі групи.

Перша група — це першоджерела: юридичні, історичні, літературні пам'ятки (Закони XII таблиць, Інституції Гая, Дигести, Інституції, Кодекс Юстиніана, твори Павла, Ульпіана, Плутарха, Тацита, Тита Лівія, Ціцерона та ін.), які містять відомості про норми римського права та правопорядок у Стародавньому Римі.

Друга група — це наукова, навчальна та допоміжна література з римського права: підручники, посібники, монографії, статті з історії Риму та Візантії, догми та історії римського права, культурологічні та філософські праці.

Літературу з римського права для зручності можна поділити на кілька груп:

1. Романістична література російською мовою до 1917 р.
2. Література радянського періоду.
3. Сучасна література: а) українська; б) іноземна; в) історична.
4. Джерела. Збірники крилатих латинських афоризмів та термінів.
5. Спеціальні словники та довідники.

1. До першої групи належать монографічні та навчально-методичні праці, видані російською мовою до 1917 р. Школа романістів Російської імперії була сильною та авторитетною. Її представники створювали праці, що за науково-теоретичним рівнем не поступалися західним дослідженням, а іноді й перевершували їх. Романісти імперії досліджували практично всі інститути римського приватного та публічного права.

Детальний огляд цієї літератури подано у спеціальному підрозділі, присвяченому вивченню римського права в Україні.

Ці праці, безсумнівно, є міцною основою для дослідження проблем римського права. Вони вирізняються високим науковим рівнем, а їхні автори — визнані романісти, які мали загальноєвропейське визнання.

2. Література радянського періоду не була такою багатою. Дослідження римського права тоді майже припинилися. Лише у 1950 р. В. Бек захистив у Львові кандидатську дисертацію на тему «Рецепція римського права в Західній Європі». У 1962 р. кандидатську дисертацію захистив один із авторів цього підручника — О. А. Підопригора. Наукових публікацій було обмаль. Однак у 1956 р. у Москві вийшла ґрунтовна монографія І. С. Перетерського «Дигесты Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика».

У 1948 р. опубліковано фундаментальний підручник «Римское частное право», підготовлений колективом авторів за редакцією І. Б. Новицького та І. С. Перетерського. Це був перший підручник з римського права за радянських часів. Того ж року І. Б. Новицький видав навчальний посібник «Римское частное право» (М., 1948), а у 1956 р. — підручник «Основы римского гражданского права», який перевидавався кілька разів.

У 1961 р. Київський університет видав перший україномовний навчальний посібник В. К. Дронікова «Римське приватне право». На початку 60-х років В. О. Рясенцев опублікував «Методические указания к изучению курса „Основы римского гражданского права“», а О. С. Іоффе та В. А. Мусін — навчально-методичний посібник для студентів-заочників «Основы римского гражданского права» (Л., 1974).

Це, власне, і вся навчально-методична література радянського періоду. Попри високу кваліфікацію авторів, ці підручники та посібники значною мірою морально застаріли, оскільки написані з певних методологічних позицій і висвітлюють римське право під «ідеологічно витриманим» кутом зору [1, c. 18-21].

У 80-х роках наукова робота пожвавилася. Журнал «Советское государство и право» публікує статті радянських романістів: А. І. Косарева «Этапы рецепции римского права» (1983, № 7); В. С. Нерсесянца «Правопонимание римских юристов» (1980, № 12); Л. А. Рогачевського «Плиний Младший — юрист» (1986, № 9); В. А. Савельева «Право собственности в римской классической юриспруденции» (1987, № 12); З. М. Черніловського «Презумпция и фикция в истории права» (1984, № 1), «Ложь и приблизительность в жизни права» (1987, № 4), «В русле новых подходов» (1988, № 7); Г. В. Швекова «Прогресс и преемственность в праве» (1983, № 1) та ін.

Виходять праці А. І. Косарева «Римское право» (М., 1986) і В. А. Савельева «История римского частного права» (М., 1986). У 1984 р. опубліковано «Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты» у перекладі та з примітками І. С. Перетерського. До книги увійшов переклад фрагментів із 26 книг Дигестів, вступна стаття професора Є. О. Скрипільова «Дигесты Юстиниана — основной источник познания римского права» та нарис професора М. М. Богуславського «И. С. Перетерский».

3. Сучасна література з римського права значно збагатилася:

а) у період переходу до ринкової економіки інтерес до римського права зріс, що спричинило розширення видання спеціальної літератури.

У 1990 р. вийшло перше видання підручника О. А. Підопригори російською мовою «Основы римского гражданского права» (К., 1990), який витримав ще три видання (Хмельницький, 1993; К., 1994; К., 1995). Українською мовою підручник видано у 1995, 1997 і 2001 роках. Є. О. Харитонов опублікував низку праць: «Приватне право у Стародавньому Римі» (Одеса, 1996); «Рецепция римского частного права» (Одеса, 1996); «Рецепція римського приватного права: Теоретичні та історико-правові аспекти» (Одеса, 1997); «Основы римского частного права» (Харків, 1998); «Історія приватного (цивільного) права Європи. Книга 1. Витоки» (Одеса, 1999). На основі кандидатської дисертації В. В. Васильченко видає монографію «Римське спадкове право на тлі права сучасного» (Запоріжжя, 1999). У 2000 р. у Києві опубліковано курс лекцій «Основи римського приватного права» Є. М. Орача та Б. Й. Тищика, посібник В. С. Макарчука, а у Донецьку — курс лекцій В. С. Лещенка. Того ж року кафедра цивільного права Одеської національної юридичної академії видала посібники «Римське приватне право» та «Римське право», які містять конспект лекцій, завдання для семінарів та додаткові матеріали. Важливо, що вперше вміщено переклад українською мовою значної кількості фрагментів із Законів XII таблиць, Інституцій Гая та Дигестів Юстиніана.

На цьому перелік літератури з римського права, виданої в Україні, поки що вичерпується. Окремі статті в періодиці не враховувалися. Їх перелік можна знайти у посібнику «Римське право. Інституції» (Харків: «Одіссей», 2000) або у «Бібліографії з римського права», опублікованій у журналі «Суспільство, держава, право: Цивільне право» № 2 за 2002 р.;

б) література російською мовою у 90-х роках поповнилася як фундаментальними дослідженнями, так і навчально-методичними працями. Ґрунтовна праця В. Д. Дождєва «Римское частное право» (М., 1996) має монографічний характер, тому навряд чи може бути використана як підручник для студентів [5, c. 32-35].

Поняття «джерела права», як уже зазначалося, багатозначне. Розглядаючи процес формування римського права, нас цікавлять його джерела як чинники, що стали підґрунтям змісту та сутності цієї правової системи. Їх можна назвати також витоками права.

Давньоримські історики та правознавці по-різному пояснювали походження права. Наприклад, Тит Лівій називав Закони XII таблиць fons omnis publici privatique juris — витоком усього публічного і приватного права. Однак самі Закони XII таблиць є продуктом суспільного розвитку, тому мають власні витоки та історію. Не можна погодитися і з Папініаном, який стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенатус-консультів, декретів принцепсів, думок мудреців (Д. 1.1.7). Це лише форми утворення права, форми його вираження, тобто наслідок, а не причина.

Отже, витоки права слід шукати серед різноманітних чинників, що впливали на формування римського права на різних етапах його розвитку.

Серед таких обставин чільне місце займають матеріальні умови життя суспільства, що впливають на суспільну свідомість та прагнення членів спільноти. Однак тут ми їх окремо розглядати не будемо. По-перше, під римським правом мається на увазі не просто правова система рабовласницького Риму, а «ідеальне абстрактне право» як елемент античної цивілізації, де закладено підвалини сучасних уявлень про «право» і «неправо», «справедливість» і «несправедливість». По-друге, соціально-економічні умови життя давньоримського суспільства вже розглядалися при характеристиці історії Риму. Тому зосередимо увагу на «нематеріальних» чинниках формування римського права — його світоглядній, філософській, морально-етичній основі.

При цьому варто торкнутися однієї з найбільших несправедливостей у дослідженнях права Античності.

У багатьох романістів укоренилася думка про безперечне переважання римського права серед інших правових систем тієї доби, про унікальність його формування, що стало підґрунтям майже всіх європейських систем права. Факт запозичення правових рішень іноземного права не заперечується, що призвело до створення jus gentium. Однак ступінь і характер впливу права стародавніх цивілізацій на римські правничі рішення, питома вага їхньої етичної та правової думки у формуванні філософії римського права практично не досліджувалися [8, c. 26-28].

Найчастіше наголошується на великому значенні грецької філософії для формування римської філософії та юриспруденції, особливо через використання природноправових концепцій Стародавньої Греції.

Критично сприймається зафіксоване у Дигестах Юстиніана (Д. 2.2.4.) свідчення про похідний характер Законів XII таблиць. Дехто з фахівців (Й. О. Покровський) вважає, що йдеться лише про наслідування «моди на грецьке» та підкріплення власних законів авторитетом еллінського права. Інші романісти (І. Пухан, М. Поленак-Акимовська) не сумніваються, що децемвіри направили комісію до Греції для вивчення законів Солона. Більшість романістів, однак, не враховують «грецький слід», вважаючи, що децемвіри самотужки «розробили» Закони XII таблиць (Д. В. Дождєв).

Оцінюючи генезис римського права, варто згадати зауваження С. Л. Утченка про неправомірність як приниження самобутності римської культури, так і недооцінки процесу проникнення до неї елліністичних впливів. Важливо звернути увагу на хибність визначення цих впливів як «чисто грецьких», оскільки саме через Грецію до Риму проникає культура Сходу.

Саме у такому зваженому підході міститься відповідь на питання щодо ступеня самобутності римського приватного права та його взаємозв'язку з іншими правовими системами.

Врахування особливостей розвитку локальних протоантичних цивілізацій та їхньої взаємодії з античними культурами дає підстави стверджувати, що разом із реципуванням деяких світоглядних, етичних надбань Сходу в добу Античності відбувається і рецепція (поки що фрагментарна) права, посередником у якій виступає Греція. Це не применшує значення досягнень юриспруденції Стародавнього Риму, однак дає можливість справедливо оцінити тенденції розвитку правових систем Європи.

Щоб виявити характер та специфіку впливу давньогрецької цивілізації на римське право, слід з'ясувати, як її етичні вчення були прищеплені до традиційної римської моральності, віддзеркалювались у римській філософії взагалі та у філософії права зокрема.

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якого формувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право на три частини: jus naturale (природне право), jus gentium (право народів), jus civile (право цивільне). Отже, насамперед слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана, jus naturale — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоловіка та жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3).

Jus gentium — це те, чим користуються народи людства; його відмінність від природного права полягає в тому, що останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (у їхніх відносинах між собою) (Д. 1.1.1.4).

Крім того, існує jus civile, що не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується їх (Д. 1.1.6). Його особливість полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб [4, c. 31-33].

Отже, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше — цивільне право, що охоплює тільки відносини між громадянами Риму, потім — «право народів», що регулює відносини між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло — природне право, що стосується всіх живих істот.

З аналізу цієї системи можна зробити висновок, що відмінність між ними полягає у кількості осіб, що охоплюються правовим регулюванням.

Однак слід звернути увагу на те, що практично немає вказівок на якісь особливості об'єкту правового регулювання та засоби, за допомогою яких це регулювання здійснюється. (Тут треба враховувати, що реально такі відмінності, можливо, й були, але про них не згадують ні Ульпіан, ні Папініан, ні Павло, ні інші юристи, чиї судження наведені у першій книзі Дигестів. Тому слід виходити з тієї інформації, яка є у наявних джерелах.)

Це приводить до висновку про те, що система складових частин римського права, наведена у Дигестах, має виглядати дещо інакше. Зокрема, її можна розглядати таким чином.

Джерелом усього римського права є jus naturale як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо (деякі з таких уявлень викладено, наприклад, у творі Ціцерона «Про обов'язки». I.VII.20—22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у jus civile і jus gentium (причому ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile і jus gentium є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право народів jus praetorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для сприяння jus civile чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади» (Д. 1.1.7.1).

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, не було визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому; у будь-якій з цих систем можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або всього римського народу.

Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання Гая, наведене у Дигестах. Він пише: «Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, яке кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, додержується усіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи» (Д. 1.1.9).

Отже, знов-таки розмежування проводиться не за об'єктом (предметом) правового регулювання, а залежно від кола суб'єктів. Таким чином, цивільне право може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин, так само, як може стосуватися і тих й інших право народів, і як їх стосується природне право [6, c. 18-21].

Взаємодія і взаємовплив між згаданими сукупностями правових норм виглядають таким чином.

Jus civile мало такі яскраво виражені риси. По-перше, воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян. По-друге, в найдавнішу епоху воно тісно пов'язане з релігією. Причому і право, і релігія мали виражений прагматичний характер. Етичних елементів давньоримська релігія містила небагато, а пожертви дарів мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому характерним було те, що відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм були в руках одних і тих самих осіб — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча вже у період ранньої республіки норми світського права — «jus» — і релігійного — «fas» — чітко розмежовувались, передусім залежно від характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються провідними правознавцями. По-третє, для давньоримського права періоду республіки була характерна сувора формальність, обов'язковість додержання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників правовідносин. По-четверте, воно вирізнялося порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг. У найдавніший період римляни обходилися всього трьома договорами: nexum, mancipatio, legata.

Нарешті, найважливішою особливістю римського права вже у ті часи було те, що воно за своїм характером становило систему позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, немає позову — права немає.

Слід звернути увагу на те, що саме ці риси jus civile відіграли певну позитивну роль у формуванні правосвідомості римлян та встановленні правопорядку в Стародавньому Римі.

Разом з тим, саме вади jus civile (консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо) і зумовили появу своєрідних «паралельних» систем права, що регулювали ті самі відносини.

Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor peregrinus, тобто магістрата, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегрінами, а також між перегрінами та римськими громадянами. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для його вирішення у цивільному праві, претор перегрінів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Матеріалом для такого запозичення, як правило, було правове поле тих країн, громадянами якої були сторони спору або одна з них.

Jus gentium від jus civile відрізнялося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення, а також було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долалася, насамперед, така вада останнього, як дія для обмеженого кола суб'єктів.

Слід звернути увагу на те, що також за допомогою діяльності претора, але вже претора міського, долалися інші вади jus civile — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб динамічного товарного обігу. Praetor urbanus, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори в jus civile, надавав судовий захист, виходячи зі своїх (а точніше, суспільних, загальноприйнятих) уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та ін., тобто всього того, що можна об'єднати (і пізніше було об'єднано) поняттям «природне право».

Своєрідним узагальненням преторської практики та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали та оголошували як міський, так і претор перегрінів перед вступом на посаду.

Власне кажучи, саме сукупність цієї діяльності преторів обох видів та виданих преторами едиктів і складали jus praetorium, або преторське право [7, c. 41-43].

2. Закони XII таблиць: право власності, шлюбно-сімейне право

Римський історик Тит Лівій назвав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" — джерелом усього публічного і приватного права. Слово "джерело" тут ужите в значенні кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівій хотів цим терміном позначити початок, від якого йде розвиток римського права.

У римському праві протягом його історії формами правотворення служили:

1. звичайне право;
2. закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату — сенатусконсульти, постанови сенату, який вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);
3. едикти магістрів;
4. діяльність юристів (юриспруденція).

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичаєвого права. Більше всього її потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за рівняння з патриціями.

Достаток і різнохарактерність нормативного матеріалу визначили в імператорський період потребу в об'єднанні і систематизації матеріалу, що нагромадився. Спроби кодифікації починалися з початку II століття н. е., однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині VI ст. при Юстиніані. Явно застарілі норми повинні були бути скасовані, а право оновлене. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твори класиків (jus). Для виконання кодифікації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний елементарний підручник римського права — Інституції, що одержав силу закону.

Інституції Юстиніана складалися з чотирьох книг, розділених на титули; в основу їхнього змісту були покладені Інституції Гая. Паралельно Юстиніан вирішив у законодавчому порядку ряд найбільш спірних питань цивільного права ("50 рішень"). У 533 році комісією з кодифікації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta (зібране) чи Pandectae (усе, що вміщає). Цей збірник, що одержав обов'язкову силу, складався з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після закінчення кодифікації Юстиніан видав ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. У середні століття Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назву Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо юристів — Цицерона, Ульпіана, Гая й ін. Серед цих джерел особливе місце займає твір юриста II століття н. е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його випадково знайшов історик Нибур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

Існує переказ, начебто Нибур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі пляму, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що значить «місто», «міська громада», право Таблиць називали «цивільним», тобто тим, що належить громадянам даної сукупності громадян; від слова «квирит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квирина) — «квиритським».

Від «цивітас» походить донині існуючий термін «цивілістика», що значить «цивільне право», сукупність інститутів, службовців для регулювання майнових відносин [11, c. 33-35].

Примітною рисою Законів XII таблиць був чітко проведений поділ речей на дві категорії. До першої належали головним чином земля, раби, робоча худоба. До другої — всі інші речі. Практичне значення такого поділу виявлялося в способі відчуження речей; при їхньому продажі, даруванні й ін. Саме за цією ознакою визначилася і сама назва вказаних категорій. Перша називалася res mancipi (рес манципи), друга — res nec mancipi (рес нек манципи).

Відчуження землі, рабів, робочої худоби повинне було відбуватися в строго встановленій формі. Вона називалася mancipatio (манципація). Слово це походить від manus — рука. Первісне образне уявлення про власність йшло від заволодіння річчю, захоплення. Звідси "манус". Манципація провадилася в такий спосіб. Продавець і покупець (якщо взяти найбільш частий випадок) запрошували п'ять свідків (не менш) і вагаря. Покупець (набувач) торкався рукою купленої ним речі ("хапав раба"), говорячи при цьому: «Я затверджую по праву квиритів, що цей (припустимо, раб) належить мені і я купив його за цю мідь». Продавець міг обмежитися мовчанням, яке вважалося знаком згоди.

Мідний злиток кидався на ваги, символізуючи сплату грошей. У цьому обряді пережиточно збереглося спогад про ті часи, коли ще не вміли карбувати монету і метал переходив з рук у руки у вигляді злитків визначеної ваги. З цього можна зробити висновок, що звичай манципації набагато древніший Законів XII таблиць, що знають вже і грошовий штраф.

Пропуск слова у формулі покупки, відсутність хоча б одного з п'яти покладених свідків, яке-небудь недогляд в обряді і т. д. були достатніми підставами для визнання угоди недійсною, навіть якщо були сплачені гроші.

Тут виступає перед нами строгий юридичний формалізм, червоною ниткою минаючий через усі законодавства Таблиць.

Присутність свідків, як і всі інші умови манципації, — данина традиції. Вони грали двояку роль. Запам'ятовуючи самий факт угоди і її умови, свідки зобов'язувалися посвідчувати її законність кожен раз, коли це було потрібно (наприклад, при судовій суперечці); крім того, вони були останнім нагадуванням про той контроль, що у свій час здійснювала громада в усьому, що стосувалося угод із землею, рабами, робочою худобою. Її права легко з'ясовні. Протягом усіх перших століть республіки римська земля (а потім і італійська) була колективною власністю і відповідно з тим називалася ager publicus (агер публікус) — загальне поле.

Колективним було спочатку і рабовласництво. Такий вид власності, що прийнято називати античним, виникає завдяки об'єднанню — шляхом договору чи завоювання — декількох племен, що обрали місцем поселення одне з родових селищ. Неодмінним атрибутом античної власності є рабство. Рухома, а згодом і нерухома приватна власність розвивається в даних умовах як відхиляюча від норми і підлегла общинній власності форма.

Антична власність — це «спільна приватна власність активних громадян держави, змушених перед лицем рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації». Антична власність мала форму державної власності, внаслідок чого право окремого індивіда на неї обмежувалося простим володінням (possessio). Дійсна приватна власність з'являється в римлян, як і у всіх древніх народів, лише разом із рухомою власністю.

Кожна римська родина одержувала ділянку для обробки. Коли його не вистачало, прибігали до дозволеного «захоплення» ніким не оброблюваної цілини. Через два роки ділянка ставала законним володінням.

Часто запитують, чому в число «рес манципи» не входять знаряддя праці — плуг, борона й ін. Справа в тім, що вони дуже рано перейшли в приватну власність. Пояснюється ж це, по-перше, тією індивідуалізацією користування знаряддями, з якою починається процес виникнення приватної власності; по-друге, порівняльною нескладністю і приступністю зазначених знарядь [3, c. 26-29].

Боргове рабство, узаконене XII таблицями, відзначалося крайньою суворістю. Договір позики, по якому забезпеченням були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі nexum — (нексум) «кабала». По способі висновку нексум походив на манципацію (свідки, мідь, формула). При простроченні платежу кредитор, користаючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало ув'язнення в оковах. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу прохати допомоги друзів і родичів. «У третій базарний день боржники віддавалися чи надходили в продаж за кордон», що означало рабство.

Коли в боржника виявлялося трохи кредиторів, закон наказував: «Нехай розрублять боржника на частини» (але найчастіше застосовувався продаж у рабство. Визнавалося разом з тим, що по виплаті боргу громадянин повертав собі вільний стан). Боргове рабство більше за все загрожувало плебеям, що не мали того захисту і допомоги, що давали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Рима пішла на поступки. У 326 році до н. е. (через 250 років після реформи Солона) боргове рабство було знищено й у Римі (закон Петелія). З цього часу відповідальність боржника обмежується його майном.

Сімейні відносини за Законами XII таблиць характеризуються раніше всього необмеженою владою домоволодаря. Усі, хто жив під дахом його будинку, будь то кревні родичі чи приймаки, були членами однієї і тієї ж сім'ї, агнатами. Майно родини вважалося її колективною власністю, але розпоряджатися їм міг тільки «батько сімейства» — paterfamilias. По смерті останнього воно нарівно поділялося між агнатами. Коли їх не виявлялося, успадковували найближчі родичі (брати померлого, їхні сини і т. д.), яких також вважали агнатами, хоча і далекими (брати якийсь час до смерті батька жили під одним дахом).

Дочка переходила в будинок свого чоловіка, підпадаючи під владу його самого і його батька, якщо останній був ще живий. Стосовно свого рідного батька і своїй старій родині взагалі вона когнатка, кревна родичка, але і тільки. Прав на спадщину у своїй кревній родині вона, а також її діти й онуки не мали.

Майнова правоздатність наставала для римського громадянина нерідко багато пізніше політичної — не раніше смерті батька.

Існувала одна можливість для звільнення сина при житті батька — через троєкратний продаж у рабство. Після третього продажу син ставав вільним. Стосовно своєї родини він робився когнатом, позбавленим, як і заміжня дочка, права спадкування.

Дружина так само, як і інші домочадці, була під владою paterfamilias, свого чоловіка. Сама форма шлюбу була для неї хоча й традиційною, але все-таки принизливою, особливо якщо шлюб установлювався покупкою (у формі манципації). Деяку рівність давав їй тільки шлюб без формальностей — «сіне ману» (sine manu), без «накладення руки». Такий шлюб, допущений законом, установлювався фактом простого співжиття. Майно чоловіків знаходилося при цьому в їхній роздільній власності.

Шлюб цей випливало відновляти щорічно. Проживши протягом року в будинку чоловіка, дружина автоматично підпадала під його владу — по давнині. Щоб уникнути цього, вона не менш трьох ночей у році проводила поза домом — давнина в такий спосіб переривалася.

Походження шлюбу «сіне ману» не цілком ясно. Можна припустити, що спочатку це був деякий юридично неповноцінний різновид шлюбу між патриціями і плебеями, яким «правильний шлюб» був дозволений тільки після видання закону Канулея (445 р. до н. е.) [2, c. 16-18].

Закони XII таблиць дозволяють спадкування за заповітом, але обмежують ряд його умов.

Лишаючи спадщини кого-небудь з агнатів, батько повинен був прямо назвати його. Це рішення могло бути оскаржене. Усяке спадкоємне розпорядження мало потребу в ранній період республіки у твердженні народних зборів.

Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць відрізняються крайньою суворістю. Смертною стратою карається всякий, хто посмітить чи потруїть зібраний врожай «з обробленого плугом поля».

Палій хліба, якщо він діяв навмисно, укладається в окови, піддається бичуванню, за яким випливає смерть. Усякий вправі убити на місці злочину нічного злодія чи злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денний злодій, захоплений на місці злочину, мав фізичне покарання, а потім видавався потерпілому (звертання в рабство).

Закони XII таблиць розглядають викрадення чужого майна не стільки як злочин, що торкається інтересів усієї держави, скільки як дію, що наносить приватну майнову шкоду. Не виключено, що в якийсь більш ранній час усяке злодійство викупалося штрафом. Точно так само не злочином, а деліктом вважалися образа, побої і покалічення. Усі вони компенсувалися штрафом.

Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: установлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосуються суспільного порядку, хабарництва суддів і ін.

Про навмисне убивство не згадується зовсім, у всякому разі в тих уривках, що до нас дійшли. Пояснюється це, очевидно, тим, що міри покарання, що слідували за нього, не викликали сумнівів (страта). Варто додати, що вищі магістрати республіки не були зв'язані точним визначенням того, що варто вважати злочином. В особливих випадках вони могли вирішувати це питання по своєму розсуду. Щоб уникнути сваволі, за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останнього було остаточним.

Злочин раба розглядалися судом. У раба не було ніяких гарантій і ніяких прав на захист. Присуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейської скелі.

Незвичайно строгим формалізмом перейняті правила вирішення майнових суперечок, що складають у своїй сукупності цивільний процес. Найбільш відома з його форм — так званий легісакційний процес — передбачав складну процедуру.

Позивач ішов до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялося застосувати силу.

Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йде про землю) паличку-віндикту. При цьому вони вимовляють установлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився чи помилився, автоматично програвав справу.

Від назви цієї палички походить термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. По своєму походженню віндикта — «укорочене» спис — символ древнього способу заволодіння річчю.

По іншому поясненню, "віндикація" походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили. Із закінченням цієї процедури сторони, що сперечаються, укладали своєрідне парі. Хто програвав справу — програвав і заставу. Величина його дорівнювала нерідко половині позову.

На цьому закінчувалася перша стадія процесу. Друга стадія полягала в тім, що призначений претором суддя — кожен із римських громадян, якого претор вважав придатним, — без особливих формальностей розглядав справу по суті: вислухував свідків, знайомився з документами, виносив рішення.

При неявці однієї зі сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

Набагато простіше обстояло справу в тім суді, яким відав перегринський претор. У суперечках між іноземцями норми Законів XII таблиць були незастосовні. Претор сам вирішував справу від початку до кінця. Ця практика зробила дуже великий вплив на долі пізнішого (класичного) римського права [10, c. 49-52].

Висновки

Підсумовуючи розгляд цього питання, зазначимо, що природне право, цивільне право, право народів, преторське право є складовими не римського права, а його юридичних витоків (підвалин), оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.

Сформоване таким чином єдине римське право з часом, насамперед у дидактичних цілях, було поділено на право приватне і право публічне, кожне з яких має у своєму складі норми, що належать до тих чи інших із названих джерел. Закони XII таблиць мали величезне значення для подальшого розвитку римського права. З'явившись, з одного боку, синтезом усієї попередньої епохи звичаєвого права, вони, з іншого боку, послужили основою для подальшого руху вперед. За загальною свідомістю римлян, вони з'явилися "fons omnis publici privatique juris" (Лівій); навіть значно пізніше римські юристи неодноразово коментували їх.

Починаючи з XII ст. відбувається і захоплює більшість держав Західної Європи один із найважливіших історичних процесів усієї епохи феодалізму — рецепція римського права. Промисловість, що розвивається, і торгівля вимагали розвинутої правової надбудови, що не гальмує, а стимулює прогрес продуктивних сил і виробничих відносин, і притім надбудови, що виходить за межі окремих феодальних держав. Господарські відносини виходили за межі дрібних феодальних територій, і їхнє правове регулювання повинне було бути адекватним їм — і територіально, і по суті. Вихід був знайдений у визнанні сили закону за римським правом, що по своєму змісту задовольняло потреби середньовіччя.

Римське право стало «загальним правом» ряду держав і фундаментом подальшого розвитку і феодального, і буржуазного права. Воно набуло вже через ряд століть після падіння Рима значення чинного права в ряді держав Центральної і Південної Європи.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 511 с.
8. Римское частное право: Учебник / Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Юрист, 1996. - 544 с.
9. Римское частное право: Учебник / Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. - М.: Юриспруденция, 1999. - 508 с.
10. Римське право: Інституції / Ред. Є. О. Харитонов. - 3-е вид., виправлене. - Харків: Одіссей, 2003. - 287 с.
11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник / Григорій Трофанчук. - К.: Атіка, 2006. - 245 с.