Рух, простір і час як атрибути матерії. Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії

Вступ

У сучасну історичну добу зростає зацікавлення світоглядними формами, що виникали в переломні моменти людської історії, під час переходу до нового суспільного ладу. Саме до таких періодів належить епоха еллінізму, коли сформувався стоїцизм — грецьке філософське вчення, зосереджене на самопізнанні.

Через недостатнє вивчення елліністичної доби тривалий час побутувала думка про філософію цього періоду як про занепадницьку та еклектичну. Однак новітні дослідження історії еллінізму відкрили завісу та дали змогу розглядати цей час як надзвичайно складний, але не менш захопливий, що вирізнявся багатогранним розвитком економіки й культури.

Філософія стоїків мала на меті скеровувати моральне життя як окремої особи, так і всього суспільства. Водночас вона виконувала функції релігії, дедалі більше зливаючись із нею. Стоїцизм претендував на роль «охоронця душ», і це визнавалося легітимним. Філософ ставав наставником, прагнучи бути реформатором моралі.

Стоїцизм, разом зі скептицизмом та епікуреїзмом, належав до найвпливовіших напрямів античної філософської думки в період створення та розпаду імперії Олександра Македонського.

Епікуреїзм справив значний вплив на мислителів пізніших етапів еллінської епохи, зокрема й на римських філософів.

1. Елліністична філософія

Елліністичний період в історії Стародавньої Греції розпочинається в останній третині IV століття до н. е. та завершується в останні десятиліття І століття до н. е., коли країну підкорили римляни. Це час воєнної, економічної та культурної експансії еллінського світу на Схід. Культура цієї доби вирізняється синкретизмом, що став наслідком взаємодії еллінських і місцевих культурних традицій. Початок еллінізму пов'язаний із діяльністю Александра Македонського, який за своє коротке, проте надзвичайно яскраве життя зумів створити новий світ.

Зберігаючи спадщину попередників, елліністична філософія переносить центр своєї уваги. Відображаючи соціально-психологічні та світоглядні зміни епохи, вона дедалі більше зосереджується на проблемі індивіда, його спробах звільнитися від тиску тоталітарного суспільства та пошуках основ найвищого людського блага. Етична проблематика виходить на перший план. Школи стоїків та епікурейців розмірковують про людське щастя та шляхи його досягнення. Відправною точкою для розв'язання моральних питань стає світовідчуття самотньої, невпевненої в майбутньому людини, яка усвідомлює власне безсилля перед перебігом подій і необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільства. Допомогти такій людині можна, лише звільнивши її від влади зовнішнього світу, передусім від політики.

Епікур в етиці обґрунтовує свободу індивіда як незалежність, «відхилення» від усього зовнішнього. Помірність, розумність задоволень і бажань, доброчесність визначають міру блаженства людського життя в цій своєрідній негативній свободі. В епікуреїзмі доброчесність і щастя нерозривно пов'язані: щастя є метою, а доброчесність — засобом досягнення особистого щастя.

За уявленнями стоїків, у світі панує сувора невблаганна необхідність. Із наперед визначеного перебігу подій неможливо вирватися за жодних обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна осягнути невідворотність долі, здобуває свободу у свідомому підкоренні їй (фізичному й душевному). Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності та доброчесності дають змогу досягти незворушності, рівноваги й несхитності духу, які й становлять щастя, блаженство. Для стоїків щастя — нагорода за доброчесність.

Звільнення людини від влади зовнішнього світу (в Епікура — через утечу від нього, у стоїків — через безумовну покору йому) є морально досконалим життям і головною чеснотою мудрих. У цьому полягає відмінність філософії елліністичного періоду від класичної філософії, яка орієнтувала особу на інтереси поліса та суспільну справедливість.

Поряд із цими провідними школами елліністичної доби існувала також школа скептиків, заснована Пірроном. Скептики вважали, що людські почуття недосконалі, тому будь-яке істинне знання про навколишній світ неможливе. Жодну проблему не можна розв'язати, оскільки протилежні твердження однаковою мірою сумнівні. Отже, найправильніше — взагалі уникати будь-яких категоричних суджень про світ.

Скептицизм, індивідуалізм філософської думки, а також містичні переживання в релігії — ознаки кризових явищ в елліністичному світі, які не зникали навіть у найсприятливіші для розвитку культури часи.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки завдяки плідному синтезу наукових досягнень Стародавнього Сходу та грецького раціонального методу пізнання. Наука виокремилася з філософії з її всеохопним світосприйманням.

Центрами розвитку науки стали міста, засновані Александром Македонським. Якщо елліністична філософія пов'язана з Афінами, то вся елліністична наука прямо чи опосередковано пов'язана зі столицею елліністичного Єгипту — Александрією, названою на честь її засновника. Покровителями наук були вже перші Птолемеї. Створений Птолемеєм І Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами та найбільшою на той час бібліотекою. Учених, які мешкали й працювали тут, утримувала держава. Матеріальна база наукових досліджень зростала також завдяки меценатству, яке стало дуже престижним.

До наукових надбань елліністичної доби належить видатна праця Евкліда «Початки» — синтез математичних знань стародавнього світу, праці Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики, праці засновника тригонометрії Аполлонія з Перги.

Завдяки походам Александра Македонського дістали поштовх до розвитку астрономія та географія. Розширення географічних уявлень греків і знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовили низку наукових відкриттів. Арістарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму. Хоч вона й не була визнана в античності та середньовіччі, вона стала першою в астрономічній науці здогадкою про будову сонячної системи. Ератосфен, дійшовши висновку про кулястість Землі, досить точно виміряв довжину її кола. Дікеарх склав карту тогочасного світу й вирахував висоту багатьох гір Греції.

Розширилося пізнання природи та людини. У період еллінізму Арістофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Триває накопичення медичних знань, особливо завдяки анатомічним дослідженням (Ерасистрат, Герофіл).

Епопея Александра Македонського дала матеріал для розвитку історичної науки. Для елліністичного періоду характерне співіснування двох типів історичних досліджень. Багата мемуаристика того часу за своєю формою більше скидається на художню літературу, ніж на наукове дослідження. Їй притаманні штучна драматизація подій, використання риторичних засобів викладу, розрахованих на емоційну реакцію читача, вихваляння особистих заслуг можновладців. Як приклад можна навести праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Філарха. Водночас було чимало історичних праць, у яких історичні події подано точно й об'єктивно: так описав історію походів Александра Македонського Птолемей І, Ієронім із Кардії — боротьбу діадохів.

2. Римська філософія

Римський епікуреїзм

Греція, її культура та філософія, справила величезний вплив на становлення римської державності, культури та філософії. Початкові етапи розвитку римської філософії були пов'язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови та втрати чіткої логічності. Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на чіткі, визначені поняття. Еклектизм у Стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, а й претендує на роль самостійного філософського вчення.

Одним із перших учень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н. е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства — новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (ученням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення. [6, 122-123]

Першою школою епікуреїзму в Римі стала школа Сірона та Філодема поблизу Неаполя. Якщо Сірон залишається у відносному затінку (кількість згадувань про нього незначна), то Філодем — дуже відома персоналія у філософії. Цілий ряд його праць було відкрито під час розкопок Геркуланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувію у 79 р. н. е.

Філодем прибув до Італії приблизно у 80 р. до н. е. Тут він познайомився з відомим тоді меценатом Пізоном. У маєтку Пізона і була заснована епікурейська школа. Діяльність Філодема та гроші Пізона дали відчутні результати. Скоро маєток перетворився на культурний центр, рівного якому не було в ті часи. Часто навідували цей дім Вергілій, Горацій. Окрім широкої просвітницької діяльності, Філодем займався і теоретичними філософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логіки, в яких аналізується індукція як метод, з'ясовується роль аналогії в пізнанні, а також проводиться критика стоїків з різних питань.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально розробляє атомістичну концепцію. Загалом учення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмертя душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема й богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їхні теорії відрізняються щодо вирішення питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським ученням є не етика, а фізика — пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві. [4, 24]

Стоїцизм у Стародавньому Римі

Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Аристотеля. Провідну роль у цьому відігравав Панецій (прибл. 185-110 рр. до н. е.). Різнобічно освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.

Замість протиставлення душі і тіла у Панеція людина — гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись із нею, «проростає в душі». Визнаючи провідну роль долі («фатуму»), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди в житті людини. Насолоди поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Виділяючи три форми релігії — поетичну, філософську та державну, — він визнає цінність тільки державної як регулятора життя суспільства, основи для виховання індивіда.

Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямів еклектичної філософії.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посідоній (135-51 рр. до н. е.). Він продовжив розпочатий Панецієм процес еллінізації стоїцизму, тільки доповнював його ідеями Платона. Поступово лінія стоїцизму Посідонія трансформувалася у неоплатонізм (самостійну філософську течію).

З погляду Посідонія світ становить собою вогненну «пневму», яка є не що інше як видозміна єдиного бога, вона поділяється на світ ідей та світ чисел. З пневми виникають «сім'яні логоси» — зародки всіх речей. Душа людини також є «вогненним диханням». Після смерті людини вона підіймається у надмісячний світ (своєрідне чистилище), а потім рухається ще далі, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову розподіляє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.

Поєднання богів зі світом людей відбувається опосередковано. Опосередковуюча ланка описується у демонології Посідонія, в якій ідеться про демонів як істот, здатних спілкуватися безпосередньо і з богами, і з людьми. Люди колись були близькі з богами, тоді вони не чинили злочинів, не знали нестатків. Але сталося так, що люди почали уподібнювати себе богам, вони створили ремесла, науки, завдяки яким змінювали створені богом речі на створені людьми. Людство пішло шляхом прогресу — створювало все нові та нові людські предмети, залишаючи все менше місця божественному світові. Цей рух уперед призвів до падіння моралі. Тому мета філософії — повернути людину до демонічного стану, тобто повернути її до бога. Це можливо тільки через виховання у дусі поваги до законів, держави, релігії. [8, 56-59]

Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарами, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.

Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх учень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.

Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття «Бога», який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стану істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.

Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, — вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, — принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.

Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства. [2, 144]

Римський еклектизм

Процес розповсюдження філософських знань у Стародавньому Римі характеризується могутніми процесами зближення філософських учень та шкіл. Вони почалися ще у Греції приблизно в II ст. до н. е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, який проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони неправильні. Скептики на цей час були домінуючою течією у Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників. Саме в умовах Риму, коли різні течії, які виникали історично в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямів філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямів неначе збоку. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва. [3, 261-263]

Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.), славетний оратор та політичний діяч, який здобув філософську освіту. У Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямів. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, у яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрі вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною. [1, 116]

У питаннях пізнання та вченні про буття Цицерон був близький до скептицизму. Політичні погляди досить консервативні. Влада, за визначенням Цицерона, є надбанням шляхетних народів, шляхетної верхівки народу, а простому людові досить і видимості свободи. Ймовірно тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини. [5, 16]

Значним представником еклектицизму був також Марк Теренцій Варрон. Він був послідовником Антіоха з Аскалону, відомого грецького еклектика. У своїх філософських дослідженнях наближався до стоїцизму.

Імператор Марк Аврелій, спираючись на сенеківську школу моралізаторства, створив свою систему еклектичної філософії, яка опиралася на ставлення до життя, розроблене грецькими кініками. Його спосіб міркувань дуже нагадує проповідь, «одкровення пророка». У філософському вченні відчувається дуже сильна релігійна тенденція розвитку світогляду. [7, 43]

Сенека Люцій Анней — (4 — 65) — один із найвизначніших представників римського стоїцизму. У розумінні Сенеки, зрештою, як і інших представників стоїцизму, логіка — це наука про словесні вирази, а не про розум, як її розглядав Платон, чи поняття, судження й умовисновки, як твердив Арістотель. Тому логіку Сенека поділяв на риторику й діалектику, а діалектику, зі свого боку, — на вчення про «позначувальне» (поетика, теорія музики й граматика) й «позначуване», або «предмет висловлювання», оскільки неповне висловлювання він розглядає як «слово», а повне — як «речення».

Виступаючи фактично в ролі семантичного аналізу слів і речень, логіка, у трактуванні Сенеки, зводилася лише до аналізу відношень, що мають місце у свідомості і мисленні, протиставляючись, таким чином, ученню про буття.

Марк Туллій Цицерон (106 до н. е. — 7.12.43 до н. е.), римський оратор, філософ. Автор філософських і юридичних трактатів, листів і судових промов, за якими навчалися красномовству юристи всіх часів («Про обов'язки», «Про славу», «Про філософію»).

У 51 р. він був призначений намісником Килікії, де, отримавши перемогу над розбійниками-племенами Амана, отримав від війська почесний титул «імператора». Під час громадянської війни він приєднався до Помпею, після битви при Фарсалі повернувся в Італію, отримавши в жовтні 47 р. прощення Цезаря. У цей період Цицерон віддалився від суспільних справ і, займаючись філософією, написав численні трактати. Найраніший трактат «Риторика» був написаний Цицероном ще в юності. Його трактат у 3 книгах «Про оратора» досі служить навчальним посібником судової риторики. Прийнявши сторону Октавіана, він із вересня 44 р. по квітень 43 р. вимовляв у сенаті і народних зборах свої знамениті «Філіпіки». [7, 44]

У І ст. до н. е. в Римі набуло поширення вчення грецького філософа Епікура (341 – 270 рр. до н. е.), літературно оформлене у високохудожній формі його послідовником поетом Тітом Лукрецієм Каром у його відомому творі «De natura rerum» («Про природу речей»). У цьому винятково важливому для історії культури людства творі сконцентровано відомості про те, чого досягли античні вчені в матеріалістичному розумінні світу.

Тіт Лукрецій Кар (99 – 55 рр. до н. е.) – римський поет і філософ-матеріаліст. Ціль філософії бачив у тому, щоб показати дорогу до щастя, можливого для особистості, кинутої в кругообіг боротьби і лиха, пригнобленої страхами: перед богами, смертю, потойбічним покаранням. Шлях звільнення від них – засвоєння вчення Епікура про природу речей, людину, суспільство. Душа, по Лукрецію, смертна, оскільки вона лише тимчасове з'єднання особливих частинок і після смерті тіла розпадається на окремі атоми. Пізнання смертності душі відкидає віру не тільки в потойбічне життя, а й у загробне покарання, звільнює людину від страху перед пеклом. Знищується і страх смерті: поки ми живі – нема смерті, прийшла смерть – нема нас. Нарешті, і страх перед богами розсіюється, коли ми взнаємо, що боги живуть не в нашому світі, а в пустих проміжках між світами: ведучи там блаженне життя, вони не можуть впливати на життя людини. Лукрецій дав ясне матеріалістичне бачення і пояснення світу, природи людини, розвитку матеріальної культури і техніки. Лукрецій – великий просвітитель римського світу; його поема справила великий вплив на розвиток матеріалістичної філософії Відродження. [3, 172]

Висновки

У розвитку філософії відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до «незворушного» життя, як проста відсутність страждань).

З III ст. до н. е. до І ст. н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким ученням.

Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (їсти, коли відчуваєш голод), дотримувати законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, у якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати... Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадковості, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи. Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі.

Вступ

Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди привертала увагу філософської думки. Уже філософи давнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Давньогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апорії Зенона). Учення про суперечливість руху знаходимо також у філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао-Цзи та інші).

Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, у якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої — механічної. Ця концепція була складовою частиною метафізичного й механістичного матеріалізму. Проте й у той час існувала ідея нерозривності матерії і руху (Дж. Толанд, французькі матеріалісти, М. Ломоносов та ін.).

У рамках ідеалістичної системи Гегель розвинув діалектичну концепцію руху й розвитку як результат і вираження внутрішніх суперечностей. Однак носієм саморуху він вважав не матеріальну дійсність, а абсолютну ідею (дух, світовий розум).

1. Співвідношення руху та розвитку

У філософській літературі по-різному трактується питання про співвідношення понять «рух» і «розвиток». Безперечним є те, що «розвиток» — конкретніша, глибша й змістовніша категорія, ніж «рух». Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який містить кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії «рух» і «розвиток» є співвідносними категоріями. Спочатку виникло поняття рух, тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми привело до виникнення поняття «розвиток». Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, порівняння його даних, їх мислена обробка тощо.

Згідно з науковою філософією, рух є багатоякісним. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Учення про форми руху матерії узагальнює дані природничих і суспільних наук, які в середині XIX століття нагромадили багатий емпіричний матеріал. Відкритий на той час закон збереження і перетворення енергії допоміг зрозуміти й пояснити проблему єдності матерії та руху, різноманітності його форм.

Серед розмаїття різних змін можна виокремити й основні форми руху, кожна з яких охоплює сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф. Енгельс, наприклад, свого часу розрізняв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху необхідно зарахувати й соціальну.

Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) полягає в тому, що вона включена як момент у всі інші форми руху, хоча чим складнішою є форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.

Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо.

Хімічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Те саме можна сказати й про біологічну форму руху (процеси, які відбуваються в живому організмі). Сучасна наука в самостійну форму виокремлює ще геологічну форму руху матерії.

Найвищою формою руху є суспільна. Вона охоплює всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу.

Відмінність між формами руху, пов'язана з різними рівнями й типами організації матерії, лежить в основі класифікації фундаментальних наук. Цей принцип був обґрунтований ще Ф. Енгельсом і розвинений на основі сучасних наукових досягнень.

Форми руху, які розрізняються ступенем складності, пов'язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. Наприклад, біологічні явища включають у себе і механічні рухи, і фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо), і хімічні реакції. Особлива упорядкованість цих процесів пояснюється законами не тільки відповідних форм руху, а й вищої форми руху, якій вони підпорядковані. Так, процес травлення може розглядатись і як ряд хімічних реакцій, і як такий, що детермінований біологічними законами.

Соціальні процеси охоплюють у загальному вигляді біологічні моменти. Однак це не свідчить про біологізацію суспільних процесів. Наявність цих моментів зумовлена тим, що носії соціальних відносин — люди — є біосоціальними істотами, мають біологічні потреби, відтворюють потомство, але форми й способи задоволення біологічних потреб визначаються соціальними відносинами й закономірностями. Зв'язок біологічного й соціального при провідній ролі останнього наявний і в процесі взаємодії суспільства з природою, у створенні й функціонуванні ноосфери, техносфери тощо.

З усього цього випливають важливі методологічні висновки: пізнання вищих форм руху повинно спиратися на вивчення нижчих форм. Якщо виключити з розгляду останні, тобто абсолютизувати якісну специфіку вищої форми руху, то вона стане незрозумілою, у її осягненні з'являються елементи ідеалізму та містицизму. Наприклад, пізнання сутності життя, біологічних явищ неможливе без дослідження біофізичних, біохімічних явищ, без розвитку відповідних суміжних галузей наукового знання. Відірвати життя від його фізичної та хімічної основи — значить перетворити його якісну специфіку на щось невловиме, недосяжне. Це приведе до віталізму, який приписує біологічним явищам особливу «життєву силу» (нематеріальну, містичну).

Неприпустимим є і зведення вищих форм руху до нижчих (наприклад, біологічних процесів — до суми механічних взаємодій чи фізико-хімічних процесів тощо). У процесі пізнання потрібно виявляти якісну специфіку й закономірності цих вищих форм.

2. Простір і час як форми існування матерії. Соціальний простір та соціальний час як форми буття людей у культурі

Простір і час є формами існування матерії. Як і матерія, вони дані нам у безпосередньому сприйманні, хоч уявлення простору й часу як таких стало можливим лише на основі певного соціально-історичного досвіду.

Охарактеризувати їх можна шляхом посилання на те, що простір — це загальна форма протяжності й співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час — це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій проходження матеріальних процесів. Самі поняття «протяжність», «співіснування», «тривалість», «зміна» вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору потрібно зарахувати його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу — одномірність, однострямованість та незворотність. Ці поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов'язуючи їх з певними властивостями, матеріальними процесами.

Діалектико-матеріалістична філософія визнає простір і час об'єктивно-реальними формами існування матерії. В. І. Ленін писав: «Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об'єктивну реальність часу і простору...».

Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, загальні її атрибути. Простір безкінечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі й вічний у часі.

Нерозривний зв'язок простору, часу й постійно рухомої матерії був обґрунтований діалектико-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв'язок одержав природничо-наукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф. Енгельс зазначав: «...основні форми всякого буття є простір і час; буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Далі він писав про те, що обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові.

Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній ньютонівській механіці. Згідно з її уявленнями, простір і час є вмістилищами матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об'єктів, а й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору.

Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву дальнодію, тобто миттєву передачу сигналів через «порожній» простір.

Проте в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв'язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція дістала всебічне обґрунтування й послідовне матеріалістичне пояснення в діалектико-матеріалістичній філософії.

Із визнання нерозривного зв'язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними й типологічними властивостями. Щоправда, ці «простори» й «часи» не відгороджені одне від одного непрохідними межами, а становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу.

Звідси можна зробити висновок, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути «дані» людині від самого початку в ролі апріорних, тобто не залежних від досвіду уявлень. Реальні простір і час по своїй суті завжди багатші від людських уявлень і понять, які є їх відображенням. В. І. Ленін писав: «У світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї».

Учення діалектико-матеріалістичної філософії про єдність матерії та форм її існування (руху, простору, часу) ґрунтується на сукупності природничо-наукових знань і дістає нові й нові підтвердження. Ще М. Лобачевський (1792-1856), розробляючи неевклідову геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження продовжили німецький математик Г. Ріман та інші.

Особливо вагомим внеском у природничо-наукове обґрунтування діалектико-матеріалістичних уявлень про простір і час, їх зв'язок з матерією стала теорія відносності А. Ейнштейна (1879-1955). У спеціальній теорії відносності обґрунтовано залежність просторово-часових характеристик матеріальних об'єктів від взаємно відносного руху цих об'єктів, показано відносність одночасності: події, одночасні щодо однієї системи відліку, можуть бути неодночасними щодо іншої системи. Суттєвим при цьому є й те, що коли одна з цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку.

Показуючи відносність просторових і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність просторово-часового інтервалу, що виражає єдність простору й часу.

У загальній теорії відносності обґрунтовано залежність просторово-часових характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії певних об'єктів із великою середньою густиною й, отже, інтенсивним гравітаційним полем спричиняє викривлення простору та гальмування протікання часу. Передбачені теорією відносності ефекти пізніше були підтверджені безпосередніми спостереженнями.

На основі висновків теорії відносності та інших сучасних природничо-наукових концепцій розробляються способи ідеалістичних спекуляцій щодо проблеми простору й часу. Вони намагаються довести, що Всесвіт обмежений у просторі й часі, тобто що він має скінченність. Ці спекуляції базуються на неправомірних припущеннях, пов'язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на «світ у цілому».

Із діалектико-матеріалістичної філософії випливає, що безкінечна якісна різноманітність матеріальних об'єктів і систем виражається багатоманітністю «просторів» і «часів».

І тільки з урахуванням цього можна сказати, що «наш простір» (простір Метагалактики) обмежений і «наш час» (у тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширюватися на всезагальні, абсолютні простір і час «світу в цілому», хоча в пізнавальному плані саме поняття «світ у цілому» завжди залишається проблемою.

Висновки

Природничо-наукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим ученням, рух є способом існування матерії, її загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. Як наголошував Ф. Енгельс, уся доступна нам природа утворює певну систему, зв'язок тіл, і те, що ці тіла перебувають у взаємозв'язку, означає, що вони взаємодіють між собою, а ця взаємодія і є рухом. Підкреслюється думка про те, що матерія немислима без руху, і якщо вона протистоїть нам як щось дане (нестворюване й незнищуване), то це означає, що рух нестворюваний і незнищуваний. Ці висновки спрямовані проти ідеалістичних і метафізичних уявлень про матерію як пасивну сутність, яка може змінюватись лише під впливом зовнішніх сил. Насправді ж рух — це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. Отже, як би ми не «заглиблювалися» в неї, ми не знайдемо такої частинки, якій не був би притаманний рух.

З іншого боку, немає й руху без матерії. Будь-який рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим енергетизмом, суть якого полягає в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму.

Список використаної літератури

1. Аскин Я. Ф. Проблема времени. Ее философское истолкование. — М., 1966.
2. Ахундов М. Д. Концепции пространства и времени. — М., 1982
3. Батлук О.В. Философия образования Сенеки: кризис цицероновского идеала // Вопросы философии. -2001. -№ 1. - С. 141-160
4. Батлук О.В. Цицерон и философия образования в Древнем Риме // Вопросы философии. -2000. -№ 2 . - С. 115-140
5. Богомолов А.С. Античная философия. -М.: Изд-во МГУ, 1985. -367 с.
6. Вандек В. Тит Лукреций Кар и его философия воинствующего атеизма/ В. Вандек,; Центр. совет Союза воинств. безбожников СССР. -М.; Л.: Московский рабочий, 1931. -39 с.
7. Гончарова Т.В. Эпикур. -М.: Мол. гвардия, 1988. -303 с.
8. Грималь П.Цицерон: Пьер Грималь. -М.: Мол. гвардия, 1991. -542с.
9. Лаерцій Д. Про життя, вчення і висловлювання знаменитих філософів // Хроніка 2000. -2000. -№ 35-36. - С. 41-54
10. Лой А. Н. Социально-историческое содержание категорий "время" и "пространство". — К., 1978.
11. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии; Под ред. Ю.П.Сенокосова. -М.: АГРАФ, 1998. -309 с.
12. Молчанов Ю. В. Четыре концепции времени в философии и физике. — М., 1977.
13. Мостепаненко А. М. Пространство и время в микро-, мега- и макромире. — М., 1974.
14. Пространство и время. — К., 1984.