Розвиток України у ХХ столітті

Вступ

Для України початок ХХ століття ознаменувався завершенням промислового перевороту та вступом у фазу індустріалізації. Суть цього процесу полягала у створенні великої машинної індустрії та докорінній зміні структури економіки, де промисловість мала б домінувати над аграрним сектором, а важке виробництво — над легким. Ці масштабні перетворення відбувалися у вкрай складних умовах: Російська імперія, як і більшість держав світу, пережила економічну кризу 1900–1903 років, період депресії 1904–1908 років, і лише у 1909–1913 роках розпочалося промислове зростання.

Капіталістичний розвиток в Україні на початку ХХ століття відзначався нерівномірністю. На землях, що перебували під контролем Росії, капіталістичне виробництво зростало відносно швидкими темпами як у промисловості, так і в сільському господарстві. Натомість економіка західноукраїнських територій, які входили до складу Австро-Угорщини, майже повністю контролювалася німецькими та австрійськими капіталістами. Це стосувалося насамперед фабрично-заводської промисловості, зокрема нафтово-озокеритної, лісопильної та борошномельної галузей. Втім, їхня частка в загальному господарському балансі регіону була невеликою. Основний характер економіки краю залишався аграрним, через що західноукраїнські землі виконували роль аграрно-сировинного придатка для промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії.

1. Соціально-економічний розвиток на початку ХХ ст.

Українська промисловість розвивалася як складова загальноімперського економічного комплексу. Однак завдяки низці чинників — вигідному географічному положенню, багатим природним ресурсам, наявності дешевої та кваліфікованої робочої сили — вона набула специфічних рис, які помітно вплинули на структуру та зростання промислового потенціалу регіону.

Економічна криза стала своєрідним каталізатором, який загострив конкуренцію та посилив поляризацію підприємств, змусивши буржуазію до максимальної концентрації та об'єднання зусиль. Тому вже на початку століття Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в ключових галузях не лише лідирувала в Російській імперії, а й входила до числа світових лідерів. П'ять найбільших металургійних заводів Півдня (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'євський) виробляли майже чверть усього загальноросійського чавуну.

Підприємства Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського забезпечували 60 % виробництва цукру-рафінаду в імперії. На великих підприємствах України було зайнято понад 44 % усіх робітників, тоді як у США цей показник сягав лише 33 %.

Висока концентрація виробництва стимулювала монополізацію, тому перші монополії виникали саме в найбільш концентрованих галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній.

На початку століття з'являються потужні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить впливові об'єднання. Наприклад, синдикат «Продуголь», створений 1904 року із 18 акціонерних товариств, контролював 75 % видобутку вугілля в Донецькому басейні. Проте, забезпечуючи буржуазії надприбутки навіть під час кризи, монополії водночас стримували економічний розвиток, перешкоджали технічному прогресу та обмежували дію ринкових механізмів.

Монополістичні структури України були тісно пов'язані не лише з російським капіталом, а й з іноземним. Західних інвесторів приваблювали багаті природні ресурси, дешева робоча сила, високі прибутки та місткий ринок. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадало саме на Україну. У вугільній галузі 63 % основного капіталу належало іноземним компаніям, а в металургії — 90 %. Синдикат «Продуголь» фактично повністю контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало та деформувало економічний розвиток як Наддніпрянщини, так і всієї імперії, оскільки місцевих виробників витісняли з ринку, а значна частина прибутків від монопольних цін і державних військових замовлень вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України була нерівномірність розвитку регіонів. Південь швидко перейшов на капіталістичні засади й активно нарощував промислове виробництво, тоді як південно-західний регіон зберігав аграрну орієнтацію з домінуванням дрібнобуржуазного укладу. Лівобережжя, де зберігалися пережитки кріпацтва, помітно відставало від інших територій.

Поступово в Україні сформувалася спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя та частково Лівобережжя — цукрової. Ці осередки виробництва з часом набули загальноросійського значення, чому сприяли швидші, ніж загалом по імперії, темпи розвитку ключових галузей.

Протягом першого десятиліття ХХ століття частка промисловості в загальному обсязі продукції народного господарства України досягла 48,2 %, тоді як загальноімперський показник становив лише 40 %. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть українські землі перетворилися на один із головних промислових районів Російської імперії. У 1913 році тут вироблялося 69 % загальноросійського чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. На Україну припадало 20,2 % усієї продукції машинобудування та металообробки Росії.

Характерною рисою української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який розглядав Україну насамперед як сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 року на українську промисловість припадало майже 70 % видобутку сировини та виробництва напівфабрикатів імперії. Така політика суттєво деформувала структуру економіки України. Попри значний промисловий потенціал, вона залишалася сільськогосподарським районом, де в селах проживало 80 % населення.

В аграрному секторі України на початку ХХ століття налічувалося понад 32 тисячі поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі латифундії, перейшла на капіталістичні засади, створивши ефективні багатогалузеві господарства. До нових умов успішно адаптувалися маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та інших. Решта поміщиків, не зумівши пристосуватися до буржуазних відносин, змушена була продавати землі. Масштаби цього процесу вражають: протягом 1877–1905 років дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь, а загалом в українських землях до початку першої російської революції було продано понад третину поміщицьких земель.

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не лише дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес майнової диференціації. Характерною рисою була не поступова поляризація, а катастрофічне розшарування: 1917 року частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1 %, а відсоток безземельних та малоземельних селян сягнув 80,5 %. Враховуючи викупні платежі, численні податки та натуральні повинності, стає зрозуміло, що соціальне напруження в аграрному секторі зростало. Не кращими були умови й для робітників: офіційно робочий день тривав майже 11 годин, часто перевищуючи цю норму, а 1904 року майже 32 % робітників імперії було оштрафовано. Низькі зарплати, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав — усе це поглиблювало катастрофічне становище трудящих. Вибух народного гніву назрівав.

Промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку ХХ століття були притаманні:

• концентрація виробництва;
• утворення монополій;
• спеціалізація районів;
• значний вплив іноземного капіталу;
• нерівномірний розвиток українських регіонів;
• вищі від загальноімперських темпи розвитку;
• перетворення України на один із головних промислових районів Російської імперії.

Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості в контексті загальноросійських тенденцій, а з іншого — були результатом впливу місцевих чинників.

В аграрному секторі України зберігали позиції великі поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар посилило майнову диференціацію селянства; зросла експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення. Усі ці чинники посилювали напруженість у суспільстві та вели до загострення соціальних протиріч.

2. Реформа П. Столипіна

Революція 1905–1907 років продемонструвала, що аграрне питання переросло з економічного в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. Самодержавство, як пережиток феодалізму, тривалий час зберігало свою опору — два інші релікти кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку ХХ століття деградація поміщицького землеволодіння стала очевидною, а община показала нездатність ефективно господарювати та контролювати настрої селян. Саме тому ще під час революції прем'єр-міністр П. Столипін проголосив курс на реформування аграрного сектора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 року, став логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини ХІХ століття. В його основі лежали три головні ідеї:

• руйнування селянської общини;
• дозвіл селянину отримувати землю в приватну власність (хутір чи відруб);
• переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.

Аграрними перетвореннями П. Столипін прагнув комплексно вирішити низку важливих завдань: підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва, збільшити товарність селянських господарств, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, розв'язати проблему аграрного перенаселення. Хоча реалізація столипінських планів у перспективі обіцяла покращення ситуації, вони були зустрінуті значною мірою вороже. Проти них виступали і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які живили революційну активність селянства. Саме селянство імперії в масі своїй поставилося до реформаторських ідей насторожено, якщо не вороже. Тут діяв комплекс чинників: природний консерватизм, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і зневіра у власних силах.

Найбільшого успіху реформа Столипіна досягла в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання та меншим поширенням общин. Протягом 1907–1915 років на Правобережжі з общини вийшли 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14 % селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24 % господарств, а на хутори переселилося 10,3 %.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Реформа не змогла ліквідувати й поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель через Селянський поземельний банк робилися досить енергійно. Певною мірою зазнала краху й переселенська політика. На нові землі протягом 1906–1912 років з України виїхало майже 1 мільйон осіб. Проте погана організація процесу призвела до того, що лише 1911 року додому повернулося 68,5 % переселенців.

Отже, після поразки революції 1905–1907 років розпочався широкомасштабний наступ реакції, складовими якого були введення на значній території України стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогресивних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту та різке звуження сфери вживання української мови.

Через низку причин — протидію селян, недостатнє фінансування та погану організацію заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога реформ — аграрні перетворення початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу й не досягли поставленої мети. Водночас, відкривши шлях до приватного селянського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури та роблячи ставку на особисту ініціативу й конкуренцію, вони прискорили перехід українського села на індустріальну основу.

3. Західноукраїнські землі на початку ХХ століття

На початку ХХ століття, попри залишки кріпосництва, аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні засади. Дедалі ширше використовувалася вільнонаймана праця, зростала товарність сільського господарства, поліпшувалися знаряддя праці, поширювалися раціональні сівозміни та застосування добрив, формувалася господарська спеціалізація окремих районів, розширювалися посівні площі. Однак ці позитивні зрушення мали переважно локальний, фрагментарний характер. Загалом сільське господарство краю було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі й працювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного товарного виробництва.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначалося на її структурі та динаміці. Особливо це помітно в промисловості, де колоніальні форми господарювання виявилися в низці тенденцій, процесів та явищ:

1. Гальмування промислового розвитку. Використовуючи податкову систему, державні замовлення та бюджетні фонди, австрійський і угорський уряди активно стимулювали індустріальний розвиток власних земель, водночас консервуючи економічну відсталість західноукраїнського краю. Львівська торгово-промислова палата констатувала, що в перші пореформені роки в промисловості регіону не лише не було піднесення, а спостерігалося помітне погіршення та спад діяльності. З часом ситуація не покращилася. Вищі, ніж у центральних землях, податки, відсутність державної фінансової підтримки та протекціоністська політика щодо австрійських підприємців підривали конкурентоспроможність місцевої промисловості. Цукрова, текстильна, скляна та паперова галузі втрачали позиції й занепадали.
2. Кустарно-ремісничий характер промисловості. Переважна більшість підприємств була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах і невеликих містах. 1902 року понад 94 % промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, і в них працювало понад 50 % усього зайнятого в промисловості населення. Майже половину промислового потенціалу краю становили підприємства, де працював лише один робітник — його власник. Великих капіталістичних підприємств налічувалося лише 220, і на них працювала тільки чверть робітників.
3. Орієнтація на добування та первинну переробку сировини. Активно розвивалися галузі сировинного характеру — нафтоозокеритна, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість. Лише 1905 року нафтоочисні заводи Галичини переробили тільки 33,7 % добутої нафти, а 42,5 % у сирому вигляді вивезли для переробки в центральні австрійські землі. Розвиток цих галузей за прогресуючого занепаду інших вів до значних деформацій економічного потенціалу регіону.
4. Залежність від іноземного капіталу. Шукаючи високих прибутків, у західноукраїнські землі інтенсивно проникав іноземний капітал — австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський. Іноземці активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати та банки, прагнучи контролювати основні галузі. Утворений англо-австро-німецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти й успішно конкурував з американським трестом «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі». Домінування іноземного капіталу було характерним і для соледобувної, лісопильної, деревообробної та хімічної галузей.
5. Хижацька експлуатація природних багатств. Колоніальний характер господарювання та нестримна сваволя іноземних капіталістів призвели до варварського використання природно-ресурсного потенціалу. Лише 1912 року в одній Галичині площа лісів скоротилася більш ніж на 1100 га. Унаслідок хижацьких методів експлуатації на початку ХХ століття були виснажені верхні озокеритові поклади, що стало однією з причин занепаду цієї галузі.
6. Низька енергоозброєність промисловості. Суть промислового перевороту полягає в переході від ручної праці до машинної. Намагаючись утримати регіон у межах колоніальної провінції, австро-угорська влада не лише не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних новацій. Тому в Галичині діяло лише 5,5 % парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.
7. Перетворення краю на ринок збуту. Внутрішній та зовнішній торговий обіг зростав швидшими темпами, ніж продуктивні сили регіону. Система державних митних тарифів стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж готової продукції за кордон, суттєво знижуючи експортні можливості. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90 % усього експорту із західноукраїнських земель. Активний вивіз сировини призвів до того, що потреби краю задовольнялися переважно імпортними промисловими товарами, що означало перетворення регіону на ринок збуту для більш розвинутих сусідніх держав.

Висновки

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку ХХ століття були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку та перетворення України на один із головних промислових районів Російської імперії.

Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості в контексті загальноросійських тенденцій, а з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначалося на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно в промисловості, де колоніальні форми господарювання виявилися в таких тенденціях: гальмування промислового розвитку, кустарно-ремісничий характер промисловості, орієнтація на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу, залежність від іноземного капіталу, хижацька експлуатація природних багатств, низька енергоозброєність та перетворення краю на ринок збуту.

Використана література

1. Бойко О. Д. Історія України. К.: «Академія», 2001
2. Історія України: Навчальний посібник. — К., 1997
3. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1993
4. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1992
5. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. — К., 1992
6. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. — К., 1996
7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до 21 століття. — Харків: «Одіссей», 2001
8. Історія України. — Львів: Світ, 1998