Розвиток трансформаційних і інтеграційних процесів у країнах східної Європи , включно і України (2006-2007роки)

Вступ

Сучасні інтеграційні об'єднання мають переважно регіональний вимір і відрізняються за інтенсивністю та глибиною взаємодії всередині них.

Серед ключових передумов міжнародної економічної інтеграції варто виокремити:

• зіставність рівнів економічного розвитку та ринкової зрілості країн-учасниць;
• географічну близькість, наявність спільних кордонів та усталених економічних зв'язків;
• спільність проблем у сферах розвитку, фінансування, регулювання економіки та політичної співпраці;
• демонстраційний ефект, адже в інтеграційних об'єднаннях зазвичай спостерігаються позитивні зрушення: пришвидшення економічного зростання, підвищення зайнятості, зниження інфляції, зростання добробуту;
• ефект доміно, коли країни поза межами об'єднання відчувають труднощі через переорієнтацію економічних зв'язків усередину угруповання.

Це може спричинити скорочення торгівлі для країн-аутсайдерів, тому вони часто прагнуть швидко укласти двосторонні угоди з членами інтеграційного блоку.

1. Роль України в міжнародних інтеграційних процесах

Україна намагається виступати рівноправним партнером у відносинах із європейськими державами. Часто лунають заклики про «входження України в Європу», хоча географічно та історично вона вже є частиною європейського простору. Упродовж століть наша держава збагачувала Європу досягненнями своїх митців, науковців і громадських діячів, тому розмови про її неєвропейський статус є безпідставними.

Нинішній період української історії — це час подолання численних бар'єрів і стереотипів, зокрема й стереотипу власної меншовартості.

Інтеграція — це комплекс процесів, що ведуть до об'єднання суспільних, політичних, військових, економічних структур у межах однієї чи кількох держав задля протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам. Вона є формою прояву інтернаціоналізації суспільного життя — однієї з провідних тенденцій світового розвитку, що відіграє важливу роль у житті європейських держав із другої половини XX століття.

Європейський інтеграційний процес пройшов кілька етапів: у 1948 році створено Оборонну Організацію Західного Союзу, у 1957-му оформлено Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), а в 1992 році підписано Договір про Європейський Союз.

7 лютого 1992 року в Маастріхті міністри закордонних справ і фінансів країн-членів ЄЕС (Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Італія, Ірландія, Португалія, Греція, Франція, Німеччина, Велика Британія) підписали Договір про Європейський Союз, який передбачає поступову трансформацію ЄЕС в економічний, валютний, а згодом і політичний союз. Мета ЄС — поглиблення економічної інтеграції, проведення спільної політики щодо третіх країн, створення єдиної валютної системи та внутрішнього ринку. Програма довгострокового розвитку Європи включає запровадження єдиної валюти «євро», часткову відмову від суверенітету у зовнішній і військовій політиці, розширення повноважень інститутів ЄС та створення єдиного євроуряду. У разі реалізації цих планів ЄС може стати економічною наддержавою, що втілює ідею Сполучених Штатів Європи.

За таких умов Україні доцільно розглядати перспективу загальноєвропейської та трансатлантичної інтеграції як цілком реальну, а проходження етапу ринкових реформ і демократизації — як обов'язкову передумову приєднання до інтеграційних процесів розвинутих країн, що сприятиме зміцненню європейської та глобальної стабільності [6, c. 6-7].

Україна стратегічно зацікавлена в реалізації панівної серед західних партнерів думки, що першочерговою метою державної політики на перехідному етапі має бути створення механізмів підтримки демократії, забезпечення громадянських прав і прав людини. Лише на цій основі можна подолати колишній розкол Європи та запобігти новим поділам і нестабільності.

Сучасний етап характеризується зближенням України з ЄС, що підтверджується підписанням партнерських документів. У 1994 році було укладено Угоду про партнерство та співробітництво (УПС). Згодом підписано галузеві угоди, що ґрунтуються на принципах партнерства та політичного діалогу й передбачають співпрацю в багатьох сферах.

Важливою подією у відносинах Україна — НАТО стало відкриття 7 травня 1997 року в Києві інформаційного центру НАТО — першого в країні, що не входить до Альянсу. Центр має оперативно надавати інформацію про діяльність НАТО. Це започаткувало структуризацію відносин Київ — Брюссель, які офіційно називають особливим партнерством, що визнає міжнародну вагомість України та її потенціал у європейській безпеці.

29 травня 1997 року в Сінтрі (Португалія) було підписано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. Країни-члени Альянсу визнали Україну частиною нових демократій Центрально-Східної Європи. Хартію підписали Президент України та глави держав і урядів на саміті НАТО в Мадриді в липні 1997 року. Указом Президента України від 15 вересня 1998 року створено Місію України при НАТО, що складається з політичної секції та Військового представництва. Основними завданнями Місії є:

• забезпечення реалізації політики України у відносинах з НАТО;
• представництво України при НАТО та підтримання офіційних відносин з організацією;
• участь у роботі РЄАП, Програмі «Партнерство заради миру», комісії Україна — НАТО та інших спільних органах.

НАТО відстоює принципи стабільності та недоторканності кордонів держав-членів, гарантує територіальну цілісність. На відміну від окремих політичних сил сусідніх держав, Альянс визнає територіальну цілісність і кордони України та її демократичний вибір. Тому Рада національної безпеки і оборони України оголосила курс на майбутній вступ України в НАТО.

Українська сторона має максимально ефективно використати можливості співпраці з ЄС, передбачені рішеннями Єврокомісії. Важливо творчо осмислити досвід країн першої хвилі євроінтеграції та уникнути помилок, яких припустили країни Центральної та Східної Європи [2, c. 48-49].

Стратегічними перспективами системних трансформацій в Україні є:

• реалізація стратегії випереджального розвитку із щорічним зростанням ВВП на рівні не нижче 6-7% (у 1,5-2 рази вищими, ніж у середньому в ЄС), що дозволить подолати розрив у ВВП на душу населення з країнами ЄС;
• впровадження інноваційної моделі структурної перебудови для підвищення конкурентоспроможності економіки та утвердження України як високотехнологічної держави;
• у соціальній сфері — забезпечення передумов для скорочення розриву в рівні та якості життя з країнами ЄС, утвердження середнього класу, обмеження диференціації доходів і подолання бідності;
• завершення процедур вступу до СОТ, що створить передумови для зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;
• активний розвиток секторальної інтеграції в енергетичній, транспортно-комунікаційній, інформаційній сферах та сфері високих технологій;
• адаптація законодавства України до системи права Євросоюзу, включаючи правову культуру, судову та адміністративну практику.

ЄС закликає Україну посилити заходи з побудови функціонуючої ринкової економіки через структурні, економічні та адміністративні реформи, узгоджені з МВФ. ЄС також активізує діяльність зі з'єднання українських транспортних систем із транс'європейськими мережами, зокрема через проекти INOGATE та TRACECA.

Національні інтереси України щодо трансатлантизму базуються на принципі поступового «наближення» до Європи при одночасному втіленні українсько-російського договору. Україна бачить майбутнє Європи як континенту, об'єднаного спільними цінностями та інститутами.

Європейський досвід ставлення до людини як найвищої цінності є повчальним для України. У суспільстві має відбутися трансформація свідомості, що передбачає:

• пріоритет суспільства над державою, громадянських прав над державними законами;
• визнання людини, її прав і свобод найбільшою суспільною цінністю;
• економічну, ідеологічну, політичну свободу громадян та їхніх об'єднань;
• ринкові відносини, подолання відчуження людини від засобів виробництва;
• розвинену соціальну структуру та представлення інтересів через політичні партії та громадські організації;
• плюралізм, толерантність та надійну систему соціального захисту;
• усвідомлення особою інтересів суспільства і держави.

На сучасному етапі важливо, щоб громадяни України усвідомили її місце і роль у співтоваристві європейських держав. Не лише Європа має щось зробити для України, але й Україна здатна багато чим поділитися з європейцями. Наша держава відома Європі як незалежна, суверенна, що прагне до демократії, громадянського суспільства і правової держави [12, c. 16-18].

2. Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі

Ще в 1949 році шість країн Східної Європи (СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина) створили Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Проте про інтеграцію в межах цієї організації було проголошено лише в 1971 році з прийняттям Комплексної програми подальшого розвитку співробітництва. На той час до складу РЕВ входило вже 8 держав (додалися НДР і Монголія). У 1972 році членом РЕВ стала Куба, а в 1978-му — В'єтнам.

Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі полягали в тому, що, по-перше, переважали координаційні, а не ринкові методи співробітництва; по-друге, інтеграція розвивалася переважно на макрорівні, не охоплюючи безпосередніх виробників; по-третє, акцент робився на виробничій інтеграції, а не на торгівлі.

Цей тип інтеграції виявився історично обмеженим і припинив існування в 1991 році. Адміністративно-централізовані форми управління, перенесені в інтеграційну площину, не змогли створити динамічне середовище для ефективної комбінації факторів виробництва. Давши поштовх для розвитку на початковому етапі, ці форми згодом перетворилися на гальмо соціально-економічних процесів. Головна спрямованість реформ — перехід до ринкової економіки, що детермінує необхідність нової інтеграційної моделі. Досвід РЕВ має бути врахований у всій його багатоаспектності: це був унікальний досвід інтеграції країн із різним рівнем розвитку, які формально мали однакові права.

Об'єктивні процеси інтеграції відбуваються також у країнах, що розвиваються, і в країнах із перехідною економікою. Серед перших особливе місце належить АСЕАН, утвореній у 1967 році (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, з 1995 року — В'єтнам). Серед країн із перехідною економікою з'явилися об'єднання типу СНД (12 країн), Балтії (3 країни), Центральноєвропейської Асоціації (Україна, Польща, Чехія, Словенія). Унікальною моделлю стала організація Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), створена в липні 1992 року, до якої увійшли 11 країн, зокрема Україна [3, c. 52-54].

3. Розвиток інтеграції в ЄС та вплив розширення ЄС на Україну

Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Кіпр і Мальта з 2004 року стали членами ЄС. Територія ЄС збільшилася майже на чверть, а населення — на одну п'яту: 75 мільйонів нових жителів приєдналися до 375 мільйонів наявних, перетворюючи ЄС на найбільший торговельний блок світу. У квітні 2003 року 10 нових країн підписали Угоду про вступ, яку мали ратифікувати парламенти всіх 15 країн-членів [2, c. 12]. Позиція східноєвропейських країн щодо війни в Іраку могла ускладнити ратифікацію. Населення країн-кандидатів загалом підтримувало вступ, хоча в Естонії та Латвії рівень підтримки коливався близько 50% [4, c. 11].

Виникають і політичні проблеми. Із розширенням до 27 членів процедура прийняття рішень може ускладнитися. Оскільки для рішень із ключових питань (оподаткування, бюджет, основні права) потрібна одностайність, то за неоднорідності економік спільний знаменник ставатиме дедалі меншим. Зросте ймовірність створення коаліцій для блокування рішень. Союзу-27 потрібна гнучкіша інституційна структура. Структурний та регіональний фонди ЄС мають бути змінені до розширення, оскільки нові східноєвропейські країни зможуть утворювати блокуючу меншість. Сільськогосподарська політика має бути переорієнтована з цінових субсидій на субсидії, що збільшують прибутки через соціальні виплати, які мають стати національними борговими зобов'язаннями.

Національні держави Європи вже передали наднаціональним органам частину питань суверенітету. Якщо передача розшириться, проблема «дефіциту демократії» буде вирішена, а Європарламент отримає більше повноважень.

Розширення ЄС підвищить внутрішню різнорідність і фінансовий тиск на розвинуті країни, що може сповільнити розвиток Європи та послабити її позиції в конкуренції зі США, посиливши внутрішньоєвропейські розбіжності. Приклад Берлусконі, який прийшов до влади під гаслом пріоритетного розвитку півдня Італії, є передвістям цього. Розширений ЄС стане біднішим: середній дохід на душу населення в нових країнах складає лише 40% від рівня ЄС. Сукупний ВВП нових членів — лише 5% від ВВП «старих» членів. За оцінками Єврокомісії, за 10 років ВВП західноєвропейських країн може зрости лише на 0,5%. Основне значення матимуть міграція та умови конкуренції [3, c. 54]. Не виключається дестабілізація валюти через введення євро в менш благополучних країнах. Серйозна проблема — дорога аграрна політика. Нідерланди наполягають на реформах, оскільки інакше доведеться вливати гігантські суми в нерентабельні сільськогосподарські підприємства, насамперед у Польщі.

Розширення потребує значних фінансових ресурсів. Сума в 40 мільярдів євро (37,6 мільярда доларів) на реорганізацію економіки нових членів із 2004 до 2006 року здається великою. Але у відношенні до сукупного ВВП це лише 0,08% ВВП ЄС (для порівняння: реконструкція Європи обійшлася б США в 1,5% ВВП). ЄС розраховує поповнити бюджет за рахунок членських внесків нових членів, які становлять 15 мільярдів євро.

Західна Європа йде на приєднання «десятки» охоче. Для бізнесу це гарантія повернення інвестицій та можливість використовувати дешеву робочу силу. Основні дивіденди Західна Європа отримає у військово-політичній площині. Саміт 1999 року в Ніцці, де оголошено намір прийняти нових членів, мав ще одну декларацію — про створення європейських сил швидкого реагування [8, c. 23]. Прийняття нових членів може бути геополітичним проектом створення незалежного від США військово-політичного блоку.

Переваги та втрати окремих країн, зокрема України, від інтеграції з ЄС залежать від економічної політики, юридичної системи та здатності підприємств протистояти конкурентному тиску. Детально прорахувати всі витрати неможливо, але надходження можна розділити на прямі (доступ до ринку, приплив капіталу, прямі трансферти) та непрямі (поліпшення перерозподілу факторів виробництва, підвищення ефективності, економія ресурсів) [7, c. 39-41].

4. Імовірні напрямки розвитку інтеграції в Україну

Україна стоїть перед вибором вектора інтеграції. Амбіційні плани щодо вступу в ЄС не виправдалися: країна упустила шанс увійти разом із 10 іншими країнами. Такий шанс навряд чи скоро повториться. Тому Україна почала розглядати інші можливості. Спроба ініціювати власне інтеграційне об'єднання також виявилася провальною через відсутність економічного підґрунтя та внутрішні проблеми країн-учасниць.

Широко обговорюється можливість інтеграції України, Росії, Казахстану і Білорусії в ЄЕП. Економічні зв'язки, географічна близькість, культурна єдність створюють передумови для інтеграції. Однак таке об'єднання призведе до часткової втрати суверенітету України та може негативно позначитися на відносинах з ЄС.

Головне — не географічна чи договірна приналежність, а визначення резервів власної конкурентоспроможності, довгострокове стратегічне бачення «ніші» країни у світовому просторі та наявність політичної волі в еліти.

Конкурентоспроможність країни — ключ до багатьох дверей. Це стосується не лише компаній, а й глибини структурних реформ та якості політичних процесів. Саме тут лежать передумови приєднання до економічного блоку. За слабкої конкурентоспроможності відносини з будь-яким партнером — ЄС чи Росією — будуть відносинами підлеглості, адже сильніший партнер використовуватиме ресурси слабшого [1, c. 226-229].

Перш ніж обирати напрямок інтеграції, варто визначити переваги, які дозволили б Україні займати гідне місце в об'єднанні та мати можливість контролю.

Це вимагає вирішення внутрішніх проблем. Потрібна гармонізація законодавства та зміцнення верховенства закону — запоруки життєздатності фінансової та економічної системи. Хоча законодавче поле розвинене, закони часто не виконуються або працюють в інтересах влади. Реальне верховенство закону — наріжний камінь конкурентоспроможності.

Щоб уникнути цього, потрібна інтеграція у світові та європейські фінансові ринки. Для цього необхідний прозорий і кредитоспроможний фінансовий сектор, здатний надавати послуги реальному сектору економіки.

Банківська система поки що неспроможна мобілізувати ресурси для довгострокового фінансування модернізації, не кажучи про підтримку інновацій та венчурного підприємництва.

Треба розвивати внутрішній ринок капіталу. Але власники великих фінансово-промислових груп часто переймаються одномоментними політичними інтересами та збереженням монопольних позицій замість довгострокової стратегії.

Україна за час незалежності зробила чимало помилок у розвитку інтеграційних об'єднань. Це виражається у невикористанні переваг від різних угод, зокрема Угоди про торгівлю і співробітництво з ЄС, підписаної ще на зорі незалежності. Інший приклад — повільність Верховної Ради в ратифікації необхідних документів.

Основною причиною невдач автор вважає те, що інтеграція в Україні відбувається «зверху вниз», а не навпаки. Інтеграція стає успішною, коли її двигунами виступають фірми. Тоді в ній зацікавлені всі верстви населення, а не лише політична верхівка, що використовує питання об'єднання як політичні ігри.

Можна зробити висновок, що Україна усвідомлює: без розвитку міжнародних інтеграційних процесів вона не зможе поліпшити економічні показники. Однак особливих успіхів поки не досягнуто, і на цьому шляху існує багато труднощів [10, c. 42-44].

Висновки

Головна мета інтеграції — нарощування обсягів і розширення асортименту товарів та послуг на основі ефективності господарської діяльності.

Більшість інтеграційних об'єднань мають виконати ряд завдань:

• використання переваг економіки масштабу через розширення ринку та зменшення трансакційних витрат;
• вирішення завдань торгової політики — створення стабільного середовища для взаємної торгівлі та посилення переговорних позицій у СОТ;
• сприяння структурній перебудові економіки через використання досвіду розвинених країн;
• підтримка молодих галузей виробництва через вихід на ширший регіональний ринок;
• створення сприятливого зовнішньополітичного середовища та зміцнення співробітництва в політичній, соціальній, військовій, культурній сферах;
• регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні для усунення національних перепон і забезпечення сприятливих умов для конкуренції.

Міжнародна економічна інтеграція стає можливою завдяки поглибленню міжнародного поділу праці, розвитку продуктивних сил під впливом НТП, розвитку міжнародної торгівлі, транспортних і комунікаційних можливостей, переплетенню національних економік, глобалізації та діяльності міжнародних організацій. Факторами, що перешкоджають інтеграції, є ідеологічні розбіжності, традиційні конфлікти та світові релігії.

Україна не стоїть осторонь інтеграційних процесів, відстоюючи національні економічні інтереси. Вона співпрацює з багатьма країнами через двосторонні відносини з прикордонними державами, Росією, країнами Східної Європи, ЄС, США, Японією, Китаєм, країнами, що розвиваються, ОПЕК, НІК, Індією, країнами Латинської Америки та Африки.

Список використаної літератури

1. Баштанник В. Політико-трансформаційна складова зовнішньої політики національної держави в системі євроатлантичної інтеграції / В. Баштанник // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 2. — C. 224-236.

2. Глинкина С.П. Центрально-восточная Европа на пути в Евросоюз // Новая и новейшая история. — 2007. — № 3. — C. 46-65.

3. Гончар М. Енергетична інтеграція України в ЄС: перспективи, проблеми, шляхи подолання // Євроатлантикінформ. — 2006. — № 5. — C. 52-54.

4. Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в загальноєвропейському контексті // Парламент. — 2005. — № 8. — C. 2-11.

5. Касич А.О. Інтеграційні завдання України в умовах трансформації моделі розвитку глобальної економіки / А.О. Касич // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — C. 78-86.

6. Курс європейської інтеграції обрали самі українці // Політика і час. — 2007. — № 7. — C. 6-7.

7. Лондар С. Входження України у світовий економічний простір та трансформація фінансових визначень // Фінанси України. — 2006. — № 5. — С. 39-49.

8. Невідома Н. Економічні аспекти євроатлантичної інтеграції України / Ніна Невідома // Євроатлантикінформ. — 2006. — № 1. — C. 21-22.

9. Нижник Н. Євроінтеграція України в умовах ймовірного розвитку системи колективної безпеки // Україна-НАТО. — 2004. — № 4. — C. 19-28.

10. Радецький В. Європейська та євроатлантична інтеграція України як важливий фактор національної безпеки держави // Євроатлантикінформ. — 2006. — № 5. — C. 42-44.

11. Рябінін Є. Процеси інтеграції у XX столітті: основні концепції їх вивчення // Політичний менеджмент. — 2006. — № 5. — C. 122-130.

12. Стан і перспективи європейської інтеграції України: позиції представників влади // Національна безпека і оборона. — 2007. — № 2. — C. 13-29.

13. Шкурат І. Євроатлантична інтеграція: зовнішньополітичні аспекти / Іван Шкурат // Україна-НАТО. — 2004. — № 3. — C. 78-84.