Розвиток соціології в Україні

Вступ.

1. Витоки та еволюція соціологічної думки.

2. Становлення української соціології.

3. Вітчизняна соціологія в XX столітті.

Висновки.

Перелік використаних джерел.

Вступ

Донедавна історія соціологічної думки в Україні як цілісне явище залишалася поза увагою дослідників. Сьогодні, в умовах державотворення та національно-культурного відродження, особливої ваги набуває потреба в науковому осмисленні еволюції вітчизняної соціальної думки — від її витоків до визнання академічною наукою. Це відображає комплекс проблем, пов'язаних із непростими процесами формування та розвитку українства від найдавніших часів до сучасності.

Протосоціологічний етап охоплює період від доби Київської Русі до середини XIX століття. Його історія включає кілька етапів, кожен з яких має свої особливості розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних та ідеологічних чинників:

• протосоціологія періоду становлення, розквіту та занепаду Київської Русі (передісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польська доба — V — кінець XV ст.);
• протосоціологічні знання козацької епохи (від зародження козацтва до ліквідації Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);
• протосоціологія періоду українського відродження (кінець XVIII — середина XIX ст.).

1. Витоки та еволюція соціологічної думки

Коріння соціального пізнання в Україні сягає глибокої давнини, зокрема княжої доби (IX—XIII ст.), і нерозривно пов'язане з життям українського народу та формуванням державності — Київської Русі, що виникла внаслідок об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного та культурно-економічного осередку — Києва і Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічного мислення присутні в працях найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» подає настанови щодо праведного життя та справедливого суспільного ладу, закликає до подолання чвар заради єдності Руської землі та громадянського спокою.

Літописи Київської Русі XI—XIII ст. сповнені різноманітного історико-соціологічного матеріалу, найвизначнішим серед яких є «Повість минулих літ», приписувана ченцю Києво-Печерського монастиря Нестору. Крізь призму подій простежується головна ідея твору — захист єдності Руської землі та її політичної самостійності.

Появу на історичній арені Галицько-Волинської держави зафіксував «Галицько-Волинський літопис» — цінне джерело відомостей про суспільне життя на західноукраїнських землях.

Соціально-економічне, політичне та духовне життя кардинально змінилося в XIII ст. через монголо-татарське панування на українських теренах. У XIV ст. центральні українські землі опинилися під владою Великого князівства Литовського. Більшість галицько-волинських територій перейшла під польське управління. З півдня постійно загрожували татарські набіги.

Історична доля українського народу породила унікальний соціальний феномен — козацтво, яке стало прошарком між шляхтою та селянством, вільним від кріпацтва та панщини. Його унікальність полягає в тому, що Україна, не маючи формальної державності, фактично існувала як особлива державно-правова система, суб'єктом якої виступало козацтво. З ним пов'язані перші переписи населення, формування козацьких реєстрів та створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права та суспільного договору розвивав Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував тезу, що королівська (державна) влада походить не від Бога, а виникає внаслідок угоди між людьми, які добровільно підкоряються монарху. Перед законом, що є гарантією існування та розвитку держави, усі рівні, включно з королями. На думку мислителя, природне право (закон) має вищий статус, ніж закони, що регулюють суспільні відносини і можуть бути змінені за потреби.

Виникнення держави зумовлене двома чинниками: природною людською вадою, що потребує взаємодопомоги, та вродженим прагненням людей до єднання, яке ніби «склеює» їх воєдино. Держава зобов'язана гарантувати кожному громадянину право на життя, піклуватися про освіту, адже «ніхто нічого корисного не зробить навіть у найменшому мистецтві без навчання», сприяти відкриттю нових шкіл.

Обов'язки індивіда перед державою є ще вищими, і його діяльність має бути спрямована насамперед на інтереси держави.

Суспільні погляди С. Оріховського стали важливим етапом у переході від середньовічних уявлень про державу до теорій держави і права XVII—XVIII ст. У багатьох аспектах він випередив Г. Гроція, Т. Гоббса, Ж. Бодена та інших. Його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681—1736) [11, c. 41-43].

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. помітною фігурою в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) — після 1620), який у полемічних творах відстоював ідеали свободи, рівності та справедливості.

У цей час центр освітнього та інтелектуального життя переміщується від Острозької академії до Києво-Могилянської, видатні діячі якої — Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович — окрім духовних творів, досліджували взаємини церкви та держави, співвідношення церковної і світської влади.

Значний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ і письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який вважав науку про людину найважливішою серед усіх наук. Не применшуючи значення технічних досягнень, він наголошував на першорядності науки про умови та способи досягнення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливо цінною є його концепція спорідненої праці. Сковорода, ймовірно, першим серед учених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу існування на першочергову життєву потребу та найвище задоволення. Сенс людського буття він убачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Ідея про визначальну роль спорідненої праці в досягненні щастя вперше набула характеру загального принципу розв'язання проблеми людського щастя та сенсу буття.

Суб'єктивним виявом щастя Сковорода вважав внутрішній світ людини, добрий настрій серця, душевну силу. Цього можна досягти, дотримуючись велінь своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є схильність до певних видів праці. Люди повинні пізнати себе, свої здібності та обрати спосіб життя, що відповідає їхній природі. Спорідненість і покликання — це і є справжній Бог у людині.

У цьому контексті Сковорода розглядає проблему соціальної нерівності, визнаючи лише нерівність обдарувань і покликань, тобто нерівність природного походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всъм равенство»... Меншій сосуд менъе имъет, но тем равен есть большему, что равно есть полный». З цих позицій він критикує суспільні вади, виступаючи за моральне оновлення світу через подолання неспорідненої праці, оскільки саме вона породжує соціальні негаразди. Кожен має займатися тією справою, для якої народжений.

Великого значення в пізнанні людської природи та виборі життєвого шляху Сковорода надавав практиці та вправам, що вдосконалюють природні задатки. Наука і звички мають скеровувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях [5, c. 32-34].

У творчості Г. Сковороди закладено також ідеї екзистенціалізму (філософської течії, що ставить у центр уваги людину та її переживання), які світова наука почала розробляти лише через століття. Його роздуми пройняті гуманізмом, конструктивним змістом і заслуговують на сучасне ґрунтовне вивчення.

Отже, суспільні концепції, що виникли в Україні від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх розв'язання. Автори, виходячи з рівня знань свого часу, намагалися осмислити окремі та загальні соціальні явища, створюючи інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи та механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують як загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання, так і специфічні риси, зумовлені перебігом української історії. Ця специфіка відображена в соціальній проблематиці, пов'язаній із боротьбою етносу за політичну та національну незалежність, громадянські права і свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. активізуються дослідження фольклору, етнографії та історії українського народу, результати яких мають важливе значення для соціальних знань. Багато праць цього періоду, зокрема «Опис весільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о Малия России» М. Туранського, «Записки о Малороссии» Ярослава Маркевича, «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія русів» невідомого автора, свідчать про появу системних українознавчих студій, у межах яких досліджувалося й соціальне життя народу.

Подальший розвиток і якісно новий рівень самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого складали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, де історія України розглядається в контексті світового історичного процесу, а соціософські роздуми автора пройняті ідеями всеслов'янського братства та відродження України [6, c. 19-20].

2. Становлення української соціології

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні тісно пов'язаний із виникненням соціології як самостійної науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Він розпочинається в умовах існування та інституціалізації соціології на Заході. Це зумовлює нові способи бачення та моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи й засоби досягнення соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції вже були досить відомі українським науковцям.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. завдяки дослідженням Женевського гуртка українських учених, чиї праці друкувалися переважно в тамтешньому журналі «Громада».

Дослідники особливостей української соціологічної думки кінця XIX ст. зазначають, що тогочасні студії здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляли недостатньо критичного ставлення до спадщини попередників і слабку орієнтацію на створення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні думки висловлювалися. Визначальною рисою соціологічної думки в Україні був тісний зв'язок із суспільно-політичними проблемами, завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність і національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології стало її самовизначення як одного із засобів державотворення та розвитку національної самосвідомості. Перші українські соціологи були насамперед громадськими діячами, а вже потім науковцями.

У тогочасній соціологічній думці домінувало звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітний інтерес до соціально-політичних та економічних аспектів.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) поєднувалися марксистські та соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно із законом боротьби за існування, він розглядав положення про додаткову вартість як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, стверджував С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть припинити боротьбу між собою. Це матиме велике значення для людей, які вивільнять сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовияву талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (які вбачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (що залежить від національності особи). Ці думки висловлені в праці «Ремесла і фабрики на Україні» [4, c. 26-28].

Один із найвідоміших тогочасних вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагаючись при розв'язанні складних соціологічних проблем ураховувати сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) він писав, що соціологія, на відміну від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. Своєю чергою, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати в конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним із перших вітчизняних дослідників пов'язував назву «Русь» зі слов'янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам та російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи, сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу загалом, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії [12, c. 49-52].

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов'янська колонізація, розселення слов'ян, формування Київської держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. — до князівства Московського, де була започаткована історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею — довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована в працях з історії великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як «третього Риму».

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856—1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією зі стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства в соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Виробництво засобів до життя — нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль у їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки [14, c. 27-28].

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один із провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882—1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою — класократію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку, вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями.

Демократію В. Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава перетворюється на інструмент реалізації приватних інтересів певних соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі Посполитій.

Малопродуктивна, за словами В. Липинського, й охлократія, яку встановлюють «войовники-непродуценти». У ній неможливий жодний вияв свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-самодержцями [7, c. 32-33].

3. Вітчизняна соціологія в XX столітті

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчалися інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський і його соратники видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинського (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім'ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С. Вольфсона (1929), «Основні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін. [8, c. 39-41]

З кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціологію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки — генетику, психологію, кібернетику та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить розділ «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядати тільки на філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено сувору заборону. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством. Наукова соціологія була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові» економічні показники з року в рік демонстрували «зростання» добробуту людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей, демонстрували протилежне — зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була возведена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою» [9, c. 53-54].

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму в науці про суспільство. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука — ні. У науковому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно збагатили промислову соціологію та соціологію праці в Україні [3, c. 45-46].

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принципово нова для радянської системи інституція — Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у масових опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення [10, c. 31-32].

Висновки

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, самодостатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

Таким чином, усім національним соціологіям за часів їх становлення була притаманна проблема визначення свого предмета або демаркації з сусідніми дисциплінами. Для України вона виглядатиме як проблема виділення з суспільно-політичної публіцистики. Це спричинило швидке поширення серед гуманітаріїв і громадських діячів України інтересу до ідей, поглядів та теорій провідних соціологів Європи, насамперед Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, В. Парето та інших.

Перелік використаних джерел

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. — 3-є вид., вип. й доп. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. — К.: Каравела, 2005. — 310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2. вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів / Ірина Попова; Пер. з рос. В.П.Недашківський. — 2-е вид. — К.: Тандем, 1998. — 270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 206 с.

12. Соціологія : Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2002. — 559 с.

13. Соціологія : Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 335 с.

14. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій / Наталія Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — 3-є вид., перероблене і доп. — Львів: Кальварія, 2003. — 540 с.