Розвиток самосвідомості і самооцінки

Формування самосвідомості започатковується ще на ранніх етапах онтогенезу, коли дитина вперше починає відокремлювати себе від навколишнього світу — предметів та інших людей. Спочатку малюк не усвідомлює власних меж, не розрізняє свої рухи та дії, які виконує дорослий під час догляду. Перші ігри — спершу з власними ручками та ніжками, а згодом із зовнішніми предметами — свідчать про початкове розмежування активної та пасивної ролі дитини в руховій активності. Саме через маніпуляції з предметами та взаємодію з дорослими поступово формується усвідомлення фізичного «Я», окремих частин тіла та органів чуття. Накопичений досвід сприйняття й рухів дозволяє дитині пізнати власні сенсорні та моторні можливості. Синтезуючи окремі уявлення, вона створює первинний образ тіла, що проявляється у здатності керувати його частинами та виконувати довільні рухи. Паралельно відбувається виокремлення себе з простору, в якому дитина перебуває.

Важливою передумовою розвитку самосвідомості стає здатність дитини самостійно пересуватися. Це відкриває нові форми взаємин із дорослими, розширює джерела пізнання власних можливостей і межі усвідомлення себе як незалежного суб'єкта.

Особливу роль у становленні самосвідомості відіграє виникнення та розвиток мовлення, яке виводить дитину на якісно новий рівень спілкування з дорослими й однолітками. Завдяки мнестичній функції мовлення вона запам'ятовує події власного життя, накопичує пізнавальний та емоційний досвід про себе, а розвиток мислення дозволяє поступово узагальнювати цей досвід.

Подальший поступ дитячої самосвідомості пов'язаний з усвідомленням спонук до дій та їх регуляцією в часі. Спонуки виявляються передусім у бажаннях дитини. Усвідомлення власного бажання, віднесення його до себе, розуміння дії як способу його досягнення — усе це пов'язано з формулюванням мети та здатністю її зберігати й реалізовувати. Хоча перші мотиви ще недосконалі й нестійкі, зазнають імпульсивних впливів, саме з усвідомлення спонук починається виокремлення духовного «Я» малюка.

Третій рік життя — час інтенсивного психічного розвитку. Якщо раніше дитина не відділяла себе від звичних умов, називала себе в третій особі, то в три роки це злиття з оточенням раптово зникає. Особистість вступає в період, коли потреба в утвердженні власної самостійності породжує численні конфлікти. Насамперед це протиставлення себе іншим, яке часто має негативне забарвлення. Зазвичай дитина не прагне нічого поганого — вона лише хоче випробувати свою незалежність і відчути власне існування.

Після трьох років розвиток самосвідомості спрямований на дедалі більше самоствердження особистості, накопичення пізнавального, емоційного та вольового досвіду, що позначається на диференціації самооцінок і підвищенні їх адекватності.

У віці від 7 до 12 років самосвідомість розвивається поступово, без різких стрибків і криз. Накопичуються психічні резерви, які готують перехід до важливішої генетичної форми самосвідомості — підліткової. Підлітковий вік — це другий критичний період (після кризи трьох років) у психічному розвитку, що має визначальне значення для генезису самосвідомості.

У 12 років дитина знову починає звертати увагу на власну особистість. Однак нова криза розгортається ніби в протилежному напрямі порівняно з ранньою. Вона також починається з протиставлення, але спрямованого не стільки на людей, скільки на пов'язані з ними звички, стосунки та їх прояви в ширшому контексті моральних норм. Якщо трирічна дитина наслідує дорослого, то підліток, навпаки, прагне відрізнятися від нього, протиставляти себе йому, бути самостійним. Якщо в ранньому віці самостійність утверджується через практичні дії, то в підлітка вона виражається в усвідомленні своєї причетності до дорослих, хоча таке усвідомлення іноді суперечить реальним можливостям.

Головними чинниками, що зумовлюють новоутворення в самосвідомості підлітка, є соціальні умови життя, які висувають нові вимоги до поведінки та діяльності в навчанні й у стосунках із дорослими. Крізь ці умови заломлюються біологічні (статеве дозрівання, нейрогуморальні зміни) та психологічні (ускладнення абстрактно-логічного мислення, диференціація емоційної сфери, розширення вольової активності) зміни, без яких неможливо зрозуміти складність і суперечливість підліткової самосвідомості.

Уперше в розвитку особистості окремі прояви самосвідомості — самоспостереження, самопізнання, ставлення до себе, саморегуляція діяльності та поведінки — стають нагальними потребами. Вони стимулюються прагненням до самовиховання, до цілеспрямованої зміни себе через усвідомлення власних психологічних невідповідностей зовнішнім вимогам, ідеалам і моральним взірцям.

Інтерес до себе та бурхливе зростання самоусвідомлення зовні виглядають як раптовий «вибух». Здається, що вони виникають нізвідки. Проте психологічні дослідження показують, що інтерес підлітка до внутрішнього світу, роздуми про себе, свої стосунки та місце в колективі виникають на основі інтересу до інших людей, передусім однолітків. Розвиток цього інтересу зумовлений новими формами спілкування, яке будується на спільних справах, обговореннях тощо. Встановлюються глибші особистісні взаємини, пов'язані з різноманітними почуттями — симпатією, дружбою, коханням.

Результати самоспостереження й самоаналізу, до яких підліток звертається досить часто, фіксуються в його самооцінці. Розвиток самооцінки підлітка — складний і суперечливий процес. Підліток визначає для себе «еталон дорослості», через який сприймає й оцінює себе, але цей еталон не завжди відповідає його можливостям. Унаслідок цього самооцінка підлітка часто коливається, вона нестійка й загалом неадекватна. Він або недооцінює, або переоцінює себе; рівень домагань нерідко не збігається з рівнем фактичних досягнень. Поведінка, що регулюється такою самооцінкою, може призводити до конфліктів з оточенням. Однак це не означає, що розвиток самооцінки йде хибним шляхом. Така неадекватність є віковою нормою, вона закономірна і слугує джерелом самовиховання та подальшого розвитку особистості.

Самооцінка підлітка на всіх рівнях свого розвитку включається у внутрішню регуляцію поведінки, діяльності та спілкування. Водночас психологічні умови діяльності й спілкування можуть здійснювати зворотний вплив на рівень саморегуляції. Так, у підлітка зі сталою й адекватною самооцінкою, який перебуває в умовах, що сприяють задоволенню потреби в самоствердженні, моральна саморегуляція проявляється на високому рівні й продовжує розвиватися. Якщо ж підліток із такою самооцінкою потрапляє в умови, де постійно стикається з недооцінкою можливостей, обмеженням самостійності, приниженням гідності та регламентацією дій, саморегуляція порушується.

З розвитком усіх сфер самосвідомості та формуванням навичок роботи над собою зменшується розрив між прагненням підлітка вдосконалювати себе й реалізацією цього прагнення в діяльності, поведінці та спілкуванні. Тоді самовиховання з епізодичного самозмінення перетворюється на постійну властивість особистості, її потребу. Позитивні наслідки самозмінення стимулюють підлітка до подальшого самовиховання.

Підлітковий етап генезису самосвідомості має особливе значення для розвитку особистості, оскільки саме на цій стадії вона піднімається на якісно новий ступінь, що знаменує початок її зрілості.

Отже, під час переходу від однієї стадії до іншої відбувається послідовне ускладнення, розширення сфери діяльності та підвищення ролі самосвідомості в загальному психічному розвитку особистості. Як уже зазначалося, між окремими стадіями самосвідомості існує внутрішня наступність і спадкоємність: кожна вища стадія не просто заперечує попередню, а й містить у собі поряд із мінливими, частковими компонентами стабільні, інваріантні компоненти, акумульовані на попередніх стадіях, — як у засобах функціонування самосвідомості, так і в її змісті.

Загальні особливості онтогенезу самосвідомості — опосередкований і безперервний характер розвитку, інтегративна тенденція, розгортання в часі, стадіальність, наступність стадій, діалектика мінливого й стійкого в засобах здійснення процесів самосвідомості та її змісті — стосуються кожної із сфер самосвідомості. Ці загальні особливості мають специфічне вираження в онтогенетичних лініях самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе й саморегулювання.

Онтогенетичний розвиток самопізнання, як і інших сфер самосвідомості, — це процес, що розгортається в часі. Умовно в генезисі самопізнання можна виокремити два основні рівні. Перший, характерний для ранніх онтогенетичних етапів — приблизно до підліткового віку, вирізняється невеликим ступенем інтеграції. Уявлення про себе тут немовби «вписані» в конкретну ситуацію, вони багаті на безпосередній, чуттєвий зміст. Хоча вже формуються деякі відносно сталі сторони уявлення про своє «Я», але ще немає цілісного, узагальненого, суттєвого розуміння себе, пов'язаного з наявністю поняття про себе.

Основними способами пізнання себе на першому рівні самопізнання є самосприймання та прості форми самоаналізу, які не зникають і на подальших стадіях розвитку самосвідомості, для яких вони є вихідним моментом і чуттєвою основою.

Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе здійснюється не в рамках «Я та інша людина», а в межах «Я та Я» і передбачає оперування певною мірою сформованими знаннями про себе. Провідним способом вивчення власного внутрішнього світу стають складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з погляду розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Унаслідок співвіднесення форм поведінки з певною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості. Власне «Я» починає усвідомлюватися як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.

Якщо розвиток процесів мислення в онтогенезі внутрішньо зумовлює розвиток самопізнання, то генезис емоційно-ціннісного ставлення до себе передусім залежить від розвитку емоційної сфери дитини, її емоційного досвіду загалом. Інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до себе передує первинна диференціація емоцій, що відбувається вже після першого року життя. Дитина відчуває радість від усвідомлення своїх можливостей, від доступного їй перетворення навколишнього середовища, і ця радість виступає як «підкріплення» виконуваних дій. Тому дитина й наступного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі як відчуття гордості, задоволення собою, радість успіху. Згодом ця радість від власних успіхів дедалі глибше усвідомлюється. Окремі емоційні реакції, що були спочатку ситуативними, тимчасовими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленням до себе.

Процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе відбувається в напрямку, з одного боку, узагальнення більш або менш однорідних, близьких за модальністю і змістом переживань у складні почуття, а з іншого — диференціації на новому, вищому рівні почуттів із різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емоційні стани, пережиті в різний час, у різних життєвих ситуаціях у зв'язку з роздумами про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний «фонд» самосвідомості, який, включаючись на будь-якому рівні в процеси самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється.

Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе — з іншого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості — її самооцінку.

Зміст самооцінки має багато аспектів, так само складною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина цілісна (глобальна) самооцінка особистості формується на основі самооцінки окремих сторін її психічного світу (часткових самооцінок). Кожен із компонентів самооцінки, що відображає ступінь знання особистістю відповідних якостей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компонентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооцінок — єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують процесові утворення єдиної самооцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, у безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зрозуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.

За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язано з тим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених рівнях, у формі інтуїції — неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження, у вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивного моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої логіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.

У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку, відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.

Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей із тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю, стійкістю й глибиною самооцінки.

Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.

Використана література.

1. Психологія (підручник) Ю.Л.Трофімов.