Розвиток політичної економії основні школи і течії

1. Розвиток політичної економії: основні школи і течії

Еволюція економічної думки не зводиться лише до поступового накопичення та вдосконалення ідей. У різні історичні періоди дослідники вивчають різні економічні реалії, а ідеї минулого можуть слугувати не тільки підґрунтям для сучасних концепцій, а й застереженням від повторення помилок.

Формування економічної науки нерозривно пов'язане з розвитком капіталістичного виробництва. Цей суспільний устрій, починаючи з епохи первісного нагромадження капіталу, ставив перед молодою наукою численні виклики. Саме тоді починає формуватися політична економія як самостійна галузь знань. Першими вагомий внесок зробили меркантилісти (від італ. mercante — торговець), які стверджували, що багатство суспільства зростає у сфері обігу, тобто в торгівлі. Вони сформулювали дві ключові проблеми: 1) стимулювання зовнішньої торгівлі та досягнення позитивного торгового балансу; 2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їхню думку, багатство країни залежить від максимального накопичення золота та срібла через активну зовнішню торгівлю, коли експорт перевищує імпорт. Меркантилісти вважали, що дорогоцінні метали за своєю природою є грошима, а тому вартість товару визначається кількістю золота чи срібла, яку за нього можна отримати.

Одним із найяскравіших представників меркантилізму був Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який уперше вжив термін «політична економія», давши назву новій науці. Загалом ідеї меркантилізму зводилися до: в економічній політиці — накопичення дорогоцінних металів у країні та державній скарбниці; у теорії — пошуку економічних закономірностей у сфері обміну (торгівлі та грошового обігу).

Значний внесок у розвиток меркантилістських поглядів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — відомий філософ XVIII ст., та Уільям Петті (1623—1687) — засновник трудової теорії вартості. Головна заслуга меркантилістів полягає в тому, що вони вперше спробували осмислити загальноекономічні завдання на рівні національної економіки. Ця спроба не була досконалою, але стала відправною точкою для наступної школи — фізіократів.

Поряд із Ф. Кене, суттєвий внесок у вчення фізіократів зробили Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) та Дюпон де Немур (1739—1817), який заснував одну з найпотужніших американських корпорацій, що існує й досі.

Меркантилісти та фізіократи підготували ґрунт для розквіту економічної думки, коли вона не лише сформувалася як цілісна наука, а й знайшла відповіді на більшість питань, поставлених швидким розвитком капіталізму. Настала епоха класичної політичної економії.

Піонером класичної школи вважають англійського економіста Уільяма Петті, який у 1662 р. висунув тезу про те, що джерелом будь-якого багатства є праця. Таким чином, економічна думка повернулася до забутої ідеї Арістотеля. Петті також розрізняв дві сторони ціни: ринкову, яка змінюється залежно від кон'юнктури, та природну, що не змінюється після виробництва, — вартість товару. У своїх дослідженнях він послідовно виходив із того, що праця є основою вартості.

Значним є внесок Петті в теорію грошей. Він визначив їх як товар, що має трудове походження і виступає загальним еквівалентом. Вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Петті також уперше порушив питання про кількість грошей, необхідних для обігу.

Особливе місце в історії економічної науки належить Адамові Сміту (1723—1790). Його заслуга полягає в тому, що він уперше представив економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв'язку всіх її головних елементів.

Сучасні економічні теорії переважно представлені західними вченими, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, характерна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве посилення прикладного характеру. Зокрема, за останні півстоліття економісти активно працювали над розв'язанням транспортної проблеми та міжгалузевого балансу, пом'якшенням наслідків економічних криз, досягненням бездефіцитного бюджету, приборканням інфляції та зменшенням безробіття. У процесі вирішення цих питань формується нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були тотожними, то поступово, починаючи з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці поняття розходяться. Політична економія, як і на початку свого виникнення, займає фундаментальні позиції, а економічна теорія перетворюється на загальну економічну теорію, особливо в прикладній частині, що вирішує конкретні завдання. Сьогодні можна говорити про існування ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте нині його позиції не є однозначними. Воно не стало панацеєю для капіталістичної економіки, тому має багато противників. З'являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, прихильники яких стверджують, що капіталістична ринкова система через ціни та конкуренцію здатна до саморегулювання. Однак практика свідчить, що немає жодної розвинутої індустріальної держави, чия економіка не регулювалася б державою.

Останнім словом у сучасній західній економічній думці вважається монетаризм — теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, відома як «чиказька школа». За цю теорію автор отримав Нобелівську премію. Монетаристи розглядають гроші як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).

2. Структура власності, типи, види, форми

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі історичних звичаїв. З виникненням держави почали розроблятися юридичні закони, які визначали правові норми привласнення та розподілу суспільного багатства між різними суб'єктами (громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» трактує право власності як «врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».

Отже, відносини власності втілюються насамперед у юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому економічний чинник є визначальним: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини — базисні, юридичні — надбудовні.

Власність з економічної точки зору є складною системою господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає такі групи:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;
б) відносини з приводу господарського використання майна;
в) економічні форми реалізації відносин власності [4, c. 54-56].

Розглянемо їх конкретніше. Речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага — предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі — це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворюються в гроші лише за певних виробничих відносин. Це стосується й відносин власності. Зазвичай об'єктом власності є речі, але власність як економічна категорія — не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався неоднаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Історії відомі два основних типи власності — приватна і суспільна.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва та вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала у двох основних формах: загальнонародній і кооперативній.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки та формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах «Про власність», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інших законодавчих актах. Ці закони передбачають заходи для переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Усі форми власності є рівноправними, і держава створює рівні умови для їх розвитку та захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно із законом України «Про власність» формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Ця форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів — це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;
b) власність колективного підприємства — форма власності, яка виникає, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція та одержані доходи переходять у власність трудового колективу;
c) власність кооперативу — це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;
d) власність акціонерного товариства — це майно, придбане за рахунок продажу акцій та одержане в результаті його господарської діяльності;
e) власність громадських організацій — вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;
f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність — майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;
b) комунальна власність — майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;
c) майно державних підприємств — це майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність — це твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України мати у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Приватна власність

Закон України «Про власність» передбачає існування приватної власності. У Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом [9, c. 62-63].

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну та урізноманітнюючи й збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності, — це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.) [12, c. 15-17].

3. Економічна конкуренція: суть, функції та форми

Конкуренція є визначальним фактором впорядкування цін та стимулом інноваційних процесів (впровадження у виробництво нових винаходів і технологій). Вона сприяє витісненню неефективних підприємств, раціональному використанню ресурсів і запобігає диктату виробників-монополістів щодо споживача.

Конкуренція виконує в ринковій економіці наступні функції:

• функція регулювання;
• функція мотивації;
• функція розподілу;
• функція контролю.

Функція регулювання. Щоб утриматися в боротьбі, підприємець має пропонувати вироби, яким віддає перевагу споживач. Отже, фактори виробництва під впливом ціни спрямовуються в ті галузі, де в них відчувається найбільша потреба.

Функція мотивації. Для підприємця конкуренція означає шанс та ризик одночасно:

підприємства, які пропонують ліпшу за якістю продукцію або виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду у вигляді прибутку (позитивні санкції). Це стимулює технічний прогрес;

підприємства, які не реагують на побажання клієнтів або порушують правила конкуренції, отримують покарання у вигляді збитків або витісняються з ринку (негативні санкції).

Функція розподілу. Конкуренція не тільки включає стимули до вищої продуктивності, але й дозволяє розподіляти дохід серед підприємств і домашніх господарств відповідно до їхнього ефективного внеску. Це відповідає панівному в конкурентній боротьбі принципу нагородження за результатами.

Функція контролю. Конкуренція обмежує й контролює економічну потужність кожного підприємства. Наприклад, якщо монополіст може призначати єдино можливу ціну, то конкуренція надає покупцеві можливість вибору серед декількох продавців. Чим досконаліша конкуренція, тим справедливіша ціна.

Політика держави в області конкуренції спрямована на те, щоб конкуренція могла виконувати свої функції. Керівний принцип «оптимальної інтенсивності конкуренції» як цілі політики передбачає, що:

технічний прогрес швидко поширюється щодо виробництва (інновація під тиском конкуренції);

підприємства гнучко адаптуються до зміни умов, наприклад, до потреб споживачів (адаптація під тиском конкуренції).

Масштаб інтенсивності конкуренції визначається тим, наскільки швидко переваги в прибутку втрачаються в результаті успішного відтворення інновацій конкурентами. У першу чергу це залежить від того, наскільки швидко конкуренти реагують на ривок уперед підприємства-піонера і наскільки динамічним є попит.

Відповідно до керівного принципу оптимальної інтенсивної конкуренції, сприятливі умови для нормального функціонування суперництва з'являються тоді, коли в економіці існує «широка» олігополія з «помірною» індивідуалізацією продукції. «Вузька» олігополія із сильною індивідуалізацією продукції, навпаки, зменшує інтенсивність конкуренції.

У кожній ринковій економіці існує небезпека того, що учасники конкурентної боротьби спробують ухилитися від обов'язкових норм і ризику, пов'язаних з вільною конкуренцією, вдаючись, наприклад, до змови про ціни чи до імітації товарних знаків. Тому держава повинна видавати нормативні документи, які регламентують правила конкурентної боротьби. За Смітом, сутність конкурентної поведінки виробників становило «чесне» — без змови — суперництво виробників завдяки, як правило, ціновому тиску на конкурентів. Не суперництво у встановленні ціни, а відсутність можливості впливати на ціну є найважливішим моментом у сучасній трактовці поняття конкуренції.

Залежно від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють наступні форми економічної конкуренції:

Велика кількість самостійних виробників деякого однорідного товару і маса відокремлених споживачів даного товару. Структура зв'язків між ними є такою, що кожен споживач може купити товар у будь-якого виробника, виходячи з власної оцінки корисності товару, його ціни і власних можливостей придбання. Кожен виробник може продати товар будь-якому споживачеві, виходячи тільки з власної вигоди. Жоден зі споживачів не придбаває якусь істотну частку сукупного попиту. Дана структура ринку називається полігополією і породжує так звану досконалу конкуренцію.

Величезна чисельність відокремлених споживачів і мала чисельність виробників, кожен з яких може задовольнити значну частку сукупного попиту. Така структура називається олігополією і породжує так звану недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоїть єдиний виробник, здатний задовольнити загальний попит усіх споживачів, є монополія. У разі, коли на ринку є відносно велика чисельність виробників, що пропонують гетерогенну (різнорідну) продукцію, говорять про монополістичну конкуренцію.

Єдиний споживач товару і багато самостійних виробників. При цьому єдиний споживач придбаває весь обсяг пропозиції товару, який постачається всіма виробниками. Дана структура породжує особливий тип недосконалої конкуренції, який називають монопсонією (монополією попиту).

4. Диференціація доходів населення. Необхідність перерозподілу національного доходу

Необхідність перерозподілу національного доходу зумовлена цілим рядом причин, серед яких основними є:

необхідність концентрації ресурсів для вирішення важливих соціальних проблем;

існування невиробничої сфери, на утримання якої кошти надходять у результаті перерозподілу доходів; необхідність залучення коштів підприємств і населення на суспільні потреби. Перерозподіл національного доходу здійснюється за допомогою податків, механізму цін, оплати населенням послуг невиробничої сфери і добровільних платежів у громадські організації.

Одним із основних недоліків ринкової системи є нерівність у доходах і виникнення через це бідності. Нерівність доходів населення є наслідком нерівності у продуктивності праці чи ефективності виробництва; багато в чому вона визначається нерівністю у розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також правових норм, які її закріплюють (зокрема, передачу доходів у спадщину).

Нерівність у доходах виникає через такі чинники, як: розбіжність у рівні заробітної плати; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці; володіння власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями та іншими цінними паперами.

Міра нерівності в доходах, яка притаманна будь-якому суспільству, досліджується з використанням кривої Лоренца (М. Лоренц — американський економіст, який побудував цю криву).

Надмірну нерівність у доходах засуджували завжди. На цьому ґрунті відбувається перерозподіл доходів, який спрямований на досягнення так званої соціальної справедливості. Можна виділити три напрями економічної думки, що обґрунтовують досягнення більшої рівності в доходах:

— соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, «незароблених» доходів і прав власності;

— індивідуалістичні доктрини, які стверджують, що кожна особа гідна отримати «соціальний мінімум»;

— кейнсіанська концепція, котра доводить, що надмірна нерівність послаблює попит на споживчі товари, стримує економічне зростання.

Отже, у кожній країні існує проблема бідних та багатих, яка вирішується через перерозподіл доходів, завдяки чому бідні стають багатшими, а багаті — біднішими. Перерозподіл доходів населення здійснюється за такими каналами:

• Через державну податкову систему і державний бюджет.

• Через соціальне страхування.

• Через коливання цін як на чинники виробництва, так і на товари та послуги.

• Через добровільні внески до громадських, доброчинних, релігійних фондів і організацій [3, c. 314-315].

5. Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси

Термін «фінанси» походить від латинського слова, що означає дохід, готівка. У широкому значенні фінанси — це грошові кошти, грошові обороти. Фінанси виникли в період формування державності та становлення товарно-грошових відносин. Уперше цей термін почав використовуватися в XIII—XV ст. в Італії, де міста Флоренція, Венеція та Генуя перетворилися на провідні торгові центри. В умовах натурального господарства переважна частина доходів держави мала натуральний характер. У цей період фінанси зводилися до формування доходів держави та державних видатків. Розвиток міст, ремесел, торгівлі привів до поширення грошових відносин. Державні фінанси все більше набували грошових форм. Своєю чергою, це спонукало прискорення первісного нагромадження капіталу.

Фінанси — це одна з важливих складових частин практично кожного виду діяльності. Зокрема, вони є невід'ємною стороною діяльності державних органів управління, підприємств, об'єднань підприємств і установ, фізичних осіб, партій, доброчинних організацій, міжнародних корпорацій тощо. Фінанси пов'язані з формуванням, обміном, розподілом і використанням валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного багатства. Проведення різноманітних видів діяльності передбачає мобілізацію грошових ресурсів, необхідних для забезпечення відповідної діяльності, розподіл мобілізованих фінансових ресурсів та організацію раціонального використання мобілізованих ресурсів.

Фінанси — це діяльність суб'єктів, пов'язана з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач. До суб'єктів фінансових відносин відносяться державні органи управління, підприємства і установи, громадяни і групи громадян, іноземні інвестори, міжнародні фінансові організації та ін. Цілі, які ставлять перед собою ті або інші суб'єкти, залежать від сфери їх діяльності, організаційних форм, розвитку відносин з іншими суб'єктами та багатьох інших факторів [1, c. 9-11].

Так, державні органи управління в процесі фінансової діяльності переслідують цілі забезпечення фінансовими ресурсами державних видатків, проведення інвестиційної діяльності держави, фінансування соціальних програм, розвитку зовнішньоекономічної діяльності, проведення регулювання економіки та ін. Підприємці ставлять за мету одержання достатніх прибутків, забезпечення окупності капіталу, прискорення його обігу, зменшення фінансових ризиків, оптимізацію оподаткування та ін. Для громадян провідними задачами в процесі проведення фінансової діяльності є забезпечення своєї життєдіяльності, накопичення фінансових ресурсів, проведення інвестиційної діяльності тощо.

Стосовно підприємницької діяльності фінанси можна визначити як елемент бізнесу, пов'язаний із залученням, розподілом та використанням фінансових ресурсів з метою забезпечення підприємницької діяльності. Нерідко в нашій економічній літературі фінанси визначаються як економічні відносини, які проводяться в грошовій формі і за допомогою яких реалізуються процеси розподілу і перерозподілу ВВП і національного багатства. Передбачається, що такі відносини здійснюються між певними суб'єктами, а в якості об'єктів виступають ВВП та національне багатство. Такий підхід фіксує те, що в процесі фінансової діяльності приймають участь різні суб'єкти, які взаємодіють між собою. При цьому така взаємодія зводиться до розподілу та перерозподілу виробленого продукту та цінностей, які мали місце до господарського процесу.

Предметом фінансів є діяльність суб'єктів, що пов'язана з проведенням мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів задля реалізації певної мети. Кожен із цих напрямів передбачає проведення певних операцій та використання визначених важелів. Вивчення організаційних засад виконання таких операцій та використання можливих важелів при проведенні як господарської, так і негосподарської діяльності суб'єктів і входить до предмету фінансової науки.

Фінанси відіграють важливу роль в економічному і соціальному розвитку. Вони забезпечують залучення суб'єктами діяльності економічних ресурсів, розподіл ВВП і національного багатства, обіг економічних ресурсів, використання економічних важелів управління та контролю. За допомогою фінансів здійснюється організація ефективного використання залучених економічних ресурсів, створення резервів, використання майбутніх доходів з метою забезпечення поточної діяльності та ін.

Кошти, одержані від проведення фінансово-господарської діяльності, спрямовуються на заміщення необоротних і поточних активів, виконання зобов'язань перед бюджетом, іншими суб'єктами господарювання, формування прибутку підприємств [3, c. 16-19].

Сутність фінансів, закономірності їх розвитку, сфера охоплюваних ними товарно-грошових відносин і роль у процесі суспільного відтворення визначаються економічним ладом суспільства, природою і функціями держави.

Фінанси — історична категорія. Вони з'явилися одночасно з виникненням держави при розшаруванні суспільства на класи. У часи первіснообщинного ладу не було класів, не було держави.

Фінанси являють собою економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою виконання функцій і завдань держави та суб'єктів господарювання і забезпечення умов розширеного відтворення [7, c. 16-18].

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник / Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак. — К.: Знання, 2006. — 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник / Борис Дратвер, Наталія Пасічник; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. К. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В. Д. Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В. Д. Базилевича. — 6-те вид., доп. і перероб. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник / Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — К.: Атіка, 2001. — 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 6-те вид., стереотип. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г. Н. Климко. — 5-те вид., виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник / В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник / Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.