Розвиток підприємства у сфері охорони здоров’я

Вступ.

1. Формування медичних установ.

2. Започаткування та еволюція медико-санітарної служби на виробництві.

3. Державна політика у сфері охорони здоров'я.

Висновки.

Перелік джерел.

Вступ

Для формування безпечних для здоров'я умов трудової діяльності, підтримання високої працездатності, запобігання нещасним випадкам, професійним хворобам та іншим загрозам для самопочуття людей на підприємствах будь-якої форми власності мають діяти єдині санітарно-гігієнічні норми. Ці норми стосуються організації виробничих процесів, а також якості обладнання, техніки, будівель та інших об'єктів, здатних негативно вплинути на здоров'я. Усі державні стандарти, технічні умови та промислові зразки підлягають обов'язковому узгодженню з органами охорони здоров'я у визначеному законом порядку. Керівники та власники підприємств, установ та організацій зобов'язані забезпечувати дотримання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони здоров'я, встановлених законодавством, та не допускати шкідливого впливу на людей (ст. 28 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Власник має забезпечити на кожному робочому місці та у кожному структурному підрозділі умови праці, що відповідають нормативним актам, а також гарантувати дотримання прав працівників згідно з чинним законодавством.

Для цього власник організовує функціонування системи управління охороною здоров'я, створюючи на підприємстві відповідні підрозділи, які зазвичай називають службою охорони праці. Якщо на підприємстві працює менше 50 осіб, функції такої служби можуть виконувати за сумісництвом особи, які пройшли перевірку знань з охорони здоров'я. Ця служба підпорядковується безпосередньо керівнику підприємства та має статус, рівний основним виробничо-технічним службам.

1. Створення закладів охорони здоров’я

Охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади.

Такі заклади можуть створюватися підприємствами, установами, організаціями різних форм власності, а також приватними особами за наявності відповідної матеріально-технічної бази та кваліфікованих кадрів.

Діяльність закладу охорони здоров'я здійснюється на основі статуту, який затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Керівництво закладом охорони здоров'я, незалежно від його юридичного статусу, може здійснювати лише особа, що відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, встановленим державою. Керівнику має бути гарантована незалежність у вирішенні питань, пов'язаних з охороною здоров'я.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень можуть припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров'я у разі порушення ним законодавства, невиконання державних вимог до якості медичної допомоги або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Господарська діяльність у галузі охорони здоров'я, що підлягає ліцензуванню згідно із законом, дозволяється лише за наявності відповідної ліцензії.

Органи та заклади охорони здоров'я повинні сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи.

При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися громадські консультативні або наглядові ради для сприяння їх діяльності, інформування населення та здійснення громадського контролю.

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль та нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового довкілля і санітарно-епідемічного благополуччя, нормативів професійної діяльності, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій [4, c. 52-53].

2. Утворення та розвиток служби охорони здоров’я на підприємстві

Основними функціями служби охорони праці є:

розробка ефективної цілісної системи управління охороною праці від шкідливих впливів, сприяння вдосконаленню діяльності кожного структурного підрозділу та посадової особи; оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці; спільне зі структурними підрозділами складання плану комплексних заходів для досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища (або підвищення існуючого рівня охорони праці, якщо норми вже досягнуто), а також розділу "Охорона праці" в колективному договорі (цей розділ доцільніше називати "Охорона здоров'я", оскільки він присвячений саме створенню умов для збереження здоров'я та працездатності); проведення вступного інструктажу з охорони праці; організація забезпечення працівників нормативними актами з охорони праці, обліку та аналізу нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, розробки перспективних та поточних планів щодо створення безпечних умов праці; участь у розслідуванні нещасних випадків та аварій, формуванні фонду охорони праці та розподілі його коштів, розробці внутрішніх положень та інструкцій; контроль за дотриманням законодавства та нормативних актів, виконанням приписів органів нагляду, використанням коштів фонду охорони праці, своєчасним проведенням навчання та інструктажів, атестацією посадових осіб та дотриманням вимог безпеки.

Фахівці з охорони праці мають певні права для виконання своїх обов'язків: безперешкодно відвідувати виробничі об'єкти, зупиняти роботу обладнання у разі порушень, що загрожують життю чи здоров'ю; отримувати від посадових осіб необхідні документи та пояснення; перевіряти стан безпеки та гігієни праці, видавати обов'язкові для виконання приписи; вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли медогляд, навчання чи інструктаж; надсилати керівнику подання про притягнення до відповідальності порушників. Припис спеціаліста може скасувати лише посадова особа, якій підпорядкована служба, а розпорядження — лише керівник підприємства. Ліквідація служби охорони праці можлива лише при ліквідації самого підприємства [5, c. 122-124].

Для ефективного функціонування системи управління охороною здоров'я власник зобов'язаний розробляти та затверджувати внутрішні положення, інструкції та інші нормативні акти, що встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників. Ці правила мають відповідати державним міжгалузевим та галузевим нормативним актам.

Власник також зобов'язаний постійно контролювати дотримання працівниками технологічних процесів, правил поводження з обладнанням, використання засобів захисту та виконання робіт відповідно до вимог охорони праці.

Законодавство про охорону здоров'я визначає й обов'язки працівників. Згідно зі ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я, громадяни зобов'язані піклуватися про своє здоров'я. У трудовому контексті це означає: знати та виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, користуватися засобами захисту, дотримуватися зобов'язань з охорони праці, передбачених колективним договором, проходити медичні огляди. Відповідно до ст. 11 Основ, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні та працюють на підприємствах, мають такі ж права та обов'язки у галузі охорони здоров'я, як і громадяни України. На підприємствах з кількістю працюючих 50 і більше осіб рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці, яка діє на основі Типового положення, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. №72. Комісія формується з представників власника, профспілок, уповноважених трудового колективу та спеціалістів. Однак її рішення мають лише рекомендаційний характер, що знижує ефективність її роботи.

Фінансування охорони праці здійснюється власником, і працівник не несе жодних витрат на ці заходи. Згідно зі ст. 21 Закону України "Про охорону праці", фінансування здійснюється з фондів охорони праці, які створюються на підприємствах, у галузях та на державному рівні відповідно до Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств.

Кошти фонду охорони праці підприємства можуть використовуватися лише на заходи, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці.

Кошти галузевих і державного фондів спрямовуються на галузеві та національні програми, науково-дослідні роботи, розвиток спеціалізованих підприємств та заохочення трудових колективів [3, c. 44-46].

До державного, регіональних та галузевих фондів, окрім бюджетних коштів та відрахувань підприємств, надходять кошти від штрафних санкцій, застосованих органами державного нагляду до власників та працівників. Власник також зобов'язаний організувати за свій рахунок проведення попередніх (при прийнятті на роботу) та періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкідливими умовами праці або там, де потрібен професійний добір, а також щорічних медоглядів осіб віком до 21 року. Перелік професій, що підлягають медогляду, та порядок його проведення визначені Положенням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. №45. Медичні заклади, які проводять огляди, несуть відповідальність за невідповідність медичного висновку фактичному стану здоров'я працівника.

Власник має право притягнути працівника, який ухиляється від обов'язкового медогляду, до дисциплінарної відповідальності та зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 року №1238 затверджено Перелік професій і видів діяльності, для яких є обов'язковим первинний і періодичний профілактичний наркологічний огляд, а також порядок його проведення (Офіційний вісник України. - 1997. - Число 46). Метою такого огляду є виявлення хворих на алкоголізм, наркоманію і токсикоманію та визначення наявності або відсутності наркологічних протипоказань до виконання певних видів діяльності.

Дотримання правил техніки безпеки залежить не лише від власника, а й від того, наскільки кожен працівник знає та виконує їх. Тому всі працівники при прийнятті на роботу та в процесі роботи повинні проходити навчання і перевірку знань з охорони праці, надання першої медичної допомоги та правил поведінки при аваріях згідно з Типовим положенням, затвердженим наказом Комітету по нагляду за охороною праці України від 17 лютого 1999 р. №27. Ці обов'язки відповідають вимогам ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я.

Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою, повинні проходити спеціальне навчання та перевірку знань не рідше одного разу на рік. Перелік таких робіт затверджено наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 30 листопада 1993 р. №123.

Навчання та інструктаж з питань охорони здоров'я є складовою системи управління охороною праці та проводиться з усіма працівниками.

Відповідальність за організацію навчання та перевірки знань покладається на керівника підприємства, а контроль здійснює служба охорони праці.

Інструктажі за характером і часом проведення поділяються на: вступний (при прийнятті на роботу); первинний (на робочому місці); повторний (на робочому місці: для робіт з підвищеною небезпекою — раз на 3 місяці, для інших — раз на 6 місяців); позаплановий (при зміні правил, заміні обладнання); цільовий (при виконанні разових робіт, ліквідації аварій). Первинний, повторний, позаплановий та цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт. Інструктажі завершуються перевіркою знань усним опитуванням та перевіркою набутих навичок.

Посадові особи, згідно з Переліком посад, затвердженим наказом Держкомітету України по нагляду з охороною праці від 11 жовтня 1993 р. №94, проходять навчання та перевірку знань з охорони праці до виконання обов'язків та періодично, раз на 3 роки.

Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання та інструктаж, забороняється. При незадовільних результатах перевірки знань після первинного, повторного чи позапланового інструктажу протягом 10 днів проводиться повторний інструктаж та перевірка. Якщо повторна перевірка також незадовільна, питання працевлаштування вирішується згідно з законодавством. Після цільового інструктажу при незадовільних результатах допуск до робіт не надається, повторна перевірка не дозволяється [2, c. 291-293].

3. Розвиток охорони здоров’я на державному рівні

Важливим є питання розподілу відповідальності: лікар відповідає за якість медичної допомоги, пацієнт — за власне здоров'я, а держава — за охорону здоров'я в країні та здоров'я нації. При цьому відповідальність лікаря не може перевищувати розмір фінансування його роботи, і держава не має права вимагати від медичних працівників непрофінансованої допомоги.

Також важливою є організація надання медичної допомоги, тобто правила взаємовідносин між учасниками процесу, головними з яких є пацієнт (замовник) та медичний працівник (надавець), а держава виступає арбітром. У процесі мають брати участь організації захисту прав пацієнтів, медичні громадські організації та Дорадча рада. Пацієнт, як головний замовник, має право обирати лікаря та фінансувати послугу через уповноважені органи, страхові компанії чи безпосередньо. Пацієнт має право вимагати відшкодування шкоди, якщо оплачена послуга була неякісною, але не може вимагати відшкодування, якщо шкода була завдана під час невідкладної допомоги заради його спасіння.

Головний надавець медичної допомоги зобов'язаний надавати її в межах оплати. Необхідно розробити перелік випадків, коли лікар може відмовити в наданні допомоги. Надавець також повинен мати право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної йому пацієнтом.

Медичні громадські організації розробляють правила взаємодії, законопроекти, стандарти, протоколи, погоджують програми страхування, розробляють етичні норми, контролюють їх дотримання, захищають інтереси надавців та співпрацюють з організаціями захисту прав пацієнтів. Останні мають подібні функції.

Держава має створювати умови для цивілізованих стосунків між учасниками процесу, не втручаючись у нього, затверджувати правила гри, враховуючи позиції всіх сторін, та виконувати функції арбітра при вирішенні спорів [7, c. 36-38].

Реалізація цієї політики потребує комплексу державних і галузевих заходів.

Державні заходи мають передбачати:

- поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я та їх ефективне використання;

- забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, посилення профілактики захворювань, зниження ризиків для здоров'я, пов'язаних із забрудненням довкілля;

- вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики травматизму та професійних захворювань;

- створення умов для формування здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання, боротьбу зі шкідливими звичками, розвиток фізичної культури і спорту, забезпечення раціонального харчування;

- здійснення демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності та зниження смертності, збереження репродуктивного здоров'я, соціальну підтримку молоді та захист інвалідів і людей похилого віку;

- забезпечення гармонійного розвитку дитини, її раціонального харчування та оптимальних умов побуту;

- запровадження ефективної системи багатоканального фінансування;

- удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

- визначення критеріїв диференціації оплати праці медичних працівників залежно від кваліфікації, обсягів та якості роботи;

- інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, здешевлення лікарських засобів.

Галузеві заходи мають передбачати:

- розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я;

- визначення пріоритетів медичної допомоги та обґрунтування гарантованого рівня безоплатної допомоги;

- розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

- реструктуризацію галузі для ліквідації диспропорцій та раціоналізації допомоги;

- удосконалення системи інформаційного забезпечення галузі;

- створення системи контролю якості медичної допомоги;

- запровадження ліцензійних інтегрованих іспитів у вищих медичних навчальних закладах;

- удосконалення порядку акредитації закладів та атестації медичних працівників.

Можливі варіанти розвитку державної політики в галузі охорони здоров'я:

1. Залишити існуючу законодавчу базу без змін за відсутності політичної волі. При цьому є можливість змінити господарсько-правовий статус державних закладів, перетворивши їх на повноцінні суб'єкти господарювання, що перейдуть від постатейного до глобального бюджету.

2. Внести зміни до законодавства щодо фінансування певних рівнів медичної допомоги на основі стандартів і собівартості, визначивши мінімальний гарантований обсяг допомоги та рівень співоплати громадян.

3. Прийняти Закон України «Про медичне страхування», визначивши випадки, коли оплату забезпечує держава (невідкладна допомога, пільгові категорії), а витрати на інші послуги покласти на страхові фонди [6, c. 41-43].

Висновки

Реформування економічних засад системи охорони здоров'я буде спрямоване на створення прозорих фінансово-економічних механізмів для цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Для досягнення належного рівня здоров'я населення держава зберігатиме контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та додаткових джерел.

Джерелами фінансування охорони здоров'я мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески, кошти від платних медичних послуг та інші джерела, не заборонені законодавством.

Кошти державного та місцевих бюджетів і кошти загальнообов'язкового медичного страхування стануть фінансовою основою для забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня та гарантованого обсягу медикаментозного і технологічного забезпечення.

Кошти добровільного медичного страхування та накопичувальних фондів спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості.

Кошти державного та місцевих бюджетів мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров'я.

Заклади охорони здоров'я всіх форм власності зобов'язані дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я та забезпечувати їх належне фінансування.

Список використаної літератури

1. Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник законів за станом на 20 березня 2002 року: Офіційне видання. - К.: Парламентське вид-во, 2002. - 151 с.

2. Охорона здоров'я в Україні: Нормативна база/ Укл. Є. К. Пашутинський. - 2-е видання випр. і доп.. - К.: КНТ, 2006. - 478 с.

3. Охорона здоров'я України: збірка/ Віталій Гирін, О. А. Грандо, Ю. В. Вороненко; За ред. В. М. Гиріна. - К.: Здоров'я, 2002. - 168 с.

4. Панорама охорони здоров'я населення України: монографія/ Андрій Підаєв, Олександр Возіанов, Віталій Москаленко, Віктор Пономаренко та ін. - К.: Здоров'я, 2003. - 394 с.

5. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров'я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції/ Національний ун-т "Києво-Могилянська академія", Проект Тасіс "Посилення регіональних соціальних служб"; ред. : Тетяна Семигіна. - К.: Сфера, 2007. - 250с.

6. Столяров Г. Статистика охорони здоров'я: Підручник/ Георгій Столяров, Юрій Вороненко, Михайло Голубчиков,. - К., 2002. - 230 с.

7. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров'я в Україні: наукове видання/ Світлана Биченко, Наталія Буркат, Валерій Войцехівський та ін.; Ред. В. М. Лехан; Ініціативи в галузі охорони громадського здоров'я. - К.: Сфера, 2001. - 174с.