Розвиток капіталістичної промисловості в пореформений період

Розвиток капіталістичної промисловості в пореформений період

1. Промисловий переворот.
2. Індустріалізація та розвиток нових галузей промисловості.
3. Іноземний капітал в промисловості та акціонерні товариства.
4. Утворення нових промислових районів.

Вступ

Промисловий переворот означає зміну ремісничо-мануфактурного виробництва, що базувалося на ручній праці, на велике машинне фабрично-заводське виробництво. Ключовим елементом цього процесу стало впровадження у виробництво та транспорт робочих машин і механізмів, що замінили ручну працю, а також парових двигунів і формування окремої машинобудівної галузі. У соціальному вимірі на передній план вийшли фабриканти та наймані працівники. Завершення цього процесу означало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодальною).

Цей процес мав глобальний характер, поєднуючи в собі як спільні закономірності, так і національні особливості в кожній країні.

У цьому матеріалі ми зосередимося на процесах, що відбувалися в Російській імперії у 60–90-х роках ХІХ століття, зокрема на її південних територіях, а саме в Україні, оскільки це є більш актуальним для нас.

Розглянемо промисловий переворот в Україні, наступний етап — початок індустріалізації та розвиток нових галузей, вплив іноземного капіталу, створення акціонерних товариств на півдні імперії та формування нових промислових районів.

Промисловий переворот

В Україні, яка входила до складу Російської імперії, промисловий переворот стартував пізніше, ніж у Великобританії, США чи Франції, приблизно в один час із Німеччиною — у 30–40-х роках, а завершився у 70–80-х роках ХІХ століття.

Затримка була зумовлена економічною відсталістю імперії. У першій половині ХІХ століття панувала феодально-кріпосницька система, яка стримувала розвиток сільського господарства та формування ринку вільнонайманої праці. Більшість підприємств були кустарними промислами, мануфактурами, що використовували ручну техніку та працю кріпаків. Ситуацію погіршувала нестача внутрішніх інвестицій та відсутність зовнішніх.

У суспільстві домінувала ідея про «аграрність» Росії, згідно з якою країна мала залишатися землеробською. Економічна політика Романових була орієнтована на інтереси дворянства, тому підтримка промисловості була мінімальною.

Перший етап промислового перевороту припав на 20–40-ві роки ХІХ століття.

В Україні він розпочався з харчової промисловості, зокрема з виникнення цукроваріння. Перший цукровий завод з'явився у 1824 році в с. Трощин Канівського повіту Київської губернії, його збудував граф І. Понятовський. Наступного року подібне підприємство відкрив князь О. Безбородько в с. Макошин на Чернігівщині. У цукровому виробництві почали застосовувати машини для подрібнення буряків, гідравлічні преси та парову техніку для випарювання соку. До 1858 року кількість цукроварень зросла до 222, з яких 90 (60%) були «паровими».

Робочі машини з'явилися і на текстильних мануфактурах, особливо суконних. Найбільших успіхів досягли мануфактури посаду Клинці на Лівобережжі, хоча парові двигуни там впроваджувалися повільно.

У 1823 році в маєтку графа Воронцова в містечку Мошни на Черкащині кріпаки-майстри спорудили перший на Дніпрі пароплав «Бджілка» з паровою машиною потужністю 6,5 кінських сил, створеною місцевим майстром Вернигорою. З 1835 року на Дніпрі вже працювала акціонерна пароплавна компанія з кількома потужними суднами.

Зростаючий попит на машини призвів до появи машинобудівних заводів. Перший такий завод, що випускав сільськогосподарську техніку, преси, парові котли для цукрових заводів, заснував у 1841 році поміщик Кандиба. На час реформи 1861 року в українських губерніях налічувалося близько 20 машинобудівних підприємств, проте багато машин все ще ввозилося з-за кордону.

Розвиток машинобудування стимулював зростання металургії та видобутку кам'яного вугілля, хоча потужності цих підприємств були невеликими, але постійно зростали.

Виробництво базувалося переважно на примусовій праці. З 13960 робітників у 1828 році 10385 (17,4%) були кріпаками, і лише 3575 (25,6%) — вільнонайманими. Згодом виявилося, що наймана праця є більш прибутковою, що призвело до зростання попиту на неї. Поступово кількість поміщицьких підприємств зменшувалася, натомість зростала кількість купецьких, капіталістичних. Нові фабрики з 40-х років будувалися переважно в містах.

Отже, попри кріпосницькі порядки, промисловий переворот відбувався успішно, хоча й повільніше, ніж у Західній Європі.

Другий етап перевороту розпочався після скасування кріпосного права і охопив 60–80-ті роки. У цей період фабрики остаточно витіснили мануфактури.

Як і раніше, провідне місце займало цукроваріння. Частка України у всеросійському виробництві цукру в 1880-х роках сягнула майже 90%. Усі операції на цукроварнях були механізовані, використовувалася праця вільнонайманих. Для галузі стали характерними концентрація виробництва та зростання продуктивності. Аналогічні процеси відбувалися і в горілчаній промисловості, обсяги виробництва якої постійно збільшувалися.

Успішно розвивалися також борошномельне, олійне, текстильне виробництва, де активно впроваджувалися парові машини.

У важкій промисловості технічний прогрес був повільнішим. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років Україну відвідали дві геологічні експедиції (французька професора Ле-Пле та англійська геолога Р. Мерчісона), які виявили значні поклади вугілля в Донецькому кряжі та залізної руди біля Кривого Рогу. Це призвело до виникнення на півдні України шахт і металургійних підприємств. У 1880-х роках у Донбасі діяло 197 вугільних шахт, які видобували 86,3 млн. пудів вугілля (43,1% від загальноросійського видобутку). Юзівський, Сулінський та інші заводи постійно нарощували виробництво чавуну, сталі та прокату, але їхніх потужностей не вистачало.

Зростали обсяги машинобудівних і суднобудівних заводів. Найкраще розвивався залізничний транспорт. У 1863 році почалося будівництво першої залізниці від Балти до Одеси, яку згодом продовжили до Києва. На Лівобережжі залізницю з Курська продовжили до Броварів. У 1870 році після будівництва мосту через Дніпро Україну з півночі на південь з'єднали залізницею.

Залізничне будівництво велося в різних напрямках. З 1860 по 1890 рік в Україні збудували 10 тис. км залізниць, які з'єднали найбільші міста та промислові райони, сприяючи розвитку національного ринку та консолідації нації.

Отже, після скасування кріпосного права промисловість України прискорила свій розвиток, попри колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв. Наприкінці 70-х років у провідних галузях відбувся технічний переворот, який мав свої особливості. По-перше, на відміну від Великоросії, де він почався з бавовняного виробництва, в Україні парова техніка спершу застосувалася в цукроварній та горілчаній галузях. По-друге, переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, українське машинобудування було зорієнтоване на забезпечення технікою цих галузей та сільського господарства. По-четверте, поряд із великими фабриками існували невеликі мануфактури, особливо в харчовій та обробній промисловості.

В історико-економічній літературі існують два погляди на часові межі промислового перевороту в Україні. Одні дослідники вважають, що він завершився до реформи 1861 року, інші — що лише в 90-х роках ХІХ ст. На нашу думку, перехід від мануфактури до фабрики в традиційних галузях відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничо-добувної промисловості завершилася пізніше.

Загалом із початку ХІХ ст. до 70-х років у промисловості Східної України відбулися значні кількісні та якісні зміни. З'явилися нові галузі, фабрично-заводські підприємства витіснили мануфактури, примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення промислового перевороту на Наддніпрянщині, хоча через колоніальну політику царизму промисловість мала однобічний характер.

Індустріалізація та розвиток нових галузей промисловості

Із завершенням промислового перевороту розпочався процес індустріалізації, основним змістом якого були структурні зрушення в економіці, поява нових і модернізація старих галузей, зміна їхньої ролі у виробництві ВНП та національного доходу.

Промисловий переворот створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого економічного розвитку. Наприкінці ХІХ ст. в Україні, попри залишки кріпосництва, розпочалася індустріалізація.

Традиційні галузі, пов'язані з сільським господарством, отримали значний поштовх. У цукровій промисловості господарювали підприємці різних національностей: Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський, Хряков, Потоцький, Бродський, Гінзбург та інші. Завдяки високій концентрації виробництва кількість цукрових заводів зменшилася з 247 до 153 (з початку 60-х до середини 90-х років), а кількість робітників зросла з 38 тис. до 78 тис. Виробництво цукру збільшилося в 14 разів і становило 84% від загальноімперського. Найбільші цукрозаводчики у 1887 році в Києві створили перший у Російській імперії монопольний синдикат, який через 5 років об'єднував 90% діючих заводів України.

Переломними для металургії стали 80–90-ті роки. На території Катеринославської та Херсонської губерній збудували 17 великих металургійних заводів. Виробництво чавуну зросло з 1,3 млн. пудів у 1880 році до 8,5 млн. пудів у 1889 році (у 6,5 раза).

Розвиток металургії стимулював видобуток нікопольської марганцевої руди.

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив розвиток коксового виробництва. З 1889 до 1899 року виробництво коксу в Україні збільшилося у 10,2 раза.

Технічна оснащеність рудників значно зросла: збільшилася кількість і потужність парових машин. Залізорудна промисловість стала самостійною галуззю, де велике машинне виробництво давало понад 75% продукції, а працювало понад 62% робітників. Вона розвивалася швидше, ніж в інших районах імперії.

Великі кам'яновугільні підприємства Донбасу стали технічно передовими, проте технічний прогрес не набув широкого розмаху через наявність дешевої робочої сили.

Машинобудування, за винятком сільськогосподарського, розвивалося повільніше. У 1884 році налічувалося 75 машинобудівних підприємств. Протягом 80-х років сформувалися два райони: Херсонсько-Катеринославський (8,5% загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5%). Наприкінці ХІХ ст. у Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини, у Таврійській — 19, у Херсонській — 16.

Україна виробляла понад половину всіх сільськогосподарських машин Європейської Росії. Великим підприємством був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлисаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві машин та обладнання для різних галузей. З 1876 по 1890 рік вартість машин, випущених на півдні, зросла більш ніж у 8 разів, а за наступні чотири роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи в імперії. Однак українські машини поступалися іноземним за якістю та вартістю, а машин для самої промисловості вироблялося мало.

У Донбасі сформувалося велике кам'яновугільне виробництво. У 1890 році діяло 1200 шахт, де працювало 1684 тис. чоловік.

У 1895 році розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в 1896 році — Луганського машинобудівного заводів. У 1900 році вони випустили 233 паровози (23,3% загальноімперського виробництва). У Катеринославській губернії збудували вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Харків став великим центром машинобудування. Першими заводами, що випускали машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток суднобудування свідчить діяльність Миколаївського заводу «Наваль», заснованого у 1895 році Бельгійським анонімним акціонерним товариством. До 1900 року на ньому працювало 2250 робітників.

Швидко розвивалися харчова, лісопильна, швейна та інші галузі.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя та частково Лівобережжя наприкінці ХІХ ст. виробляли 72% українського цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85% загальноімперського виробництва).

Центром борошномельної промисловості був південь України, а на Правобережжі та Лівобережжі підприємства працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спирто-горілчане виробництво стали галузями всеросійського значення. Успішно розвивалася шкіряна промисловість.

Важливе місце займала винокурна промисловість, яка постійно збільшувала випуск продукції.

Найрозвиненішим транспортом був залізничний. У 1881–1890 рр. в Україні ввели в дію 1093 км залізниць, а у 1890–1895 рр. — ще 1141 км. Частину збудували за рахунок державної скарбниці, решту — акціонерні товариства за підтримки державного кредиту.

Залізниці створили умови для зростання металургії на півдні та забезпечили збут вугілля Донбасу. У 1870–1874 рр. вони щороку перевозили близько 121 млн. пудів вантажів, а в 1895–1899 рр. — понад 1414 млн.

Іноземний капітал в промисловості та акціонерні товариства

Іноземний капітал мав значний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні, його приплив збільшився з 80-х років ХІХ ст. Особливо великі потоки бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів спрямовувалися в гірничу промисловість. З 1888 по 1894 рік тут створили 22 іноземні компанії.

Монополістичні об'єднання в Україні були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25% усіх іноземних інвестицій у промисловість імперії на початку ХХ ст. припадало на Україну. У вугільній промисловості іноземцям належало 63% основного капіталу, у металургії — 90%. Їх приваблювали високі прибутки, які майже повністю вивозилися за кордон.

Величезну роль відіграло акціонування. Перші акціонерні компанії в Україні з'явилися в 70-х роках. Процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900–1903 рр., яку змінило промислове піднесення 1910–1913 рр., зумовлене врожаями, столипінською реформою та зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Приплив капіталів сприяв збільшенню основних капіталів банків і підприємств, зростанню акціонерних товариств. Значний вплив мало збільшення державних замовлень, пов'язаних із підготовкою до Першої світової війни.

Створення акціонерних товариств вирішувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей. Вони були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу.

У 70–80-х роках виникли перші акціонерні компанії, багато з яких створено в 90-х роках. Серед них: Голубівське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство (1890), Російсько-Донецьке товариство кам'яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне товариство Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896), Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке металургійне товариство (1896). У 1896 році утворилося Донецько-Петровеньківське гірничозаводське товариство. У 1898–1899 роках виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові товариства, Кримсько-Донецьке товариство, акціонерне товариство Катеринославського трубо- і залізопрокатного заводу, Південно-Російське металургійне товариство, Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське металургійне товариство.

Акціонерні компанії з'являлися й в інших галузях: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі (1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана (1896), Товариство Південно-Російського машинобудівного заводу (1896). У руках найбільших товариств зосереджувалася більша частина капіталів.

Показові дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі. У 1870–1890 роках кількість найбільших товариств (з капіталом від 1 млн. крб) зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. Загальний капітал товариств з капіталом менше 1 млн. крб збільшився лише у 6 разів. Частка товариств з капіталом менше 1 млн. крб зменшилася в 1,6 раза, а з основного капіталу — в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу користувалися лише великі підприємці. Згідно зі статутами, акціонер мав право голосу лише якщо володів не менше ніж 12 акціями. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України характеризувалася високою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибутку коливалася між 11,5 і 15,6% на капітал, що в середньому становило 13%, майже вдвоє перевищуючи західноєвропейську. Гірничопромислові фірми, використовуючи державні замовлення та протекціонізм, досягали надприбутків. Прибуток металургійних заводів у 1897 році досягав у середньому 50% на капітал, а Юзівського заводу — 100%. Дивіденди Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і Товариства Брянського рейкопрокатного заводу становили 30–40%. У 1897–1898 році товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн. крб (80% чистого прибутку), видавши 2 млн. крб дивідендів (40%).

Дивіденди коксових товариств досягали 30–35%, вугільних — 9–12%. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багатомільйонні статки.

Поява значної кількості акціонерних товариств свідчила про новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю компаній стало умовою для створення монополій.

Переломним моментом концентрації виробництва була економічна криза 1900–1903 рр., яка призвела до краху сотень дрібних підприємств і створення великих монополістичних об'єднань.

За концентрацією виробництва Україна займала перше місце в імперії. У 1901 році на 12 великих металургійних заводах (з 16) було зосереджено 96% усіх робітників металургії Півдня. На кожному працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87% чавуну в регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний для вугільної промисловості Донбасу. У 1912 році 25 акціонерних товариств (з 26) забезпечували 95,4% видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70% видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором монополізації стала організація у 1904 році синдикату «Продвугілля», який об'єднав майже весь видобуток і продаж вугілля в Донбасі. До нього входило 18 великих акціонерних товариств, які зосереджували майже 75% усього видобутку вугілля. Напередодні Першої світової війни на підприємствах «Продвугілля» працювало 64 тис. робітників.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 році з бюро в Києві. Найвпливовішу роль відігравали Бобринські, Браницькі, Береденки, Хрякови. Спочатку синдикат об'єднував 78%, а в 1892–1893 рр. — 91% усіх цукрових заводів України. Його завданням було регулювання цін і забезпечення високих прибутків. У середині 90-х років діяло 153 цукрові заводи, які виробляли 23,9 млн. пудів цукру. Підприємці скорочували продаж на внутрішньому ринку та збільшували експорт, штучно підтримуючи високі ціни.

Усі монополістичні об'єднання в Україні мали загальноімперське значення.

Високий рівень концентрації не суперечив існуванню великої кількості дрібних підприємств із рутинною технікою.

Утворення нових промислових районів

На межі ХІХ–ХХ ст. швидко зростали міста та створювалися нові промислові центри. У 1897 році міські жителі України становили близько 13% населення. Кількість міст із населенням до 10 тис. чоловік скоротилася майже вдвоє, там проживало лише 11,8% міського населення. Подвоїлася кількість середніх і великих міст. У 1897 році в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис.), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис.). У них проживало 35% міського населення. Більше половини міських жителів, як і раніше, проживали в невеликих містах (до 50 тис.).

Швидкий промисловий розвиток викликав приплив населення з центральної Росії, особливо в Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих зростала кількість мешканців Катеринослава, Миколаєва, Одеси, Харкова, Києва. У деяких містах переважало російське населення: у Миколаєві росіян було 66,3%, українців — 7,5%, у Харкові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, у Києві — 54,5 і 21. У Донбасі приблизно 70% робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

Наприкінці ХІХ ст. частка росіян серед населення України становила 12%. Це були переважно робітники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Україна піднялася на вищий щабель економічного прогресу, зайнявши одне з перших місць в імперії за індустріальним розвитком, випереджаючи інші регіони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. У провідних галузях і транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення.

Однак для корінних змін цього було недостатньо. Україна залишалася аграрною країною. У 1913 році промисловість становила 48,2% сукупної продукції, а частка засобів виробництва — 42%. На селі проживало понад 80% населення.

До Першої світової війни українська промисловість становила 24,3% загальноімперської, даючи понад 70% продукції видобувної промисловості Росії. При цьому частка в обробній промисловості становила лише 15%. Індустрія розвивалася однобічно: майже не було текстильних підприємств, слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузі. Металообробні підприємства не забезпечували потреб населення, навіть дріт і цвяхи завозили з Росії.

Висновки

Попри порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія, залишалася техніко-економічно відсталою. Порівняно з дореформеним періодом розвиток промисловості наприкінці ХІХ століття був надзвичайно швидким.

Якщо ж оцінювати можливості, які відкривав тогочасний рівень науки й техніки, то в українській економіці докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завершена, її перервала Перша світова війна.

На рубежі ХІХ–ХХ ст. завершилося формування світового ринку та світового господарства, створювалася система міжнародного поділу праці, складовою якої стала Україна. Цьому передував тривалий процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні розвивалися внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився український кооперативний рух, який використовував досвід передових країн.

Колонізаторська політика Російської імперії не дала українському народові зайняти гідне місце у світовому господарстві. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку відсутність державності.

Література

1. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. – К.: „Вища школа”. – 1995
2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія. – К.: „Вікар”. – 2001
3. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст.-К., 1968
4. Економічний словник-довідник /За ред. С.Мочерного. – К., 1995
5. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник. – К., 1999
6. Чайковський В. Економічна історія світу і України: Навч. Посібник. – Тернопіль, 1997
7. Рубанка В. Джерела фінансування промислового піднесення в Україні наприкінці ХІХ ст. //Фінанси України. – 2000. - № 5. – с.47-52
8. Митрофанов А. Акціонерні товариства в металургійній промисловості України наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. //Економіка України. – 1992. - № 3.
9. Афонін ю.В. Монополістична буржуазія Донбасу в 1917 р. //Укр. істор. журнал. – 1990. - № 9
10. Царенко О.М. Економічна історія України і світу: Навч. Посібник.- Суми, 2001
11. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посібник для вузів за ред. Лановика Б.Д. – К., 1994