Розвиток і формування особистості

Вступ

У психологічній науці категорія «особистість» аналізується у взаємозв’язку з такими поняттями, як «людина», «індивід» та «індивідуальність».

І – людина; ІІ – індивід; ІІІ – особистість; ІV – індивідуальність.

І. Людина — це представник біологічного виду Homo sapiens.

ІІ. Індивід — конкретна людина як одиничний представник людської спільноти, наділена індивідуальними особливостями.

ІІІ. Особистість — соціальна істота, якій властиві сформовані життєві погляди, переконання, розвинений світогляд, і яка активно застосовує власні здібності.

ІV. Індивідуальність — унікальна сукупність неповторних рис, притаманних конкретній людині.

Особистістю людина стає за певних обставин:

1 – якщо вона народжується психічно здоровою (новонароджений ще не є особистістю);

2 – якщо її формування відбувається в суспільстві, серед інших людей.

Маючи від народження певні біологічні задатки, людина перетворюється на особистість у міру засвоєння соціального досвіду в різних його формах (способи виробництва, духовна культура тощо).

Питання процесу формування особистості та його суспільного значення виноситься на самостійне опрацювання.

Протягом усіх етапів становлення особистості відбуваються кількісні та якісні зміни. Вони пов’язані з фізіологічним дозріванням, однак визначаються не ним, а результатами взаємодії з довкіллям, що регулюється нервовою системою та психічними функціями. У дитячому віці ця взаємодія відбувається за участі дорослих у спільній діяльності та регулюється словом. Саме це забезпечує якісні перетворення як окремих психічних процесів, так і психіки загалом.

1. Поняття розвитку і формування особистості. Виховання як провідний фактор розвитку і формування особистості

Людина з’являється на світ як індивід, як член суспільства, маючи природні задатки, а формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — це соціальний індивід, який поєднує загальнолюдські, суспільно значущі та індивідуально неповторні риси.

Індивідуальність — цілісна характеристика окремої людини, що виявляється в її оригінальності та самобутності психічного складу. Не кожен індивід стає індивідуальністю — для цього необхідно сформуватися як особистості.

Розвиток людини — це процес становлення та формування особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідне місце посідають цілеспрямоване виховання та навчання.

Розвиток не можна зводити лише до засвоєння знань, умінь і навичок із різних галузей науки чи практичної діяльності. Його не варто розглядати тільки з кількісного погляду. Насамперед розвиток передбачає якісні зміни психічної діяльності, перехід від нижчих щаблів до вищих, появу нових властивостей пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру, а також формування нових якостей особистості.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища та виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток особистості» та «формування особистості» є близькими за змістом і часто вживаються як синоніми. Виокремлюють три види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, а також саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному та соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни охоплюють ріст і розвиток кісткової, м’язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни стосуються насамперед розумового розвитку та формування психічних рис. Соціальний розвиток полягає в набутті якостей, необхідних для життя в суспільстві.

Розвиток особистості визначається спадковістю, середовищем і вихованням. Його джерелом і внутрішнім змістом є внутрішні та зовнішні суперечності: між процесами збудження і гальмування; в емоційній сфері — між задоволенням і незадоволенням, радістю і горем; між спадковими даними та потребами виховання (дитина з інвалідністю завдяки вихованню може досягти певного рівня розвитку); між рівнем розвитку особистості та ідеалом, який завжди досконаліший за вихованця і спонукає до самовдосконалення; між потребами особистості та моральним обов’язком, який стримує потреби в межах суспільних норм і сприяє формуванню здорових матеріальних і духовних потреб; між прагненнями особистості та її можливостями, коли для досягнення результатів у навчанні потрібна посилена робота над собою [7, c. 62-63].

Проблема розвитку та виховання особистості є однією з найактуальніших соціальних проблем суспільного життя та потребує глибокого наукового обґрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

Виховання — один із чинників, під впливом якого відбувається розвиток дитини. Якщо середовище впливає на розвиток переважно стихійно, то виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати можна передбачити.

Як вирішальний чинник розвитку, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, у якій розвивається і формується особистість; добирає зміст навчання і виховання, що сприяє розвитку; усуває негативні впливи; ізолює особистість від несприятливих умов, які неможливо усунути. Насамперед виховання спрямоване на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків, а також на набуття нових рис і якостей упродовж життя. Виховання не може докорінно змінити тип темпераменту, але здатне внести в нього певні корективи. Завдяки вихованню, особливо самовихованню, людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або підвищує силу й динамічність нервових процесів.

Успадковані задатки розвиваються лише в процесі виховання: правильне виховання сприяє розвитку навіть слабко виражених задатків, а неправильне — гальмує його. Виховання не лише визначає розвиток, а й саме залежить від нього, спираючись на досягнутий рівень. Проте головне його завдання — іти попереду розвитку, просувати його та зумовлювати новоутворення. Цю ідею висунув психолог Лев Виготський, обґрунтувавши тезу про провідну роль навчання в розвитку особистості. Навчання викликає інтерес до життя, пробуджує та приводить у рух низку внутрішніх процесів розвитку.

Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку та орієнтується на процеси, які ще не визріли, але перебувають у стадії становлення.

Діяльність як чинник розвитку особистості. Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється в діяльності.

ДІЯЛЬНІСТЬ — це спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є:

1. суб’єкт із його потребами;
2. мета, завдяки якій предмет перетворюється на об’єкт, на який спрямовано діяльність;
3. засіб реалізації мети;
4. результат діяльності.

У роки навчання студент бере участь у навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, що забезпечує його всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже діяльність, улюблена діяльність вільна, а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».

Важливою умовою ефективності розвитку особистості в зазначених видах діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого планового перетворення навколишнього середовища й самої себе. Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання, праця. Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку. В. Сухомлинський із цього приводу писав: «лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитного існування» [12, c. 71-73].

Велике значення для розуміння можливостей виховання у формуванні особистості має досвід навчання, виховання і залучення до життя сліпоглухих від народження дітей, усі контакти яких із життям та оволодіння знаннями, уміннями й навичками відбуваються під керівництвом вихователя. Основою методики їхнього виховання є так звана спільнорозділена діяльність, у процесі якої вихователь поступово послаблює своє керівництво, підтримуючи прагнення дитини виконати дію самостійно.

Виховання вносить у долі людей різний внесок: від незначного до максимально можливого. Вихованням можна багато досягти, але повністю змінити людину не можна. Гасло «виховання може все», з яким неодноразово виступала педагогіка, себе не виправдало.

Спеціальні дослідження показали, що виховання здатне забезпечити розвиток певних якостей, лише спираючись на закладені природою задатки. Виховання малят мавпи в однакових із дитиною умовах показало, що малята мавпи, маючи такі самі контакти з людьми, отримуючи добре харчування і догляд, не набувають жодної психічної якості, властивої людині (дослідження Н.І. Ладигіної-Котс).

Сприймання людиною виховного впливу залежить від рівня її підготовки до цього сприймання, який зумовлений впливом спадковості й середовища. Діапазон сприймання впливу дуже широкий — від повного ігнорування виховних вимог до абсолютного підкорення волі вихователя. Існуючий «опір вихованню», як протидія зовнішній силі, що виходить від вихователя, вирішує долю кінцевого результату.

Результативність виховного впливу залежить від відповідності мети, змісту і методів виховання не тільки досягнутому рівню розвитку дитини — «рівню актуального розвитку», а й «зоні найближчого розвитку» (Л.С. Виготський). Орієнтуючись на процеси, які ще не дозріли, але перебувають у стадії становлення, вихователь може створити нову «зону актуального розвитку» та повести за собою розвиток.

У цьому розумінні виховання є головною силою, яка здатна сформувати повноцінну особистість [4, c. 22-24].

2. Роль спадковості і середовища в розвитку і формуванні особистості

Людський індивід розвивається і як біологічна істота, представник біологічного виду Homo sapiens, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами — біологічним і соціальним.

За даними Г.С. Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, а онтогенез особистості — соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції та визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного та суспільного розвитку.

Процес розвитку здійснюється як удосконалення людини — біологічної істоти. Насамперед біологічний розвиток, як і розвиток загалом, обумовлює фактор спадковості.

Цегельний будинок не може бути побудований із каменю чи бамбука, а з великої кількості цеглин можна спорудити будинок безліччю різних способів. Біологічна спадщина кожної людини постачає сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Немовля несе в собі комплекс генів не тільки своїх батьків, але й їхніх віддалених предків, тобто має свій, тільки йому властивий найбагатший спадковий фонд чи спадково визначену біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються його індивідуальні якості. Ця програма закономірно та гармонійно втілюється в життя, якщо, з одного боку, в основі біологічних процесів лежать досить якісні спадкоємні фактори, а з іншого — зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм усім необхідним для реалізації спадкового мінімуму.

Набуті протягом життя навички та властивості не передаються в спадок, наукою не виявлено також особливих генів обдарованості. Однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, умов виховання й навчання, турбот і зусиль батьків та бажання самої маленької людини.

Молодим людям, що вступають у шлюб, варто пам’ятати: у спадок передаються не тільки зовнішні ознаки та багато біохімічних особливостей організму (обмін речовин, групи крові тощо), але й деякі хвороби чи схильність до хворобливих станів. Тому кожній людині необхідно мати загальні уявлення про спадковість, знати свій родовід (стан здоров’я родичів, їхні зовнішні особливості та таланти, тривалість життя), розуміти вплив шкідливих факторів (зокрема алкоголю й паління) на розвиток внутрішньоутробного плоду. Усі ці відомості можуть бути використані для ранньої діагностики та лікування спадкових захворювань, профілактики вроджених пороків розвитку.

Риси біологічної спадщини доповнюються вродженими потребами людської істоти, що включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці та відсутності болю. Якщо соціальний досвід пояснює в основному подібні, загальні риси, якими володіє людина, то біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її споконвічну відмінність від інших членів суспільства. Разом із тим групові розходження вже не можна пояснити біологічною спадковістю — тут ідеться про унікальний соціальний досвід, унікальну субкультуру. Отже, біологічна спадковість не може цілком створити особистість, оскільки ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами [1, c. 54-56].

Спадковість виявляється в тому, що людині передаються основні біологічні ознаки (здатність розмовляти, працювати рукою). За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомо-фізіологічна будова, характер обміну речовин, ряд рефлексів, тип вищої нервової діяльності. Великий російський учений І.П. Павлов у своїй праці про типи вищої нервової діяльності зробив найбільш успішну спробу поєднати темперамент з особливостями організму людини. Він припустив, що всі риси темпераменту залежать від особливостей вищої нервової діяльності.

Середовище — це комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину та значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне та домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини.

Природне середовище — клімат, різноманітні природні умови та ресурси — безсумнівно, впливає на спосіб життя людини та характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе та з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

Головна справа виховання, вважав психолог Рубінштейн, полягає в тому, щоб тисячами ниток зв’язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання для неї значущі, привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо, оскільки головне джерело всіх моральних негараздів та відхилень у поведінці — це душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе сторонніми спостерігачами, готовими махнути рукою.

У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству та соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічних, енергетичних, інформаційних, комп’ютерних; оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення.

Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення поза навчальним закладом (вплив двору, вулиці). Певний позитивний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації — телебачення, радіо, преса — як один із компонентів соціального оточення. Повідомляючи про соціально значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у молодого покоління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню правильного ставлення до життя та активної життєвої позиції.

Якщо суспільство відіграє таку важливу роль у формуванні особистості, то, відповідно, як наслідок взаємин індивіда із суспільством, має бути створене сприятливе підґрунтя для різнобічного розвитку юної людини, тобто їхні стосунки мають складатися таким чином, щоб уникнення конфлікту було гарантовано.

Більшу частину свого життя особистість проводить, підтримуючи контакт із суспільством. Та, на превеликий жаль, дуже складно сформулювати основну концепцію для кожного, яка б показала правильне становище, де стосунки людей будувалися б на врахуванні інтересів іншого, на ставленні до чужого «Его» з пієтетом, на повазі до себе, на спільній допомозі формування особистості оточуючих. Оскільки особистість та суспільство є вічним історичним соціально-філософським питанням, то протягом років спостерігалося багато різних положень, де людина та соціум приймали різні позиції: жертви, тирана або взагалі асоціального, сепаратного суб’єкта [11, c. 186-189].

3. Рушійні сили і закономірності розвитку особистості

Процес становлення людської особистості здійснюється як «саморух», якому, на думку Г.С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С.Л. Рубінштейн, зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні та внутрішні умови розвитку є протилежностями, пов’язаними між собою. Зовнішнє, об’єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб’єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визнається, згідно з поглядами Ж. П’яже, Л.С. Виготського, П.Я. Гальперіна, інтеріоризація, тобто перетворення, вростання зовнішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується здатність до оперування об’єктами в образах, думках, їх перетворення, продукування нових об’єктів. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін і перетворень. Відбувається й протилежний процес — екстеріоризація, за допомогою якого здійснюється об’єктивація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності.

Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного, соціального і психічного змінюється на різних етапах розвитку особистості, набуває індивідуальних особливостей. Суперечність між зовнішнім і внутрішнім стає джерелом «саморуху», психічного розвитку індивіда, становлення особистості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання. Та натомість постають нові суперечності, котрі знову виступають як внутрішні спонуки до вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Складний характер «саморуху» розвитку особистості був розкритий Г.С. Костюком. Однією з основних суперечностей, що закономірно виявляються на всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається, та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Ці суперечності виникають тому, що мотиваційний бік розвитку особистості випереджає його змістову й операційну сторони. Такі внутрішні суперечності розв’язуються в дитинстві у сюжетній грі дошкільників, через яку вони активно включаються в життя дорослих, засвоюють їхній досвід. Суперечності постають і в процесі появи нових потреб і мотивів та боротьби зі старими, або коли виникає потреба в підпорядкуванні ближчих, безпосередніх, індивідуальних мотивів віддаленішим, опосередкованим, суспільним мотивам діяльності.

Значні суперечності виявляються в діалектичному за своїм характером процесі становлення пізнавальної сфери особистості. Вони детермінують перехід від безпосереднього перцептивного (пов’язаного зі сприйняттям) до опосередкованого мисленнєвого пізнання дитиною об’єктивної дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення, від аналітичного виділення різних ознак об’єктів до синтетичного їх відображення, об’єднання в групи, що позначаються словами, поняттями [10, c. 79-81].

У навчальній діяльності школярів виникають суперечності, пов’язані з розходженням між новими пізнавальними цілями, завданнями та наявними способами дій, між новими ситуаціями та попереднім досвідом учнів, між узагальненнями, які вже склалися, і новими фактами. Навчання систематично спричинює виникнення внутрішніх суперечностей, їх усвідомлення учнями, розгортання активної діяльності, спрямованої на їх усунення. Подолання кожної суперечності вимагає розв’язання нових для учнів завдань, пошуку нових способів дій, формування досконаліших операцій, тобто здійснення наступного кроку вперед у розвитку пізнавальної діяльності особистості. Такі суперечності притаманні й трудовій діяльності школярів, у якій поєднуються пізнання і праця, проектується майбутній продукт, виконуються дії, спрямовані на його виготовлення.

У житті підростаючої особистості, яка розробляє перспективні цілі, плани, проекти, виникають суперечності, розходження між бажаним майбутнім і теперішнім, між тим, чого прагне особистість, і тим, що в неї є. Ці розходження спонукають людину до дій у тривалому часі, що поєднує її минуле, теперішнє і майбутнє.

Діалектичні суперечності виникають також між досягнутим рівнем розвитку індивіда та способом його життя, місцем, яке він посідає в системі суспільних відносин. У підростаючої особистості виникає прагнення розширити свої взаємини з навколишнім суспільним середовищем, включитися в нові види суспільно й особистісно значущої діяльності. У ході реалізації цього прагнення виникають нові стимули до подальшого розвитку.

Виникнення специфічних суперечностей характеризує розвиток емоційної сфери особистості. Вони пов’язані з полярністю, амбівалентністю більшості емоцій, які переживаються як протилежні (задоволення — незадоволення, радість — сум тощо). Єдність і боротьба протилежних емоцій визначають розвиток емоційної сфери, перехід від ситуаційних емоційних станів до стійких почуттів, властивих особистості. Стійкі почуття особистості формуються через усвідомлення, перетворення та подолання протилежних переживань (наприклад, почуття сміливості формується через усвідомлення і поборення страху).

З розвитком виникають також розбіжності між свідомими та несвідомими тенденціями в поведінці й діяльності індивіда. Несвідомі тенденції часто є результатом попередньої свідомої діяльності людини, її установок. Останні складаються в ході свідомої діяльності, а далі діють без усвідомлення особистістю. Переносячись на інші за змістом види діяльності, вони можуть гальмувати її, викликати суперечності, які треба переборювати. Наслідком цього є розвиток адекватніших взаємозв’язків між свідомим і несвідомим [8, c. 96-99].

4. Роль діяльності і спілкування в розвитку і формуванні особистості

Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її важливому й інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного самовизначення.

Фізичний, духовний, соціальний, психічний розвиток особистості здійснюється в діяльності.

Під поняттям діяльність розуміють усю різноманітність занять людини, все те, що вона виконує. Основними видами діяльності дітей і підлітків є гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяють пізнавальну, громадську, художню, спортивну, технічну, ремісницьку та гедонічну (спрямовану на отримання задоволення) діяльність. Особливим видом діяльності є спілкування.

Висловлювання видатних людей свідчать про прямий зв’язок між інтенсивністю діяльності й результатами розвитку. Чим більше працює людина в певній галузі, тим вищий рівень її розвитку в ній. Звичайно, рамки дії цієї закономірності не безмежні. Вони регламентуються здібностями, віком, організацією самої діяльності та ін.

Діяльність може бути активною і пасивною. Робота, що виконується без бажання, настрою, не забезпечує високих результатів розвитку. Ефективний розвиток відбувається лише в процесі активної, емоційно забарвленої діяльності, у яку людина вкладає всю душу, повністю реалізує свої можливості, виражає себе як особистість. Така діяльність приносить задоволення, стає джерелом енергії та натхнення. Ось чому важлива не стільки діяльність сама по собі, скільки активність особистості, що виявляється в цій діяльності [6, c. 14-15].

Висновки

Розвиток особистості — це складний процес, у якому рівні розвитку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів, емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, навичок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні зароджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх вікових етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасному зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового в дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати вікові особливості фізичного та духовного розвитку дитини.

Формування особистості — це, як правило, початковий етап становлення особистісних властивостей людини. Особистісний ріст обумовлений безліччю зовнішніх і внутрішніх факторів. До зовнішніх належать: приналежність індивідуума до визначеної культури, соціально-економічного класу та унікального для кожного сімейного середовища. З іншого боку, внутрішні детермінанти включають генетичні, біологічні та фізичні фактори.

Таким чином, у результаті розвитку йде становлення людини як біологічного виду та соціальної істоти. Насамперед біологічний розвиток, як і розвиток у цілому, обумовлює фактор спадковості. Спадковість виявляється в тому, що дитині передаються основні біологічні ознаки людини. За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомо-фізіологічна будова, тип нервової діяльності, характер обміну речовин, ряд рефлексів. Не передаються в спадщину набуті протягом життя навички та властивості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, умов виховання й навчання, турбот і зусиль батьків та бажання самої маленької людини.

Список використаної літератури

1. Божович Л. І. Особистість і її формування в дитячому віці.– М., 1986р.

2. Водзинский Д.І., Кочетов А.І., Кулинкович К.А. і ін. Сімейно – побутова культура. Посібник для слухачів нар.ун-тов.–мн.: Нар. освіта, 1987 р..–255 с.

3. Герасимович Г.І., Ділок М.І. і ін. Енциклопедія молодої родини.– Мн., 1987 р.

4. Денисюк Н.Г. Традиції і формування особистості.– Мн., 1979 р.

5. Ільенков Э.В. Що таке особистість? – М; 1991 р.

6. Ковальов А.Г. Психологія особистості, изд. 3, переработ. і доп. – М.,«Освіта», 1969 р.

7. Крутецкий В.А. Психологія: Підручник для учнів пед. училищ.–М.: Освіта, 1980 р.

8. Лакосина Н.Д., Ушаков Г.К. Навчальний посібник по медицинскойпсихологии.– М.; «Медицина» (1976 р.)

9. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія .- К.: МАУП, 2000

10. Немов Р.С. Психологія. Учеб. для студентів вищих пед. учеб. закладів М., Освіта, 1995 р.

11. Скрипченко О., Роменська Л., Огоднійчук З., Зелінська Т., Загальна психологія .- К.: АПН, 1999

12. Столяренко Л.Д. Основи психології. Ростов н/Д. Видавництво «Фенікс», 1997 р.

13. Хьелл Д.; Зиглер Д. Теорія особистості – М.; 1997 р.