Розподіл національного доходу та формування доходів населення

Вступ

Відтворювальний процес, як відомо, охоплює чотири стадії: виробництво, розподіл, обмін і споживання. У межах цієї теми розглядається друга з них — розподіл.

Продукт, створений у процесі виробництва, підлягає розподілу. Під розподілом розуміють визначення частки виробленого продукту, що припадає на окремих суб'єктів економічної системи або на виробничі потреби.

Основними каналами розподілу виступають ринок ресурсів, а також ринок товарів і послуг. Через ринок ресурсів відбувається розподіл доходів між власниками чинників виробництва та розподіл засобів виробництва як складової випущеної продукції.

Споживчий ринок, своєю чергою, розподіляє предмети особистого споживання, а також визначає частку доходів, яку отримують виробники (фірми).

Відносини власності на виробничі ресурси є першоосновою розподілу.

Розподіл виконує дві ключові функції: економічну та соціальну. Економічна функція полягає у впливі розподільчих процесів на національну економіку через систему потреб, інтересів і стимулів. Соціальна функція спрямована на задоволення та розвиток соціальних потреб суспільства.

Завдяки розподілу національного доходу забезпечується функціонування та розвиток суспільства загалом. Пропорції, у яких ділиться національний доход, безпосередньо визначають рівень особистих і сімейних доходів, а отже, матеріальне становище та соціальний статус індивідів і соціальних груп. Крім того, від цих пропорцій залежать темпи економічного зростання країни.

1. Розподіл національного доходу

Національний доход — це сукупний суспільний продукт за мінусом матеріальних витрат (проміжного продукту). Він створюється у формі необхідного та додаткового продукту. У процесі розподілу та перерозподілу національний доход спрямовується на споживання та нагромадження.

Розподіл національного доходу — це сукупність відносин, які виникають щодо поділу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками виробництва, тобто власниками чинників виробництва (капіталу, праці, землі, інтелекту).

Створений національний доход (v + m) розподіляється на заробітну плату (v) та додаткову вартість (m). Додаткова вартість, у свою чергу, поділяється на прибуток, позичковий процент, ренту та дивіденди.

Надалі національний доход перерозподіляється. У результаті цього процесу доходи отримують не лише власники ресурсів, а й суб'єкти нематеріального виробництва.

Перерозподіл веде до формування вторинних (похідних) доходів. Механізм перерозподілу національного доходу охоплює державний бюджет, ціноутворення, кредитні відносини, державні позики тощо. Саме завдяки перерозподілу формуються фонди споживання та нагромадження.

До складу фонду споживання входять:

• особисте споживання населення;
• матеріальні витрати закладів, що обслуговують населення;
• матеріальні витрати закладів науки, культури, освіти тощо.

Перерозподіл формує доходи домогосподарств, які є основою особистого споживання.

Доходи населення поділяються на економічні та соціальні. Економічні доходи отримуються на основі права власності на певний чинник виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелект. Такі доходи є формою реалізації права власності на капітал. Відповідно до теорії трьох чинників виробництва Ж. Б. Сея (праця, земля, капітал), кожному чиннику відповідає своя форма доходу: праці — заробітна плата, капіталу — прибуток, землі — рента.

Соціальні доходи надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, незалежно від трудового внеску чи участі в підприємницькій діяльності. Джерелами таких доходів є компенсації по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

Доходи також поділяються на трудові (отримані від участі в праці та підприємницькій діяльності) та нетрудові (дивіденди, проценти, доходи від власності, які не залежать від трудових зусиль) [5, c. 261-262].

В Україні існують такі види доходів: заробітна плата, доходи від підприємництва, суспільні фонди споживання, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності тощо.

Оскільки заробітна плата та підприємницькі доходи розглядалися в попередніх темах, тут зупинимося на суспільних фондах споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, потребою соціального захисту населення, особливо малозабезпечених верств, а по-друге, необхідністю задоволення потреб, які суспільство вважає найбільш значущими та прагне зробити відносно однаково доступними для всіх членів. Йдеться про освіту, охорону здоров'я, культуру тощо. За функціональним призначенням суспільні фонди споживання поділяються на дві групи: а) фонди суспільного задоволення потреб (безоплатні послуги); б) фонди непрацездатних.

Перша група охоплює освіту, службу охорони здоров'я, житлово-комунальне господарство, культурно-освітні заклади. Вони покликані створювати приблизно рівні умови для всіх членів суспільства в задоволенні особливо важливих потреб. Задоволення цих потреб не залежить від рівня оплати праці й має, як правило, колективний, а не адресний характер.

Друга група — фонди непрацездатних — включає пенсійне забезпечення, допомогу тимчасово непрацюючим, безробітним, допомогу на дітей, інвалідам, малозабезпеченим. Ці фонди розподіляються в грошовій формі, значною мірою залежать від трудового внеску громадян (трудовий стаж і зарплата при нарахуванні пенсій) і переходять в особисту власність.

У розвинутих країнах Заходу суспільні фонди споживання функціонують у вигляді таких блоків: а) соціальне страхування; б) державна допомога; в) система «універсального» забезпечення. Вони формуються головним чином за рахунок різноманітних податків і виплат із заробітної плати (працівники через податки сплачують частину страхових внесків). Іншу частину коштів вносять підприємці, включаючи їх до витрат виробництва.

За системою соціального страхування страхові внески обов'язково утримуються із заробітної плати працівників. Соціальне страхування передбачає: а) виплату пенсій за віком та інвалідністю; б) допомогу в разі безробіття, хвороби, трудового каліцтва й професійного захворювання; в) надання медичних послуг (страхова медицина).

Державна допомога надається малозабезпеченим сім'ям або одиноким громадянам, якщо рівень доходів тих, хто звертається за допомогою, не перевищує певної суми.

«Універсальна» система соціального забезпечення (найпоширеніша в Швеції, Фінляндії, Норвегії, Канаді, Ісландії) передбачає, наприклад, право на пенсію всіх громадян, які досягли пенсійного віку, стали інвалідами або втратили годувальника. Пенсії виплачуються в однакових для всіх твердо фіксованих розмірах. Кошти для цих виплат отримуються шляхом стягнення спеціального податку з усіх громадян віком від 16–18 років до пенсійного віку.

Доходи населення також поділяють на грошові, натуральні та сукупні. Грошові доходи — у формі грошей, натуральні — у вигляді продуктів, сукупні — у грошовій і натуральній формі, а також у вигляді пільг із суспільних фондів.

Розрізняють також номінальні та реальні доходи. Номінальні доходи — це вся сума доходів у грошовій формі, отриманих із різних джерел. Реальні доходи — це кількість матеріальних і духовних благ та послуг, які реально можна придбати за отримані грошові доходи. Рівень реальних доходів населення залежить від рівня оплати праці, роздрібних цін на товари народного споживання й тарифів на послуги, насичення ними ринку, можливості їх придбати, а також від податків і обов'язкових платежів [6, c. 184-186].

2. Диференціація доходів населення. Проблема бідних та багатих

Одним із головних недоліків ринкової системи є нерівність у доходах, що породжує бідність. Нерівність доходів населення є наслідком нерівності в продуктивності праці чи ефективності виробництва; значною мірою вона визначається нерівністю в розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також правових норм, які її закріплюють (зокрема, передачу доходів у спадщину).

Нерівність у доходах виникає через такі чинники: розбіжності в рівні заробітної плати; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці; володіння власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями та іншими цінними паперами.

Міра нерівності в доходах, притаманна будь-якому суспільству, досліджується за допомогою кривої Лоренца (М. Лоренц — американський економіст, який побудував цю криву).

Надмірну нерівність у доходах засуджували завжди. На цьому ґрунті відбувається перерозподіл доходів, спрямований на досягнення так званої соціальної справедливості. Можна виділити три напрями економічної думки, що обґрунтовують досягнення більшої рівності в доходах:

• соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, «незароблених» доходів і прав власності;
• індивідуалістичні доктрини, які стверджують, що кожна особа гідна отримати «соціальний мінімум»;
• кейнсіанська концепція, котра доводить, що надмірна нерівність послаблює попит на споживчі товари, стримує економічне зростання.

Отже, в кожній країні існує проблема бідних та багатих, яка вирішується через перерозподіл доходів, завдяки чому бідні стають багатшими, а багаті — біднішими. Перерозподіл доходів населення здійснюється за такими каналами:

• через державну податкову систему і державний бюджет;
• через соціальне страхування;
• через коливання цін як на чинники виробництва, так і на товари та послуги;
• через добровільні внески до громадських, доброчинних, релігійних фондів і організацій [3, c. 314-315].

3. Перерозподіл національного доходу та роль у ньому державного бюджету

Перерозподіл доходів є необхідним елементом функціонування економічної системи. Він дає змогу існувати державі з її апаратом управління, утримувати непрацездатних, долати надмірну нерівність, забезпечувати гармонію суспільних і особистих економічних інтересів.

Перерозподіл національного доходу забезпечує остаточне його використання на споживання та нагромадження.

Нагромадження — це використання частини національного доходу для розширення виробництва, або капіталізація доходу. Сума додаткового продукту, що йде на нагромадження, утворює фонд нагромадження. Нагромадження передбачає: по-перше, збільшення виробничих і невиробничих доходів; по-друге, використання додаткової робочої сили, її підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Для здійснення реального нагромадження суспільство повинно мати: а) додаткову кількість речових і особистих чинників виробництва; б) додаткову кількість предметів споживання.

Нагромадження здійснюється в таких формах:

1. Виробниче нагромадження — розширення обсягів виробництва, засобів виробництва.
2. Невиробниче нагромадження — збільшення виробництва предметів особистого й суспільного споживання.
3. Приріст резервів і страхових запасів.

Основним джерелом нагромадження виступає додатковий продукт, однак ним може бути й частина необхідного продукту. За певних умов джерелом нагромадження може виступати також амортизаційний фонд.

Важливу роль в економіці відіграє розподіл національного доходу на фонд споживання та фонд нагромадження. При одному й тому самому рівні національного доходу зростання фонду споживання веде до зниження нагромадження, тобто розвиток економіки сповільнюється. Зростання фонду нагромадження веде до зниження фонду споживання, що врешті-решт призводить до зниження матеріальної зацікавленості людей у поліпшенні стану справ в економіці. Тому для кожної країни існує певне оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням, яке забезпечує достатній рівень добробуту населення і необхідний розвиток економіки (зростання виробництва). Таке співвідношення може характеризуватися нормою нагромадження, тобто відношенням фонду нагромадження до обсягу національного доходу: НН = ФН : НД • 100% [4, c. 271-272].

Як зазначалося вище, у перерозподілі національного доходу суттєву роль відіграє державний бюджет. Схему цього процесу подано на малюнку.

Громадяни, одержуючи доходи, сплачують до бюджету певні податки та інші платежі. Те саме стосується підприємств, котрі з прибутку також сплачують податки до бюджету та інші платежі. Завдяки податковим та неподатковим надходженням формуються доходи бюджету.

Податкові надходження здійснюються у формі податків на доходи населення (прибутковий податок з громадян та ін.), податків із підприємств (на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизні податки тощо).

До неподаткових надходжень відносять доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій тощо.

Видатки державного бюджету спрямовуються на:

• державне управління — законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України;
• судову владу;
• міжнародну діяльність;
• науку;
• національну оборону;
• правоохоронну діяльність;
• освіту;
• охорону здоров'я;
• соціальний захист та соціальне страхування;
• культуру і мистецтво та інше.

Суттєву роль у перерозподілі доходів, окрім державного бюджету, відіграють також бюджети областей, міст, районів, сіл, селищ та їхніх об'єднань, тобто місцеві бюджети [7, c. 364-366].

Висновки

У політичній економії виділяють такі концепції розподілу:

• концепція розподілу класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль);
• марксистська концепція;
• маржиналістська концепція.

Сучасна теорія розподілу включає аналіз розподілу так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб'єктам незалежно від їхнього внеску у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частину винагород за використання ресурсів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби.

Класифікація доходів відбувається за різними критеріями:

• за суб'єктами привласнення: доходи домашніх господарств; доходи фірм; доходи держави; доходи нації;
• за величиною одержаного доходу: номінальний дохід, чистий дохід і реальний дохід;
• доходи підприємства: валовий дохід, середній дохід, граничний дохід;
• за чинниками: заробітна плата, рента, прибуток і процент.

У цілому розподіл поряд із виробництвом поєднує виробництво із споживанням.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Політична економія : [В 2 ч.]: Підручник для вузів, Ч.1 : Загальна економічна теорія, Ч.2 : Спеціальна економічна теорія / Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. — 526 с.

2. Заглинський А. Політична економія : Навчальний посібник / Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ «Волинські обереги», 2000. — 408 с.

3. Мочерний С. Політична економія : Навч. посіб. / Степан Мочерний. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.

4. Політична економія : Навчальний посібник / Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

5. Політична економія : Навчальний посібник / О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

6. Політична економія: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / Олександр Бєляєв, Володимир Савчук та ін.; Ред. Костянтин Кривенко; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2003. — 352 с.

7. Політична економія : Навчальний посібник / Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін.; За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.