Романтизм і культурно-національне відродження в Україні у першій третині ХІХ ст.

Вступ

Актуальність теми. У текстах українських романтиків індивідуальна ідентичність закорінена в національну метаоповідь, тоді як для сучасної людини, за спостереженнями філософії постмодерну, вона зазвичай формується під впливом життєвих обставин і постійно змінюється. Метаоповідь романтичної доби, що слугувала духовним підґрунтям ідентичності, має культурно-національний характер, натомість розмаїття постмодерних наративів відображає не універсальні смисли національного світогляду, а лише індивідуальні способи взаємодії зі світом.

Водночас між епохою Романтизму та сьогоденням немає культурної прірви. Заперечення наступництва між цими періодами фактично спрямоване проти української ідентичності, яка, зародившись у добу романтизму, через колоніальний статус України залишається актуальною і в ХХІ столітті.

У практичному вимірі питання національної ідентичності сучасної України — це передусім утвердження та захист на державному рівні системи зрозумілих, світоглядно вмотивованих смислів, втілених в ідеологемах масової свідомості.

Мета дослідження — показати зв’язок проблеми духовного самовизначення нації, поставленої українським романтизмом, із питаннями національної ідентичності в сучасній Україні; визначити роль романтизму як ідейного руху першої половини ХІХ ст. у становленні національної ідентичності; розкрити буттєві смисли національної ідентичності в семіотичному просторі романтичних текстів.

Відповідно до мети визначено такі основні завдання:

• проаналізувати романтизм як національну світоглядну систему, зокрема виявити передумови виникнення в українському романтизмі ідей історизму, героїчної особистості, самодостатності нації;
• з’ясувати, як позиціонувалася національна ідентичність у «малоросійстві» просвітників;
• дослідити феномен національної ідентичності в українському романтизмі.

Європейський романтизм у різних аспектах і підходах вітчизняні науковці розглядали в багатьох колективних та індивідуальних працях. Романтизм поставав у них як літературно-художній стиль, напрям і метод творчості, специфічне світобачення; аналізувалися його філософія, ідейно-світоглядні засади, ідеологія, стиль мислення, поетика. Йдеться про роботи Н. Берковського, Т. Бовсунівської, В. Ванслова, І. Волкова, В. Воробйова, Р. Ґабітової, В. Грєшних, Н. Гуляєва, А. Дмитрієва, В. Жирмунського, Н. Калениченко, Т. Комаринця, І. Нєупокоєвої, М. Поповича, В. Пигулевського, Л. Мирської, С. Тураєва, Ф. Федорова, І. Штера та інших. Однак жоден із дослідників не вивчав роль романтизму у формуванні національної самосвідомості та не порушував питання національної ідентичності й її буттєвих смислів.

1. Особливості розвитку романтизму в Україні

Із кінця XVIII століття українські землі перебували під владою Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, яка втратила державність, запровадили жорсткий адміністративно-політичний режим, характерний для Росії. Влада прагнула переконати українців, що для них найкращий устрій — самодержавство, а сама Україна — споконвічна російська територія без власної історії, мови та культури. Для зміцнення самодержавства була створена «теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х років міністром освіти Росії С. С. Уваровим; її основою стала тріада: православ’я — самодержавство — народність. Ця імперська доктрина, що спиралася на централізацію науки, освіти й культури, визначала виховання русифікованого українського дворянства XIX століття.

Для культурного життя України першої половини XIX ст. важливим стало заснування вищих навчальних закладів, де формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 року з ініціативи громадського діяча, економіста та просвітителя В. Н. Каразіна відкрито Харківський університет. 1820 року в Ніжині засновано гімназію вищих наук, а 1834-го на базі Кременецького ліцею — Київський університет Св. Володимира, першим ректором якого став М. О. Максимович.

Ці заклади створювалися для поширення «общерусской» культури, проте згодом перетворилися на осередки української культури. Харківський університет до середини XIX ст. підготував близько трьох тисяч фахівців різних галузей. Так формувалася українська національна інтелігенція, яка неоднозначно ставилася до імперської ідеології.

Дослідники виокремлюють три основні суспільні течії в середовищі української інтелігенції, які по-різному трактували імперську тріаду загалом та її складники зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) беззастережно приймали цю тріаду, поділяли й пропагували її. Будучи українцями за походженням, вони з різних причин працювали в російській культурі.

Друга течія об’єднувала освічених людей, які не поділяли офіційного погляду на народність як ознаку «єдинонеподільності» (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, а з деяких питань — М. Костомаров та ін.). Вони не заперечували самодержавства й поділяли позиції щодо православ’я, однак важливими ознаками народності вважали рідну мову, звичаї та фольклор [3, c. 468-469].

Третю течію становили члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади й визнаючи лише православ’я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва та станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в її рівноправності з російською, польською, чеською, болгарською та сербо-хорватською, а майбутнє країни — у єдиній федеративній слов’янській державі на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляції частина української інтелігенції спрямувала зусилля на національно-культурне відродження, розуміючи його як усвідомлення національної ідентичності та бачення народу як цілісного суб’єкта історії й сучасного світу. Українське відродження постало як відповідь на тяжке політичне, соціально-економічне становище та літературний занепад, у яких опинився народ.

Українська література XIX ст. є цілісним комплексом традицій і новаторства, об’єднаним єдністю ідейно-генетичних закономірностей. У цю добу заклали літературну класику І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та інші. Наприкінці XIX ст. завершується столітній період розвитку нової української літератури, водночас з’являються нові якісні риси, що розвинуться в XX столітті.

Як і в інших європейських літературах (хоча й із певним запізненням, але прискорено), у дошевченківський період в українській літературі представлені просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні напрями та стилі; формується нова родова система — лірика, драма, художня проза — та її провідні жанри; зароджується літературно-теоретична й літературно-критична думка; з’являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес перших десятиліть XIX ст. розвивається під впливом ідей національно-культурного відродження, просвітництва та романтизму й за змістом і формою набуває ознак нової європейської літератури [13, c. 154-156].

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку польського панства та австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Попри це, у народі жили спогади про походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Ґонту. Українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури.

Освічена молодь на цих землях була нечисленною, однак окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором. Під впливом романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли інтерес до української літератури. Через брак національної інтелігенції ініціативу взяли на себе деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський зазначав, що греко-католицька церква «стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна».

Серед передових діячів духовенства вирізнявся львівський митрополит (з 1816 р.), згодом перший кардинал-українець Михайло Левицький. Він опікувався організацією українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. Разом із каноніком Іваном Могильницьким він заснував 1816 року в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків», у статуті якого зазначалося, що книжки «мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах», щоб їх могло використовувати неосвічене громадянство.

І. Могильницький видав 1816 р. книжку «Наука християнська», а 1817 р. — «Буквар словено-руського язика». 1822 року він першим написав «Граматику язика словено-руського», а в розвідці «Відомість о руськом язиці» (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. І. Франко визначив період 1816—1830 років як світанок національного відродження українців у Галичині, який, на його думку, був «довгим і холодним». За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та листівок, надрукованих кирилицею церковною мовою, далекою від народної [8, c. 421-423].

2. Романтизм та предметне поле українських романтичних наративів

Виділено чотири етапи еволюції українського романтизму: Харківський — із 1830-х до початку 1840-х років; Галицький — середина 1830-х, коли пробудження національної свідомості галицько-української еліти пов’язане зі змаганнями за народну мову як літературну; Київський — із 40-х років до весни 1847 р.; Петербурзький — 1855—1863 рр. Український романтизм у самоствердженні пройшов шлях від подолання бурлеску й травестії та творення самобутньої поезії народною мовою до романтичного роману («Чорна Рада» П. Куліша) і далі — до вираження суперечностей української дійсності через романтичну іронію у творчості Г. Квітки-Основ’яненка та М. Гоголя. Вершиною романтизму стала українська національна метаоповідь — Шевченків «Кобзар», історіософські ідеї якого втілилися в історіософській концепції Кирило-Мефодіївського братства — «Книзі буття українського народу». Ці ідеї розвинулися в постромантичній «хутірській філософії» П. Куліша та заклали основи українського консерватизму.

Предметне поле зацікавлень романтиків досить широке. Вони виявляли інтерес до творчості слов’янських і західних романтиків, зокрема німецьких. Велику увагу приділяли етнографічним розвідкам: пісенній народній творчості, міфології, демонології (М. Костомаров, І. Вагилевич, Я. Головацький). Образи народної демонології романтики використовували як символи, відтворюючи український світ (Т. Шевченко, Г. Квітка, М. Гоголь). Звертаючись до міфообразів народної творчості, вони прагнули показати, що об’єкти дійсності мають глибинний смисл (дух народу, доля, «голос крові», «правда-міста» тощо).

Чільне місце в студіях романтиків посідала народна пісня. Пильну увагу до фольклору виявляли М. Максимович, І. Срезневський, Я. Головацький, І. Вагилевич, Г. Квітка, М. Гоголь та інші. Авторами перших збірок народної поезії були М. Цертелєв (1819), М. Максимович (1827), І. Срезневський (1833), польський збирач Вацлав з Олеська (1833), які стимулювали появу пізніших збірок. Захоплення фольклором дало змогу романтикам підійти до національної мови як знакової системи української культури, а звернення до етносимволіки слова — відтворити в текстах український світ як національний космос [10, c. 172-174].

Романтики глибоко цікавилися українською історією, що лягла в основу їхнього світогляду. Джерелами, які формували бачення місця України в слов’янському світі та Європі, були народні думи, історичні праці Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, А. Скальковського, літописи Самовидця, Величка, Граб’янки, а визначальним твором — «Історія Русів». Студії над історією, захоплення німецькою філософією, етнографією, ідеологією панславізму зрештою вилилися в історіософію Кирило-Мефодіївського братства, що ствердила себе в «Книзі буття українського народу».

Отже, неоплатонічна філософська традиція, українська духовна культура, інтерес до національної мови, історії, народної творчості, а також вплив німецької філософії та літератури, польської, чеської, російської романтичної літератури — усе це сформувало духовний клімат в українській еліті, який, по суті, перевернув її національну свідомість із малоросійської на українську. Першочерговим завданням патріотичної еліти стало витворення повноцінної культури та літератури, здатної задовольняти духовні потреби всіх соціальних груп нації.

На основі народної мови українські романтики, на противагу бурлеску й травестії, намагалися створити «високу» українську літературу. Вони доводили, що народною мовою можна передавати філософські й мистецькі ідеї та глибокі почуття. Це демонстрували вільні переклади Пушкіна (Л. Боровиковський та ін.), Байрона (М. Костомаров), Ганки (А. Метлинський та ін.), Міцкевича (П. Гулак-Артемовський), Гощинського (М. Шашкевич). Д. Чижевський, аналізуючи поезію А. Метлинського, зауважує, що вона історично-філософічна. Філософічна «поезія ночі» (Д. Чижевський) М. Петренка та М. Костомарова виражає самотність і водночас одвічний порив людини до трансцендентного, прагнення єднання з ним і страх перед ним. Проте найвищим виявом творчості українських поетів-романтиків став Шевченків «Кобзар». Шевченко заявив, що поезія, творена народною мовою, стає філософією й ідеологією свободи, яка визначає напрям руху нації до самої себе [5, c. 238-240].

У першій половині XIX ст. посилюється взаємодія української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв — єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала офіційну художню стилістику часу й розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила слід в українській культурі. Серед них — відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка, маєток його пана графа І. Моркова, стало для художника школою життя та творчості. «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх...» — стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян («Дівчина з Поділля», «Українець», «Пряля») відбилися не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи гуманізм, демократизм поглядів і реалізм світобачення.

Якщо В. Тропінін провів в Україні дванадцять років, то уродженець Ревеля К. Павлов після закінчення Академії залишився тут назавжди. Його художня та педагогічна діяльність сприяли розвиткові національного реалістичного мистецтва. К. Павлов викладав малювання в Ніжинському ліцеї, де серед його учнів були брати Гребінки, М. Гоголь, А. Мокрицький, А. Горонович, та в Київському університеті імені Св. Володимира. В «Автопортреті» та «Портреті дочки» розкривається характер творчості майстра — демократична спрямованість, природність і безпосередність у зображенні людини.

В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» пензля живописця Грота має не лише мистецьку, а й історичну цінність.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму та критичний погляд на життя, а й формували менталітет народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював в олійному живописі та офорті. Широко відомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїзду на батьківщину в 1843—1844 роках. У них показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони стали своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої були реалізм і народність.

Із 40-х років XIX ст. романтизм поступився місцем реалізму — більш конкретно життєвому та соціально-аналітичному методу [2, c. 386-387].

Висновки

Основні теоретичні узагальнення можна стисло сформулювати так.

1. Ідейно-світоглядна та соціально-ідеологічна позиція романтиків — ідеалізм. Його філософською основою став неоплатонізм, а соціальні погляди зумовлювалися християнським світосприйняттям. Такий світогляд формував переконання, що кожен народ наділений силою духу, вкладеного в нього Богом, яка є основою потреби в самодостатності. Ця сила через слово народної мови спочатку виявляється в поезії та філософії провідників народу, а згодом прагне практично-реального втілення.

2. Ідентичність розкривається через романтичні тексти в семіотичному просторі «автор–текст–читач» як наративна ідентичність. Спільна символічно-знакова система дозволяє авторові презентувати читачеві певну модель сприймання національно-культурних смислів.

3. Звернення до української народної творчості дозволило романтикам проникнути в праоснови народного світовідчуття та виявити в міфообразах народного світобачення архетипні конструкти буття. Романтичний текст постає вплетеним у міф і таким чином поєднує два світи: ірреальний та реальний, виражені логікою міфологічного та дискурсивного мислення. Мотиви творчості романтиків тісно вкорінені в міфообрази народної творчості. Ключову роль відведено образу «долі», «злої долі», якій народна психологія протиставила християнську чесноту терпіння та страдництва. Романтизм надає цій чесноті сакрального значення — вона є свідченням богообраності індивіда чи народу: на них Бог покладає певну місію.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник / Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-є вид., випр. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента / Віктор Губарев. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник / М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; за ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-є вид., випр. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-тє вид., випр. та доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів / Ярослав Шабала. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: Учбовий посібник / Олексій Шокалюк; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів усіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.