Роль ТНК у інноваційному розвитку країн, які розвиваються

Зміст

Вступ.
1. Вплив ТНК на світогосподарські зв’язки країн, що розвиваються.
2. Інноваційний розвиток як джерело конкурентних переваг транснаціональних корпорацій.
Висновки.
Список використаної літератури.

Вступ

У сучасній глобальній економіці відносини між корпораціями будуються на складному поєднанні жорсткої конкуренції та взаємовигідного партнерства. Як свідчить практика, визначальним чинником таких взаємодій стають інтереси інноваційного зростання. Інновації можуть втілюватися у різних формах: від оновленого дизайну продукту чи вдосконаленого виробничого процесу до нових маркетингових підходів або сучасних методик навчання персоналу.

Однак ключовим фактором, що визначає здатність суб’єкта світового господарства до інновацій, є впровадження проривних технологій та випуск наукомісткої, високотехнологічної продукції. Інформаційні технології виступають фундаментом сучасної глобальної економіки, оскільки саме вони забезпечують глобалізацію виробництва та ринків капіталу, сприяючи зростанню ефективності, продуктивності та конкурентоспроможності.

У таких умовах могутність транснаціональних корпорацій (ТНК) визначається не стільки традиційними виробничими ресурсами, скільки їхніми інноваційними можливостями та здатністю ефективно їх застосовувати. Виступаючи головним генератором та носієм інноваційних інструментів у світі, ТНК значною мірою формують основні тенденції та закономірності конкурентної боротьби між учасниками світового господарства.

Проблематика інновацій як основного джерела розвитку активно досліджується сучасними науковцями. Стратегії інноваційного забезпечення розглядаються на макро- та мікрорівнях у контексті глобалізації, інтеграції та регіонального розвитку. У роботах Ю. Бугая, С. Козаченка, О. Білоуса, І. Бистрякова, А. Скаленка переважає глобально-корпоративний підхід до аналізу інноваційних процесів.

1. Вплив ТНК на світогосподарські зв’язки країн, що розвиваються

Значення ТНК у світовій економіці неухильно зростає. Оборот найбільших корпорацій можна порівняти з ВВП таких розвинених держав, як Франція, Нідерланди, Швеція, Австралія чи Канада. За даними економіста Кембриджського університету Норіні Хертц, серед 100 найбільших суб’єктів світової економіки налічується 51 транснаціональна корпорація та 49 держав.

Якісна значимість ТНК підтверджується дискусіями щодо можливості розглядати їх як суб’єктів міжнародного публічного права нарівні з державами та міжурядовими організаціями. Це питання є актуальним, оскільки, з одного боку, ТНК юридично залишаються звичайними фірмами, а з іншого — прагнуть стати не лише економічними, а й політичними гравцями. Крім того, капітали найбільших ТНК перевищують річний ВВП більшості країн світу.

Варто зазначити, що досі не існує єдиних загальноприйнятих критеріїв для віднесення компанії до категорії транснаціональних. Це ускладнює регулювання їхньої діяльності та теоретичний аналіз транснаціоналізаційних процесів. Проте беззаперечним є те, що транснаціоналізація — це якісно нове, об’єктивне явище, один із серйозних викликів глобалізації [4, c. 112].

На межі XX–XXI століть ТНК приділяється значна увага. Жоден вагомий процес у світовій економіці сьогодні не відбувається без їхньої участі. ТНК беруть безпосередню та опосередковану участь як в економічних, так і в політичних процесах. Діючи в межах світового господарства, вони поширюють свій вплив і на політичну сферу, що дозволяє ставити їх в один ряд із державами та міжнародними організаціями.

Дослідження феномену ТНК є досить суперечливим та неоднозначним. Це питання залишається дискусійним як серед фахівців із міжнародних відносин, так і серед державних керівників та політичних діячів.

Попри визнання величезної ролі ТНК, відсутня єдність у визначенні самого поняття та критеріїв їхнього виділення. Існують різноманітні підходи до цього питання.

Оскільки ТНК із моменту виникнення діяли як економічні організації, більшість визначень, особливо на ранніх етапах, мали суто економічний характер. Увага зосереджувалася на участі корпорацій в економічній діяльності інших держав, що є головною умовою їхнього виділення. Однак виміряти ступінь цієї участі виявилося непросто. Деякі дослідники брали за основу кількісні показники: загальний обсяг продажів на зовнішніх ринках, обсяг прибутку з-за кордону або чисельність працівників на зарубіжних підприємствах.

Витоки ідей та практики ТНК можна знайти в діяльності Ганзейських міст та Ост-Індійських компаній. Тому доцільно розглядати ці об’єднання як передісторію ТНК. Безперечно, багато чого було запозичено, хоча й адаптовано до принципово нових умов. Таким чином, ТНК можна вважати геніальним винаходом та досягненням [8, c. 197-198].

ТНК можна визначити як інститут або організацію, що здійснює виробництво чи послуги щонайменше у шести країнах, де не менше 25% працівників є іноземцями та не менше 25% капіталовкладень розміщено за кордоном.

Діяльність такого підприємства-інституту, його управління та інтереси визначаються не внутрішніми, а зовнішніми чинниками. Потреби місцевого розвитку, як правило, ігноруються або майже не враховуються, а сама діяльність тісно пов’язана з глобальною капіталістичною економікою.

Відмінною рисою ТНК є космополітизм інтересів та глобальність операцій, що відображає специфіку міжнародних монополій. Незалежно від країни заснування, корпорація розглядає весь світ як єдине ціле, як арену своєї діяльності, проникаючи в усі куточки планети в пошуках ринків, технологій, людей, ідей та капіталів.

Причини виникнення ТНК різноманітні, але всі вони пов’язані з недосконалістю ринку, обмеженнями в міжнародній торгівлі, монопольною владою виробників, валютним контролем, транспортними витратами та розбіжностями в податковому законодавстві.

Переваги ТНК очевидні, тому їх можна розглядати як причини активного розвитку цих структур:

• можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності, що є спільними для всіх великих промислових фірм, які інтегрують у свою структуру постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі та збутові підприємства;
• недосконалість ринкового механізму щодо реалізації власності на технології, виробничий досвід та інші «невловимі активи», насамперед управлінський і маркетинговий досвід, що змушує фірми зберігати контроль над їхнім використанням. У рамках ТНК такі активи стають мобільними, здатними до перенесення в інші країни, а зовнішні ефекти їхнього використання не виходять за межі корпорації;
• додаткові можливості підвищення ефективності через доступ до ресурсів іноземних держав (дешевша або кваліфікованіша робоча сила, сировина, науково-дослідний потенціал, виробничі та фінансові ресурси приймаючої країни);
• близькість до споживачів продукції іноземних філій та можливість отримання інформації про перспективи ринків і конкурентний потенціал місцевих фірм. Філії ТНК отримують переваги над місцевими компаніями завдяки використанню науково-технічного та управлінського потенціалу материнської фірми;
• можливість використовувати особливості державної, зокрема податкової, політики різних країн, різницю в курсах валют тощо;
• здатність продовжувати життєвий цикл своїх технологій і продукції, передаючи застарілі розробки іноземним філіям і зосереджуючи зусилля на створенні нових технологій і виробів у материнській країні;
• за допомогою прямих інвестицій фірма може долати бар’єри на шляху входження на ринок певної країни. Стимулом для прямих іноземних інвестицій часто стають національні тарифні бар’єри. Наприклад, у 60-х роках значний потік інвестицій із США в Європу був спричинений тарифами Європейського економічного співтовариства. ТНК створили виробництво в країнах ЄЕС, обійшовши таким чином ці тарифи [11, c. 156-158].

За організаційною структурою ТНК, як правило, є багатогалузевими концернами. Головна материнська компанія виступає оперативним штабом корпорації. На основі широкомасштабної спеціалізації та кооперування вона здійснює техніко-економічну політику та контроль над діяльністю іноземних компаній і філій.

Останнім часом у структурі ТНК відбуваються суттєві зміни, головні з яких пов’язані з реалізацією так званої комплексної стратегії.

Стратегія ТНК ґрунтується на глобальному підході, що передбачає оптимізацію результату не для окремої ланки, а для об’єднання в цілому.

Регіональні системи управління поділяються на три основні види:

• головне регіональне управління, відповідальне за всі види діяльності ТНК у відповідному регіоні. Воно наділене правами координації та контролю над діяльністю всіх філій у регіоні (наприклад, головне регіональне управління американського концерну «General Motors» із координації діяльності філій в Азії та Океанії розташоване в Сінгапурі);
• регіональне виробниче управління, що координує діяльність підприємств за продуктовою лінією, тобто за відповідним виробничим ланцюжком. Воно відповідає за ефективну діяльність підприємств та безперебійне функціонування технологічного ланцюжка, підпорядковуючись головному регіональному управлінню. Такі структури націлені на розвиток ефективних виробництв, нових моделей і товарів (наприклад, корпорація «Hewlett-Packard» на початку 90-х років перемістила виробничі управління лідируючих продуктів із США в Європу);
• функціональне регіональне управління забезпечує специфічні види діяльності ТНК: збут, постачання, післяпродажне обслуговування, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи тощо. Воно відповідає за результати діяльності відповідних структур у регіональному чи глобальному масштабі.

Виділяють такі типи транснаціональних корпорацій:

• горизонтально інтегровані корпорації з підприємствами, що випускають більшу частину продукції. Наприклад, автомобілебудування в США або мережа підприємств «Fast Food»;
• вертикально інтегровані корпорації, що об’єднують під єдиним контролем найважливіші сфери виробництва кінцевого продукту. Зокрема, у нафтовій промисловості видобуток сирої нафти може здійснюватися в одній країні, рафінування — в іншій, а продаж кінцевих продуктів — у третіх країнах;
• диверсифіковані ТНК, що включають національні підприємства з вертикальною та горизонтальною інтеграцією.

Типовим прикладом такого типу корпорацій є швейцарська Nestle, яка має 95% виробництва за кордоном і займається ресторанним бізнесом, виробництвом продуктів харчування, реалізацією косметики, вин тощо. Кількість таких компаній в останні роки швидко зростає [1, c. 142-144].

Успішній стратегії глобальних операцій, лідерству в багатьох галузях та сфері послуг, а також поширенню передових технологій сприяє організаційна структура ТНК. Для них характерна трьохрівнева організація:

• головна компанія;
• підконтрольні філії;
• конкретні підприємства.

Головна компанія, як правило, складається з холдингової та оперативної компанії. Холдингова компанія — це компанія-власниця контрольного пакета акцій дочірніх товариств ТНК. Оперативна компанія здійснює загальне стратегічне керівництво, фінансове та бухгалтерське планування, наукові дослідження, розробки, ведення статистичного обліку та зв’язки з громадськістю.

Підконтрольні підрозділи тісно пов’язані з головною компанією у виробничому та технологічному аспектах:

1. філії та відділення, що не мають юридичної та фінансової самостійності;
2. дочірні акціонерні товариства, що є юридичними особами та зберігають певну незалежність у фінансово-господарській і дослідницькій діяльності.

Третій рівень — конкретні підприємства, первинні ланки організаційної структури ТНК, що займаються виробничою, збутовою, обслуговуючою, фінансово-кредитною та науково-дослідною діяльністю.

Сучасну світову економіку характеризує стрімкий процес транснаціоналізації, рушійною силою якого виступають ТНК. Вони є господарськими об’єднаннями, що складаються з головної (материнської) компанії та іноземних філій. Головна компанія контролює діяльність підприємств об’єднання через володіння частками в їхньому капіталі. В іноземних філіях ТНК на частку батьківської компанії припадає понад 10% акцій або їхнього еквівалента.

Для головних промислово розвинутих країн саме іноземна діяльність їхніх ТНК визначає характер зовнішньоекономічних зв’язків. До 40% вартості майна 100 найбільших ТНК (включаючи фінансові) перебуває за межами країни базування. Якщо порівняти обсяг іноземного (міжнародного) виробництва ТНК з обсягом їхнього експорту, то наприкінці 80-х років це співвідношення для США, Японії та ФРН становило відповідно 4,1:1; 2,6:1; 1,5:3.

У 90-ті роки в середньому 45% загального обсягу продажів ТНК припадало на експорт. ТНК охоплюють 90% світової торгівлі пшеницею, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою, 85% — міддю та бокситами, 80% — чаєм і оловом, 75% — натуральним каучуком і сирою нафтою.

Роль постачання та послуг вітчизняних компаній своїм іноземним філіям також значна в експорті цих країн. У другій половині 80-х років на таку внутрішньофірмову торгівлю припадало від 14 до 20% експорту США, 23–29% — Японії та 24–28% — ФРН.

Протягом двох останніх десятиліть щорічно приблизно половина американського експорту охоплює американські та іноземні ТНК. У Великобританії ця частка досягає 80%, а в Сінгапурі — 90% [12, c. 102-104].

На рубежі XX–XXI століть спостерігається надзвичайне зростання зовнішньоекономічної діяльності, де ТНК виступають продавцями, інвесторами, дослідниками сучасних технологій та стимулюють міжнародну трудову міграцію. ТНК відіграють головну роль в інтернаціоналізації виробництва, у процесі розширення та поглиблення виробничих зв’язків між підприємствами різних країн. Основною формою експансії ТНК є вивіз капіталу. Міжнародна міграція довгострокового капіталу прискорила процес взаємопроникнення та переплетення фінансового капіталу, посиливши могутність ТНК. Зростаюча роль іноземних інвестицій як найважливішого засобу забезпечення процесу відтворення є наслідком прискорення об’єктивного процесу усуспільнення продуктивних сил у міжнародному масштабі. Завдяки системі міжнародного виробництва, заснованій на вивозі капіталу, ТНК забезпечують собі значні прибутки навіть в умовах загострення кризових явищ. У першій половині 80-х років темпи зростання прямих іноземних інвестицій розвинутих країн, що експортують капітал, значно перевищували темпи їхнього економічного зростання та темпи світової торгівлі.

Основним чинником, що відображає ефективну діяльність ТНК, є міжнародне виробництво товарів і послуг. Воно являє собою випуск продукції материнськими компаніями ТНК та їхніми іноземними філіями на основі інтернаціоналізації виробництва. До кінця 90-х років міжнародне виробництво товарів і послуг досягло 7% світового ВВП [3, c. 284].

2. Інноваційний розвиток як джерело конкурентних переваг транснаціональних корпорацій

У центрі глобального інноваційно-технологічного процесу перебувають ТНК, які визначають темп і напрями розвитку глобальних ринків. Інноваційна діяльність значною мірою обумовлює конкурентоспроможність ТНК у боротьбі за глобальні ринки. ТНК засновують дослідницькі центри в багатьох країнах, де є кваліфіковані кадри та необхідні умови. При цьому ТНК можуть суттєво змінювати або поєднувати різні стратегії розвитку — від локальних до глобальних, створюючи геостратегічні альянси чи регіональні виробничі мережі.

Серед основних технологічних та інноваційних мотивів вступу компанії в альянси визначають такі: 1) партнерства дозволяють створювати стійкі канали передачі передових знань та спрощують їх засвоєння; 2) сучасні технології часто виникають на перетині окремих наук або галузей, а об’єднання розширюють горизонти компаній та спрощують доступ до раніше невідомих технологій; 3) спільні зусилля дозволяють ефективніше вводити нові стандарти там, де вони ще не отримали відповідного оформлення.

Останнім часом фахівці на перше місце виносять здебільшого регіональну або локальну стратегію розвитку компаній. При цьому слід враховувати поступове розгортання локально зосередженої та попередньо розробленої інноваційної ідеї до глобального рівня.

Глобальне виробництво продукції дедалі більшою мірою здійснюється не окремими ТНК, а транснаціональними мегамережами виробництва у вигляді так званих кластерів, де власне ТНК є важливим виробничим компонентом. Кластер являє собою систему взаємопов’язаних фірм та організацій, значимість яких як цілого перевищує просту суму складових частин.

Кластери виступають одним із найважливіших елементів конкурентної боротьби у світовому господарстві, напрями якої визначаються: по-перше, намаганням підвищити продуктивність усіх фірм та галузей, що входять до кластерів; по-друге, спрямованістю на підвищення здатності до інноваційної діяльності; і по-третє, бажанням стимулювати нові види бізнесу, що підтримують інновації та розширюють мережі кластерів.

В Україні кластеризація лише починає своє становлення в окремих регіонах та галузях. Передбачається, що в подальшому цей процес пошириться в багатьох сферах діяльності та втягуватиме прилеглі території відповідно до їхньої наділеності необхідними факторами та умовами економічного розвитку.

Глобалізація інноваційного простору призводить до появи нових можливостей і нових проблем. Серед проблем слід назвати потребу в уніфікації стандартів освіти та вчених ступенів, необхідність нових підходів щодо протидії міграції фахівців, регулювання умов конкуренції в науково-технічній сфері. Разом із тим університети та дослідницькі групи отримують доступ до технологічних програм корпорацій. Приводом для занепокоєння в приймаючих країнах є придбання лабораторій національних фірм іноземними компаніями, що створює загрозу використання наукового потенціалу конкурентами [2, c. 169-171].

Поліцентрична структура дослідницьких та інноваційних систем дає Україні шанс на вигідних умовах долучитися до технологічної та виробничої конкуренції на світовому ринку за умов проведення ринкових перетворень та створення цілісної національної інноваційної системи, що зупинило б відтік висококваліфікованих фахівців.

Можна зробити висновок, що, набуваючи дедалі більшого глобального значення, ТНК неодноразово доводили значущість інноваційного розвитку як основного елемента своєї конкурентоспроможності. При цьому особливого змісту набуває локальна стратегія розвитку як сприятлива умова для виникнення нових стратегічних, виробничих та інших ідей, їх розробки, впровадження та загального інноваційного розвитку фірми. Однією з найоптимальніших форм взаємозв’язку виступає кластеризація, що забезпечує такі умови економічної співпраці, коли корпорації можуть ефективно працювати лише разом з іншими частинами мережі. Така система співпраці, визначаючи межі автономності та підконтрольності, кооперації та конкуренції для кожного суб’єкта, прискорює процес інноваційного розвитку загалом [4, c. 316-317].

Висновки

Однією з характеристик сучасності є дедалі більша глобалізація виробництва, існування глобального ринку та розвиток ТНК. Сучасний інноваційний процес перебуває на початку п’ятого великого циклу, що характеризується комп’ютерною революцією, формуванням глобальних науково-дослідних мереж та швидким поширенням Інтернет-технологій.

У зв’язку з цим сучасний інноваційний процес позначений двома тенденціями розвитку, що мають різну спрямованість. З одного боку, відбувається формування та еволюція національних інноваційних систем (НІС), а з іншого — інноваційний процес дедалі більше підпадає під вплив транснаціональних корпорацій.

Транснаціональний характер сучасних інноваційних процесів виявляється, насамперед, у створенні дослідницьких підрозділів ТНК та помітному збільшенні обсягу досліджень і науково-дослідних організацій, що фінансуються іноземними компаніями. Слід також відзначити значну міграцію наукових кадрів до розвинутих країн Заходу, передусім до США. За функціональним призначенням закордонних досягнень виділяють наступну типологію: адаптація та вдосконалення продуктів чи технологій ТНК до місцевих умов; створення нових продуктів чи істотна зміна їхніх споживчих властивостей відповідно до місцевих запитів; раціоналізація власних інновацій — використання закордонних досліджень філій; стратегічні дослідження — моніторинг закордонних досягнень для отримання конкурентних переваг.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К.: Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук; Міжнар. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К.: Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча; Ред. Анатолій Румянцев; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К.: Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв; За ред. Олександра Устенка. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т «Запорізький ін-т державного та муніципального управління». — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 231 с.