Роль спеціальних служб в попередженні правопорушень

Роль спеціальних служб в попередженні правопорушень

Вступ.

1. Поняття правопорушень.

1.1. Поняття і ознаки правопорушень.

1.2. Склад правопорушення.

1.3. Види правопорушень.

1.4. Юридична відповідальність.

2. Участь спеціальних служб у попереджені правопорушень.

2.1. Судові органи влади.

2.2. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи.

2.3. Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

У своїй поведінці людина може як дотримуватися соціальних норм, так і відхилятися від них. Проте порушення значної частини таких норм тягне за собою застосування санкцій до особи, яка їх порушила.

В Україні санкції за порушення правових приписів (правопорушення) встановлені Кримінальним кодексом, Кодексом України про адміністративні правопорушення та Цивільним кодексом.

Правопорушення — це діяння, що суперечить праву, його нормам і закону. Вчинити правопорушення означає «переступити» межу, встановлену правовими приписами.

Воно є свідомим, вольовим актом суспільно небезпечної протиправної поведінки.

Першочерговим завданням у боротьбі з правопорушеннями є їх профілактика, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню шкідливих або небезпечних для суспільства діянь. Викорінити правопорушення, борючись лише безпосередньо з ними, неможливо, але суттєво зменшити їх кількість — реальне завдання. Цілком очевидно, що кількість шкідливих і небезпечних діянь значно зросла б, якби вони не були заборонені, якби за них були встановлені неефективні санкції або якби правові заборони можна було порушувати безкарно.

Мета: визначити роль спеціальних служб у попередженні правопорушень.

Завдання:

• розкрити поняття, ознаки та види правопорушень;
• показати участь спеціальних служб (судових, правоохоронних, контрольно-наглядових) у попередженні правопорушень.

1. Поняття правопорушень

1.1. Поняття і ознаки правопорушень

Сукупність правил, що регулюють поведінку людей, дії соціальних груп, колективів та організацій, утворює соціальні норми. Соціальна норма — це правило соціально значущої поведінки членів суспільства. Цілісна та динамічна система соціальних норм є необхідною умовою існування суспільства, інструментом суспільного управління, організації та функціонування держави, забезпечення узгодженої взаємодії людей і реалізації прав людини.

До соціальних норм належать економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні та інші норми.

За своєю природою соціальні норми визначають певний стандарт поведінки. При виокремленні різновидів норм враховуються спосіб усвідомлення та регулювання поведінки, а також форми санкцій за їх недотримання.

Людина у своїй поведінці може дотримуватися цих норм або відступати від них. Однак недотримання ряду соціальних норм викликає застосування різних санкцій щодо особи, яка їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними документами, прийнятими в суспільстві, з урахуванням його особливостей (національних, територіальних та інших). У нашій країні санкції за порушення правових норм (правопорушення) визначаються Кримінальним кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення та Цивільним кодексом.

Правопорушення є порушенням права, актом, що суперечить праву, його нормам і закону. Вчинити правопорушення — означає «переступити» право.

Кожне окреме правопорушення є конкретним: воно вчиняється конкретною особою у визначеному місці та часі, суперечить чинному правопорядку та характеризується точно визначеними ознаками. Водночас усі антисоціальні явища мають спільні риси.

Соціальні явища, що зумовлюють правопорушення, називаються причинами та умовами. Під причиною розуміється явище (або їх сукупність), що породжує інше явище, яке розглядається як наслідок. Зв'язок між причиною та наслідком має закономірний характер, що означає: дана причина у відповідних умовах викликає визначений наслідок.

Отже, правопорушення — це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки.

Суспільна небезпека та шкідливість правопорушень характеризують їх як негативні соціальні явища. Негативної оцінки заслуговує й особа, яка вчинила правопорушення.

Будь-яке правопорушення — це діяння, тобто дія чи бездіяльність. Дія — це акт активної поведінки (крадіжка, бійка, хабар, пияцтво в робочий час тощо). Вона може полягати у проголошенні певних слів (наклеп, образа, заклики до насильницьких антигромадських діянь, пропаганда національної ворожнечі тощо). Бездіяльність визнається діянням, якщо за службовим обов'язком чи за ситуацією потрібно було щось зробити, але зроблено не було (прогул, недбалість посадової особи, безгосподарність керівника державного підприємства, проїзд без квитка в громадському транспорті, залишення людини в небезпечному стані без допомоги тощо) [9, с. 248].

Будь-яке правопорушення є протиправним, тобто являє собою порушення заборони, зазначеної в законі чи підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи укладеного на його основі трудового або іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формально підпадає під ознаки протиправного, але фактично не є небезпечним і не шкідливим для суспільства, тому вважається правомірним. У кримінальному та адміністративному праві передбачені обставини, за яких особи, що вчинили протиправні дії, не підлягають відповідальності. Це «необхідна оборона», яка визначається як «дії... вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці...» [9, с. 249] (ст. 36 Кримінального кодексу України, ст. 19 КпАП України), та «крайня необхідність», тобто «дії... для усунення небезпеки, що загрожує державному або громадському порядку, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами, якщо заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена шкода» (ст. 18 КпАП України, ст. 39 Кримінального кодексу України). Обставинами, що виключають протиправність деяких діянь, є їх малозначність, виконання службових чи професійних обов'язків (обов'язків пожежного, лікаря, працівника органів охорони громадського порядку тощо), обґрунтований ризик та інші обставини, зазначені в законодавстві [9, с. 249].

Правопорушення є винним діянням. Вина — це психічне ставлення особи до власної поведінки та її результатів, у якому виражене негативне або легковажне ставлення до права, інтересів суспільства і держави, прав і свобод інших осіб. Оскільки право регулює вольову поведінку людей, про правопорушення можна говорити лише тоді, коли від волі людини залежало — діяти правомірно чи неправомірно, і був обраний другий варіант на шкоду першому. Відповідно, не є правопорушеннями, хоча б і такими, що суперечать праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних неосудними (тих, хто під час вчинення діяння не міг усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок душевної хвороби чи іншого хворобливого стану). Без свідомості та волі немає діяння — ні протиправного, ні правомірного. Не є правопорушенням і так званий нещасний випадок — подія, що спричинила шкоду в результаті збігу об'єктивних обставин, які виключають чиюсь вину.

Підставою виникнення обов'язку з відшкодування випадково завданої шкоди служить не правопорушення (його в даному випадку немає), а подія. До подій, тобто юридичних фактів, що виникають незалежно від волі та свідомості людей, слід відносити не тільки явища природи, непереборну силу (force major — форс-мажор), але також і випадок [9, с. 252].

Правопорушення — це визначене не лише зовнішнє, але й внутрішнє — психічне, а саме негативне ставлення порушника до правового припису та охоронюваного ним інтересу, отже, суб'єктивна винна поведінка. Протиправність об'єктивна в тому сенсі, що означає порушення норм об'єктивного права. Категорія протиправності суб'єктивна, оскільки застосовна лише до свідомих, вольових вчинків людини. Вона має об'єктивно-суб'єктивний характер, як і деякі інші соціальні категорії. Отже, якщо протиправність завжди винна, то відсутність вини свідчить про відсутність протиправності та правопорушення, тобто виключає юридичну відповідальність. Але якщо в нормативному акті встановлена конкретна заборона чи юридична відповідальність, а за порушення цих приписів ні в даному акті, ні в інших нормах не встановлена міра відповідальності, то порушення закону чи невиконання обов'язку втрачає характер правопорушення.

Шкода — неодмінна ознака кожного правопорушення. Характер шкоди може розрізнятися за об'єктом, розміром та іншими ознаками, але правопорушення завжди має соціальну шкоду. Та чи інша характеристика шкоди залежить від видів порушених інтересів, суб'єктивних прав, об'єкта правопорушення. Шкода може мати матеріальний чи моральний характер, бути вимірною чи невимірною, відновлюваною чи ні, більш-менш значною, що відчувається окремими громадянами, колективами та суспільством у цілому.

Так, якщо об'єктом правопорушення є власність, то шкода буде матеріальною, вимірною, відновлюваною, різного ступеня значущості для потерпілого. При ушкодженні здоров'я може виникнути майнова, вимірна, відновлювана шкода та моральна (невимірна, невідновлювана). Забруднення навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я та інші об'єкти, викликає важко вимірювану матеріальну шкоду. Порушення правил дорожнього руху, що не спричинило аварії, не викликає матеріальної шкоди, але створює небезпечні ситуації, порушує громадський порядок, завдає йому шкоди.

Наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою будь-якого правопорушення, що зумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони завдають шкоди правопорядку, суспільним та особистим інтересам. Нешкідливих чи байдужих для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різняться за ступенем шкідливості та ступенем суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а отже, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, неосудних, недієздатних та випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям «небезпеки», а не «суспільної небезпеки» [4, с. 93].

Правопорушення може становити лише акт поведінки, зовні виражений правопорушником. Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їх поява в поведінці може мати юридичну кваліфікацію. Діяння зумовлене свідомістю та волею людини. Саме внаслідок свідомості дія набуває характеру людської поведінки. Без свідомості та волі немає поведінки, учинку, діяння, а отже, немає і правопорушення.

Правопорушенням є діяння деліктоздатної особи. Деліктоздатністю називається визнана законом здатність особи усвідомлювати значення своїх протиправних дій і нести за них юридичну відповідальність. Деліктоздатними є всі осудні особи, що досягли визначеного віку (за вчинення деяких злочинів — з 14 років, за інші злочини та за адміністративні проступки — з 16 років) (ст. 12, 13 Кодексу про адміністративні правопорушення України та ст. 22 КК України) [4, с. 94].

1.2. Склад правопорушення

Юридичною наукою розроблено поняття складу правопорушення, яким називається опис ознак правопорушення за схемою: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

1. Об'єкт правопорушення — коло суспільних відносин, регульованих і охоронюваних правом, у якому відбулося діяння, що спричинило цим відносинам шкоду. Будь-яке правопорушення, навіть якщо воно не набуло зримих шкідливих наслідків, завдає шкоди правопорядку, заподіюючи втрату суспільної правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відносини. Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.

2. Об'єктивна сторона — характеристика діяння, способу його вчинення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих). Для ряду складів правопорушень достатньо лише вчинення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, зберігання вогнепальної зброї без відповідного дозволу тощо). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або посилюється, або здійснюється за іншим складом, що передбачає більш сувору відповідальність [4, с. 97].

Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і, відповідно, передбачають установлення причинного зв'язку між діянням і наслідками, що настали (заподіяння тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що потягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих травм тощо).

3. Суб'єкт правопорушення — той, хто вчинив правопорушення, характеристика правопорушника. При застосуванні штрафної, каральної відповідальності якості особи, яка вчинила правопорушення, враховуються як обставини, що впливають на ступінь суворості покарання, — пом'якшувальні (неповнолітній, вагітна жінка та ін.) чи обтяжувальні (наявність не знятої чи не погашеної судимості, стан сп'яніння та ін.). Поруч складів правопорушень передбачений спеціальний суб'єкт — посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.

Суб'єктами деяких правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони природи та ін. За майнові правопорушення відповідають фізичні та юридичні особи. Суб'єктами правопорушень можуть бути органи друку та інші засоби масової інформації, що поширили про кого-небудь неправильні або такі, що порочать, відомості.

4. Суб'єктивна сторона — форми вини. Щодо складів, де діяння кваліфікується без зв'язку з його наслідками, діє загальний принцип: «Незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання» [4, с. 98].

У складних складах, що містять опис діяння та його наслідків, важлива диференціація форм вини. Розрізняються умисел і необережність. Правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел) чи свідомо припускала настання цих наслідків (непрямий умисел) (ст. 24 КК України). Правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх підстав самовпевнено розраховувала на їх запобігання (легковажність) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (недбалість) (ст. 25 КК України) [4, с. 101].

У законодавстві склади правопорушень викладаються по-різному. У кримінальному праві детально описані умови застосування кримінальної відповідальності та покарання, ознаки кожного злочину, вид і розміри покарання, якому підлягають ті, хто вчинить цей злочин. Наприклад, стаття 153 КК РФ говорить: «Підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, — карається позбавленням волі на строк до п'яти років» [4, с. 102]. Аналогічним чином проступки та стягнення визначені в кодексі про адміністративні правопорушення. На відміну від них, Кодекс законів про працю детального визначення складів дисциплінарних правопорушень не містить (визначений один склад: прогул без поважних причин, у тому числі поява на роботі в нетверезому стані), але перелічує дисциплінарні стягнення, що застосовуються за порушення трудової дисципліни.

1.3. Види правопорушень

Залежно від характеру правопорушень і санкцій за їх вчинення, правопорушення поділяються на злочини та проступки.

Злочином називається суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законодавством під загрозою покарання.

Метою кримінального правосуддя визнається охорона суспільства в цілому. Тому будь-яке діяння, що підлягає кримінальному осудженню, вважається суспільно небезпечним.

За злочини застосовуються покарання — найбільш суворі примусові заходи, що істотно обмежують правовий статус особи, визнаної винною у вчиненні злочину (позбавлення чи обмеження волі, тривалі строки виправних робіт чи позбавлення яких-небудь спеціальних прав, великі штрафи та ін.). «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого» (ст. 50 ч. 1 КК України) [5, с. 176]. За особливо тяжкі злочини, що посягають на життя, застосовується виняткова міра покарання — довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України).

Кримінальне покарання застосовується не тільки за вчинення злочину, але й за замах, готування, співучасть, а за деякими складами — і за недонесення про злочин. Давність притягнення до кримінальної відповідальності залежно від тяжкості злочину може досягати п'ятнадцяти років (до особи, що вчинила злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, строки давності не застосовуються).

Відповідно до Конституції України, визнати винним у вчиненні злочину та призначити покарання може тільки суд у встановленій для того процесуальній формі (кримінально-процесуальний кодекс). Відбування покарання регулюється спеціальним (кримінально-виконавчим) законодавством. Після відбуття покарання в особи, засудженої за злочин, тривалий час (залежно від тяжкості злочину та відповідно відбутого покарання) зберігається «судимість» — особливий правовий стан, що є обтяжувальною обставиною при повторному злочині та відображається на моральному і правовому статусі особи, яка вважається засудженою [5, с. 177].

Проступками називаються винні протиправні діяння, що не є суспільно небезпечними; можливе застосування не покарань, а стягнень.

Проступки розрізняються за видами відносин, у які вони вносять безладдя, і за видами стягнень, що за них застосовуються.

Відповідно до ст. 10 Кодексу про адміністративні правопорушення, «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність» [5, с. 178]. До адміністративних правопорушень відносяться проступки в галузі охорони праці та здоров'я, навколишнього середовища, пам'яток історії та культури, порушення ветеринарно-санітарних правил, правил, що діють на транспорті, порушення громадського порядку та ін.

Якщо зіставити окремі злочини з конкретними проступками, то, як правило, ступінь суспільної небезпеки перших вищий, ніж других. Однак такий висновок не завжди можна зробити щодо правопорушень, з огляду як на матеріальну, так і на моральну шкоду. Наприклад, такі найбільш небезпечні злочини, як розбій з метою заволодіння майном, мають одностайно негативну оцінку. Але так звані дрібні розкрадання та подібні правопорушення (що не належать до злочинів) у сукупності завдають значно більшої як матеріальної, так і моральної шкоди суспільству. Великий ступінь суспільної небезпеки характеризує злочин у цілому, що не виключає наявності окремих адміністративних, трудових, цивільних правопорушень високої суспільної небезпеки [11, с. 65].

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватися попередження, штраф, позбавлення спеціального права (права керування транспортними засобами, права полювання), виправні роботи (до двох місяців), адміністративний арешт (до 15 діб) та ін. Адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше двох місяців із дня вчинення правопорушення. Адміністративні стягнення, а також органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, провадження у справах про них і порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначені кодексом про адміністративні правопорушення.

Дисциплінарним проступком називається порушення трудової, службової, навчальної, військової дисципліни.

Кодексом законів про працю передбачені такі дисциплінарні стягнення, як зауваження, догана, сувора догана, переведення на нижчеоплачувану роботу або переведення на нижчу посаду на певний строк, звільнення. Статутами про дисципліну передбачені ще деякі види стягнень, що відповідають специфіці військової служби, роботи в цивільній авіації, на залізничному транспорті та ін. Дисциплінарна відповідальність суддів, прокурорів і деяких інших категорій посадових осіб регулюється спеціальними положеннями. Дисциплінарне стягнення застосовується адміністрацією підприємства, установи, організації не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку; стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців із дня вчинення проступку. Давність дисциплінарного стягнення (як і адміністративного) — один рік.

Цивільні правопорушення — заподіяння неправомірними діями шкоди особистості чи майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, укладення протизаконної угоди, невиконання договірних зобов'язань, порушення права власності, авторських чи винахідницьких прав та інших цивільних прав [5, с. 182].

Цивільні правопорушення тягнуть застосування таких санкцій, як відшкодування шкоди, примусове відновлення порушеного права чи виконання невиконаного обов'язку, а також інших правовстановлюючих санкцій.

Особливим видом правопорушень є створення протиправного стану — самовільне вселення чи будівництво, утримання чужої речі, укладення протизаконної угоди, видання незаконного акта, що порушує права громадян чи покладає на них не передбачені законом обов'язки тощо. Ці та аналогічні правопорушення тягнуть застосування правовстановлюючих санкцій.

Норми, що визначають склад правопорушень і санкції за їх вчинення, називаються заборонними нормами. Вони передбачають дії, які право прагне не врегулювати, а попередити та припинити. Власне кажучи, заборони адресовані не всім і кожному, а тим особам, які схильні до вчинення протиправних діянь і утримуються від них з остраху санкцій. Тому в кримінальному кодексі, у кодексі про адміністративні правопорушення та в інших нормативних актах багато заборон позначаються не як розпорядження, а як вказівка на караність визначених діянь («свідомо незаконний арешт — карається...», «навмисне вбивство — карається...», «ушкодження телефонів-автоматів — тягне накладення штрафу...», «за порушення трудової дисципліни адміністрація підприємства, установи, організації застосовує такі дисциплінарні стягнення...») [5, с. 186].

Поняття права, правопорушення та санкції нерозривно пов'язані з тієї причини, що одна з головних задач права — захист суспільства (його панівної або найбільш впливової частини) від шкідливих чи небезпечних діянь. Право тому й забезпечується (охороняється) державним примусом, що його існування зумовлене наявністю в суспільстві суперечливих інтересів, конфліктів, зіткнень, для попередження та припинення яких необхідне застосування примусових заходів. Тому будь-яка правова система містить визначення правопорушень і санкцій за їх вчинення.

Основні принципи законодавчого визначення заборон і санкцій за їх порушення формувалися в процесі розвитку й обговорення кримінального права, що визначає найбільш суворі примусові заходи. Ці принципи відносяться не тільки до кримінального права, але й до всього взагалі законодавства, що визначає склади правопорушень і санкції за їх вчинення.

Загальновизнаним принципом покарання за злочин є принцип законності чи правової обґрунтованості, за яким правопорушенням визнається лише діяння, що до його вчинення було заборонене законом, який набрав чинності та доведений до загального відома.

Важливим принципом визначення складів правопорушень і санкцій є відповідність злочину (проступку) та покарання (стягнення). Цей принцип склався на противагу практиці залякування жорстокими покараннями за всі взагалі правопорушення, властивій середньовіччю.

Міжнародними пактами заборонені покарання жорстокі, нелюдські, такі, що принижують гідність, властиву людській особистості («Покарання й інші заходи кримінально-правового характеру, застосовувані до особи, яка вчинила злочин, не можуть мати своєю метою заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності». Ст. 50 КК України) [12, с. 339]. У країнах, що не скасували смертну кару, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини. Для осіб, позбавлених волі, повинен бути передбачений режим, істотною метою якого є їх виправлення та перевиховання.

Покарання та стягнення не повинні суперечити системі соціальних цінностей, прийнятих у даному суспільстві. Крім того, вони повинні бути узгоджені з покараннями (стягненнями) за інші правопорушення. Якщо, наприклад, грабіж або розбій карають так само чи навіть суворіше, ніж убивство, то людське життя прирівнюється до майнової цінності, причому стимулюється вбивство потерпілого з метою позбутися свідка. У цілому принцип співмірності означає необхідність диференціації та узгодженості покарань і стягнень за різні за ступенем небезпеки та шкідливості правопорушення.

Кожна заборона повинна бути сприйнята суспільною правосвідомістю чи, принаймні, не суперечити їй. Якщо таке протиріччя існує, а заборона суспільно необхідна, її встановленню повинна передувати широка роз'яснювальна робота, або її доведеться підкріпити дуже суворими санкціями.

Забороняти можна тільки діяння, що можуть бути доведені засобами юридичного процесу та припинені за допомогою примусових заходів. У протилежному випадку заборони будуть безкарно порушуватися, що призведе до падіння авторитету закону та держави. Заборон не повинно бути занадто багато: у суспільній свідомості існує деякий поріг сприйняття правових норм, заборон і санкцій за їх порушення. Надмірна кількість заборон призведе до того, що серед заборон, без яких можна було б обійтися, загубляться дійсно необхідні. Крім того, коли заборон занадто багато — практично неможливо покарати кожне їх порушення, і тому складається уявлення, що їх можна безкарно порушувати.

З тієї ж причини не можна кожну заборону супроводжувати надмірно суворою санкцією. Якщо однаково суворо карають різні за ступенем шкідливості та небезпеки правопорушення, у злочинця немає стимулу утримуватися від більш небезпечних діянь. До того ж непомірно суворі покарання можуть викликати співчуття суспільства до покараного, породити широку недовіру до справедливості законодавця, так само як і надмірно часте пом'якшення покарань судами при вирішенні конкретних справ, що негативно позначається на авторитеті закону. Але й недостатньо суворі санкції неефективні: якщо за ухилення від сплати податків чи за заподіяння в результаті промислової діяльності шкоди природі встановлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для припинення протиправної поведінки.

Нині серйозною проблемою ряду суспільств, у тому числі нашого, є декриміналізація та депеналізація, під якими розуміються загальне скорочення числа правових заборон, скасування караності деяких діянь, а також переведення менш небезпечних злочинів у розряд проступків [12, с. 341].

У ряді країн у процесі розвитку кримінального права виявилося, що кримінальна відповідальність встановлена за дуже велике число складів правопорушень. Зростання злочинності, особливо злочинності найбільш небезпечної, організованої, пов'язаної з насильницькими діями, наркоманією, тероризмом, корупцією державних службовців, призвело до того, що кримінальна юстиція та пов'язані з нею правоохоронні органи практично не справляються з попередженням і розкриттям усіх злочинів, призначенням і виконанням покарань. Практика показала до того ж, що позбавлення волі як основна міра кримінального покарання недостатньо ефективна для виправлення та перевиховання засуджених, оскільки серед тих, хто відбув це покарання, високий рецидив. Водночас доведена часом більша, порівняно з покаранням, ефективність застосування суворих адміністративних стягнень за менш небезпечні злочини, особливо ті, за які суди та судді прагнуть застосовувати передбачені законом покарання, вважаючи їх надмірно суворими. У таких випадках високий штраф, позбавлення спеціальних прав та інші адміністративні стягнення виявляються більш дійовими заходами, ніж судове засудження чи умовне засудження.

Потребує перегляду та скорочення загальне число заборон. З ускладненням громадського життя, розвитком науково-технічної революції виникає необхідність установлення нових заборон, визначення нових складів правопорушень і санкцій за їх вчинення. Так, у новий Кримінальний кодекс України введені статті, що передбачають покарання за злочини у сфері комп'ютерної інформації (ст. 361, 362, 363) [12, с. 342]. Водночас практика показує застарілість чи неефективність чималого числа раніше встановлених заборон, які або майже не порушуються, або, навпаки, порушуються майже безкарно, тому що заходи державного контролю та примусу виявилися неефективними для їх попередження, виявлення та припинення.

1.4. Юридична відповідальність

Найважливішим завданням боротьби з правопорушеннями є їх попередження, усунення причин та умов, що породжують шкідливі та небезпечні для суспільства діяння або сприяють їх вчиненню. Правопорушення не можна викорінити, борючись тільки безпосередньо з ними, але істотно зменшити їх кількість можна і потрібно. Цілком очевидно, що кількість шкідливих і небезпечних для суспільства діянь значно зросла б, якби вони не були заборонені, чи за них були б встановлені неефективні санкції, або, нарешті, якби правові заборони можна було порушувати безкарно. За своїм змістом заходи, передбачені санкціями, повинні мати на меті виправлення та перевиховання правопорушників, попередження вчинення нових правопорушень ними (так звана приватна превенція) та іншими особами (загальна превенція).

Будучи антигромадським, шкідливим явищем, правопорушення викликають відповідне негативне ставлення. Суспільство в особі держави має право та зобов'язане вести боротьбу за викорінення правопорушень, причин та умов, що їх породжують, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних та особистих інтересів, захисту справедливості.

Одним із методів такої боротьби є юридична відповідальність за вчинення правопорушень. Заходи відповідальності встановлюються або конкретно, або за кожне визначене правопорушення у формі переліку санкцій, одна з яких застосовується за конкретне правопорушення з урахуванням обставин справи.

Юридична відповідальність — це реакція на правопорушення. Правопорушення — підстава відповідальності; де є правопорушення, там є (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності [12, с. 344].

Склади правопорушень і санкції за їх вчинення визначає законодавець. Застосування санкцій за правопорушення — завдання правоохоронних органів.

Процес і порядок розслідування справ про правопорушення та застосування за них санкцій містить у собі ряд складних проблем, що істотно зачіпають інтереси особистості та суспільства.

У вирішенні багатьох із цих проблем істотне значення має процесуальне регулювання юридичної відповідальності, що підлягає двосторонньому завданню: кожен правопорушник повинен бути підданий примусовим заходам на основі, у межах і в рамках закону, а заходи, розраховані на боротьбу з правопорушеннями, не повинні торкнутися того, хто не вчинив нічого протиправного.

Законність відповідальності полягає й у тому, що дослідження обставин справи про правопорушення, застосування та реалізація санкцій, особливо суворих, здійснюється в процесуальній формі, що містить гарантії об'єктивного розгляду та вирішення справи із забезпеченням прав і законних інтересів особи, притягнутої до відповідальності. Законодавством визначені спеціальні гарантії законності, що попереджають і припиняють вихід за рамки закону, зловживання та помилки при застосуванні матеріально-правових норм (неправильна юридична кваліфікація діяння, визначення покарання чи стягнення поза межами санкції) і норм процесуальних (порушення процедури розгляду справи, дослідження доказів, ухвалення рішення, порядку його оскарження та реалізації тощо).

2. Участь спеціальних служб у попередженні правопорушень

2.1. Судові органи влади

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються у зв'язку зі зверненнями:

- Президента;

- 45-ти і більше народних депутатів України;

- Верховної Ради України;

- Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Заперечення конституційності закону становить сутність конституційної скарги [10, с. 214].

Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Рішення Конституційного Суду із зазначених питань є обов'язковими для виконання на території України, остаточними та не можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати законоположення, які Конституційний Суд визнав невідповідними Конституції.

Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету Міністрів дає висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд має межі своїх повноважень. Він не повинен підміняти законодавця, улагоджувати політичні конфлікти, що виходять за правові рамки. До його повноважень не належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд складається з 18 суддів, які призначаються в однаковому кількісному співвідношенні (по 6 суддів) відповідно Президентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України на строк 10 років.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду шляхом таємного голосування на трирічний строк без права його продовження.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту та стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє українською мовою.

Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ XII) і Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він очолює загальну судову систему та здійснює вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений розглянути та вирішити кримінальні та цивільні питання особливої складності та винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є остаточними, їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом Верховного Суду — найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.

Вищий арбітражний суд є вищим судовим органом у системі судів спеціальної — господарської юрисдикції. Він очолює систему арбітражних судів; контролює та наглядає за судовою діяльністю арбітражних судів, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями при укладенні господарських договорів, їх розірванні та виконанні; спорів між цими суб'єктами з приводу визнання права власності на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.; вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають законодавству та порушують права й інтереси юридичних осіб, що охороняються законом).

Повноваження Вищого арбітражного суду, а також арбітражного суду Автономної Республіки Крим, обласних арбітражних судів визначені Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд» [10, с. 217].

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верховного Суду України. Військові суди регіонів — Південного, Західного, Центрального та Військово-Морських сил — прирівнюються до загальних судів обласного рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які фактично прирівнюються до районних, міських судів. Усього в Україні функціонує 120 військових судів.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій», військові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які створюються Верховною Радою та Президентом України. Вони також здійснюють правосуддя щодо військовозобов'язаних під час проходження ними зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших військових формувань; захист прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій.

Місцеві суди — Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний (Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні), районні, міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України (гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд Автономної Республіки Крим та обласні арбітражні суди.

Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду та вирішення цивільних, кримінальних, адміністративних справ. До компетенції загальних судів також належить розгляд скарг громадян на рішення та дії виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника, порушують його права, свободи або законні інтереси.

Загальні суди відрізняються за інстанціями:

- суд першої інстанції — суд, який розглядає будь-яку справу та вирішує її своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних справах) або постановою (в адміністративних справах або скаргах);

- суд другої інстанції, або касаційний, — суд, який перевіряє за скаргою (касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом (касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд — від районного до Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є обласні суди щодо рішень, винесених районними (міськими) та окружними судами; Верховний Суд — щодо рішень, винесених обласними та прирівняними до них судами.

Судді обіймають посаду безстроково, за винятком тих, хто призначається на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької, творчої.

Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

2.2. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи

Правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави, здійснюється в рамках правоохоронних відносин і повинна відповідати їх принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного роду юридичні справи та спираються на можливість застосування державного примусу.

Правоохоронна діяльність за своєю структурою поділяється на:

- запобігання виникненню умов і причин суспільно небезпечного явища;

- припинення процесу їх розвитку;

- ліквідацію наслідків.

Прокуратура — специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними та контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган — Міністерство внутрішніх справ України) [10, с. 223].

Відповідно до Конституції України розроблена Концепція реформування прокуратури. Конституція залишає за прокуратурою функції:

- підтримання державного обвинувачення та представництво інтересів громадянина і держави в суді;

- нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, слідством, дізнанням, додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є окремі підрозділи прокуратури — на транспорті, у водних басейнах, виправно-трудових закладах; військова прокуратура — у Збройних Силах і Військово-Морському флоті України [10, с. 223].

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом за згодою Верховної Ради строком на 5 років і звільняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що має наслідком його відставку з посади.

Усі нижчестоящі прокурори призначаються Генеральним прокурором також строком на 5 років. Прокурорами та слідчими прокуратури можуть бути призначені тільки громадяни України, що мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості й досягли встановленого законом віку (для прокурорів району, міста — не менше ніж 25 років).

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання — захист незалежності України, її конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а всередині країни — від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші установи. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі Служби безпеки України.

Найчисленніша ланка правоохоронних органів — органи МВС України.

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатури, адвокатські компанії, недержавні розшукові, охоронні та деякі інші установи відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У цьому полягає їх відмінність. Проте всі вони покликані служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні інспекції (адміністрації).

Державні служби (інспекції, адміністрації) — санітарні, податкові, протипожежні та ін. — спеціальні державні органи. Вони покликані здійснювати функції контролю та нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами та громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил: санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю та нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними та фізичними особами (громадянами), які за законом повинні сплачувати податки.

2.3. Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави

Органи внутрішніх справ — правоохоронні органи виконавчої влади, що складаються з галузевих служб: міліції, слідчого апарату, внутрішніх військ, кримінально-виконавчих установ. Їм відведена відповідальна роль у механізмі правової держави. Вони беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави — проводять діяльність із захисту економіки та навколишнього середовища від злочинних посягань (податкова міліція, екологічна міліція), стоять на сторожі законності та правопорядку (ДАІ, патрульно-постова служба та ін.), співпрацюють на міжнародному рівні із забезпечення світового порядку (ІНТЕРПОЛ), мають на меті захист і охорону прав і свобод людини [11, с. 99].

Окремі служби органів внутрішніх справ (міліція, виправно-трудові установи) наділені функціями дізнання, які вони здійснюють у межах вимог кримінально-процесуального закону.

Одна з особливостей органів внутрішніх справ — наявність повноважень щодо проведення попереднього розслідування (спеціальний слідчий апарат).

Органи внутрішніх справ мають широкий діапазон адміністративно-наглядових функцій — забезпечення громадського порядку, паспортного режиму, правил дозвільної системи та ін.

Основні завдання органів внутрішніх справ:

1) захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки;

2) боротьба зі злочинністю;

3) запобігання злочинам, їх припинення, розкриття та розслідування, розшук осіб, що вчинили злочин, вжиття заходів для усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

4) забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у ресоціалізації засуджених;

5) забезпечення безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки;

6) охорона та захист державних об'єктів, майна усіх видів власності.

Міліція — складова частина системи органів внутрішніх справ, які здійснюють виконавчу державну владу у сфері охорони громадського порядку.

До структури міліції входять: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державна автомобільна інспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.

Функції міліції:

- адміністративна — виконавчо-розпорядча діяльність її апаратів, служб і підрозділів з організації та здійснення охорони громадського порядку та громадської безпеки в межах повноважень, визначених законом. Керуючись адміністративним законодавством, працівники міліції вступають в адміністративно-правові відносини з підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особами та громадянами;

- профілактична — запобігання злочинам та іншим правопорушенням, виявлення причин і умов, що їх породжують, усунення їх. Практично всі підрозділи міліції здійснюють профілактичні заходи. Цим пояснюється використання ними державно-владних повноважень примусового характеру більшою мірою, ніж іншими органами виконавчої влади;

- оперативно-розшукова — виявлення інформації про правопорушення, що готуються або вже вчинені; про осіб, що ухиляються від органів розслідування або відбування кримінального покарання та ін.;

- кримінально-процесуальна — розгляд заяв і повідомлень про вчинені злочини, провадження дізнання та попереднього слідства у кримінальних справах про злочини, розслідування яких покладено законом на органи внутрішніх справ;

- виконавча — виконання в межах своєї компетенції адміністративних стягнень і кримінальних покарань (засудження осіб до виправно-трудових робіт без позбавлення волі та ін.);

- охоронна — охорона на договірних засадах майна усіх видів власності юридичних і фізичних осіб. Як державний озброєний орган виконавчої влади, міліція покликана захищати життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, навколишнє природне середовище, інтереси суспільства та держави від протиправних посягань. Жодні виняткові обставини або вказівки посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Вказівки співробітників міліції, зроблені в межах службових повноважень як представників влади, обов'язкові для всіх громадян і посадових осіб. Стаття 20 Закону України «Про міліцію» гласить: «Законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і посадовими особами» [11, с. 106].

Міністерство внутрішніх справ є своєрідним організуючим і регулюючим центром системи органів внутрішніх справ України. Міністерство внутрішніх справ очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України та несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає міру відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів міністерства.

Середньою ланкою виступають обласні управління внутрішніх справ і Міністерство внутрішніх справ Автономної Республіки Крим. Правовий стан Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим дещо відрізняється від обласних управлінь внутрішніх справ. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону України «Про міліцію», його голова є заступником Міністра внутрішніх справ, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ. Що стосується завдань і повноважень органів внутрішніх справ Автономної Республіки Крим, то вони майже не відрізняються від завдань і повноважень обласного управління органів внутрішніх справ.

Обласні органи внутрішніх справ реалізують свої повноваження через відділи (галузеві служби) та через нижчі ланки — міські та районні відділи (управління) внутрішніх справ. Районні та міські відділи внутрішніх справ — основна ланка системи Міністерства внутрішніх справ України.

Податкова міліція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-пошукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Висновки

Будь-яке правопорушення є протиправним, являє собою порушення заборони, зазначеної в законі чи підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи укладеного на його основі трудового або іншого договору.

Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формально підпадає під ознаки протиправного, але фактично не є небезпечним і не шкідливим для суспільства, тому вважається правомірним.

Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони завдають шкоди правопорядку, суспільним та особистим інтересам. Нешкідливих чи байдужих для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різняться за ступенем шкідливості та ступенем суспільної небезпеки.

Поняття суспільної небезпеки, а отже, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, неосудних, недієздатних та випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям «небезпеки», а не «суспільної небезпеки».

Правопорушення може становити лише акт поведінки, зовні виражений правопорушником. Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їх поява в поведінці може мати юридичну кваліфікацію. Діяння зумовлене свідомістю та волею людини. Саме внаслідок свідомості дія набуває характеру людської поведінки. Без свідомості та волі немає поведінки, учинку, діяння, а отже, немає і правопорушення.

Будучи антигромадським, шкідливим явищем, правопорушення викликають відповідне негативне ставлення. Суспільство в особі держави має право та зобов'язане вести боротьбу за викорінення правопорушень, причин та умов, що їх породжують, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних та особистих інтересів, захисту справедливості.

Список використаних джерел

1. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Львів: Фонд «Право для України», 1997. — 198 с.
2. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
4. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
5. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2005. — 590 с.
6. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. — К.: Юрисконсульт: КНТ, 2006. — 355 с.
7. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
8. Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2001. — 174 с.
9. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
10. Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
11. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.
12. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.