Різний статус риторики в окремих грецьких державах

Вступ

Актуальність теми. У V–IV ст. до н. е. розвиток риторики в Давній Греції був тісно пов'язаний із софістикою, яка виступала його головним стимулом. Софістика сформувалася як філософська течія в період, коли міфологічне світосприйняття вже занепадало, а наукові знання про довкілля ще не набули достатньої міцності через слабку експериментальну базу природничих наук. Через неможливість довести об'єктивну істинність софісти заперечували її існування, схиляючись до релятивізму та скептицизму. Вони ставили під сумнів саму можливість достовірного пізнання, наявність надійних критеріїв істини та критично ставилися до спроб її осягнення. Тому увагу було зосереджено на ближчому й доступнішому об'єкті — людині, її розумі та духовному світі, що знайшло відображення у відомому вислові Протагора: «Людина — міра всіх речей: існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують».

Софісти (у перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), відштовхуючись від ідеї відсутності об'єктивної істини та наявності лише суб'єктивних суджень, проголосили: істинною є та думка, яка виявляється переконливішою. Відповідно, своїм завданням вони вважали навчання мистецтву переконання, умінню свідомо посилювати або послаблювати ту чи іншу ідею. Для формування в учнів здатності переконувати застосовувалися два головні інструменти впливу: діалектика (мистецтво міркування) та риторика (мистецтво спілкування). Той, хто опановував ці мистецтва, міг досягти успіху в демократичному суспільстві Афін і стати «громадською» людиною. Це, звісно, сприяло зростанню ролі риторики як науки переконання.

Об'єктом дослідження є розгляд риторики в Давній Греції. Предметом дослідження виступає статус риторики в різних грецьких державах, а також роль Афін як осередку зародження грецького риторичного мистецтва.

1. Передумови формування риторики у Греції

Історики Греції V–VI ст. до н. е. донесли до нащадків імена видатних діячів афінської демократії. Прикметно, що значного авторитету та політичної ваги ці особи досягли саме завдяки вмінню переконувати та ораторському хисту. Серед найвідоміших — Фемістокл (525–460 до н. е.), афінський стратег і полководець, очільник демократичної спільноти та творець морської могутності Афін. Не менш впливовим був його політичний опонент, полководець Аристид (540–467 до н. е.), який заснував і очолив Афінський морський союз.

Проте справжнім майстром слова вважається вождь афінської демократії Перикл (490–429 до н. е.). Він провів значні суспільні реформи, зокрема запровадив платню для посадових осіб. Навіть його супротивники називали його Олімпійцем за здатність вражати душі слухачів словом. Перикл вирізнявся твердою логікою та впевненістю у власній правоті. Він не прагнув вразити публіку, уникав пафосу та розпалювання емоцій. На трибуні тримався спокійно й гідно, не жестикулював, не сміявся сам і не смішив інших. До кожної промови готувався ретельно, відповідаючи лише на ті запитання, на які міг дати відповідь.

Перикл відстоював принципи демократії, вважаючи, що «людина, яка не займається суспільною діяльністю — зайва». У складних ситуаціях він інколи вдавався до патетики. Прощаючись із загиблими молодими воїнами, він зауважив, що втрата молоді для суспільства є такою ж значущою, якби з року зникла весна. В іншому випадку, віддаючи шану полеглим, він сказав: «Визнавши більш благородним вступити у боротьбу на смерть, аніж уступити, рятуючи життя, вони уникли звинувачень у боягузтві, і вирішальний момент прощання із життям був для них і кінцем страху, і початком посмертної слави». Перикл також використовував риторичні прийоми, як-от градація: «Адже той, хто добре розбирається у справі, але не може роз'яснити це іншому, не кращий від того, хто сам нічого не змислить; хто може і те і інше, маючи талант і красномовство, але до міста ставиться недоброзичливо, не стане подавати добрі поради як той, хто любить батьківщину; нарешті, якщо людина любить батьківщину, але не може встояти перед підкупом, то вона може все продати за гроші».

В епоху розквіту рабовласницької демократії в V ст. до н. е. з'явився новий тип філософа. Це було зумовлено суспільними потребами в загальній та політичній освіті, необхідній для розвитку політичних і судових інституцій, а також наукової, філософської та художньої культури. Так виникли софісти. Спочатку слово «софіст» означало «мудрець», «винахідник», «умілець», а з другої половини століття воно стало позначенням філософа-професіонала, вчителя філософії, який заробляв на життя інтелектуальною працею, беручи за свої послуги високу платню [2, c. 31-32].

Завдання софістів як перших платних учителів чеснот полягало в тому, щоб навчити мислити, говорити й діяти. Поява софістики безпосередньо пов'язана зі зростанням авторитету риторики. Ці мистецтва є спорідненими, адже, за словами Платона, «софіст і ритор — одне й те ж або близькі один до одного». Софісти зробили значний внесок у філологію. Протагор уславився мистецтвом правильного вживання слів: він поділив імена на чоловічі, жіночі та середні, а мову — на чотири види: прохання, питання, відповідь і свідчення. Продік Кеоський першим звернув увагу на синоніми, намагаючись розрізнити відтінки їх значень.

Аристотель детально досліджував особливості софістичних вивертів і спростувань. Він зазначав, що кількість предметів і речей необмежена, тоді як кількість слів та імен — обмежена. Тому одне слово чи ім'я може мати безліч значень, і досвідчені оратори можуть вводити в оману тих, хто не вміє правильно користуватися словами.

Софісти прагнуть здаватися мудрими та шукають вигоди від удаваної мудрості. Тому Аристотель вважав за необхідне дослідити типову софістичну аргументацію. Повчальні аргументи походять від власних начал науки та розуміння того, хто відповідає, і їм слід довіряти. Діалектичні аргументи доводять від правдоподібного до одного з членів протиріччя. Випробувальні аргументи спираються на положення, які той, хто відповідає, вважає правильними. Еристичні аргументи ґрунтуються на думках, що лише здаються правдоподібними.

Аристотель виокремлює п'ять цілей софістів у суперечках, які часто ведуться заради самих суперечок і бажання будь-що перемогти опонента. По-перше, софісти прагнуть створити видимість спростування. Наприклад: «П'ять — це два і три. Таким чином, п'ять — це парне і непарне». Або: «Якщо Кориск не те ж, що Сократ, а Сократ — людина, Кориск не те ж, що людина». По-друге, вони схильні доводити, що співрозмовник говорить неправду. Наприклад: «Кого слід слухатись — мудрих чи свого батька?». По-третє, софісти воліють привести співрозмовника до висновків, що суперечать загальноприйнятим. Скажімо: «Що ліпше — потерпати від несправедливості чи робити шкоду іншому?». Питання непросте, адже щаслива людина обов'язково справедлива? І тиран також щасливий? По-четверте, вони мають на меті змусити співрозмовника припускатися помилок у мовленні. Наприклад, запитання: «Чи існує потяг до задоволення?» Але «потяг — це вже прагнення задоволення!» Таким чином, одне й те ж повторюється. По-п'яте, софісти намагаються примусити співрозмовника часто повторюватися. Наприклад: «Чи добре вивчати те, що знати добре?» Але знати погане добре! Таким чином, «погане — добрий предмет для вивчення!?» Або: «Чи топчуть ногами те, що проходять? Так. Але хтось ходив цілий день!» [8, c. 26-28]

Серед перших софістів зазвичай називають Корака та Тисія, обидва родом із Сицилії. Корак був відомим державним діячем, який за допомогою слова намагався схилити демос до корисного та відвернути від шкідливого. Пізніше він відкрив школу, де викладав на основі власного досвіду судової практики. Він створив збірку «загальних місць» — хрестоматію готових прикладів для заучування, щоб оратори могли використовувати їх у своїх виступах. Його учень і соратник Тисій завершив цю роботу, створивши теоретичний посібник «техне», у якому не було прикладів, але містилися рекомендації щодо структури ораторських виступів.

З іменами Корака та Тисія пов'язують історичний анекдот із софістичним підґрунтям. Учень Тисій мав після навчання мистецтву переконання заплатити винагороду вчителю, але відмовився це зробити. Тоді Корак подав на нього до суду. Тисій заявив: «Якщо ти навчив мене мистецтву переконати кого завгодно, то ось я тебе переконую нічого з мене не брати. Якщо ж ти мене не навчив переконувати, то і в цьому випадку я тобі нічого не винен, тому що ти не навчив мене тому, чому обіцяв». На це Корак заперечив: «Якщо, навчившись у мене мистецтву переконувати, ти переконуєш мене нічого з тебе не брати, ти повинен віддати мені винагороду, тому що ти вмієш переконувати. Якщо ж ти мене не переконуєш, то ти знову ж таки повинен заплатити мені гроші, бо я не переконаний тобою не брати з тебе грошей». Судді вислухали обох і замість вироку сказали щось подібне до нашої поговірки: «Ворон ворону ока не виклює». Комізм ситуації полягав у тому, що грецькою мовою «корак» означає ворон.

Найбільшої слави як видатний ритор зазнав Горгій із Леонтини (480–380 до н. е.). Особливості його ораторського мистецтва глибоко й аргументовано демонструє Платон у діалогах «Горгій» і «Федр». Дискутуючи з Сократом, Горгій стверджував, що ритор — майстер переконування. Володіючи цим мистецтвом, ти будеш здатний переконати словом і суддю в суді, і радників у раді, і народ у народному зібранні. Володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати у рабстві, і вчителя гімнастики, і підприємця, який наживатиме гроші саме для того, хто вміє переконувати словом, запевняв Сократа оратор Горгій. Головну хибу софістики Горгія відразу визначає Сократ, і її можна сформулювати словами самого Горгія: «...не існує предмета, про який оратор не сказав би перед юрбою переконливіше, ніж будь-хто із знавців своєї справи».

Сократ одразу спіймав Горгія на слові: «Але "у юрби" — це, звичайно, означає у невігласів? Тому що у знавців навряд чи він знайде більше довіри, ніж лікар». Горгій погодився, тим самим визнавши, що невіглас серед невігласів матиме більше довіри, ніж будь-який спеціаліст. Таким чином, для софіста головне — досягти успіху в публічній дискусії, а не наблизити слухачів до істини.

Софіст Горгій створив в Афінах школу красномовства. Його ораторська манера імпонувала слухачам антитезами та римованим співзвуччям слів. Протиставлення понять і пов'язана з цим гра слів перетворювалися на членування мови на симетричні відрізки зі свідомо підібраною співзвучною кінцівкою. Саме Горгій уперше уважно проаналізував звукову організацію словесних засобів, застосовуваних у молитвах, наговорах і поезії, та переніс їх у свою мову. Він сам говорить про це так: «Заклинання, проникнуті божественною силою мови, і радість приносять, і печаль відвертають, тому що сила заклинання, поєднуючись з людською думкою, чарує її, переконує і робить іншою засобами свого чаклунства. Існує два способи чарування: чарування духу та обман думки». Звідси зрозуміло, що чарування духу й обман думки є головними атрибутами софістичного релятивізму. Така риторика, що паплюжить істину та потурає пануючим у юрбі оманам, просякнута духом аморальності й нещирості та не приносить народу користі, зазначали Сократ і Платон [10, c. 19-21].

2. Роль Афін як колиски грецького риторичного мистецтва

Головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори та рада п'ятисот.

Давні греки тривалий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (ареопагу). Найбільше кривд зазнавав демос (простолюдини). Під тиском афінського демосу архонт Драконт уклав закони (так само, як це зробив Зелевк у Локриді — Центральній Греції), за якими стали судити й аристократів, і простий люд. Оскільки закони були суворі, вислів «драконтові закони» (у нас — «драконові закони») став символом жорстокості. Так у Давній Греції аристократія втратила право самочинно карати чи милувати.

За часів Солона було створено суд присяжних, суддею якого міг стати будь-який громадянин держави незалежно від майнового цензу (це вперше!), якому виповнилося 30 років. Цей суд називався гелією, що свідчить про любовне ставлення греків до нього, адже в перекладі з грецької це слово означає «сонячне місце зібрання». Залежно від важливості судової справи жеребкуванням обиралися судові засідателі в кількості 201, 401 чи 501, а для винятково складних кримінальних справ — 1001, 1500 і навіть 2001 суддя. Такий суд неможливо було підкупити. Проте, крім цього суду, жодних інших юридичних інституцій (прокуратури, адвокатури, слідства) не існувало. Позивач сам був слідчим, а відповідач — захисником. Усе відбувалося без ділових паперів, лише в живих промовах. Якщо позивач чи відповідач був відсутній, його замінювали родичі, близькі люди, друзі. Після заслуховування сторін таємним голосуванням виносився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на суддів справлять промови позивача та відповідача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті.

Так у суспільстві виникла гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві, зростав попит на риторів-учителів красномовства та риторичні школи. Суспільство почало цінувати тих, хто вміє себе захищати, добре говорити, гідно триматися перед публікою. Афіни за Солона були правовою державою; дотепники жартували, що афіняни стали «вічними сутяжниками», бо часто судилися, домагаючись справедливості та честі. Про цей час (V–IV ст. до н. е.) і значно пізніше (II ст. н. е.) римський письменник Лукіан, жартома пишучи про те, які образи пов'язані з давніми народами, скаже у «Захмарному польоті» так: «Кожного разу, вглядаючись в Гетику, я помічав воюючих готів, коли ж оглядався на скіфів, то бачив їх кочівниками з кибитками. Злегка перевівши погляд вбік, я міг спостерігати за єгиптянами, що обробляли землю; фінікійці мандрували, кілікійці робили розбійні набіги, лаконяни самі себе картали, афіняни судилися». Давні греки розуміли, що суд є найкращим способом вирішення конфліктів, і демократична, справедлива держава немислима без юридичної системи, яка з цього часу активно розвивається, насамперед засобами риторики. Риторика гучно заявила про себе саме судовим красномовством [1, c. 52-54].

Давні греки мали особливу форму покарання — остракізм (у перекладі з грецької це слово означало «черепок»). Остракізму піддавали лише дуже відомих людей, як правило, політичних і державних діячів. Раз на рік Народні збори вирішували, чи треба організовувати остракізм. Якщо рішення було позитивним, суд організовував голосування з черепками, на яких кожний суддя писав ім'я того діяча, який ставав небезпечним для демократії або міг стати тираном. Якщо 6000 геліастів (суддів) голосували за остракізм, звинуваченого висилали на 10 років за межі батьківщини без позбавлення громадянства та конфіскації майна, але для греків це було як смертна кара, настільки вони любили вітчизну. «Дим батьківщини» («і навіть дим солодкий та коханий...» — Леся Українка) у нашій культурі — це від них, патріотичних греків. Вигнання з Аттики на 10 років зазнав реформатор Солон, тричі намагалися покарати остракізмом Перікла, але щоразу не набиралося 6000 голосів.

Щоб судді могли виконувати свої громадянські обов'язки при доброму здоров'ї, з середини V ст. до н. е. їм призначалося утримання в розмірі трьох прожиткових мінімумів на день.

Другою демократичною інституцією Афін була екклесія, або віче, перетворене реформатором Солоном у Народні збори викликаних, тому що на певний день на ці збори глашатаї скликали людей з усієї держави. Збори обирали посадових осіб, приймали рішення про війну і мир, відносини з іншими народами тощо. На таких зборах висловлювати свою думку мали право всі вільні громадяни, а оскільки таких громадян були тисячі, зростали вимоги до промовців, які мали володіти ораторською майстерністю, щоб утримувати увагу аудиторії.

Третьою демократичною інституцією Афін була створена Солоном рада п'ятисот, яка мала готувати справи для слухання їх на Народних зборах. Пізніше ця рада стала основним адміністративним органом Афін, колегіально приймала рішення, де також дуже важливим було вміння промовця переконати слухачів.

Отже, красномовство стало в Давній Греції невід'ємною ознакою політика, судді, державця [6, c. 25-27].

Першим із великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж 40 років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою та впевненістю у правоті. На урочистому похованні захисників Афін, полеглих у Пелопоннеській війні, Перікл виголосив таку «Надгробну промову», що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом. Промова проста й зрозуміла: «Рік втратив весну; ті, що загинули, вони, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них і кінцем страху і початком посмертної слави; якими б добрими не були справи приватної особи, з загибеллю вітчизни вона все одно загине».

Наступним грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл походив із царського роду, то Клеон за походженням — чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог (у перекладі з грецької — «вождь народу») на дешевому популізмі, служив натовпу. Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.

Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, скільки з того періоду, коли настає усвідомлення того, що красномовству можна й треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступаючи в ролі судового оратора.

Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій. Корак задумав за допомогою слова схилити демос до добрих справ, але з часом залишив громадську роботу та відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову. Його учень Лісій (бл. 459–380 pp. до н. е.) продовжив цю ідею та створив теоретичний посібник «техне», у якому були поради щодо побудови промови.

Сам же Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Як прихильник афінської демократії Лісій писав пристрасні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини (інваліда, ремісника) [9, c. 37-39].

Висновки

Щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Однією з них є змагальність, яку фахівці з античності називають фундаментальним принципом грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагалися в усьому, навіть із богами (це відображено в міфології, літературі й мистецтві). Свідчення цьому знаходимо в «Риториці» Арістотеля: «...змагання [як ревнісне бажання порівнятися] є щось хороше і буває у людей гарних... Схильними ж до змагання будуть обов'язково люди, що вважають себе гідними тих благ, яких вони не мають, бо ніхто не бажає того, що здається неможливим. Тому-то такими [тобто схильними до змагання] бувають люди молоді і люди, що мають велич душі, а також люди, що володіють такими благами, як і достойні мужів, що користуються повагою; до цих благ належить багатство, велика кількість друзів, влада та інші схожі блага. Якщо почуття змагання виявляється стосовно благ, що користуються повагою, то сюди необхідно віднести добродійництво і все те, з допомогою чого можна принести користь і виявляти благодійництво до інших людей...». На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 р. до н. е. і перетворилися на унікальну подію політичного й культурного життя Давньої Греції, організовувалися не тільки спортивні змагання, а й мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в майстерності поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали оратори Платон, Демосфен, Сократ.

Другою передумовою зародження й успішного розвитку риторики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовувалися в судових промовах.

Очевидно, для поширення риторики мало значення й те, що в VII–V ст. до н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти. Виникає жанр стройових пісень воїнів (ембатеріїв). Майстром таких закличних промов був Тіртей. Легенда розповідає, що Спарта терпіла поразку у другій Месенській війні та попросила в Афін допомоги. Афіни послали Тіртея. Коли кривий шкільний учитель Тіртей ледве зійшов із колісниці, спартанці зовсім підупали духом — не такої допомоги чекали. Проте як став Тіртей промовляти своїми піснями до спартанців, вони вщент розгромили ворога. Інша легенда також нагадує, яку роль виконувало живе слово в Давній Греції. У війні із сусідкою Мегарою Афіни втратили острів Саламін. Не змігши повернути острів, афіняни заборонили навіть згадку про нього під страхом смерті. Тоді молодий Солон [майбутній батько афінської демократії] склав елегії — 100 вишуканих віршів про острів і, прикинувшись божевільним, прочитав їх на площі перед народом. Соромно стало афінянам, вони призначили Солона керівником воїнів, відбили острів, а потім відсудили в суді. Греки вірили гарним словам і любили мову. Тому охоче вивчали гарні тексти, декламували, захоплювалися афоризмами та цитували їх, карбували на камені, виголошували тріумфальні промови, вітаючи переможців. Є свідчення про те, що давні греки не знали читання «про себе», а читали тільки вголос. Більшість писемних пам'яток, що дійшли до нас, мали живомовне походження та призначення.

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. - М.: Флинта: Наука, 2002. - 622 с.

2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. - К.: Кондор, 2003 , 2006. - 262 с.

3. Гурвич С. Основи риторики: [Навчальний посібник]/ Сократ Гурвич, Віктор Погорілко, Мирон Герман,. - К.: Вища школа, 1978. – 171 с.

4. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. - М.: Дело, 1998. - 475 с.

5. Ковельман А. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римского Египта/ А. Б. Ковельман,; АН СССР, Ин-т востоковедения. - М.: Наука, 1988. - 190 с.

6. Колотілова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталія Колотілова; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 229 с.

7. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гума-нит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. - М.: Просвещение, 1994. - 206 с.

8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. - К.: Вища шк., 2003. – 310с.

9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. - К.: Ін Юре, 2000. - 565 с.

10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 227 с.