Різноманітність українаської мови

1. Правопис складних іменників

Складні іменники можуть писатися двома способами: разом або через дефіс.

Разом пишемо:

• слова, що виникли з кількох основ (одна з яких дієслівна) за допомогою сполучної голосної: коноплепрядіння, бавовнозаготівля, звуковловлювач, садовод, газомір, вертоліт, слов'янознавство, життєпис, водозбір;
• іменники, що утворилися з основ прикметника та іменника: чорнозем, бортмеханік, натурфілософія, Ощадбанк;
• іменники, що постали з двох рівнозначних іменникових основ через сполучну голосну: залізобетон, газопровідник, квітколоже, шлакоблок, лісостеп, верболіз (виняток: людино-день);
• іменники, утворені з дієслова наказового способу в другій особі однини та іменника: горицвіт, перекотиполе;
• іменники, що складаються з числівникової та іменникової основ: чотиритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя;
• іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: півбака, півжиття, півстола, півроку, півфінал, півхлібини, півпляшки, півхустки, півповерху, напіврозпад, напівсон, полувал;
• термінологічні іменники з іншомовними елементами -граф, -графія, -лог, -логія, -метр: гігрограф, мікологія, філолог, лексикограф, цинкографія, фітобіологія, палеографія, геометр;
• іменники, що складаються з трьох і більше основ: автомотогурток, веломотоспорт, ліспромгосп.

Через дефіс пишемо:

• іменники, що позначають близькі за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль;
• назви державних посад і військових звань: прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;
• складні одиниці виміру: кіловат-година, грам-атом, тонно-кілометр;
• іменники, де перше слово вказує на характерну ознаку предмета, названого другим словом: жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран;
• складні назви професій, спеціальностей, наукових ступенів: член-кореспондент, інженер-економіст, лікар-педіатр;
• іменники з першою частиною пів- перед власною назвою: пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви;
• назви рослин: мати-й-мачуха, люби-мене, іван-чай;
• складні географічні назви: Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону;
• слова з іншомовними частинами віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб-: штаб-квартира, екс-чемпіон, віце-адмірал, віце-консул, віце-президент, обер-лейтенант;
• складні прізвища: Гулак-Артемовський, Римський-Корсаков, Мамин-Сибіряк, Нечуй-Левицький, Салтиков-Щедрін.

Багатство і бідність нашого словника

«Українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим» (М. Драгоманов).

Мова — це найцінніший скарб народу. Вона формувалася й відшліфовувалася впродовж віків на рідній землі, передаючись із покоління в покоління, дедалі точніше відображаючи душу народу та водночас впливаючи на її формування. Багатовіковий досвід людства свідчить: мова здатна об'єднувати людей у нації та зміцнювати державу. Занепад мови веде до зникнення нації. Натомість коли мова стає авторитетною, перспективною й нею користується національна еліта, то й нація, і держава стають сильними та високорозвиненими.

Українська мова в різні періоди то утверджувалася, то відступала під тиском імперської політики у таких сферах, як школа, наука, церква, театр, державне врядування, армія. Загалом нараховують 22 заборони української мови, з них 8 — у радянський час.

Зрозуміти історію свого краю та усвідомити роль рідної мови у становленні української державності допомагають писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів і лінгвістів.

Донедавна панувала офіційна доктрина про давньоруську народність і спільну для всіх слов'ян мову, з розпаду яких нібито утворилися три східнослов'янські народи та їхні мови не раніше XIV ст. Натомість учені української діаспори, спираючись на концепцію М. Грушевського, доводили, що витоки української народності сягають правослов'янського періоду, тобто середини І тисячоліття н.е.

Українська мова існувала ще до того, як українські князі (починаючи від Аскольда та Діра) почали об'єднувати руські землі. У 448 році візантійський історик Пріск Палійський записав у таборі гунів три слова: мед, страва, квас.

Наприкінці XII ст. українська народність уже сформувалася й мала дві гілки: галицько-волинську та наддніпрянську.

Коли йдеться про походження української мови, зазвичай мають на увазі сучасну літературну мову. Однак варто пам'ятати, що національна мова складається з двох гілок: літературної, відшліфованої майстрами слова, та народної, яка існує в різних діалектах.

Щодо походження сучасної української літературної мови, то в науці немає жодних суперечок. Загальновідомо, що її започаткував наприкінці XVIII ст. І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко.

Щоб дослідити походження української мови, потрібно з'ясувати послідовність, час і місце виникнення її характерних фонетичних, граматичних і лексичних рис.

Рубіж ХІ–ХІІ ст. умовно вважають часом завершення формування української мови та початком нового етапу її історії.

Формування українського народу та його мови розпочалося приблизно з середини І тисячоліття н.е. і тривало кілька століть. Проте саме кінець ХІ – початок ХІІ ст. став тим рубежем, від якого українська мова виступає з усіма своїми характерними особливостями. Найдавніша точно датована пам'ятка українського рукописного мистецтва, що збереглася до наших днів, належить до середини ХІ ст. Це знамените Остромирове Євангеліє 1056–1057 рр. — шедевр вітчизняної та світової культури, створений у великокняжому скрипторії при Софіївському соборі в Києві. Цю пам'ятку традиційно вважають початком книжкової справи в Україні.

Після запровадження християнства зростає потреба в богослужбових книгах. При найбільших храмах і князівських резиденціях формуються бібліотеки та скрипторії. У бібліотеці скрипторію при соборі Св. Софії вже у 1037 році зберігалося понад 950 томів літератури різного змісту й призначення.

У 1969 році український археолог С. Висоцький виявив на штукатурці ХІ ст. південної стіни вівтарної частини Михайлівського притвору Софіївського собору в Києві невідому до того абетку з 27 літер, подібну до кирилиці. Варто згадати також писемні угоди, укладені київськими князями: Олегом (911 р.), Ігорем (944 р.) і княжною Ольгою (956 р.) з Візантією.

Отже, розвиток і збагачення української мови триває з давніх-давен. І сьогодні ми можемо пишатися багатством нашої мови.

Українська мова — це мова українського народу, тому вона має бути рідною для кожного, хто вважає себе частиною української нації. «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема» (В. Сосюра).

Історія склалася так, що чимало українців як в Україні, так і за її межами, зберігаючи духовну спорідненість із нацією, не мали можливості опанувати рідну мову. Щоб уникнути повної денаціоналізації — власної та своїх дітей, — ці люди мають насамперед оволодіти українською мовою як головним каналом зв'язку з рідним народом, його культурою та прагненнями.

Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник — це те, що нація знає про світ, а граматика — те, як вона про цей світ говорить.

Мова — це серце нації, а нація — це особистість зі своїм обличчям, характером, темпераментом, культурою, мораллю, честю та гідністю, своїми святощами, минулим, теперішнім і майбутнім. Мова — це невичерпна духовна скарбниця, куди народ безперервно вносить свій досвід, усю гаму розуму й почуття. Мова — це канва, на якій людина вишиває узори свого життя.

Наша мова бере початок із сивої давнини. Її шлях — це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких літ і століть пережила наша невмируща мова, мужньо витерпівши наругу царських сатрапів, шляхетно-панських посіпак і власних панів. Перетерпіла вона і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім художніх творів, і ганебний Емський указ 1876 року, який зовсім заборонив друкувати книги українською мовою.

Українська мова невіддільна від українського народу, його історичного розвитку, від самої держави та рідної землі.

Українська мова — мова української нації. У ній тисячолітня історія нашого народу — історія тяжка, кривава, із злетами й падіннями, осяяна духом свободи та незалежності Української держави. Український народ віками змушений був із зброєю в руках обороняти своє право на вільне життя. Тому в українській мові ми відчуваємо брязкіт схрещених шабель уславлених козаків-запорожців, незламних опришків і гайдамаків, заповзятих січових стрільців, мужніх юнаків-лицарів, які загинули під Крутами, відчайдушних воїнів УПА.

Нашою мовою Маруся Чурай складала пісні, які додавали козакам снаги, нею звучали накази славнозвісного гетьмана П. Сагайдачного, який вів на бій козацькі полки. Це мова запорізьких козаків.

Українська мова — це мова великого народу, великої культури, нашої історії. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.

Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим іменем своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду й племені.

Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найпоетичніше й найболючіше — перший голос немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній розпачливий зойк прощання людини з білим світом, голосний сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, невимовний біль чумака в далекій дорозі й тягар каторжника на важкій підневільній праці, солодке задоволення від творчої праці та побратимської вірності й велике розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба й золото сонця пшеничних ланів, сяйво світлого місяця і ясних зір, багрянець світанкових заграв і срібло цілющо-перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра й оспіваного в піснях тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і мінливо-веселкові переливи хвиль Чорного моря, тихий шепіт шовкових трав і таємний шум замріяних смерек, красу опоетизованої червоної калини та хрещатого зеленого барвінку, гіркоту поневіряння на чужині й відчуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.

Розмаїте й щедре наше українське слово. Мабуть, не всім відомо, що на міжнародному конкурсі в Парижі в 1934 році воно зайняло третє місце після французької та перської мов. За барвистістю наша мова посіла друге місце.

Слово надто багато важить у людському житті. Воно вмить змінює настрій, робить щасливим або нещасливим, радісним чи пригніченим.

Слово — найтонше доторкання до серця. Воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру й добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре й добре слово дає радість, нерозумне й зле, необдумане й нетактовне — приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити й вилікувати, посіяти тривогу й безнадію, одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку й сльози, породити віру в людину й заронити зневіру, надихнути на працю й скувати сили душі. Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину.

Про українську мову й українське слово можна говорити безкінечно. Століттями гнана й переслідувана, вона все ж існувала в піснях і думах, казках і переказах, гострилася й виточувалася в приказках і прислів'ях.

3. Подяка. Відповідь на подяку

Кожна увага, кожна послуга, кожна виконана робота потребує моральної оцінки, і для цього в міжлюдському спілкуванні існують слова й вирази подяки.

Найуживаніше в нашій мові — слово дякую та його похідні, окремо й у різних словосполученнях: Дуже Вам дякую... Щиро дякую Вам... Красно дякую... Дуже й дуже дякую Вам. Дуже вдячний за допомогу. Од щирого серця складаю Вам дяку за це. Прийміть мою подяку. Безмежно вдячний Вам. Сердечна подяка Вам. Моя Вам сердечна вдячність. Дозвольте подякувати Вам. Я Вам дуже зобов'язаний (вдячний). Як же мені віддячитися Вам за Вашу турботу? Це дуже зворушливо з Вашого боку. Ви зробили мені велику послугу.

Прийнято висловлювати вдячність і за послугу, яка ще буде зроблена: Я був би дуже вдячний Вам, якби Ви... Буду Вам вдячний...

Рідше вживаються слова спасибі, сердечне спасибі, велике спасибі (слово спасибі походить від словосполучення спаси Бог). Можна вдячність висловити й так: Я Ваш боржник довіку... Я перед Вами в боргу... Я у великому боргу перед Вами... Не знаю, як і розрахуюсь з Вами... Я Вам так зобов'язаний... Не знаю, як і віддячити Вам. Не знаю, як Вам дякувати.

У відповідь на подяку, якщо послуга була незначна, кажуть: Нема за що. Нема за віщо. Прошу. Якщо послуга була значніша, відповідають: Богові дякуйте. Чим міг, допоміг. Людина людину повинна підтримати. Коли дякують за гостину, кажуть: На здоров'я. Чим багаті, тим і раді. Чим хата багата, тим і рада.

Список використаних джерел

1. Глущик С. В. Сучасні ділові папери: Навч. посібник для вищ. та середн. спец. навч. закладів. — К.: А.С.К., 2000, 2002. — 397 с.
2. Гнатюк Л. П. Українська мова: Особливості практичного застосування. — К.: Знання-Прес, 2006. — 258 с.
3. Ладоня І. О. Українська мова: Навчальний посібник для студентів вузів I–II рівнів акредит. — К.: Вища школа, 2001. — 157 с.
4. Потелло Н. Я. Українська мова і ділове мовлення: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2002. — 254 с.
5. Русанівський В. М. Мова в нашому житті. — К.: Наук. думка, 1989. — 109 с.
6. Сучасна українська літературна мова: Підручник для студентів філолог. спец. вузів. — К.: Вища шк., 1997. — 492 с.
7. Сучасна українська мова: Підручник для студ. вузів. — К.: Либідь, 2001. — 398 с.
8. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення. — К.: Вища школа, 1997. — 270 с.