Різні погляди на функції художньої літератури

Вступ.

1. Суспільні функції художньої літератури як мистецтва.

2. Погляди науковців щодо функцій художньої літератури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У науковій літературі можна знайти сотні тлумачень культури та мистецтва як її невід'ємної складової. Зазвичай мистецтво трактують як специфічну, художню форму суспільної свідомості (поряд із буденною, релігійною, науковою, філософською, моральною, політичною тощо) та людської діяльності, де образне пізнання світу гармонійно поєднується з творчістю за законами краси.

Варто звернути увагу ще на два аспекти. По-перше, мистецтво здатне як відображати (відтворювати) дійсність, так і творити цілковито нову реальність. У першому випадку твір митця сприймається як модель (копія) дійсності (міметична теорія), у другому — як унікальна, небувала реальність (феноменологічний підхід). Таким чином, художній світ, створений у літературному творі, може бути дуже близьким до реального (як у реалізмі чи натуралізмі) або ж кардинально відрізнятися від нього, набуваючи рис фантастики, містики чи міфу (романтизм, фентезі). По-друге, мистецтво, особливо література, «передає від однієї людини до іншої або до інших певні ідеї, певні інформації»30. Отже, мистецтво має не лише моделюючий чи креативний, а й семіотичний (знаковий) характер, адже слугує каналом передачі інформації.

Наука осягає буття через поняття, тоді як мистецтво — через образи. Літературні образи виникають завдяки мові. Образ є тією сполучною ланкою, що поєднує текст і твір у єдине ціле. Він формується на основі текстуального мовлення і творить сам твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Письменник, як художник, створює картину, що допомагає людині пізнавати і світ, і власне «я».

У широкому сенсі термін «образ» означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ — це одна з форм творення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в емоційно насиченій формі. Від звичайного пізнавального образу він відрізняється не лише узагальненням, а й емоційно-естетичною оцінкою митця, його ідеалом та смаком.

В основі появи художніх образів лежить уява, яку Гастон Башляр називав «основною силою людської природи». Французький психолог підкреслював, що уява — це здатність не лише створювати, а й видозмінювати образи.

1. Суспільні функції художньої літератури як мистецтва

Сучасні шкільні програми з української та зарубіжної літератур уже включають суто теоретичні естетичні питання, зокрема: «Функції художньої літератури», «Художній образ — основний будівельний матеріал художнього твору», «Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва». Цей матеріал, як відомо, досить складний для школярів, однак головний документ вимагає: «Учні повинні знати... визначені програмою поняття з теорії літератури».

Враховуючи це, ми підготували опорні конспекти-схеми, коментарі до яких мають на меті полегшити засвоєння складного теоретичного матеріалу.

Наприклад, схема «Суспільні функції художньої літератури як мистецтва слова» нагадує стос книжок, що легко запам'ятовується. Звісно, учень не засвоїть усе, але кілька назв цього умовного стосу обов'язково пригадає.

1. Суспільно-перетворююча функція. Під час творчості митець переосмислює та перетворює факти й уявлення реального життя, створюючи нову реальність — художній світ. Згадаймо, як Стендаль перетворив побутову історію Антуана Берте, засудженого до страти в 1827 році в Греноблі, на соціально-політичний роман, де Жульєн Сорель, талановитий і амбітний представник низів, у добу Реставрації не мав змоги зробити кар'єру чи реалізувати свої здібності.

Іван Багряний свій досвід перебування в радянських в'язницях і концтаборах перетворив на роман «Сад Гетсиманський», головною проблемою якого є жахіття сталінської системи масового знищення народу країни, що нібито будувала комунізм.

Література допомагала українському народу, який віками не мав власної державності, втілювати свої задуми, створюючи художній світ, відмінний від реального. Українські народні думи («Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Дума про козака Голоту», «Перемога Корсунська», «Хмельницький та Барабаш» та ін.) прославляли героїв, їхні подвиги та самопожертву заради рідної землі. Думи й пісні формували духовний світ українців, живили та зберігали їхній патріотизм.

Митець обробляє слова та словесні образи, перетворюючи їх на романи, повісті, поеми, новели.

2. Художньо-концептуальна функція. Мистецтво завжди є своєрідним аналізом стану світу. Оноре де Бальзак створив «Людську комедію», яка складається з багатьох творів, об'єднаних темою суспільства, зіпсованого грошима. Людина, за Бальзаком, завжди постає перед вибором: залишитися моральною, але бідною, чи зрадити сумління заради багатства. Герої письменника зазвичай не вагаються, обираючи гроші. Тому й суспільство у вигаданій державі французького автора є зіпсованим. Такою була мистецька концепція Оноре де Бальзака.

Художній твір, навіть створений генієм, не може розв'язати всі питання буття. Але одна з його таємниць — влада грошей над людиною — знайшла своє відображення та аналіз у «Людській комедії».

Ольга Кобилянська втілила власну систему поглядів, концепцію про жіноче питання та емансипацію в повістях «Людина», «Царівна», у фрагменті «Valse melancolique» та ін. Ідеал письменниці — розумна, мисляча жінка, яка прагне і родинного щастя, і освіти, науки, духовної культури, суспільної праці. Така жінка не виходить заміж із фізіологічного обов'язку чи з користі. Вона свідомо бере шлюб із коханим чоловіком, який поважає її як рівноправну особистість і кохає як жінку [3, c. 41-43].

Європейський феміністський рух за рівноправність жінок, поводирем та ідеалом якого в Галичині була старша подруга письменниці Наталя Кобринська (1855—1920), благотворно вплинув на формування цілісної вольової жіночої особистості у творчості Кобилянської.

3. Пізнавально-евристична функція. Мистецтво несе людству знання про різноманітність і багатство світу, виконуючи просвітительську функцію. У 1840 році вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Українці, які прочитали книгу, ніби вперше побачили себе, своїх предків, свою трагічну історію, почули красу рідної мови, замислилися над своєю долею. Хтось інший уже в наш час відкрив для себе минуле України завдяки романам Павла Загребельного «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» та ін.

Еміграційна література — Іван Багряний «Сад Гетсиманський», «Тигролови»; Улас Самчук «Марія»; Василь Барка «Жовтий князь» та ін. — багатьом уперше розповіла про трагічну долю українців у XX столітті.

Літературні переклади виникли та існують значною мірою з потреби пізнання та отримання інформації про нову художню культуру інших народів.

4. Інформаційно-комунікативна функція. Література несе інформацію, є засобом художнього спілкування, вона не має кордонів і не підвладна часу. Через книги ми спілкуємося, засвоюємо культуру інших народів та епох. Інформацію від спілкування з давніми греками через поеми Гомера можна використати на заняттях з історії та художньої культури.

Коли народи не мали державності, як свого часу італійці, німці, поляки, українці, грузини, література та мистецтво об'єднували націю, зберігали мову та народний патріотичний дух.

«Сад Гетсиманський» І. Багряного був першою у світі книгою про антигуманну радянську тоталітарну машину. Твір сповістив світові про злочинну комуністичну систему сталінської диктатури ще в 1950 році, значно раніше за «Один день Івана Денисовича» (1962) та «Архіпелаг ГУЛАГ» (1973) О. Солженіцина.

Кожен митець певною мірою володіє інформацією про свою добу і відображає її у творах. Наприклад, з історії відомо, що під час Реставрації у Франції розбещеність суспільства та корупція влади не мали меж. Як це виглядало конкретно? Відповідь можна знайти в романах Стендаля («Червоне та чорне») та Бальзака («Батько Горіо», «Гобсек» та ін.).

Використання та поширення світових сюжетів, мотивів і образів, зокрема біблійних та античних, як моделей для втілення власних смисложиттєвих концепцій, свідчить про те, що літературі одвічно притаманна інформаційно-комунікативна функція. Згадаймо «Енеїду» І. Котляревського, «Мойсея» І. Франка та ін.

5. Виховна функція. Література формує світогляд і виховує читачів у певному ідейному дусі. Радянські ідеологи добре розумілися на цьому питанні й виховували молодь на прикладах літературних героїв, які, як Павло Корчагін, свідомо віддавали життя за комуністичну ідею. З української класики до шкільних програм вводилися твори про важке трудове буття, героїв, зламаних цим буттям, які пиячили, лаялися, билися, були готові з відчаю вбивати чи топити рідних, як-от Кайдаші, Чіпка, Гриць Летючий. Так навмисно формувався комплекс знедоленого молодшого брата, ніби в українській літературі не було справжніх героїв-переможців (пригадаймо хоча б Григорія Многогрішного з роману Івана Багряного «Тигролови»).

6. Передбачення майбутнього. Ця функція літератури загальновідома. Досить згадати Ф. Достоєвського, Ж. Верна, Г. Уеллса, Ф. Кафку, К. Чапека, О. Хакслі, Д. Оруела, Є. Замятіна. Але звернімося до вітчизняних митців. Згадаймо твори І. Франка, що стосуються передбачень розвитку суспільства та української державності. Майстер надто добре знав свій народ і його лідерів. Прочитаймо поему «Похорон», надруковану 1899 року, і побачимо себе сьогодні. Франко ніби застерігав нас від того, що маємо в Україні тепер. Художник звертається до співвітчизників: найголовніші проблеми та найстрашніші причини — в нас самих...

Радянські дослідники звинувачували Івана Франка в нездатності піднятися до повного розуміння марксизму. Мовляв, його погляди на теоретичні питання соціалістичної державності цілком хибні. Прочитаймо Франкову статтю «Що таке поступ?» і побачимо: ще й як розумів, недаремно ж багато чого передбачив, мов у воду дивився.

7. Естетична функція. Література як вид мистецтва формує творчий дух, естетичний смак та ідеал, орієнтує людину в світі цінностей. Книга супроводжує людину з дитячих літ; завдяки казкам, які читають дорослі, дитина вчиться співчувати, любити героїв, радіти чи жахатися їхніх вчинків, а то й сміятися над ними. Люди, які переживають від читання високомистецьких творів, шукають саме такі книги, де є серйозні думки та справжні герої. Так формується смак до художньої літератури. Той, хто багато читає, будує речення за законами краси, його приємно слухати [7, c. 59-61].

Мистецтво, зокрема література, дарує читачеві відчуття естетичної значущості художнього світу. Саме тому людина здатна переживати прочитаний твір знову і знову, коли перечитує чи згадує. Недаремно Е. Хемінгуей писав: «Усі добрі книги схожі в одному — коли ви дочитуєте до кінця, вам здається, що все це відбулося з вами, і так воно назавжди при вас і залишиться: добре і погане, захоплення, сум і жаль, люди та місця...» Читач ніби носить той художній світ у собі.

8. Гедоністична функція (література як насолода). Добра книжка — насолода для справжнього читача. Можна зробити насолоду тривкою: читати повільно, перечитувати кілька разів, запам'ятовувати окремі вислови, абзаци, відшукувати потаємні й водночас наче власні думки...

Людина, яка вступає в акт співтворчості з письменником, ніби зливається душею з художнім твором. Сприймаючи роман, новелу, поему, вірш, читач на якийсь час стає єдиним цілим із витвором мистецтва. Читаючи твір, він не чує вуличного шуму, не може одразу відповісти на запитання: він увесь там, у творі, йде шляхом, визначеним митцем. Цей акт — мистецтво читання — суто особистий, індивідуальний. Під час такої співтворчості людина усамітнюється настільки, що все навкруги мовби перестає існувати. Тут естетична насолода від читання зливається з ще однією функцією мистецтва — компенсаторною.

9. Компенсаторна функція. Читання, від якого отримується естетична насолода, відвертає людину від надокучливих життєвих проблем, розважає та вводить у художній світ книжки, створює внутрішню гармонію. Людина позбавляється буденного перенавантаження. Література як вид мистецтва дає роздратованій життям людині потрібну рівновагу, компенсує відсутність краси, емоцій, почуттів у щоденному побуті.

10. Сугестивна функція. Сугестія (від лат. навіювання) так чи так притаманна всім видам мистецтва, зокрема літературі.

Це було добре відомо давнім грекам. Міфічний музикант і співець Орфей мав цей надзвичайний дар. Від його пісень заспокоювалося розбурхане море; звуки його ліри зачаровували людей, тварин, дерева та скелі. Коли його дружина, німфа Еврідіка, померла від укусу гадюки, Орфей нібито спускався за нею в потойбічний світ. Старий Харон не хотів везти його до Аїду, але, почувши дивну гру на кітарі та солодкий спів, не встояв — переправив митця через Стікс. Аїд, володар того світу, розчулився натхненним співом Орфея й погодився відпустити Еврідіку за умови, що майстер не гляне на дружину, поки не ввійде до свого будинку. Орфей порушив заборону і втратив кохану... З того часу його скорботні пісні на всіх навіювали сум...

Пригадаймо ще одного міфологічного героя. То був миршавий, кульгавий, кволий Тіртей, який своїми піснями підніс занепалий бойовий дух спартанців, їхню волю до звитяги настільки, що вони перемогли ворогів. У життєносні, відповідальні, напружені миті історії сугестивна функція художньої літератури надто велика. Маруся Чурай з роману Ліни Костенко своїм глибоко душевним мистецтвом підвищувала бойову активність козаків, навіювала впевненість у перемозі. Загальновідома сугестивна роль гімнів, маршів, релігійних, народних, маршових пісень під час відповідних заходів. Самі твори мистецтва часто надихають інших митців. Той же Орфей з'явився у драмах Есхіла та Еврипіда, на картинах Рубенса та Кардуччі, у статуї Родена, у музиці Ліста, Гайдна, Глюка, Оффенбаха, Стравінського, в поезіях Рільке та ін.

Ольга Кобилянська в багатьох творах («Людина», «Impromptu phantasie», «Valse melancolique» тощо) розповідала про вплив музики, майстерної гри на фортепіано на її героїв. Письменницю, очевидно, цікавила сугестивна функція мистецтва.

До речі, саме ці твори сповнені замилування, вони зачаровують читача. Колись «Експромт» Шопена спонукав Стефана Лієвича (повість «Людина») освідчитися Олені Ляуфлер у коханні [2, c. 46-49].

2. Погляди науковців щодо функцій художньої літератури

Мистецтво апелює насамперед до чуттєвої сфери людини, тоді як наука — до розумової. Іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет висловив безпосередність і потужність впливу художнього образу на психіку так: «Кожен образ є наче моїм станом дії, актуалізацією мого "я"». Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.

Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору, називають різну їх кількість. Ми схиляємося до думки чеського структураліста Яна Мукаржовського, що літературна функція — «це вплив на суспільство в напрямку певної цінності». До основних функцій зараховують: естетичну і духовнотворчу.

Основною функцією художнього твору є естетична (естетика з грецької — те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає в наданні читачеві неповторної естетичної насолоди від спілкування з прекрасним. Але, як слушно зазначає англійський літературознавець і поет Томас Стернз Еліот, «якщо б насолодою все вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку». Тому поруч з естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція — духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає в тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто естетичних предметів, повинен не лише задовольняти естетичні переживання людини, а й робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.

Художня творчість прямо залежить від світогляду письменника (у цьому плані простежується незаперечний зв'язок між світоглядом та ідеологією як суспільним світоглядом). Під світоглядом розуміють систему найзагальніших поглядів на світ і місце людини в ньому. У літературних творах відбиваються історичні виміри світогляду: характерні для певного часу переконання, принципи пізнання, ідеали і норми, синтез інтелектуального та емоційного настрою епохи. З іншого боку, творчість може залежати від ірраціонального, підсвідомого, стихійного начала письменника. Слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше, світоглядний, раціональний тип творчості називають аполонійським, а ірраціональний — діонісійським (від імені давньогрецьких богів Аполона та Діоніса).

У літературознавчих працях часто дискутують щодо «тенденційного» (заангажованого) і «чистого» (незаангажованого) мистецтва. Під тенденційністю (з латинської — прагну, прямую) розуміють відверте прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме, заздалегідь розкрите ставлення до чого-небудь. Тобто йдеться про виразну ідейну спрямованість художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Натомість під «чистим» мистецтвом розуміють творчість за принципами теорії «мистецтва для мистецтва», висунутої ще в XIX столітті. Тут ідеться про мистецтво, звільнене від будь-яких суспільних зобов'язань, а митець постає автором лише естетичного продукту.

Однак і естетична, й ідеологічна функції є іманентними (власне притаманними, питомими) функціями мистецького твору. Якщо «тенденційний» поет, за Іваном Франком, «виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми»39 і робить це відкрито та свідомо, то «чистий» письменник, в силу природи мистецького твору, змушений теж у художній формі обґрунтовувати власну «теоретичну тезу» (хоча б тезу «мистецтва для мистецтва»), але робить це або приховано, або несвідомо. З іншого боку, «за будь-яких прагнень митець не може сепаруватися від суспільства вже тому, що користується словом» [5, c. 24-26].

Отож, тенденційним, так чи інакше, є будь-який письменник, просто не кожен здатен або 1) усвідомити, які саме ідеї він обстоює у художній формі, або 2) якщо розбирається в теоретичних засновках власної творчості, не хоче з тих чи інших причин відверто про них заявити, ховаючись за порожні у своїй суті тези про «чисте» мистецтво, абсолютну «незалежність» митця від суспільства, про наскрізь індивідуальний художній світ тощо.

Інший момент, який варто уточнити, стосується естетичної «неповноцінності» «тенденційного» мистецтва, літератури зокрема. Справді, в історії української літератури траплялися приклади такої неповноцінності. Скажімо, коли йдеться про літературний рух епігонів Т. Шевченка. Їхні «правильні», національно-захисні твори були переважно слабкими з художнього боку і являли собою, по суті, не факти художньої літератури, а факти історії. Чимало малохудожніх творів дали й радянські письменники-соцреалісти.

Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція ідеологічна (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія — у найширшому розумінні — вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю твору розуміють його вплив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології: націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П. Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д. Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму, націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та ін.

Не завжди усвідомлюють, що будь-який твір (як і його автор чи реципієнт) є носієм тієї чи іншої ідеологічної системи. Тоді з'являються твердження про так зване «чисте мистецтво», «аполітичних письменників» тощо. Однак чимало філософів і вчених застерігають від такої позиції як вияву прихованої ідеології. Німецько-американський психолог Еріх Фромм слушно зазначає з цього приводу: «Усі люди — "ідеалісти", вони прагнуть до чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди саме за тим, в які ідеали вони вірять»60. Інша справа, що не завжди легко визначити твірну ідеологію на основі одного чи декількох мініатюрних творів, тим більше ліричних.

Решта функцій більшою чи меншою мірою залежать від ідеологічної, є похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає в тому, що літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію) надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто недоступні для науки. Показовими з цього приводу є наукові передбачення, здійснені у творах Жюля Верна, Герберта Уелса, інших фантастів; історіософські передбачення Т. Шевченка чи Є. Маланюка; дивовижно глибокі проникнення у сферу людської психіки (В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович чи Кнут Гамсун) тощо. Художній твір «передає інформацію про новий досвід, або нове витлумачення уже знайомого досвіду, або вираження чогось такого, що ми пережили, але для чого у нас немає слів; тим самим поезія збагачує наш духовний світ і відточує нашу здатність до сприйняття навколишнього» (Т. С. Еліот)61. Порівняно з твором мистецтва, пише Х. Ортега-і-Гасет, «всі відомості, що дає наука, здаються лише схемами, далекими алюзіями, тінями і символами» [1, c. 59-62].

Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що розвиває наукову свідомість індивіда. З цього приводу нідерландський мислитель Йоган Гейзінга вказував на те, що вже найдавніші грецькі поети «виконують яскраво виражену суспільну функцію. Вони звертаються до народу як його навчителі, як порадники».

Ідентифікуючись з тими чи іншими текстуальними суб'єктами, абстрагуючись від негативних персонажів, читач формує власну систему етичних переконань, поведінкових норм, так званий етос. У цьому полягає виховна (етична) функція художнього твору. Водночас ця функція має не лише індивідуальний, а й загальнонаціональний характер: мистецтво «постійно працює на ниві виховання духу часу, викликаючи в уяві ті форми, котрих найбільше бракує даній епосі».

Ще однією з основних функцій літературного твору є містична (релігійна або трансцендентна, з латинської — та, що виходить за межі). В основі містичного характеру художнього твору лежить почуття, яке Ігор Качуровський витлумачує (інтерпретує) як «почуття єдності індивіда з Абсолютом; воно, як і всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється»65. Український дослідник вказує на існування містики християнської (духовної) (до неї були близькими М. Зеров, М. Орест, М. Рильський, П. Филипович, В. Симоненко, О. Бердник та ін.) і містики антихристиянської (антирелігійної, бездуховної, диявольської — так званий сатанізм). Її сповідувачами, зокрема, на думку І. Качуровського, була група російських дореволюційних поетів «срібного віку»: Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов66. Апологетами антихристиянської містики виступали соцреалісти і виступає чимало сучасних постмодерних письменників.

Дві основні функції літературного (ширше — будь-якого художнього твору) детермінують (зумовлюють) два аспекти ідеї мистецтва — художності: естетичність та інтенціональність (спрямованість). Відповідно до них розрізняють два рівні пізнання та оцінки літературного твору: 1) естетичний (із субрівнями зовнішньої та внутрішньої форми) та 2) інтенціональний (герменевтичний) (із субрівнями змісту і сенсу твору) [4, c. 36-39].

Висновки

На мою думку, вся постмодерна і деяка модернова література виникла як сугестія, навіювання, алюзія, ремінісценція, запозичення ситуацій, сюжетів, мотивів попередніх скарбів світової культури. Валер'ян Підмогильний перебував під впливом Гі де Мопассана та Анатоля Франса, яких, до речі, ще й перекладав. Це не могло не позначитися на творчості українського митця. Його роман «Місто» сюжетом і героєм нагадує «Любого друга» Мопассана, а філософізмом — Франса. Від того новостворені романи ніяким чином не програють попереднім творам, навпаки, набувають своєрідної сили тримати читача в полоні загадкових чар, емоційних та інтелектуальних.

Скажімо, звична функція літератури як свого роду школи життя, гри, і навіть, до певної міри, літератури як розваги, забави, способу відволіктися від нагальних проблем, — така функція, мені здається, відімре найближчим часом. Бо вже тепер, поза рожевими романами та фентезі, у світі помітна тенденція до розвитку документалістики — і за рівнем продажу, і за очевидним симптомом, як-от вручення Нобелівської премії з літератури Вінстону Черчиллу.

Як ми бачимо, література виконує багато суспільних функцій. Наш коментар до опорної схеми, хоча й надто лаконічний, усе ж дає поштовх для докладнішої розмови зі школярами на уроках.

Список використаної літератури

1. Галич О.А. Загальне літературознавство: Навч. посібн. для вузів/ О.Галич, В.Назарець, Є.Васильєв. - Рівне: Б.в., 1997. - 543 с.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.– К., 2001.

3. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник/ Ніла Зборовська,. - К.: Академвидав, 2003. - 390 с.

4. Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Слово і час.– 1992.– No 10.– С. 33–45.

5. Марко В. Вступ до літературознавства: Методичні матеріали для студентів І курсу: Кредитно-модульна система/ Василь Марко,. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2005. - 131 с.

6. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції/ Михайло Кузьмович Наєнко,. - К.: Вид. центр "Академія", 1997. - 315 с.

7. Фролова К. Цікаве літературознавство: [Посібник для учнів]/ Клавдія Фролова,. - К.: Рад. шк., 1987. - 230 с.

8. Художня література. Критика. Літературознавство/ укл. К. Науменко. - К.: НПБ України. - 2007