Режими та механізми регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

1. Режими та механізми регулювання ЗЕД в Україні

2. Забезпечення суб’єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми.

3. Основні поняття про валюту та валютні цінності

4. Поняття офшорної зони, її організаційні форми та чинні пільги.

5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності

6. Страхування зовнішньоекономічного ризику.

Список використаної літератури.

1. Режими та механізми регулювання ЗЕД в Україні

У розпорядженні України перебуває широкий спектр інструментів для регулювання зовнішньоекономічної діяльності, серед яких ключову роль відіграють правові, адміністративні та економічні важелі.

Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків передбачає формування та вдосконалення національної нормативно-правової бази, дотримання норм міжнародного права, вступ України до міжнародних організацій та конвенцій, а також укладання двосторонніх і багатосторонніх угод.

Кожен суб'єкт господарювання діє в певному правовому полі, яке визначається законодавством країни, де він провадить свою діяльність. Іншими словами, правила поведінки для підприємств встановлюються національним законодавством відповідного ринку.

Економічна діяльність підприємства у сфері ЗЕД обмежується правилами та зобов'язаннями, що випливають з організаційно-інституційної підсистеми економічної системи суспільства. Ця підсистема відіграє важливу роль у впорядкуванні та забезпеченні функціонування всієї господарської системи. Застосування організаційно-інституційних інструментів у механізмі зовнішньоекономічного співробітництва дає змогу структурувати складну систему взаємодії різних форм міжнародного виробництва та обміну, а також взаємозв'язків між внутрішньою та зовнішньою економікою. Взаємодія всіх учасників зовнішньоекономічних відносин сприяє формуванню міжнародної організаційної структури виробництва та розвитку організаційних форм і принципів її регулювання.

Інституція — це форма організації суспільних відносин, яка втілює норми економічного, політичного та правового життя. У цьому контексті інституційний механізм охоплює всі організаційні ланки міждержавної та міжнаціональної співпраці. Визначаючи структуру міжнародного інституційного механізму як сукупності організаційних заходів, необхідно враховувати його міжнародну специфіку, спосіб створення правових норм, особливості правового регулювання та правовий статус організаційних утворень і суб'єктів правовідносин.

Правове забезпечення ЗЕД має відповідати двом ключовим критеріям: враховувати специфіку предмета регулювання та задовольняти потреби суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Головне завдання при цьому — створити сприятливий правовий клімат для реалізації економічних інтересів суб'єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічних відносин.

Правові норми, що регулюють ЗЕД, формують комплекс, який поєднує як міжнародно-правові, так і національно-правові норми. Цей комплекс характеризується ієрархічною підпорядкованістю та взаємодією міжнародних і національних правових норм, які діють як у цілому, так і в окремих своїх частинах, що регламентують зовнішньоекономічні зв'язки України [1, c. 50-52].

На формування системи правових приписів щодо ЗЕД впливають як внутрішні, так і зовнішні чинники. До зовнішніх належать: стан міжнародних відносин та участь України в міжнародних угодах. Внутрішніми чинниками є: зовнішньоекономічна політика держави, стан національної економіки, структура органів державної влади та управління тощо.

Національно-правові норми, які регулюють ЗЕД в Україні, містяться в актах різних галузей внутрішнього права: державного, адміністративного, фінансового, цивільного, цивільно-процесуального. Однак більшість норм у сфері зовнішньоекономічних відносин належать до розділу законодавства, відомого як господарське право.

За своїм змістом правові норми поділяються на такі основні групи:

1. Норми, що встановлюють правові принципи ЗЕД та її регулювання, включаючи правові режими, взаємність, доброзичливість, недопустимість необґрунтованих обмежень ділової практики та демпінгу.

2. Норми, що визначають статус і компетенцію органів державного управління зовнішньою діяльністю.

3. Норми, що стосуються суб'єктів ЗЕД та учасників зовнішньоекономічних зв'язків.

4. Норми щодо спільних підприємств на території України та господарської діяльності українських організацій за кордоном.

5. Норми щодо планування зовнішньоекономічної діяльності.

6. Норми щодо режиму експорту, реекспорту та імпорту, ліцензування і квотування, порядку ввезення та вивезення товарів.

7. Норми валютного регулювання.

8. Митно-тарифне регулювання.

9. Оподаткування доходів від зовнішньоекономічної діяльності.

10. Засоби захисту зовнішньоекономічних інтересів України, включаючи порядок застосування відповідних заходів.

11. Норми щодо порядку врегулювання суперечок і спорів, як міждержавних, так і за участю юридичних осіб і громадян, а також вимоги, порядок визнання і виконання іноземних судових та арбітражних рішень.

Норми, що формують правовий режим ЗЕД, можуть мати як спеціальний, так і загальний характер. Це стосується й нормативних документів, хоча в актах загального характеру можуть зустрічатися окремі норми, спеціально призначені для зовнішньоекономічних відносин [1, c. 54-55].

2. Забезпечення суб’єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми

Інтеграція України в європейський економічний простір потребує вивчення досвіду та дослідження європейських інтеграційних процесів, серед яких важливе місце посідає регіональна інтеграція — транскордонне співробітництво. Цей процес відбувається на тлі активної інформатизації, а для України — ще й в умовах постійної адміністративної реформи та перебудови системи державного й регіонального управління.

Визначено, що завдання інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва полягають у:

стимулюванні розвитку інформаційної інфраструктури, особливо на прикордонних та транскордонних територіях, що передбачає створення правових, економічних і технічних умов для ефективного інформаційного обміну між суб'єктами та учасниками транскордонного співробітництва;

інформуванні бізнес-кіл та населення з питань транскордонного співробітництва та забезпеченні зворотного зв'язку.

Характерною особливістю методологічного підходу автора є визнання того, що транскордонні зв'язки в економічній сфері відбуватимуться насамперед у формі ринкової взаємодії.

Відповідно, завдання інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва в економічній сфері, тобто у сфері ринкової взаємодії, полягають у:

• створенні умов для обміну цільовою ринковою інформацією;
• формуванні та поширенні фонової ринкової інформації.

До цільової інформації автор відносить відомості про:

• конкретні товари чи послуги (ціна, якісні характеристики, умови поставки тощо);
• конкретних юридичних чи фізичних осіб (контактні дані, показники фінансово-господарського стану підприємств тощо).

До фонової інформації автор відносить:

• статистичні дані про стан та тенденції розвитку в країні/регіоні, в галузі, на окремому ринку;
• відомості про наявність об'єктів інфраструктури;
• інформацію про інституційну структуру, зокрема про правове забезпечення.

Таким чином, можна запропонувати класифікацію проблем інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва в економічній сфері за причинно-наслідковою ознакою, поділивши їх на три групи: безпосередньо проблеми інформаційного забезпечення (невизначеність та інформаційна асиметрія); проблеми, що є наслідком безпосередніх проблем; проблеми, пов'язані з реалізацією заходів щодо зменшення невизначеності та асиметрії. Це дозволило визначити причинно-наслідкові зв'язки між зазначеними проблемами [6, c. 227-229].

3. Основні поняття про валюту та валютні цінності

Валюта є головним інструментом зовнішньоекономічних відносин. Вона являє собою не новий вид грошей, а особливий спосіб їх функціонування, коли національні гроші опосередковують міжнародні торговельні та кредитні відносини.

Регулювання валютних відносин дозволяє коригувати платіжний баланс (ПБ) країни. Відомий англійський економіст Дж. М. Кейнс підтримував теорії врівноваження ПБ за допомогою державного регулювання.

Прихильники монетаризму (лідер — Мілтон Фрідмен, англійський економіст, лауреат Нобелівської премії 1976 р.) вважали, що рівновага ПБ значною мірою залежить від внутрішнього та зовнішнього грошового обігу, тобто від стану грошового ринку. Теорія міждержавного регулювання ПБ ґрунтується на поєднанні кейнсіанської та монетарної теорій для відкритої економіки з мінімальним обмеженням руху капіталів.

Валютна система — це державно-правова форма організації валютних відносин.

Слід розрізняти світову (міждержавну), регіональну та національну валютні системи.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою якої здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Національна валютна система історично виникла раніше за інші. Її основними компонентами є:

• національна грошова одиниця — валюта;
• офіційні золотовалютні резерви;
• паритет національної валюти та механізм формування обмінного валютного курсу;
• умови конвертованості валюти;
• наявність чи відсутність валютних обмежень;
• банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі;
• порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;
• система валютного регулювання та валютного контролю тощо [5, c. 58-59].

Одним із найважливіших елементів національної валютної системи є конвертованість валюти. Міжнародний досвід свідчить про такі аргументи на користь її введення:

1. Конвертованість є основою для відкритості економіки, міжнародної конкуренції та передумовою введення дійсно ринково-конкурентних цін.

2. Конвертованість грошової одиниці має першочергове значення для довгострокового поліпшення ПБ за поточним рахунком (торговий баланс).

3. Конвертованість національної валюти значно покращує умови ЗЕД країни [2, c. 108].

4. Поняття офшорної зони, її організаційні форми та чинні пільги

Офшорними зонами називають території (цілі держави або їхні окремі частини), на яких діє пільговий порядок оподаткування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в таких зонах, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита та внески.

Зазвичай компанії в офшорних зонах реєструють підприємці, які є резидентами країн із високим рівнем оподаткування. Переведення капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір конкретної офшорної зони залежить від особливостей бізнесу, оскільки вони відрізняються за ступенем політичної стабільності, податковим режимом, інфраструктурою, рівнем банківських послуг, ступенем юридичного захисту інформації про діяльність компаній. У різних зонах існують різні обмеження на окремі види діяльності, а також відрізняються вартість реєстрації компанії, послуги місцевого персоналу та щорічні мита.

Прообраз сучасних офшорних зон виник ще в античній Греції: після введення Афінами податку на експорт та імпорт сусідні острови Егейського моря стали центрами безмитної торгівлі та своєрідними складами контрабанди. У пізньому Середньовіччі центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де податки були досить незначними.

Швейцарія завдячує своїм перетворенням на світовий фінансовий центр закону, прийнятому в XVIII столітті Міською радою кантону Женева. Цей акт забороняв банкірам розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків клієнтів. У 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її на своєрідний банківський офшор, де не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії наслідували ряд держав, для яких банківський бізнес є потенційно основним джерелом доходу (зокрема, Барбадос, Багамські острови, Кайманові острови та ін.).

Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані неподалік від західного берега Флориди, здобула незалежність у 1973 році. Населення держави становить близько 250 тисяч осіб. Особливий податковий клімат на Багамах сформувався ще за часів британської колонізації, а після здобуття суверенітету лише зміцнився. Політична обстановка на Багамах вирізняється високим ступенем стабільності, оскільки Британський королівський флот гарантує колишній колонії захист від зовнішньої небезпеки. Економічне становище країни також досить стабільне — середній дохід на душу населення становить $9 000 на рік.

Як офшорна зона Багамські острови відомі нульовими податками: тут немає корпоративних та особистих прибуткових податків, податків на майно та операції з ним, на приріст капіталу та додану вартість. Компаніям і фізичним особам, які не мають на Багамах статусу резидентів, для ведення бізнесу в іноземній валюті потрібен формальний дозвіл місцевого Центрального банку. Державний бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків — за реєстрацію компанії та за митні процедури. Величина першого податку є фіксованою і становить $865. Особливостями фінансового клімату на Багамах є практично повна таємність банківської інформації та відсутність будь-яких покарань для власників офшорних компаній за ухилення від податків в інших країнах. Тому Багамські острови не укладають угод з іноземними державами про розкриття фінансової інформації. Єдиним винятком є договір зі США про взаємодопомогу в боротьбі з наркоторгівлею.

Завдяки своєму географічному положенню офшорна зона Багамських островів обслуговує переважно американський бізнес. У країні зареєстровано 391 банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку Багамських островів досягає восьми трильйонів доларів США. У рейтингу світових фінансових центрів Багамські острови посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових островів і Британських Віргінських островів [7, c. 261-263].

Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні неподалік від американського Пуерто-Ріко. Загальна чисельність населення колонії становить 11 тисяч осіб. Колонія вирізняється політичною стабільністю та фактичною внутрішньою незалежністю від Великобританії, яка відповідає лише за оборону та судочинство. Фінансову політику здійснює місцевий уряд, що діє на підставі Конституції 1976 року. Як платіжний засіб використовується долар США, причому валютний контроль повністю відсутній.

Банки та компанії, зареєстровані на Віргінських островах, не обкладаються податками, однак вони повинні пройти досить складну процедуру ліцензування. На островах немає спеціального закону про банківську таємницю. Однак сума мита за реєстрацію компанії тут нижча, ніж в інших офшорних зонах. Фізичні особи на островах обкладаються прибутковим податком, але міжнародні бізнес-компанії від цього податку звільнені. Вони лише сплачують щорічний внесок, який для компаній зі статутним капіталом понад $50 000 становить усього $1 000.

Острівна держава Вануату розташована в південній частині Тихого океану між Фіджі та французькою Новою Каледонією. У країні, що здобула незалежність у 1980 році, проживає близько 130 тисяч осіб, переважно меланезійці.

Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, причому уряд не здійснює ні валютного контролю, ні будь-яких аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації закони країни передбачають кримінальне покарання. На сьогодні у Вануату зареєстровано близько тисячі офшорних компаній; мито за реєстрацію компанії становить приблизно $2 000. Особливістю фінансового законодавства країни є вимога рекомендаційного листа від відомого уряду банку або юридичної компанії, у якому має міститися позитивна характеристика власника новостворюваної компанії.

Гібралтар, що належить Великобританії та є останньою колонією в Європі, розташований на невеликому півострові на південному краю Іспанії. Гібралтарська скеля служить природним рубежем між Середземним морем і Атлантичним океаном. Населення Гібралтару досягає 30 тисяч осіб.

Будучи членом Європейського співтовариства, Гібралтар має особливий статус, що дозволяє застосовувати пільгове митне оподаткування та не стягувати податок на додану вартість. Як платіжний засіб використовується англійський фунт стерлінгів, однак валютний контроль відсутній, і останнім часом широкого поширення набуло євро. Гібралтарське законодавство розрізняє приватні та публічні компанії, засновниками яких можуть бути лише місцеві адвокати, а акціонерами — громадяни інших країн. Приватна компанія звільняється від необхідності подавати владі щорічні звіти. Доходи зареєстрованих у Гібралтарі трастових компаній, що отримуються іноземною часткою особи, не обкладаються податками.

Для компаній, що не є трастовими, у Гібралтарі передбачено два рівні оподаткування. Звичайна компанія, що використовується для ведення місцевого бізнесу, платить прибутковий податок за ставкою 35 відсотків. Звільнена компанія, що має значні податкові пільги, може вести бізнес у будь-якій країні світу, але не на території Гібралтару [3, c. 129-131].

Острів Мен, розташований на півдорозі між Великобританією та Ірландією, не має повної незалежності, але є самокерованою територією у складі британської Співдружності. За рівнем політичної стабільності він вигідно відрізняється навіть від тих офшорних зон, які вважаються досить стабільними. Острів має гарне транспортне сполучення з найбільшими країнами світу та сучасні системи зв'язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.

Мен є найбільшим фінансовим центром Європи, що пов'язано, по-перше, з повною конфіденційністю банківської інформації на острові, а по-друге, з його зручним географічним положенням. Прибутковий податок на острові Мен становить 15-20 відсотків, податок на додану вартість стягується митним та акцизним управліннями, а інших податків — на переказ капіталу, на майно, на спадщину, на прибуток і на подарунки — не існує.

На острові діє три типи компаній: резидентні (платять прибутковий податок зі знижками та спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії, де за такі операції, крім прибуткового, стягується ще один великий податок); звільнені від податку (належать нерезидентам, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише щорічне мито в розмірі 250 фунтів); нерезидентні (можуть не мати власних співробітників на острові, сплачують щорічне мито в розмірі 450 фунтів).

Свого роду "перехідною" офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Зареєстровані на території країни компанії повинні мати як мінімум двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Ірландські резидентні компанії, що належать особам, які постійно проживають у країні, сплачують прибутковий податок за прогресивною шкалою (у середньому — 40 відсотків). Нерезидентні компанії, що повністю належать іноземцям, звільняються від податків за умови, що вони не вестимуть бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри та діють досить конфіденційно.

Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур — місто-держава на краю Малайзійського півострова з населенням 2,6 мільйона осіб.

Дохід іноземного походження не обкладається в Сінгапурі податками доти, поки він не переведений у країну. У Сінгапурі немає податків на приріст капіталу, на додану вартість і податку з продажів. Валютне регулювання скасоване — у країні немає обмежень на ввезення та вивезення валюти. Найбільшою біржею країни є "Сінгапурський міжнародний валютний обмін", який має міцні зв'язки з Оптовою біржею в Чикаго.

Офшорні компанії, зареєстровані в Сінгапурі, обкладаються лише податком із чистого прибутку, отриманого на території країни (розмір податку — 30 відсотків). Найбільш сприятливий податковий режим мають звільнені приватні компанії, які належать менш ніж 20 особам і забороняють вільний продаж своїх акцій (аналог закритих акціонерних товариств). Сінгапурська офшорна зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.

Гонконг, що формально перебуває в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою — гонконгським доларом. У місті не існує валютного регулювання, а місцеве законодавство гарантує сувору конфіденційність усіх фінансових операцій.

Як і в більшості інших офшорних зон, прибутковим податком у Гонконгу обкладаються тільки ті доходи, які отримані на території міста. Таким чином, нерезидентні компанії, що займаються бізнесом за межами Гонконгу, повністю звільнені від податків. Щорічний внесок цих компаній "за реєстрацію бізнесу" становить 1 150 гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати в Управління податкових зборів щорічний річний звіт [2, c. 68-69].

Острови Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані неподалік від Флориди, на південний схід від Багамських островів. Місцеве населення становить кілька тисяч осіб. Основною валютою островів є американський долар.

Останнім часом постійно зростає популярність цих островів як перспективної офшорної зони. На Тюрксі й Кайкосі відсутнє валютне регулювання, територія не має податкових договорів з іншими країнами, а місцева влада жорстко стежить за нерозголошенням фінансової таємниці. Відмінною рисою правового режиму островів є ліберальний підхід до питання про походження капіталу — компанії не зобов'язані повідомляти владі про зміни в складі своїх акціонерів і директорів, можуть не вказувати на бланках свою адресу, а їхній щорічний звіт складається з довідки про продовження діяльності. Щорічне мито компанії, незалежно від обсягу їхніх капіталів, становить $300. Ніяких інших видів податків для офшорних компаній на островах не існує.

У Республіці Панама, розташованій у Центральній Америці, існує повна свобода переміщення капіталів за відсутності будь-якого валютного контролю. Як і в інших офшорних зонах, від податків звільняються компанії, що отримують прибуток з діяльності за межами Панами.

Ліберія, що перебуває на західному березі Африки, звільняє від податків зареєстровані на своїй території компанії за двох умов: 50 відсотків акцій належать неліберійцям, а весь дохід отримується з діяльності за межами країни. Особливості місцевого законодавства дозволяють займатися бізнесом зовсім анонімно.

Острів Невіс, що входить до складу суверенної Федерації Сент-Кітс і Невіс, розташованої в Карибському басейні, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. На острові, як і в інших офшорних зонах, не обкладаються податками доходи місцевих компаній, отримані за межами острова; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути зареєстровані на пред'явника та мати грошовий еквівалент у будь-якій валюті; акціонери й директори компаній можуть працювати без зборів, приймати рішення та давати доручення навіть по телефону; документи компанії, зареєстрованої на Невісі, та її головний офіс можуть перебувати в будь-якій країні світу.

Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острови, Кайманові острови, острови Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру та ін. [1, c. 153-156].

5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності

Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні: міждержавний (у тому числі регіональний) і національний. Сучасний механізм валютного регулювання сформувався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих валютних курсів і принципу поліцентризму в структурі всієї валютної системи.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин світова спільнота поклала на Міжнародний валютний фонд (МВФ), який у своїй діяльності керується статутом Фонду та спільно прийнятими країнами-учасницями постановами й домовленостями.

Механізм регулювання на національному рівні, його інституційні структури, принципи та нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної країни.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на основі принципів і методів, визначених МВФ та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. У практичному втіленні воно охоплює широкі аспекти зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів валютного ринку.

Зміст валютного регулювання визначається чинним законодавством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві встановлюються загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньогосподарському обороті та в міждержавних розрахунках, функції державних органів у валютному регулюванні й управлінні валютними ресурсами, права й обов'язки громадян і юридичних осіб щодо володіння, користування та розпорядження валютними цінностями, напрямки валютного контролю та відповідальність за порушення валютного законодавства та ін. [3, c. 144-146].

Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і відпливом іноземної валюти в країну та з країни.

З цією метою уряд приймає постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, такі постанови:

а) вимагають від окремих осіб або фірм, що отримують іноземну валюту, передати або продати її уряду;

б) нормують запаси іноземної валюти. Підприємець, що бажає здійснити платежі за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дозволить йому купити за кордоном стільки товарів, скільки він хотів би. Тому українська фірма, що бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі чинні постанови з валютного регулювання в Україні та в інших країнах, оскільки вони можуть вплинути на її спроможність постачати товари або отримувати платежі з цих країн.

Сучасний валютний ринок — це інституційно регульований ринок. Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях:

* на міжнародному — через систему міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі та служать засобом реалізації взаємного інтересу контрагентів і забезпечення конструктивної конкуренції;

* на національному — за допомогою використання таких інструментів валютного регулювання, як девальвація і ревальвація, валютна інтервенція, валютні обмеження, механізм регулювання платіжного балансу країни, а також через політику підтримання конвертованості національної валюти.

Третім учасником валютного регулювання є сам ринок. Саме його здатність до саморегулювання уможливлює проведення всіх тих заходів щодо валютного регулювання, які здійснюються на міжнародному та національному рівнях [1, c. 236-238].

6. Страхування зовнішньоекономічного ризику

Страхування зовнішньоекономічного ризику — це комплекс видів страхування, що забезпечують захист інтересів вітчизняних та зарубіжних учасників різних форм міжнародної співпраці. Він включає страхування експортно-імпортних вантажів, транспортних засобів, що їх перевозять (судна, літаки, автомобілі тощо), будівельно-монтажного ризику, експортних кредитів, міжнародних торгово-промислових та інших виставок, підприємств, що створюються спільно з іноземними фірмами, майна діючих на нашій території іноземних компаній (філій) і працюючих у нашій країні різних іноземних представництв, страхування цивільної відповідальності українських та іноземних учасників співробітництва та інші види страхування.

З метою зменшення можливих валютних втрат через коливання курсів валют та їх інфляційне знецінення експортери багатьох країн застосовують так званий метод хеджування, тобто метод укладення поряд з основним контрактом контракту про купівлю в постачальників відповідного товару на "термін" за фіксованою ціною.

Існує велика кількість видів ризиків залежно від різних ознак, але найбільш вагомою ознакою, на думку багатьох економістів, є класифікація ризиків за сферою їх походження. За цією ознакою розглядають такі основні види ризиків: соціально-політичні, адміністративно-законодавчі, виробничі, комерційні, фінансові, природно-екологічні та демографічні [5, c. 79-80].

Під фінансовими ризиками підприємства розуміють імовірність виникнення небажаних фінансових наслідків у формі втрати доходу або капіталу в ситуації невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності. На сучасному етапі до основних видів фінансових ризиків підприємства належать:

Ризик зниження фінансової стійкості — це ризик, пов'язаний з нераціональною структурою капіталу іноземного партнера, що викликано незбалансованістю позитивного та від'ємного грошових потоків іноземного підприємства за обсягами. Серед фінансових ризиків за ступенем небезпечності цей ризик відіграє найбільшу роль.

Ризик неплатоспроможності — ризик зниження рівня ліквідності оборотних активів іноземного партнера, що викликано незбалансованістю його позитивних та від'ємних грошових потоків у часі.

Інвестиційний ризик — ризик, який виникає у випадку, коли наше підприємство вкладає власні кошти в іноземні проекти або підприємства з метою отримання додаткового прибутку. Цей ризик характеризується можливістю виникнення фінансових втрат у процесі здійснення інвестиційної діяльності. Залежно від видів цієї діяльності розрізняють і види інвестиційного ризику — ризик реального інвестування та ризик фінансового інвестування.

Інфляційний ризик — ризик, який характеризується знеціненням реальної вартості капіталу, а також очікуваних доходів від здійснення зовнішньоекономічних фінансових операцій в умовах інфляції.

Відсотковий ризик — ризик, який виникає внаслідок непередбаченої зміни відсоткової ставки на фінансовому ринку.

Валютний ризик — це ризик, який проявляється в недоотриманні підприємством планових прибутків унаслідок зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується в зовнішньоекономічних операціях. Так, здійснюючи імпорт сировини або матеріалів, підприємство програє від підвищення обмінного курсу відповідної іноземної валюти по відношенню до національної. Зниження ж курсу визначає фінансові втрати підприємства при експорті готової продукції.

Депозитний ризик — ризик, пов'язаний з можливістю неповернення депозитних вкладів іноземними банками. Даний ризик зустрічається досить рідко і виникає внаслідок неправильної оцінки та невдалого вибору іноземного комерційного банку для здійснення валютних депозитних операцій.

Кредитний ризик — ризик, що має місце в зовнішньоекономічній діяльності підприємства при наданні ним товарного або споживчого кредиту іноземним покупцям. Формою його виявлення є ризик неплатежу або несвоєчасного розрахунку за відправлену в кредит готову продукцію.

Податковий ризик — це ризик, який має ряд виявлень: можливість введення нових видів податків, збільшення рівня податкових ставок існуючих податків та зборів, зміни строків та умов здійснення окремих податків, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання як у нашій країні, так і в іноземній.

Криміногенний ризик — ризик, що може проявитися у формі оголошення іноземними партнерами фіктивного банкрутства, підробки документів, що забезпечують незаконне привласнення грошових та інших активів підприємства, розкрадання тощо.

Структурний ризик — ризик, що генерується неефективним фінансуванням поточних витрат іноземним партнером, що призводить до збільшення питомої ваги витрат у загальній їх сумі.

Зобов'язання фірм-учасниць не завжди достатньо надійні. Тому поряд з прискоренням розрахунків, що зменшує ризик валютних втрат, необхідним елементом валютно-фінансових умов контракту є точне визначення фінансових гарантій по комерційному (фірмовому) кредиту.

Надійною формою страхування кредитних валютних ризиків вважаються гарантійні листи першокласних банків. Вони видаються на користь експортера або його банку.

Гарантійний лист включає:

• точне найменування банку-гаранта, експортера та імпортера;
• суму гарантії, яка зазвичай включає проценти по комерційному кредиту, термін дії та предмет гарантії;
• визначення гарантійного випадку;
• термін початку відповідальності банку-гаранта;
• чітке формулювання обов'язку банку-гаранта забезпечити платіж при будь-якому порушенні термінів виконання платежів з боку покупця.

Достатньо надійною гарантією повного та своєчасного погашення заборгованості по кредиту є резервний акредитив. Він являє собою обов'язок банку-емітента перед бенефіціаром (експортером або банком експортера) здійснити платіж у межах визначеної суми у випадку нездійснення наказодавцем (імпортером) своїх обов'язків по основному контракту проти пред'явлення бенефіціаром документів (заяви про нездійснення розрахунків із доданими несплаченими тратами).

Резервний акредитив має певні переваги перед банківською гарантією. Вони полягають у тому, що резервні акредитиви регулюються відповідно до міжнародних правових норм.

Розповсюдженою та легко реалізованою формою гарантії кредитних розрахунків виступає банківський аваль — підпис уповноваженого представника банку на векселі, яка свідчить про вексельне поручительство. Цей підпис ставиться на лицьовому боці векселя. Банківські авалі регулюються відповідно до Єдинообразного вексельного закону (Женева, 1930 р.).

Контрактом може бути передбачена й така форма гарантії, як банківський акцепт. Акцепт трат першокласним банком означає, що всі платіжні обов'язки по відношенню до кредитора переносяться з фірми-боржника на банк. Ця форма використовується кредитором головним чином для дострокового обліку векселя-трати (отримання платежу) [6, c. 234-236].

Список використаної літератури

1. Гребельник О. Основи зовнішньоекономічної діяльності : Підручник / М-во освіти і науки України, Київський нац. торговельно-економічний ун-т. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 382 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність : Термінологічний словник / Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк. — К. : Кондор, 2007. — 166 с.

3. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : Навч. посібник / Олександр Кириченко. — 3-тє вид. перероб. і доп. — К. : Знання-Прес, 2002. — 382 с.

4. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность : Учебно-практическое пособие / Е. Прокушев. — М. : ИВЦ "Маркетинг", 1998. — 207 с.

5. Решетов В. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності : Навч.-метод. пос. для студ. ВНЗ спец. 7050106 "Облік і аудит" / Валерій Решетов. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2002. — 139 с.

6. Рум'янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність : Навчальний посібник / А. П. Рум'янцев, Н. С. Рум'янцева; М-во освіти і науки України. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с.

7. Управління зовнішньоекономічною діяльністю : Навч. посібник для студ. вуз. / Під заг. ред. А.І. Кредісова; Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим. — К. : ВІРА-Р, 1998. — 447 с.