Режим консульства у Францїї

Вступ

Питання виникнення режиму консульства, тобто авторитарного правління Наполеона, наприкінці XVIII – на початку XIX століття, є надзвичайно важливим з огляду на історичні обставини. Безсумнівним є те, що соціальні та політичні інститути сучасної Франції сягають корінням часів Великої французької революції та епохи Наполеона І. Саме в цей період сформувалися основи сучасної буржуазної держави.

З іншого боку, існування консульських режимів у Франції на початку XIX століття має паралелі в історії інших країн, особливо тих, де відбувалися події, подібні до Французької буржуазної революції.

В історіографії існує традиція розглядати наполеонівський режим як попередника сучасних тоталітарних режимів. Варто зазначити, що в історичній літературі період консульства часто не відокремлюється від правління Наполеона І загалом, а поєднується з періодом імперії. Консульство було лише початковим етапом існування наполеонівського режиму. Складність роботи полягає саме в тому, щоб виділити цей час в окремий історичний період.

Характеризуючи літературу та джерела, використані для написання курсової роботи, насамперед слід звернути увагу на працю Д.М. Тугана-Барановського «У истоков бонапартизма».

У ній проведено ретельний аналіз тих сил французького суспільства, які бажали приходу диктатури Наполеона та привели його до влади, а також проаналізовано соціальну базу бонапартистського режиму. Далі використано загальні праці, що стосуються теми консульства у Франції, зокрема біографії Наполеона І істориків Е.В. Торм [1], А.З. Манфреда [2], роботу Жермен і Клода Вінарів [3], працю А.З. Рогінського [4].

У роботі Е.В. Торм події, що стосуються періоду консульства, описуються в руслі розповіді про діяльність Наполеона, і водночас здійснюється, так би мовити, психологічний аналіз епохи, в якій жив цей діяч.

Монографія А.З. Манфреда ставить перед собою ту ж мету – викласти біографію Наполеона Бонапарта. Зовсім неповторною є праця Е.В. Торм. У праці А.З. Манфреда епоха Наполеона сприймається більш спокійно і стримано, дається більш детальний виклад окремих фактів внутрішнього життя Франції.

Книга французьких істориків Шемени і Клода Вікарів – це по суті короткий опис історії Франції від Х століття до середини XIX століття, метою якого є показати процес формування і створення французької науки.

У роботі А.Е. Рогінської, яка є книгою, присвяченою всьому періоду Нової історії Франції (1640-1870 рр.), не так вже й багато місця приділяється саме періоду Консульства. Та й сам цей період подається разом з періодом імперії, але в главі, присвяченій відрізку часу, що нас цікавить, досить детально охарактеризовано життя французької держави та основні події того часу.

Для характеристики настроїв французьких класів в епоху консульства використано 3-й том збірки творів Е.В. Торм [5] та статті Туган-Барановського [6].

У статтях Е.В. Торм йдеться про зацікавленість режиму консульства в розвитку французької промисловості та про відновлення великої буржуазії в роки Директорії до правління Наполеона. У статті Туган-Барановського охарактеризовано стан великої французької буржуазії в роки Директорії, її плани та прагнення, які в кінцевому результаті привели до виникнення диктатури Наполеона. При аналізі внутрішньої політики Консульства використано книгу Д.М. Туган-Барановського «Наполеон і республіканці» [7], статтю Єгорова А.А. «Міністр Наполеонівської поліції Фуше» [8]. У вказаній статті велику увагу приділено діяльності Фуше, який у 1799-1802 рр. обіймав посаду міністра поліції і був одним із головних помічників Наполеона І.

Стаття Манфреда А.З. [9] дає можливість охарактеризувати зовнішню політику Консульства.

Мета даної роботи: з'ясувати витоки бонапартизму у зв'язку з конкретною ситуацією, в якій опинилася Франція після завершення революції, та розкрити специфічні риси його початкового етапу, які виявилися в образі консульського правління. Наступне завдання роботи – аналіз зовнішніх і внутрішніх політичних заходів наполеонівського режиму в 1799-1804 рр., тобто в роки консульства.

Розділ І. Диктатура Наполеона як задоволення потреб французької буржуазії

Початковий період правління Наполеона І у Франції тривав з кінця 1799 по 1804 рік, тобто з моменту перевороту 18 брюмера до проголошення Наполеона Бонапарта імператором. Які ж були передумови встановлення у Франції наприкінці XVIII – на початку XIX століття диктаторського режиму Бонапарта? Революція 1789-1794 рр. повністю покінчила з монархічним устроєм, ліквідувала всі феодальні пережитки та привілеї. Селянство було звільнено від феодальних повинностей. Король Людовік XVI був страчений, а у Франції проголошено республіку. До моменту перевороту 9 термідора, який підвів риску під найбурхливішим періодом французької революції, французьке суспільство було зовсім іншим.

Майже зникли з політичної арени дворянство і духовенство. Місця колишніх привілейованих станів зайняли так звані нувориші (нові багачі), які мали тепер не тільки багатство, а й політичну владу. «Именно в этих салонах выковался главный курс социально-политического развития буржуазной Франции» [10].

У роки термідоріанського конвенту та Директорії буржуазія вперше відчула себе при владі. Крім того, вона зросла.

До великих буржуа приєдналися різного роду дільці та фінансисти, які наживалися на військових поставках і махінаціях.

Наприклад, із 44 регентів і цензорів «Банку де транс» тільки 7 до революції мали велике багатство і тільки 4 із них мали дворянські титули [11].

У ці роки у Франції спостерігався розквіт підприємницької та торгівельної діяльності, частково завдяки ініціативі буржуазних елементів. Підприємці та різні дільці також співпрацювали з Директорією.

Але режим Директорії, незважаючи на його відверто буржуазний характер, далеко не повністю задовольняв велику буржуазію.

Згідно з конституцією ІІІ року (1795), яка була дуже консервативною, зберігалися в недоторканності буржуазні свободи: виборні органи – Рада 500 і Рада старійшин. При хвилюваннях усередині країни в радах брали верх то якобінці, то роялісти та зовсім ліві елементи [12].

Особливо великий страх у буржуазії викликала можливість правління робесп'єрівського комітету суспільного спасіння в дусі 1793 року [13]. Але на це у неї були свої підстави. По-перше, при якобінцях лише великі власники піддалися репресіям [14]; по-друге, влітку 1799 р. Рада 500 прийняла акти про примусові займи на 100 млн. франків і закон про заложників, які зачіпали інтереси великої буржуазії.

Саме нездатність Директорії задовольнити основні вимоги буржуазії і підштовхнула цей клас французького суспільства до антидемократичних настроїв. Буржуа говорили, що їм байдуже до форми правління, яка їм покровительствує, якщо вона приносить їм розумну і виправдану свободу, дозволяє спокійно насолоджуватися тим, що вони мають [15]. Шампал'ї навіть показував перевагу монархічного правління: «Нам потрібен король, який був би королем. Тому що у мене є місце. Значить, щоб завершити революцію, нам потрібен король, щоб відрізати свої права від наших» [16].

Не були проти ревізії демократичних завоювань революції і керівні діячі Директорії – Баррас, Сієс, Роже-Дюко, які покровительствували банкірам-дільцям. Саме серед них і виникає змова, метою якої було встановлення диктатури у Франції. До заговорницької групи входили один із директорів Сієс, міністр поліції Фуше і міністр закордонних справ Талейран [17]. Їхній вибір зупинився на генералі Бонапарті. У своєму бажанні встановити одноособову владу він перевершив їхні надії. 9 і 10 листопада 1799 р. (18-19 брюмера 8 року) у Франції відбувся військовий переворот, яким керував генерал Бонапарт. Приводом до перевороту була проголошена анархічна змова. Рада 500 і Директорія були розпущені. Замість них виникла Виконавча консультативна комісія, до якої ввійшли Бонапарт і колишні директори Сієс і Роже-Дюко. Консули були наділені повнотою влади для зміцнення конституції [18].

Першим кроком нової влади було скасування законів про примусові займи та заложників. Через два тижні після перевороту в консула Бонапарта відбулася рада великих банкірів і комерсантів Франції – Жерліно, Довіль'є, Пер'є, обот'є, на якій вони вирішили передати новому уряду позику на 12 млн. франків, що свідчить про прихильність до Бонапарта великої буржуазії. До 18 брюмера в державній казні Франції залишалося всього 167 тис. франків.

Швидко було здійснено юридичне оформлення диктаторського режиму. 22 фрімера VIII року (13.12.1799) була оголошена нова конституція, яка була набагато діловитіша і коротша за попередню [19]. У цій конституції зовсім не було згадано про права людини. Вступна формула до І статті говорила: «Франція – республіка – єдина і неподільна». Наполеон призначався І-м консулом республіки на 10-річний термін, два інших консули – на 6 років [20].

Однак фактично з опублікуванням конституції 8 року Наполеон зосереджував усю повноту влади у своїх руках. Новий державний устрій Франції більше нагадував самодержавний режим, ніж республіканський.

Наполеон призначив сенат із 80 чоловік, який був підвладний лише йому одному. Сенат, тобто люди, відібрані першим консулом на особистий погляд, призначали членів законодавчої влади, трибунату та законодавчого корпусу. Також була створена Державна Рада, цілком призначена представником першого консула [21].

У 1802 році Державна Рада провела всенародний плебісцит про встановлення довічного консульства. Плебісцит дав 3 000 569 голосів «за» і 8374 – «проти». 16 термідора (4.08.1802) посада першого консула була перетворена на довічну з наданням права призначати свого наступника [22].

За органічним сенатус-консультом 18.05.1804 р. І консул був проголошений спадковим імператором Франції. Консульство переросло в імперію.

Таким чином, режим консульства у Франції означав повний перехід правління до монархічної централізованої диктатури однієї людини. Крім буржуазії, уряд Наполеона підтримувало селянство, а це велика кількість населення Франції. Тому говорити про вузьку класову базу суспільства не доводиться. Французька революція зробила французького селянина власником, міцно прив'язала його до буржуазного устрою. Саме цим союзом між буржуазією і селянством і пояснюється сила наполеонівського режиму [23].

Буржуазія і селянство добросовісно передали владу диктатору, але не для усунення їхніх класових інтересів, а для їх стимулювання. К. Маркс і Ф. Енгельс у «Святому сімействі» писали про це: Наполеон розумів усі істини сутності сучасної держави, він уже розумів, що ця держава має своєю основою безперешкодний розвиток буржуазного суспільства, вільний рух особистих інтересів і т.д. Він рішився визнати цю основу, взяти її під свій захист [24]. Результатом встановлення консульства стала активізація економічної діяльності. При Наполеоні зросла роль митниці, яку він називав «огорожею і підтримкою економіки» [25]. Він сприяв створенню нових промислових підприємств, особисто відвідував деякі мануфактури. Уряд стежив за збереженням виробничих секретів. Організована Наполеоном Рада фабрик і мануфактур обговорювала основні принципи, на яких повинні були розвиватися французька промисловість і торгівля [26]. У січні 1800 р. Бонапарт схвалив створення групою банкірів «Банк де Франс», першопочатковий кредит якого склав 30 млн. франків. Як акціонерів Бонапарт записав і своїх родичів. Банк почав відігравати провідну роль у фінансовому та промисловому житті держави. Швидко розвивалася і торгівля. Так, за період 1794-1800 рр. торговий оборот виріс майже на 50% (з 553 млн. франків до 821 млн.) [27].

Розділ ІІ. Соціально-економічна і адміністративна політика консульського режиму

Внутрішня політика консульського режиму у Франції в 1799-1804 роках характеризувалася необхідністю закріплення буржуазною державою своїх позицій перед лицем загрози реставрації феодально-абсолютистського режиму з одного боку та загрози з боку ліворадикальних елементів з іншого. Консульство поклало в основу державного устрою принцип бюрократичного централізму; армія, церква, поліція, бюрократія стали головними важелями диктатури Наполеона.

Наполеон ліквідував більшість демократичних інститутів. Наполеонівський міністр поліції Фуше «організував такий шпіонаж і провокацію, яких історія не бачила до цих пір» [28]. Невсипущий поліцейський нагляд дозволяв у зародку задушити будь-які рухи. У першу чергу розправа вчинилася над якобінцями. У грудні 1800 р. поліції Фуше вдалося розкрити змову Азена, Шевальє, Шопеме, метою якої було вбивство Наполеона [29]. 19 грудня 1800 р., скориставшись замахом на життя Наполеона, поліція заарештувала групу якобінців, 9 з яких було страчено, 20 заслано [30]. Поліцейські агенти Фуше в 1800 р. громили таємні роялістські гуртки, такі як «Ангарський комітет», «Швабське агентство» та ін.

Щоб вибити ґрунт з-під ніг роялістської опозиції, Наполеон наказав скласти списки тих емігрантів, кому дозволено було повернутися у Францію. За межами Франції в той час знаходилося 145 тис. емігрантів, більша частина яких бідувала. Багато з них скористалося цим законом і повернулися у Францію [31]. Після цих заходів внутрішня обстановка у Франції дещо нормалізувалася. Але з іншого боку, при консульстві було встановлено жорсткий контроль в ідеологічній сфері. Було закрито 60 газет із 73 існуючих, потім закрито ще 9, а 4, що залишилися, знаходилися під жорстким контролем поліції [32].

15.07.1801 між Наполеоном і папою римським було підписано конкордат, зміст якого полягає в повному підкоренні церкви державі. Католицька релігія оголошувалася релігією більшості французів [33].

Але найбільшим досягненням, здійсненим у роки консульства, було створення апарату централізованої державної влади.

Наполеон зберіг поділ на департаменти, але ліквідував місцеве самоврядування. Замість виборних посад і зборів у кожному департаменті призначався префект, який призначав муніципальні ради [34]. Префекти підкорялися міністру внутрішніх справ. Міністерство внутрішніх справ було створено в 1800 р. [35]

У березні 1800 р. було створено міністерство юстиції. Суд присяжних був ліквідований [36]. Ще наприкінці 1799 року було створено міністерство поліції, на чолі якого стояв Фуше.

У роки Консульства була створена система народної освіти, яка існує й нині. На чолі всієї системи стало відомство під назвою «Університет», яке завідувало вищою і середньою школою. Вищі школи готували техніків, інженерів, нотаріусів, судових, адміністративних, фінансових чиновників і т.д. [37] Наполеон покровительствував вченим, математикам, астрономам, фізикам, з великою відразою ставився до істориків і філософів. Після приходу до влади Наполеона було створено міністерство фінансів на чолі з Годеном. Було впорядковано звітність, почалося суворе розслідування казнокрадства і спекуляції. Так, до в'язниці за шахрайство був посаджений Уврор [38]. У роки консульства велася робота з упорядкування законодавства. Вона закінчилася в 1804 році прийняттям нового зводу законів «Громадянського кодексу». Він юридично закріпив і оформив перемогу буржуазно-суспільних відносин, принцип непорушності особистої власності [39].

Кодекс узаконив нерівноправне становище в суспільстві жінки та безправ'я робітничого класу. Жінка не мала виборчого права. Крім цього, Наполеон ввів «робітничі книжки», які зберігалися в господаря і без якої робітника ніде не приймали на нове місце [40].

Розділ ІІІ. Продовження експансіоністської зовнішньої політики під час консульства

Період консульства став часом гучних перемог Франції над залишками контрреволюційних держав Європи, які не хотіли жодних революційних змін.

Франція розгорнула свої експансійні дії в усіх куточках Європи і світу. Їй протистояла велика коаліція феодально-монархічних держав: Австрія, Англія, Росія і т.д.

Найбільшу загрозу експансійним планам Франції представляла Англія, використовуючи своє острівне положення і найбільший у світі військово-морський флот.

До моменту приходу Наполеона до влади становище Франції було нелегким. Друга коаліція в 1799 р. добилася значних успіхів завдяки військовим успіхам російських військ Суворова в Італії. Австрійці та англійці успішно діяли в Голландії та Бельгії.

Англія ще раніше захопила французькі колоніальні володіння в усьому світі – в Америці, Індії і т.д. Але як тільки Наполеон прийшов до влади, становище почало змінюватися на користь Франції. Узимку 1799-1800 років виникли розбіжності між Австрією і Росією. Друга коаліція, до якої входили Англія, Австрія, Росія та Неаполітанське королівство, почала тріщати [41].

Наполеон помітив це і почав виводити союзників із коаліції по частинах. Він вирушив на чолі армії в Північну Італію. Просування французів було стрімким і застало австрійців зненацька. 8.05.1800 Бонапарт покинув Париж, а 21.05.1800 р. Перший консул був уже на перевалі Сен-Бернар, який відкривав шлях в Італію [42]. 2.06.1800 р. Наполеон вступив у Мілан. Зустріч головних сил противника відбувається на невеликій рівнині між містами Александрією і Тартоною.

Битва, що почалася вранці 14.06.1800 р. з великого успіху австрійців, до вечора була виграна Наполеоном [43]. Ця перемога справила велике враження на діячів антифранцузької коаліції.

Наполеон вирішив вбити клин у коаліцію, використовуючи протиріччя між Росією та Австрією. Тут він діяв через Талейрана. Талейран заявив улітку 1800 р. про рішення Франції повернути на батьківщину 6 тис. російських військовополонених, випадково захоплених наприкінці 1799 р. при розгромі корпусу Римського-Корсакова в Швейцарії [44]. Цей хід викликав симпатії при російському дворі, а особливо в Павла І. Росія пішла на таємні контакти з Наполеоном. Наполеону вдалося підтримати невдоволення Росії проти Англії. Окрему роль у цьому відіграло захоплення Англією Мальти. 5.09.1800 – у січні 1801 між Павлом І і Наполеоном відбувся обмін особливими посланнями [45].

На початку 1801 року Павло І таємно відправив корпус Донських козаків у кількості 22,5 тис. чоловік у похід проти англійських володінь в Індії [46]. Але зближення Росії та Франції було короткочасним. У ході державного перевороту в ніч з 10 на 11 березня 1801 р. Павло І був убитий.

Новий цар Олександр І скасував похід в Індію. Наполеон, дізнавшись про це, прийшов у лють, але, незважаючи ні на що, Росія вже не становила великої загрози для Франції. Франція усунула для себе загрозу з боку інших країн коаліції. Австрійці були вигнані з Італії, але продовжували боротися на Рейні. Тут, в Ельзасі, у листопаді 1800 року перемогу над гобебурзькими військами отримав генерал Моро [47].

Увесь лівий берег Рейну знову був у руках французів. У Люневілі почалися мирні переговори. 9.02.1801 р. був підписаний Люневільський мирний договір, згідно з яким Австрія втрачала Бельгію, Люксембург, усі німецькі володіння на лівому березі Рейну [48]. П'ємонт залишався під окупацією Франції. Австрія не мала більше сил протистояти планам Франції на континенті. У 1801 р. Наполеон уклав також мир із Неаполітанським королівством, за яким Франція отримувала о. Ельбу і право тримати війська в портах Південної Італії [49].

Таким чином, Франція з честю вийшла з протистояння з коаліцією, захопивши великі території. Але у Франції були свої економічні інтереси й за межами континенту. Буржуазія хотіла мати керівні позиції на Близькому Сході, а саме в Османській імперії. Саме з метою розширення французького панування на Сході був організований Сірійський похід Наполеона 1798-1799 рр., але наприкінці серпня 1801 року корпус змушений був капітулювати в Єгипті [50].

Лише хитромудрі дії французьких дипломатів, які зуміли укласти перемир'я з Туреччиною 9.10.1801 року, врятували Францію від ганьби [51].

Згідно з перемир'ям, Франція зобов'язувалася вивести війська з Єгипту, визнавала незалежність Іонічних островів [52]. 8 жовтня в Парижі був підписаний мирний договір з Росією. У секретних статтях договору Росія і Франція визнавали інтереси одна одної в Туреччині [53].

Таким чином, війна Франції з 2-ю коаліцією фактично завершилася. 27.03.1802 р. був підписаний договір Франції, Італії та Англії [54]. Англія зобов'язувалася звільнити Мальту і повернути вказаним країнам їхні колонії. Єгипет повертався Туреччині, Франція визнавала незалежність Іонічних островів, Швейцарія до січня 1802 року залишалася під впливом Франції [55]. Ам'єнський мир сильно зміцнив позиції Франції на континенті.

Але в той же час були сильно підірвані позиції Франції в Північному Середземномор'ї та взагалі на морі. Франція втратила майже половину свого військово-морського флоту у війні з коаліцією [56]. Але навіть короткий мир з Англією Франція використовувала у своїх цілях, добиваючись посилення своїх позицій у різних частинах світу.

У Наполеона були взагалі далекосяжні плани колоніальних захоплень в усьому світі, але відсутність сильного флоту перешкоджала їх здійсненню. Французька буржуазія після підписання в червні 1802 миру з Туреччиною [57] згідно з договором відновлювала свої привілеї в Османській імперії, отримала дозвіл на прохід торговельних кораблів у Чорне море [58]. Розроблялися плани широкомасштабної морської торгівлі з Росією [59]. Але цим планам не суджено було здійснитися. Єдиною країною, з якою Франція встановила нормальні стосунки, були США. Згода про це була підписана 20.11.1800 р. у Парижі [60]. У 1803 році Наполеон передав США велику територію Луїзіани. Це ще більше зміцнило їхні відносини.

Ам'єнський мир був недовгим. Каменем спотикання стала Мальта. Англія вимагала залишення Мальти за собою, виводу французьких військ із Голландії та Швейцарії [61].

Наполеон хотів компенсацію в Північному Середземномор'ї. Істотною причиною відновлення війни було невдоволення промислових кіл Англії щодо гегемонії Франції на континенті. Тому в травні 1803 р. англійський посол покинув Париж. 18 травня 1803 р. війна відновилася [62].

Заморські володіння знову потрапили до рук англійців. Зменшилося постачання у Францію американської бавовни, англійці заблокували торгівлю в Чорному морі та з Левантом [63].

Наполеон окупував Ганновер – династичне володіння англійського короля в Німеччині – і ввів війська в Неаполітанське королівство. Флот і армія союзників Франції – Іспанії та Голландії – були приведені в бойову готовність [64].

На березі Ла-Маншу в 1803-1804 роках почалася організація грандіозного табору, де повинно було зібратися велике військо для висадки в Англії.

«Мені потрібно 3 дні туманної погоди, і я буду володарем Лондона, парламенту, англійського банку», – заявляв Наполеон у липні 1803 р. [65] У 1800-1804 рр. Наполеон робив спроби зблизитися з Туреччиною, але у зв'язку з протидією Росії та Англії Туреччина не пішла на поводу у Франції [66]. У березні 1804 р. французька влада розстріляла представника роду Бурбонів – герцога Енгієнського [67].

Це стало ще однією провокацією, яка ввела Європу у війну з Наполеоном. Тому консульство Франції спрямувало всі свої зусилля на вичавлювання можливого з того, що мало, а саме з північних країн. У липні 1804 року до Франції була приєднана Лігурійська республіка [68], що ставала невдоволенням панування французів. Щоб протистояти Англії в економічному та військовому відношенні, Франції потрібні були нові захоплення, тому до кінця консульства нова війна в Європі назрівала.

Заключення

Переворот 18 брюмера 1799 р. і період консульства, що послідував за ним, ознаменували закінчення Великої французької революції та перемогу буржуазної контрреволюції.

Консульство відкрило період післяреволюційної стабілізації, державно-правового оформлення результатів революції в інтересах буржуазії та заможного селянства. У Франції встановився режим особистої влади Наполеона Бонапарта, але диктатуру вдалося нав'язати, лише зберігши основні завоювання революції: знищення феодальних відносин, перерозподіл земельної власності та зміну її характеру. Конституція 1799 року відповідала інтересам буржуазії та селянства.

Бонапартизм став особливою ідеологією у Франції. Вона була спрямована на возвеличення заслуг однієї людини перед народом і державою взагалі, підносила авторитаризм як найкращу форму правління державою. Бонапартизм мав свої довготривалі наслідки для Франції.

Після революції 1848 р. бонапартизм відіграв важливу роль у встановленні диктатури Наполеона ІІІ – Другої імперії. «Бонапартизм – форма правління, яка виростає із контрреволюційності, цілості буржуазії в обстановці демократичних перетворень і демократичної революції», – писав Ленін. Хоча буржуазія при Наполеоні І була відсторонена від участі в політичній владі, вона все ж таки захищала його від зрівнювальних претензій народних мас. При цьому бонапартизм забезпечив буржуазії «безудержное» збагачення за рахунок захоплень країн Європи.

Підбиваючи підсумок аналізу консульського правління у Франції у 1799-1804 роках, необхідно все ж зробити висновок, що сприяння формуванню загальнонаціональних інтересів та захисту національного суверенітету Франції полягало у збереженні завоювань Французької буржуазної революції.

Список використаних джерел і літератури

1. Виллар Ж. и К. Формирование французской нации. – М. – 1957 – с. 335.
2. Грачёв В.Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Вост. Середземноморъе в 1802-105 годах // Ученые записки Ивановского педагогического института. – 1970. – Т58 – Вопросы всеобщей истории. – 176 с. – С. 79-119.
3. Грачёв В.Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Вост. Середземноморъе в 1802-105 годах // Ученые записки Ивановского педагогического института. – 1970. – Т43 – Вопросы всеобщей истории. – 249с. – с. 106 - 146
4. Егоров А.А. Министр наполеоновской полиции Фуше // Новая и новейшая история. – 1990. - №4. – с. 121-137.
5. Монфред А.З. Наполеон Бонапарт. – М. – 1973. – 775с.
6. Монфред А.З. поиски союза с Россией (1800-1801гг) // История СССР. – 1971. - №4 – с. 38-59.
7. Рогинская А.Е. Очерки истории Франции (XVII– XIXв.). – М. – 1958. – 368с.
8. Торм Е.В. Наполеон. – М. – 1939. – 351с.
9. Торм Е.В. Первые годы правления Наполеона. Альенский мир // Торм Е.В. Сочинения в 12 томах. – Т. 3. – М. – 1958. – 684с.
10. Тугай – Барановский Д.М. Крупнейшая французкая буржуазия и переворот 18 брюмера 1799 года // Новейшая и новая история. – 1985. - №6. – с. 56-70.
11. Тугай – Барановский Д.М. Наполеон и республиканци. – Саратов. – 1980 – 220с.
12. Тугай – Барановский Д.М. У истоков Бонапартизма. – Саратов. – 1986. – 200с.