Релігія у сучасній Україні

Вступ.

1. Християнство та його місце в культурному житті України.

2. Протестантизм в Україні.

3. Доля й місце інших релігійних конфесій в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Загалом релігійна ситуація в сучасній Україні перебуває в річищі загальноєвропейських тенденцій духовного розвитку. Насамперед ідеться про визнання свободи совісті та права вільно обирати віросповідання, що закріплено Конституцією України, а також про заявницький (на противагу дозвільному в Росії) принцип, закладений у «Законі про віросповідання та релігійні організації», ухваленому 1991 року. Відповідно до нього, для вільної релігійної діяльності релігійній групі, конфесії, деномінації, церкві чи установі достатньо подати заяву про реєстрацію, статутні документи, банківські реквізити, юридичну адресу та акт обстеження виконавчими органами влади.

Такий підхід, з одного боку, гарантує людині свободу вибору релігійного життя, а з іншого — відкриває шлях для реєстрації доволі сумнівних організацій, діяльність яких (усупереч законодавству) може завдавати шкоди життю та здоров'ю вірян. Прикладом можуть слугувати Біле Братство, окремі секти сатанинського чи псевдоорієнталістського спрямування.

Порівняно з багатьма європейськими країнами, релігійна атмосфера в Україні позначена вищим рівнем емоційного напруження, адже складна соціально-економічна та культурна ситуація спонукає значну частину громадян шукати розради в духовних практиках або релігійно-церковному житті.

1. Християнство та його місце в культурному житті України

Попри загалом толерантну державну політику та законодавство, що відповідає світовим демократичним стандартам, в Україні досі не вдається повністю врегулювати інколи гострі конфлікти між вірянами християнських церков. За останнє десятиліття до традиційного протистояння між православними, римо-католиками та протестантами додалося особливо запекле суперництво всередині самого православ'я. На тлі архетипу «один народ, одна держава — одна церква» розгорнулася справжня боротьба за храми, єпархії та паству. Найгостріші суперечки на заході країни точаться між Українською греко-католицькою церквою та Українською православною церквою, тоді як на сході — між православними Київського й Московського патріархатів. До цього додаються амбіції Української автокефальної церкви, яка претендує на статус загальноукраїнської державної церкви.

Українська православна церква (УПЦ) — це церковне утворення, яке отримало легалізацію в структурі Російської православної церкви в січні 1990 року. Архієрейський собор РПЦ надав Українському екзархату широку адміністративну автономію, зберігши при цьому канонічне підпорядкування Московському Патріархату. Такий половинчастий крок мав на меті стримати прагнення українського православ'я до автокефалії. Це засвідчило, що керівництво РПЦ у церковних питаннях діє в руслі загальної політики Росії, спрямованої на утримання України в сфері власних стратегічних інтересів. На Харківському єпископському зібранні 1992 року, яке сама Московська Церква провела з порушенням проголошених нею ж принципів самостійності УПЦ, митрополита Філарета (Денисенка), відомого своєю активною позицією за повну незалежність Православної Церкви в Україні, було усунено з посади предстоятеля. Натомість на цю посаду призначено митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських кафедрах переважно залишилися ті, хто отримав їх ще за благословенням старих органів влади. Станом на 1995 рік УПЦ налічувала понад 6,5 тисяч громад, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів і 18 періодичних видань. Керівним органом церкви є Синод. В Уставі про управління прямо зазначено, що УПЦ «складає... частину Московського Патріархату» (р.1, ст.4) та зобов'язана «наглядати за проведенням рішень Помісних соборів Російської православної церкви...» (р.2, ст.4). З огляду на тісну співпрацю РПЦ із російською державною владою, не можна не помічати значної політизації релігійно-духовного життя УПЦ, яку використовують у політичних акціях (наприклад, протести проти візиту Папи Римського в Україну 2001 року, протидія вступу до Ради Європи тощо). Опір Московського Патріархату автокефалії українського православ'я пояснюється тим, що постання власної Церкви в Україні порушує питання про автентичність духовно-культурних надбань і державницьких традицій України та Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися Церквою-Матір'ю для Церкви Росії, а отже, ставить під сумнів законність перебрання Московським престолом ідеї Апостольського благословення, отриманого українським православ'ям від апостола Андрія Першозванного. [2, c. 36-39]

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) — одна з православних церков України, що постала в червні 1992 року на об'єднавчому соборі. У його роботі взяли участь ієрархи, священики та миряни, які представляли Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з Патріархом Мстиславом (Скрипником), а також частина Української православної церкви, очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком), яка визнала необхідність автокефалії в незалежній державі. Главою об'єднаної церкви обрано предстоятеля УАПЦ Мстислава. Після його смерті патріархом Київським і всієї України-Русі став Володимир (Романюк). Створення УПЦ КП втілило давню мрію українців про духовну самостійність у православному світі та реалізувало проголошене Новим Заповітом право кожного народу на власну Церкву і свого першоієрарха. Однак через активну дипломатичну та церковно-політичну діяльність Московського Патріархату канонічність УПЦ КП досі не визнана помісними православними церквами. Усередині неї тривають суперечки та розколи. Попри це, Церква поступово зміцнюється, виходить на світовий рівень через політичні контакти з православними, католицькими та протестантськими організаціями, демонструючи релігійно-політичну толерантність. Вона має єпархії не лише в Україні, а й за кордоном, налічує близько 1500 парафій, має духовну академію, 4 семінарії, 15 монастирів і власну видавничу базу. УПЦ КП прагне відновити основні принципи й традиції українського православ'я, сформовані ще в перші сім століть існування Київської митрополії, та активно підтримує процес державотворення й національного відродження України (розраховуючи на державну підтримку, подібно до РПЦ у Росії). Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП у жовтні 1995 року обрав предстоятелем митрополита Філарета (Денисенка).

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — православна церква, що діє в Україні, а також у США, Канаді, Австралії та інших країнах, де проживають українці. Прихильники автокефалії прагнуть повної незалежності своєї Церкви, насамперед від Московської Патріархії. Після кількох історичних спроб автокефалію було проголошено в жовтні 1921 року на Всеукраїнському Православному Церковному соборі, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій та обрав ієрархію. Проте вже в січні 1930 року III Всеукраїнський Православний собор ухвалив рішення про саморозпуск УАПЦ, а значна частина її діячів була заарештована за звинуваченням у причетності до Союзу визволення України. Відродження УАПЦ розпочалося в роки Другої світової війни в західних областях України. Після війни постало кілька церковних формувань у США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці. Зі здобуттям Україною незалежності частина ієрархів і мирян УАПЦ увійшла до УПЦ КП. Інша частина, яка не підтримала об'єднання, у вересні 1994 року обрала власного Патріарха — Володимира Ярему, що взяв ім'я Дмитрія. У червні 1995 року УАПЦ була зареєстрована. Нині її громади, яких налічується близько 1200, діють переважно в Галичині (100). [10. c. 16-20]

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — українська католицька церква візантійської обрядової традиції, що виникла внаслідок Берестейської унії (1596) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Вона є однією з традиційних історичних церков українського народу. Її поява спричинила поділ українців за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що заважало консолідації народу в боротьбі за єдину державу. Уніатство — це церковний рух, спрямований на приєднання до католицької церкви через унію однієї зі східних православних церков або її частини за умови визнання католицької догматики та збереження власних традицій, обрядів і елементів церковного устрою. У сучасному світі існує 17 східних католицьких церков, що постали внаслідок унії з Римом і мають відповідники у православ'ї, а також 2 цілісні церкви (маронітська та італоалбанська). Усі вони базуються на одній з обрядових традицій Сходу — антіохійській, вірменській, олександрійській, халдейській або візантійській. Українське уніатство постало на ґрунті візантійської традиції. Протягом XVIII–XIX століть УГКЦ еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини та Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням Марії Терезії (1774) уніатська церква отримала назву Греко-католицької, що підкреслювало, з одного боку, визнання примату Папи Римського, а з іншого — збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ у Галичині сприяла збереженню національної ідентичності українців — мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції та розвиткові національної економіки. Церква була ліквідована на Львівському соборі (1946). Відтоді й до 1989 року вона існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході — в структурі Української католицької церкви. Майно, культові споруди та святині УГКЦ було націоналізовано або передано Російській православній церкві. Від 1991 року керівництво УГКЦ знову перебуває в Україні. Церкву очолює Патріарх УГКЦ, який має сан кардинала. Йому не підпорядковуються греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікується Апостольський нунцій в Україні) та Польщі (вони підпорядковані безпосередньо Апостольській Столиці). Церква та миряни активно домагаються офіційної реабілітації УГКЦ державою (приводом для заборони в СРСР було нібито співробітництво з німецькими загарбниками та ОУН), визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізації митрополита Андрея Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття й Польщі та реституції церковного майна. Церква має численні мирські організації. За переписом 1995 року в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій, 76 монастирів із майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів (зокрема 3 теологічні факультети в університетах), де навчалося близько 1500 слухачів.

Українська католицька церква (УКЦ). У сучасному світі ця назва охоплює всю спільноту українців-католиків в Україні та за її межами. Вона постала на ґрунті поєднання Римо-католицької церкви на теренах України (передусім у містах) та УГКЦ після її розгрому в 1946 році. Таку офіційну назву від 1959 року мають також парафії українців-католиків у діаспорі. Від 1963 до 1984 року УКЦ очолював кардинал Й. Сліпий, згодом — М.І. Любочівський. Активна національно-творча діяльність УКЦ у повоєнні часи, спрямована на збереження духовних надбань українського народу та розвиток церковно-історичної науки, а також широка підтримка послідовників сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 році. Її авторитет у католицькому світі став причиною візиту в Україну влітку 2001 року Папи Римського Іоанна Павла II.

Окрім УКЦ, на теренах України діють приходи національних католицьких громад, підпорядковані Папському нунцію в Україні. Їхніми прихожанами є не лише іноземні громадяни, а й українці, які ще з радянських часів належали до Католицької церкви. [10. c. 20-24]

2. Протестантизм в Україні

Протестантські общини (насамперед лютеранські та баптистські) почали з'являтися в Україні ще з часів Реформації, однак їх членами були переважно представники феодальної верхівки та іноземці-міщани. Нова хвиля протестантського впливу пов'язана з реформами Катерини II, яка дозволила іноземцям селитися на території Російської імперії. Під впливом німецької (рідше англійської чи французької) діаспори частина українців долучалася до ідей особистого спілкування з Богом та персональної відповідальності. Цікаво, що в багатьох селах Київської, Тернопільської та Івано-Франківської областей чоловіків до баптистських общин приводили дружини, прагнучи відучити їх від пияцтва та прилучити до праці й заробітку. Оскільки німецькою «молитовна година» звучить як «штундс», членів баптистських общин називали штундистами. 1884 року в Києві було засновано Союз російських баптистів. Після заборони наприкінці 20-х років Союз баптистів та євангельських християн поступово відродився в 50–60-ті роки. Після низки розколів і перебудов він постав у формі Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ) — однієї з найбільших протестантських громад України (Київ, лютий 1994). Союз має власний статут, керується Радою ВСОЄХБ, до якої входять старші обласні пресвітери, та обирає Президента. Станом на 1996 рік налічувалося 1423 громади в усіх регіонах України. Вони мають друковані органи (зокрема «Богомыслие» в Одесі), масовими накладами видають Новий та Старий Заповіти, дитячу Біблію, нотний збірник «Євангельська пісня» та іншу релігійну літературу. Підготовка служителів ведеться в Київській та Одеській духовних семінаріях, біблійних інститутах у Вінниці, Дніпропетровську, Києві, Рівному, Чернівцях та біблійній школі в Одесі. Вони підтримують зв'язки з одновірцями за кордоном, входять до Всесвітнього союзу баптистів, Європейського союзу баптистів та Євро-Азійської федерації союзів ЄХБ. Реалізують соціальні програми з виховання дітей, реабілітації алкоголіків і наркоманів («12 кроків») та інші доброчинні ініціативи.

Союз християн віри євангельської України (СХВЄ) — протестантське об'єднання церковного типу, до якого входить більшість п'ятидесятницьких громад країни. Утворений 1990 року як самостійна релігійна структура, що на федеративних засадах входить до Об'єднаного союзу християн віри євангельської з центром у Москві. СХВЄ України має кілька навчальних закладів середнього типу (Український заочний біблійний інститут у Києві з філіалами в Рівному та Львові), понад 400 недільних шкіл, видає часопис «Євангельський голос». У структурі СХВЄ діють молодіжна рада, низка місій та благодійних товариств. Союз бере активну участь у політичному житті та міжцерковному діалозі, спираючись на ідеї провіденціалізму та харизматичності.

Часто запрошуються закордонні проповідники, чиї місії в Україні активно поширюються. [12, c. 2-10]

Сьогодні в Україні представлений широкий спектр протестантизму. Діє Всесвітній Альянс Реформістських церков (з 1875 року), який об'єднує близько 90 громад, переважно національних (німецьких, угорських та інших). З'являються нові харизматичні секти на християнській основі, як-от Церква Христа, Церква Святого Духу, Церква Святих останніх днів. Колись заборонені як небезпечні для здоров'я та життя секти й організації (наприклад, Церква адвентистів сьомого дня) тепер пройшли реєстрацію. В Україні діє Уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня (понад 500 громад, більше 40 тисяч членів), а також інші нові та старі протестантські церкви.

Неохристиянство. Цей рух виникає в межах традиційного християнства з метою адаптувати його до вимог часу. На початку XX століття Європа й Америка зіткнулися з численними сектами та церквами, які намагаються реформувати християнство. У центрі уваги — постать Ісуса Христа та Богоматері. Значну роль відіграє харизма — божественні дари, що сходять на істинно віруючих. В Україні неохристиянство представлене 68 різноманітними харизматичними церквами, які сприймають свого лідера як посланця Бога. Більшість із них завезена з-за кордону (Християнська місія «Еммануїл», Лівобережна церква Христа, Церква скелі, Нове життя, Боже слово, Хвала й поклоніння тощо). До таких також належать Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, Церква Єднання, Церква Христа. [4, c. 4]

3. Доля й місце інших релігійних конфесій в Україні

Ще в I столітті до н. е. в грецьких містах-колоніях на теренах України греки приймали іудаїзм, щоб мати змогу відпускати рабів на волю, а головне — сподіватися на спасіння та вірити в Єдиного Бога. До IX–X століть належать згадки про єврейських купців, які відвідували слов'янські землі. І хоча, за легендою, Володимир відкинув пропозицію прийняти іудаїзм, присутність його прибічників при княжому дворі та їхній статус, рівний послам Рима й Візантії, свідчать про певний вплив іудаїзму в Україні-Русі. Тим більше, що могутній сусід-конкурент Русі — Хазарський каганат — мав державною релігією саме іудаїзм. Очевидно, й полеміка митрополита Іларіона Київського з прихильниками іудаїзму була цілком толерантною. У XI–XIII століттях в Україні працювали відомі талмудисти та знавці Кабали: Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Помітні позиції євреї посідали в Галицько-Волинському князівстві. Потужний розвиток іудаїзму в Україні пов'язаний із прибуттям євреїв, вигнаних із Німеччини імператором Максиміліаном I. Найдавніша згадка про єврейську громаду у Львові датується 1356 роком, у Дрогобичі — 1404, у Луцьку — 1410 роком. Після Люблінської унії 1569 року присутність євреїв в Україні поширюється, а в XVI столітті в містах України перебудовується значна кількість синагог. [8, c. 12-13]

На жаль, стосунки українців та євреїв не завжди були цивілізованими. Однією з найбільших історичних трагедій єврейського народу, яку досі поминають у молитвах нарівні з руйнуванням Єрусалимського храму та Голокостом XX століття, є різня 1648–1649 років, санкціонована гетьманом України Богданом Хмельницьким. У період, коли все єврейство світу налічувало близько 1,5 мільйона осіб, в Україні було найжорстокішим чином знищено понад 100 тисяч осіб, без розбору віку й статі. Тих, хто вцілів, продали в рабство на ринках Константинополя, звідки євреї світу їх викуповували на так званий «підьон швуїм» (пожертва на викуп полонених). Трагедія українського єврейства XVII–XVIII століть зумовила активні релігійні пошуки, посилила месіанські очікування та сприяла розвиткові хасидизму. Хасидизм — це релігійно-містичний рух, який спочатку виник у середньовічному німецькому єврействі як протест проти утисків хрестоносців. Носіїв ідеалів єврейського життя називали «хасидей Ашкеназ» — благочестиві з Німеччини. Як релігійно-містичний рух хасидизм виник унаслідок розвитку містики й філософії в специфічній соціально-економічній, політичній і духовній ситуації України XVIII століття. Засновник цієї течії — Бешт (1700–1760) — підкреслював, що нерівність у світі не впливає на взаємини між Богом і людиною; справжній праведник не той, хто хизується вченістю, а той, хто піклується про ближнього; служити Богові треба радісно, і навіть спокута має стати не скорботою за минулим, а радісним актом повернення душевної гармонії. Хасидизм не послабив очікування Месії та не відкинув жодної заповіді іудаїзму, але по-новому їх осмислив. Він швидко поширився й охопив половину єврейства; на чолі громад хасидів стали цадики (святі, праведні), чиї осередки тепер є центрами паломництва. Прихильники хасидизму мешкають по всьому світу, зокрема в Україні. Тут є багато святих місць хасидизму (Умань, Меджибіж, Бердичів, Тараща тощо), які відвідують прочани з усього світу.

Релігійне життя євреїв України (згодом Російської імперії) відбувалося на тлі різноманітних обмежень, гонінь із боку духовенства та так званих «кривавих наклепів» — звинувачень у використанні крові християн у ритуальних цілях. У XIX столітті серед єврейської інтелігенції посилюється рух за переустрій традиційного побуту, перегляд «талмудичної архаїки», широке просвітництво та реформу іудаїзму, яка, однак, не набула в Україні значного поширення. Після 1917 року іудаїзм в Україні поділив долю інших релігійних організацій. Після здобуття Україною незалежності було створено умови для відродження національно-культурного й релігійного життя євреїв. У середині 90-х років в Україні діяло близько 120 єврейських культурних товариств, понад 70 релігійних громад різної конфесійної спрямованості, підпорядкованих двом керівним об'єднанням — Релігійній громаді іудейського віровизнання України та Іудейських релігійних організацій України, які прийшли на зміну Кагалам (дослівно — общинам), що існували на території дореволюційної Росії.

Із середини 90-х років для піднесення духовного життя українського єврейства в Україні працюють понад 20 рабинів, які здобули духовну освіту за кордоном. Рабин (від давньоєврейського «раббі» — мій учитель) — священнослужитель в іудаїзмі, авторитет у тлумаченні приписів та заборон для членів іудейської громади та застосування їх до конкретних соціальних умов. В Україні саме рабини очолюють громади та виконують також адміністративні функції. [6, c. 8-13]

Караїми. В Україні мешкає народ, чий етнонім збігається з релігійною належністю — кримські караїми. Караїзм — монотеїстична релігія, що виникла у VIII столітті н. е. на теренах Вавилонії та поширилася на території сучасних Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини. Важливу роль у становленні віровчення та об'єднанні віруючих відіграв Анан бен Давид із Багдада. Розквіт караїзму припав на VIII–XII століття. Здавна його вчення проникло в Крим. Нині послідовники караїзму є серед арабів, євреїв, греків, кримських караїмів, литовців, росіян. В основі віровчення лежить єдина священна книга — Старий (Ветхий) Заповіт у його первісній чистоті, з головними принципами — заповіддю любові до Бога й ближнього. Послідовники караїзму неухильно дотримуються слів Пророка: «Не додавайте до того, що я заповідаю вам, і не поменшуйте від того». Свято шанують 10 заповідей. Найважливіший принцип караїзму — самостійне й обов'язкове вивчення Святого Письма. Згідно з догмами караїзму, Бог існує передвічно, створив усе суще й дав через Мойсея найдосконаліший Закон, який залишається незмінним, відплачує по заслугах, воскресить мертвих у день судний; наближається пришестя месії. Ісуса Христа й Мухаммеда караїми шанують як великих Пророків. Їхні храми — синагоги (як і в іудеїв, від грецького — зібрання) були широко розповсюджені на півдні України. Один із таких — Тепла синагога з училищем для дітей-караїмів — існувала в дореволюційній Одесі. Останній їхній храм у Криму закрито 1959 року в Євпаторії. Відтоді українські караїми відправляють релігійні обряди в домашніх умовах. [5, c. 6-11]

Іслам в Україні

Основним регіоном поширення ісламу в Україні є Крим, що історично пов'язано з 1242 роком, коли Крим був завойований татаро-монголами й увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, у Криму набув поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV столітті, у зв'язку з розпадом Орди, у Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 року ввійшло до складу Османської Порти. На чолі мусульманського духовенства Криму стояв муфтій як вища духовна особа після халіфа — турецького султана. У XVIII столітті лише в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби й медресе. У 60-х роках XIX століття в Криму було 23 медресе та 131 мектеб (школа початкової освіти). 1774 року Кримське ханство після війни Росії з Туреччиною здобуло самостійність, але вже 1783 року її було втрачено, і Крим приєднали до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. Це стосувалося не лише Криму, а й усієї мусульманської громади в українських містах, де заборонялося будівництво мечетей і мінаретів, проводилося компактне відселення мусульман у певні райони міст (як в Одесі турків та албанців у слобідку Татарка). Як результат, у другій половині XIX століття Крим залишило 161 тисяча татар. У 1917 році татари становили лише 36,6 % сільського та 11,35 % міського населення Криму. У цей же час татарська буржуазія робить спроби пристосувати іслам до своїх інтересів. Розгортається дискусія між кадимістами (прихильниками догматичного ісламу) та джадідами, які виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні реформи. Татарське населення Криму зазнавало утисків і за часів Радянського Союзу. У травні 1944 року з Криму було виселено 188 626 татар. Нині триває процес їх повернення до Криму та відродження мусульманських релігійних громад. В Україні на початку 1996 року діяло 176 мусульманських громад, більшість із яких перебуває в Криму. Мусульманські громади України діють у структурі трьох об'єднань — Духовного управління мусульман України (ДУМУ), Незалежного ДУМУ та ДУМУ Криму. У більшості великих міст України працюють Арабські Культурні Центри, які на практиці є релігійними й культурними осередками українських та іноземних громадян, що сповідують іслам. [1, c. 39-41]

Сучасні й нетрадиційні релігійні групи

Більшість сучасних релігійних течій, як уже зазначалося, представлена в Україні. Їхню характеристику див. у відповідному розділі підручника. Зазначимо лише, що більшість церков, сект і релігійних угруповань, які діють в Україні, пройшли реєстрацію, працюють офіційно, а подекуди є своєрідною прикрасою великих міст. Наприклад, улітку в Горсаду Одеси можна спостерігати релігійне дійство представників Руху «Харе Крішна» (Міжнародного Товариства Свідомості Крішни), якому надано офіційний дозвіл на діяльність в Україні 1990 року, а 1995 року зареєстровано Всеукраїнський центр громад Свідомості Крішни, який є керівним органом об'єднання послідовників кришнаїзму. У всіх областях України діють 46 громад МТСК, із них зареєстрованих — 26. Найбільші центри — Київ, Донецьк, Одеса. МТСК проводить соціально важливі благодійні акції: «Їжа для життя», боротьба з наркоманією, реабілітація ув'язнених тощо. Крім «модних» нині орієнталістичних релігійних течій, які поєднують східну традицію із сучасними досягненнями в науці й психології, з'являються й суто сайєнтологічні релігійні групи. Більшість сайєнтологічних та езотеричних груп намагаються поєднати (часто через медитативні практики) ідеї високої духовності, філософічність та оздоровчі програми. Сам термін «сайєнтологія» походить від англійського science — «наука» та грецького кореня logos — «вчення». Із самої назви зрозуміло, якого значення набувають останні досягнення людського знання в цих релігійно-філософських теоріях. Більшість із них виникли в Америці (як діанетика Л. Рона Хаббарда). Вульгаризований психоаналіз із психотренінгами (розчинення «енграм» — матеріалізованих душевних травм) зводиться на рівень нової релігії, яка обіцяє своїм вірним піднятися до рівня управителів Всесвіту та фінансової еліти країни. У різних містах України діють ще не зареєстровані громади Церкви Сайєнтології, часто виступаючи в якості чогось проміжного між елітним клубом і групою мережевого маркетингу.

Можливо, однією з характерних рис сучасної української релігійної ситуації є космологізація та естетизація релігійності. На цій хвилі працюють такі езотерично-космологічні громади, як Реріхівське товариство (тільки в Одесі — 2 громади, які будують свою роботу навколо вчення сім'ї Реріхів та книги О. Реріх «Агні Йога») й послідовники вчення Олеся Бердника, який у своїх фантастичних повістях описував майбутнє, де знаходять місце знання та вміння давніх слов'янських волхвів і чаклунів (був репресований у період «застою»). [7, c. 39-43]

Поруч із науково-філософським осмисленням старих релігій в Україні існує й неоязичництво. Це спроба реабілітувати й опоетизувати дохристиянське поганство та на цьому ґрунті створити базу для національно-державного єднання українців. Такі вірування мають окультно-синкретичний характер із явними елементами екологічності. Організації типу Українська Рідна Віра (Рідновіра), РУНВіра, Ягновірство, Ладовірство тощо включають творчу інтелігенцію та характеризуються утворенням різних структурних організацій (від всеукраїнських до клубів за інтересами). Дехто лише виступає на сторінках популярних видань на кшталт «Українського Світу». Подекуди виїжджають на природу задля зустрічі язичницьких свят. Одні дотримуються екологізованого політеїзму, інші філософськи виводять монотеїзм на чолі з Дажбогом. Вони вбачають у християнстві чужу для України релігію, яка веде до знищення національної ідентичності та довкілля. Однак чинників перетворення рідновірських течій у масове релігійне явище небагато.

Незначну частину релігійного життя України складають і радикальні сатанинські секти, майже повсюди незареєстровані. Їхніми основними прихильниками є молодь, яка сприймає таке об'єднання як можливість разом слухати «важку» музику та «змістовно» проводити час. Більшість таких груп належить до типу сект із харизматичними лідерами на чолі. Таке середовище часто має криміногенний характер, учасники часто перебувають у глибокому депресивному стані, схильні до самогубств, подекуди — колективних.

На завершення короткого огляду чинників релігійної ситуації в Україні слід зазначити, що Україна дотримується в питаннях свободи конфесійної належності «Всезагальної декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1948 року, «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод» та інших міжнародних правових документів. Одним з основних документів, що регламентують свободу конфесійної належності та нормують державне законодавство з цього приводу, є «Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань» (1981) і «Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» (1992) Генасамблеї ООН. Згідно з цим, свобода конфесійної належності може бути обмежена в конкретному вираженні лише тоді, коли вона суперечить справедливим загальнолюдським вимогам моралі, орієнтує на порушення громадського порядку та підрив загального добробуту в демократичному суспільстві. [9, c. 66-71]

Висновки

Кількісна та якісна характеристика релігійно-церковного життя в Україні визначається наявністю багатьох конфесій, належністю до них частини населення та складними процесами в релігійному середовищі. Понад три чверті релігійних громад в Україні — це парафії двох основних духовно-релігійних традицій у християнстві: східної (православ'я) та західної (греко-католицизм). Найвпливовішою складовою релігійного життя є українське православ'я. Динамічно розвиваються Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська автокефальна православна церква. Триває активний процес відродження Української греко-католицької церкви (правильно: Українська католицька церква східного обряду), авторитетною є Римо-католицька церква. Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму: євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п'ятидесятники), Свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, реформістські церкви, лютеранство.

Зростають кількісно громади мусульманського віросповідання. Створено умови для діяльності іудаїстських громад. Серед новітніх релігійних течій набувають поширення громади неохристиянських рухів (Церква Повного Євангелія, Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Останнього Завіту — Вісаріонівці та ін.), релігії орієнталістського напряму (Товариство Свідомості Крішни, буддисти, Шрі Ауробіндо тощо), різні езотеричні, сайєнтологічні та інші рухи (Реріхівське товариство, послідовники Олени Блаватської, Олеся Бердника, віра Бахаї, діанетика Хаббарда та ін.). Започаткували свою діяльність неоязичники: рідновіра, РУНВіра, Великий Вогонь тощо.

У цілому релігійність в Україні орієнтована на утвердження української державності, виховання громадян у дусі релігійної толерантності та гуманістичної моралі. Загальну картину релігійної ситуації в Україні можна скласти на основі історичного аналізу — з одного боку, і соціологічних досліджень — з іншого (тобто за допомогою синхронічно-діахронічного методу).

Список використаної літератури

1. Єленський В. Нація і релігія: Україна // Людина і світ. - 2003. - № 6. - C. 39-48

2. Бондаренко В. Релігійне життя в сучасній Україні: стан, тенденції та проблеми розвитку // Людина і світ. - 2003. - № 12. - C. 36-39

3. Бондаренко В. Світська школа і церква в сучасній Україні: у пошуках співпраці // Освіта. - 2005. - № 45. - C. 13

4. Гудзик К. Релігія та церква в українському світі // День. - 2006. - № 144. - C. 4

5. Дудар Н. Релігія і церква в суспільному житті України // Національна безпека і оборона. - 2002. - № 10. - C. 6-11

6. Дудар Н. Релігійність українського суспільства: останні дослідження // Людина і світ. - 2003. - № 1. - C. 8-13

7. Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні у 2004 році : Інформаційний звіт Держкомрелігій України // Людина і світ. - 2005. - № 3. - C. 39-43

8. Сергієнко Г. Конституційно-правове регулювання відносин Української держави і релігійних організацій та гарантування свободи віросповідання : до питання їх взаємозв'язку // Право України. - 2004. - № 12. - С.12-16.

9. Тупик О. До питання про появу та діяльність неоязичницьких течій в Україні // Історичний журнал. - 2003. - № 1. - C. 66-71

10. Юраш А. Православ'я і католицизм у сучасній Україні: ідеологічні міфи і реалії взаємодії // Людина і світ. - 2004. - № 10. - C. 16-24

11. Яроцький П. Релігійний фактор у сучасній Україні // Людина і світ. - 2004. - № 4. - C. 2-8

12. Яроцький П. Протестантизм в Україні: динаміка змін // Людина і світ. - 2004. - № 7. - C. 2-10.