Релігія і політика

Вступ.

1. Релігія й церква як суб'єкти політики.

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності.

3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сучасні глобальні трансформації важко уявити без урахування релігійного чинника, зокрема його ролі в посиленні політизації народів. Зрозуміло, що масштаби й характер цього явища в різних країнах мають свою специфіку, адже загальні закономірності завжди проявляються через особливе. Такий підхід дозволяє глибше осягнути процеси, що відбуваються в релігійному та церковному житті, та з'ясувати взаємний вплив політики й релігії.

Актуальність питання про те, чому релігія та церква виступають суб'єктами політики, зумовлена зростанням їхнього значення у формуванні політичної свідомості та політичної культури загалом. Кожна світова релігія має своїх носіїв — церкви, конфесії, релігійні громади, секти, — які є учасниками політичного процесу. Для всіх цих суб'єктів характерна політична суб'єктність, що виявляється не лише в їхній безпосередній участі в політичному житті, а й у залученні до виконання соціально-політичних завдань світських організацій (партій, профспілок, молодіжних рухів) або навіть у створенні таких організацій.

1. Релігія й церква як суб'єкти політики

Політична суб'єктність релігійних організацій зумовлена двома ключовими чинниками: по-перше, виконанням релігією функції збереження та підтримки суспільних цінностей, а по-друге, потребою посилювати ідеологічний вплив на політичні процеси та розширювати коло віруючих.

Оскільки вплив релігії на суспільну свідомість сьогодні справедливо порівнюють із впливом засобів масової інформації, стає зрозумілою боротьба політиків за симпатії віруючих у всьому світі, включно з Україною. Ідея Бога є центральною в релігійній вірі, оскільки для більшості вірян вона пов'язана з пошуком сенсу життя та прагненням до щастя, а отже, і до політичної незалежності. Цю ідею й досі важко замінити іншою, більш привабливою. Релігійна свідомість, що виникла як одна з перших форм суспільної свідомості, була тісно пов'язана з інстинктом самозбереження та духовним очищенням. Тому в більшості культур релігія перебувала в центрі соціальних, політичних та економічних подій, визначаючи духовну атмосферу епохи.

Взаємопроникнення релігійних і політичних засад було особливо сильним на ранніх етапах розвитку суспільства, коли ці функції не були розділені. Політичний аспект життя тоді виявлявся в контролі за соціальною та релігійною поведінкою членів роду. Контроль і примус здійснювалися через регуляцію звичаїв та за допомогою таких методів, як колективний осуд, вигнання з родини тощо. Ці засоби впливу мали переважно ритуальний, релігійний характер, оскільки супроводжувалися використанням релігійних обрядів і символів.

З часом релігійні та політичні інститути, які спочатку були єдиним цілим, почали відокремлюватися. У цей період релігія й політика формують власні системи цінностей, ритуалів і вірувань, а також створюють свій професійний прошарок — релігійну та політичну еліти. Політична система, що формується, функціонує в руслі традиційних, зокрема релігійних, цінностей. Для легітимації політичного ладу політична еліта залучає релігійну еліту, яка освячує порядок від імені Бога, а іноді й сама стає основою державної влади. Так виникають довготермінові зв'язки між цими елітами, які зберігаються й сьогодні.

Історія знає чимало прикладів, коли правителів вважали представниками Бога на землі, його синами чи пророками. Іноді релігійні культи ставали основою державних структур, які, своєю чергою, утримували релігійних діячів. Це свідчить про те, що жодна значуща політична подія не відбувалася без участі релігії. Однак це не означало домінування релігії над політикою. Ні антична Греція, ні античний Рим не стикалися із загрозою узурпації влади релігійною елітою.

Ситуація змінилася з виникненням світових релігій — буддизму, християнства та ісламу. Ці релігійні течії є універсальними, оскільки їхні віровчення ґрунтуються на багатовікових релігійних і політичних традиціях різних народів.

Найстарішою світовою релігією є буддизм (6 ст. до н. е.), що виник у Стародавній Індії. Сьогодні більшість буддистів проживає в країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії. Культ у буддизмі досить простий, миряни не беруть участі в богослужіннях, які проводять ченці, читаючи канонічні тексти із Сутри. Буддизм поділяється на дві гілки: хінаяну та махаяну. Хінаяністи вшановують Будду як великого вчителя, а не божество, тоді як махаяністи вважають його Богом. Одним із впливових відгалужень махаяни є ламаїзм, що виник у Тибеті в 12–14 ст. і поширився серед монголів, бурятів і калмиків. Характерною рисою ламаїзму є беззаперечне підкорення духовній і світській владі, що випливає з буддійського вчення про соціальні зв'язки як зло. Втім, багато віруючих активно беруть участь у громадсько-політичному житті.

Християнство пов'язане з іменем Ісуса Христа (1 ст. н. е.) і сьогодні є найчисельнішою світовою релігією. Його світоглядні засади викладено в Біблії, що складається зі Старого та Нового заповітів. Іудаїзм визнає лише Старий заповіт, а християнство вважає священними всі 77 книг Біблії. Християнська віра ґрунтується на переконанні, що Біблія є головною книгою, у якій кожна людина може знайти відповіді на свої питання.

Соціально-етичні засади християнства сприяли його поширенню, а церкви виявили здатність пристосовуватися до різних соціально-політичних систем. У 4 ст. християнство стало державною релігією Римської імперії, у середні віки освячувало феодалізм, у 19 ст. підтримало капіталізм, а сьогодні намагається модернізувати свої догмати. Це відбувається в умовах розколу християнства на католицизм, православ'я та протестантизм. Причиною появи цих течій були не релігійні відмінності, а політичні мотиви, зокрема прагнення окремих духовних лідерів до вищої церковної посади та влади. Це підтверджує, що жодна з християнських церков не може бути поза політикою.

Іслам виник завдяки пророку Мухаммеду (6 ст. н. е.), якого проголошено посланцем Аллаха. Сьогодні іслам поширений на Близькому Сході та в Африці, де відіграє значну політичну роль. Священною книгою мусульман є Коран. Ісламське вчення захищає приватну власність, соціальну нерівність, рабство та приниження жінки. Життя мусульман регулюється законами шаріату. Іслам поділяється на сунізм, який допускає вільне тлумачення Корану, та шиїзм, який це категорично забороняє.

Історія світових релігій показує, що, попри внутрішню боротьбу, конфлікти між церковною та світською владою не були тривалими. Кожна зі сторін використовувала іншу у своїх інтересах. Світська влада використовувала релігійні гасла для соціальних зрушень, революцій і воєн, а релігійні діячі за підтримки правителів ставали народними ватажками та політиками. Це створювало передумови для тісних політичних взаємозв'язків із пріоритетом світської влади. Винятком було Середньовіччя, коли релігія намагалася утвердити свою першість. Прикладом є король франків Піпін, який у 751 р. прийняв церковне помазання для обґрунтування своєї влади. Цей крок до 16 ст. змінив взаємини між християнством і державою, поставивши на чолі "помазаника Божого". Однак це був особливий випадок, а не загальне правило.

Проблема взаємовідносин політики й релігії залишається актуальною, зокрема при визначенні ролі релігії в політичній системі. У різних системах ця роль неоднакова. У деяких країнах релігія є самостійним суб'єктом політичного життя. Найяскравіший приклад — католицька церква та Ватикан, місто-держава в Римі, яке є світовим центром католицизму. Папа римський, якого шанують як намісника Христа, зосереджує всю повноту влади. Католицька церква традиційно претендує на особливий статус у країнах із католицьким населенням. У середні віки вона роздавала корони, у 19 ст. організовувала походи проти лібералізму та соціалізму, а в 20 ст. — проти комунізму, ініціюючи створення християнських партій. Католицизм підтримує консервативні партії, а в Німеччині керується настановою К. Аденауера — "робити політику за допомогою релігії".

Сучасний католицизм запропонував нову модель взаємин із політичною системою, засновану на тезі про подолання "політичного клерикалізму" та деполітизацію церковного життя. Це передбачає:

• дотримання принципу відокремлення церковної влади від політичної;
• відмову від державних привілеїв і використання державної влади;
• широке використання принципів плюралізму;
• визнання права на альтернативу при розв'язанні політичних і соціально-економічних проблем.

У більшості країн церква тісно взаємодіє з державою, а іноді є складником політичної системи, що надає їй статусу державної релігії. Прикладом є англійська церква, а також лютеранська євангелістська церква в Ісландії, Данії, Швеції та Норвегії. У мусульманських країнах державний статус має іслам, а інші конфесії не користуються державною підтримкою.

Існують країни, де релігія конституційно відокремлена від держави, але тісно взаємодіє з нею, зокрема в політиці. Такі релігії мають статус громадських організацій. Вони відіграють важливу роль у політичному житті, беруть участь у виборчих процесах, впливають на політичну поведінку громадян. Подібні взаємини характерні для США, Німеччини, Франції та України.

Специфічними є взаємини релігії та політичної системи в державах із теократичними та тоталітарними режимами. Теократична модель передбачає об'єднання світської та релігійної влади або усунення світської, а тоталітарна — відсторонення релігійної влади та втручання держави в діяльність церкви. Обидві моделі характеризуються радикалізмом.

В основі взаємопідтримки державної та церковної влади лежать політичні інтереси, які постійно перетинаються. Тому конструктивна співпраця між релігійною та державною владою є важливою передумовою зміцнення державності та збереження міжконфесійного миру в будь-якій багатонаціональній країні. Розуміння діалектики стосунків держави й церкви необхідне для осягнення політико-релігійних процесів в Україні, зокрема релігізації політиків і політизації священнослужителів.

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності

Поряд із консерватизмом, лібералізмом, соціал-демократизмом, марксизмом і націоналізмом існує клерикалізм (від лат. dericalis — церковний).

Залежно від історичного періоду та ролі релігії в суспільстві, клерикалізм набував різних форм — від участі духівництва у здійсненні державної влади до претензій на домінування релігії та церкви. В останньому випадку клерикалізм виступає в теократичній формі, притаманній рабовласницьким і феодальним суспільствам.

У сучасному розумінні клерикалізм сформувався в 19 ст. Його поява пов'язана з Великою французькою революцією, яка послабила економічну могутність католицької церкви. Церква змушена була співпрацювати зі світською владою. Ідеологічні засади цього співробітництва визначено в енцикліці папи Лева XIII "Про нові речі" (1891).

Цей документ визначає модель соціального устрою, засновану на ідеалах християнської демократії, що передбачає співробітництво між класами та народами, ліквідацію суперечностей між працею і капіталом. Церква представлена як захисник інтересів усіх людей, а нерівність визнається природним законом, із яким треба змиритися.

У 1991 р., через 100 років після енцикліки Лева XIII, папа Іоанн Павло II випустив ювілейну енцикліку "Сотий рік", у якій проголосив дальший розвиток доктринальних підходів Ватикану. Вона доповнює їх необхідністю активнішої участі церкви в захисті прав людини та зміцненні християнської демократії. Енцикліка модернізує ставлення церкви до глобальних проблем, засуджує війни та зброю масового знищення, закликає до солідарності між народами та віруючими й атеїстами. Вона надає католицькій церкві більші права для контактів з іншими релігіями. Отже, хоча католицизм визнає істинним лише своє вчення, він може співпрацювати з іншими конфесіями. Папські енцикліки є не лише ідеологічними документами Ватикану, а й джерелом християнської демократії — однієї з найвпливовіших політичних течій сучасності, на основі якої формуються клерикальні партії.

Клерикалізація суспільного життя не є суто християнським явищем. Активно клерикалізуються послідовники ісламу, які проживають у 52 країнах світу. У деяких країнах Азії та Африки іслам проголошено ідеологічною основою держави, попри різні політичні орієнтації: Саудівська Аравія має абсолютистсько-теократичну форму, Йорданія, Марокко, Малайзія — конституційну монархію, Лівія та Пакистан — республіканську. Політизація ісламу посилилася після "ісламської революції" в Ірані. У мусульманських країнах активізувалися ісламські партії та рухи, які виступають за повернення до "ісламських цінностей". "Оновлений" ісламський порядок пропагується як "третій" шлях розвитку, що передбачає роль держави як бар'єра проти західного та східного впливів.

Кожна релігія при визначенні соціально-політичних проблем виходить зі своїх догматів, але всі вони мають спільні ознаки. Більшість конфесій доводять примат релігійного над мирським і відмежовуються від участі в політиці. Про це йдеться в енцикліках папи римського та у твердженнях православних теологів, які вважають, що розробка соціально-політичних програм не входить в обов'язки церкви. Іслам також виходить із того, що земні порядки вічні, тому втручатися в політику недоцільно.

Спільною рисою сучасних конфесій є спроба доповнити свої доктрини відповідно до реалій суспільного життя. Папа Іоанн Павло II зазначав, що еволюція суспільства поставила перед церквою "небезпечні питання", які треба розв'язувати на всіх рівнях: соціальному, політичному, ідеологічному та релігійному.

На II Ватиканському соборі (1962–1965) було визначено нову політику католицької церкви — "аджорнаменте", що передбачає оновлення соціально-політичних доктринальних підходів. Сучасний католицизм критикує капіталізм за нерозв'язані проблеми якості життя, зловживання власників засобів виробництва. Позитивно оцінюючи підприємництво та приватну власність, нова доктрина виступає за можливість "різних форм власності". Важливим пунктом є ідея асоціації праці та капіталу, участі працівників в управлінні підприємствами. Визнаючи соціальні конфлікти неминучими, католицизм засуджує їх і вважає найприйнятнішою формою прогресу реформи. Політика "аджорнаменте" пропонує нові підходи до визначення ролі людини в суспільному прогресі та загальнолюдських цінностей. Зокрема, конкретизуються поняття "війна" і "мир": за наявності зброї масового знищення "справедлива війна" неможлива, а справжній мир не може бути результатом військової перемоги.

Перспективним є положення про модернізацію діяльності низових католицьких громад на ідеалах первісного християнства. Про серйозність намірів свідчить концепція "теології звільнення", поширена в Латинській Америці. Згідно з нею, християни повинні боротися з соціальним злом, неоколоніалізмом та імперіалізмом на трьох рівнях: соціально-політичному, історико-антропологічному та релігійному.

Аналіз соціально-політичних доктрин католицизму показує, що нововведення покликані зміцнити його позиції в християнстві та збільшити кількість прихильників у світі.

Оскільки православна та протестантська гілки християнства не мають єдиних центрів для розробки соціально-політичних доктрин, системний аналіз їхнього впливу ускладнений. Обидві гілки включені в політичні процеси відповідно до "місцевих" підходів. Спільною рисою для них є орієнтація на загальнолюдські цінності при розв'язанні внутрішніх і міжнародних проблем.

В основі соціально-політичної доктрини ісламу лежить ідея незмінності земних порядків. Кожна гілка ісламу тлумачить її по-своєму: традиціоналісти захищають незмінність ісламських ідей, модерністи намагаються пристосувати догмати до сучасності, а фундаменталісти наголошують на значенні ідей раннього ісламу.

Визначальною рисою ісламу залишається консерватизм, але останнім часом активізувався модерністський напрям, в основі якого лежить політичний іслам — концепція ісламу як політичної, ідеологічної та економічної основи суспільного устрою. Йдеться про адаптацію ісламу до сучасних політичних процесів та використання войовничого настрою в політичній боротьбі. Активізацію ісламу пропонується здійснювати не шляхом воєн, а вишуканими засобами, під прапором "виняткової вірності ісламові" як релігії, що може врятувати людей від злиденності.

Особливе місце в доктрині ісламу займає ісламський фундаменталізм, прихильники якого вбачають у ранніх громадах ідеальне об'єднання віруючих на засадах рівності та справедливості.

Останнім часом поширився екуменістичний рух, що об'єднує християнські церкви. Організаційно його представляє Всесвітня Рада церков (ВРЦ). Екуменістичний рух прагне подолати розбіжності у трактуванні віровчення, не ставлячи завдання створити єдину церкву. ВРЦ розробляє програми боротьби з голодом, зубожінням, расизмом та захисту довкілля.

Головним завданням релігійних соціально-політичних доктрин сучасності є пристосування віровчень до змін у світі з урахуванням специфіки соціально-економічного, політичного та духовного розвитку своїх країн.

3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні

Україна є багатоконфесійною державою. Головним віровизнанням є християнство. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд людей, із них близько 580 млн — католики, 344 млн — протестанти та 74 млн — православні. Іслам сповідують 592 млн, буддизм — 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

В Україні сьогодні функціонують дев'ять православних церков. Окрім УПЦ-МП та УПЦ-КП, українське православ'я представляють: Українська Автокефальна Православна церква 1 (УАПЦ-1); Українська Автокефальна Православна церква 2 (УАПЦ-2); Руська Православна старообрядницька церква (Білокриницька згода); Руська Православна апокаліптична церква; Руська православна безпопівська церква; Російська вільна православна церква; Російська істинно Православна церква. Серед семи названих церков більшість мирян підтримують УАПЦ-1 та УАПЦ-2. Поділ автокефальної церкви, як і поділ УПЦ-МП та УПЦ-КП, для більшості вірян асоціюється не з релігійними відмінностями, а з політикою. Кожна з трьох православних церков (УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ) претендує на особливу роль у становленні Єдиної Помісної Православної церкви, що призводить до взаємних конфліктів, які негативно впливають на творення української державності та імідж України у світі. Крім того, в Україні діють Українська Греко-католицька церква (УГКЦ), Римо-католицька церква (РКЦ) та понад 20 протестантських громад. Активно формується їхня структура: створено близько 200 духовних центрів і управлінь, понад 80 вищих і середніх духовних закладів.

Понад половину релігійних громад України створили православні — 12 011. Найпотужнішою є УПЦ-МП (8951 громада), далі йдуть УГКЦ (3268), УПЦ-КП (2760), УАПЦ (1013), РКЦ (798).

Щороку в Україні збільшується кількість протестантських громад. На початок 2006 року діяло понад 6 тис. громад протестантів. Повільно поширюються східні культи — кришнаїзм та буддизм, які мають відповідно 34 та 29 громад.

В умовах незалежності національні меншини активно включилися у творення релігійних громад. Створено німецьку, шведську євангелійсько-лютеранську, Закарпатську реформаторську церкви, громади караїмів і кримчаків. Активно утверджується іслам, який спрямований на відродження духовності та традицій народів, що його сповідують.

Релігійні громади нетрадиційних культів істотно не змінюють загальну релігійну ситуацію, але їхній вплив вимірюється не лише кількістю. Нововведення неорелігій викликають неоднозначну реакцію: від повного заперечення до підтримки. Нерідко практики деяких культів порушують права людини, гарантовані Конституцією України. Клімат для поширення неорелігій в Україні сприятливий через суспільно-психологічну атмосферу, відстороненість адептів від традиційних церков та активність іноземних місій із значними фінансовими можливостями. Новітні релігії є постійним феноменом релігійної карти світу і, на думку фахівців, являють собою "суто антропологічний протест проти мінливої дійсності".

Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є:

• забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх релігій та права громадян на свободу совісті;
• сприяння релігійним організаціям у виконанні статутних завдань, участі церков у соціальному служінні, що сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства;
• подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство, блокування спроб політичних партій використовувати релігійні структури під час виборчих кампаній;
• сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном;
• сприяння створенню передумов для стабілізації релігійної ситуації та утвердження громадянського миру в суспільстві.

Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції можна подолати, і церква відіграватиме роль потужної інституції громадянського суспільства.

Висновки

Сьогодні релігія перетворилася з об'єднувальної сили суспільства на одну зі сфер його життя. Вона існує поряд із політикою, наукою та мистецтвом. Релігія залучається до політичного життя як мотивація поведінки віруючих індивідів і груп або релігійних організацій. Тінь релігійного завжди накинута на політичний організм влади. Людська свідомість базується на різноманітності досвіду, включно з релігійним. У цьому контексті релігія об'єктивно виступає як суб'єкт політики, як одна з форм організації людей, поряд із національними, класовими та місцевими об'єднаннями, кожне з яких здатне прискорити або загальмувати розвиток суспільства. Глибше пізнати діяльність релігійних організацій як суб'єктів політики можна через визначення їхніх функцій та розкриття їхнього змісту.

Жодна політична система не може існувати без легітимованої дії та дотримання узаконених зразків поведінки. Йдеться не просто про нормативний порядок (це функція правової системи), а про легітимацію, тобто обґрунтування й узаконення самого нормативного порядку. Важливе не дотримання конкретного закону, а ставлення до закону в принципі, тобто питання про те, чи існує і чи треба брати до уваги визначення у вигляді закону, яке обмежує людину.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ковальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.