Релігія Давнього Китаю

Вступ

Давньокитайська цивілізація, одна з найдавніших у світі, виникла у другому тисячолітті до нашої ери в долині річки Хуанхе. Її світогляд вирізнявся прагматизмом, повагою до етичних норм та адміністративного устрою.

Згодом сформувалася політеїстична релігія, що ввібрала в себе елементи тотемізму, шанування предків та природи, особливо Землі. У кожному поселенні існував вівтар для жертвоприношень духу Землі, практикувалися криваві обряди.

У Давньому Китаї не зводили храмів; роль жерців виконували державні службовці, а найважливіші ритуали очолював сам правитель. Також були поширені місцеві культи, значний вплив мали шамани, знахарі та ворожбити.

Саме в цьому середовищі зародилися головні релігійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм і буддизм. Даосизм набув форми сталої релігійної організації лише у II столітті, проте численні джерела свідчать, що його витоки сягають значно раніше — уже в III–IV століттях до н. е. існувала розвинена традиція, яка заклала основи цього вчення.

Основними джерелами даосизму стали містичні та шаманські культи царства Чу та інших південних "варварських" держав, вчення про безсмертя й магічні практики царства Ци, а також філософська традиція північного Китаю.

1. Характерні риси китайської міфології

Китайська культура сягає корінням у глибоку давнину. Зародження цивілізації припадає на періоди царств Інь (середина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.) та Чжоу (XII—III ст. до н. е.). У цей час накопичувалися первинні наукові знання. Китайці користувалися місячним календарем, ділили рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У стародавніх літописах збереглися астрономічні записи, цінність яких підтвердила сучасна наука. У IV ст. до н. е. вчений Ши Шень уклав перший у світі зоряний каталог. Починаючи з 240 р. до н. е., китайські астрономи точно фіксували кожну появу комети Галлея. Чжан Хен (139—78 рр. до н. е.) створив небесний глобус, що відтворював рух світил, а також винайшов перший сейсмограф.

Найдавніші китайські написи дозволяють простежити розвиток ієрогліфічної писемності, яка вже була досить розвиненою у XV ст. до н. е. Давні перекази, що дійшли до нас у літературних джерелах, свідчать про існування в більш ранній період первісного способу фіксації думок за допомогою вузликів на мотузці. До цього часу відносять і появу піктографії — малюнкового письма. Спочатку предмети зображували повністю, згодом перейшли до символічного малюнка або часткового зображення, де частина позначала ціле. Протягом століть ця система вдосконалювалася, кількість ієрогліфів зростала. У часи династії Хань (220—206 рр. до н. е.) їх налічувалося вже 18 тисяч, і були створені спеціальні довідники для пошуку потрібних знаків.

У III ст. до н. е. матеріалом для письма став шовк, на рубежі нашої ери винайшли туш, а в І ст. — папір.

У тісному зв'язку з писемністю розвивалася література. Однією з найдавніших пам'яток є «Книга пісень», що містить понад 300 пісень і віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цянь (бл. 145—86 рр. до н. е.), який став основоположником китайської історіографії.

Філософські погляди китайців зародилися в найдавніші часи. Їхні релігійні уявлення пояснювали життя на землі та природу як творіння божественної сили. Водночас з'явилися наївні, стихійні матеріалістичні погляди, згідно з якими всесвіт складається з першоелементів: землі, неба, вогню, води, озера, вітру, гори, грому. Усі речі постійно рухаються і змішуються внаслідок взаємодії двох космічних сил — сили Світла та сили Темряви. Ці уявлення про всесвіт відображені в «Книзі перемін» («І цзин») та «Книзі документів» («Шу цзин»).

2. Конфуцій та його вчення. Релігійний зміст конфуціанства

Конфуціанство отримало назву від імені свого засновника — Конфуція. Великий китайський мудрець Кун-фуцзи (у європейців — Конфуцій) в очах китайців був утіленням досконалого мудреця.

Конфуцій, відомий також як Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»), народився, за однією версією, взимку 550 р. до н. е., за іншою — 551 р. до н. е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу, у місті Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), але згодом був позбавлений титулу, і згідно з китайськими законами його сім'я в п'ятому поколінні за статусом належала до простолюду, називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово «Конфуцій» є латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учитель Кунг». Батько Конфуція був офіцером, служив комендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій був сином від другого шлюбу батька, який вступив у нього, маючи понад сімдесят років.

Батьки назвали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилася за нього на пагорбі. З часом це слово стало священним для китайців, і вони бояться вимовляти його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім'я опинилася у великій матеріальній скруті, що змусило хлопця з ранніх літ бути і пастухом, і сторожем, опановувати різні ремесла. У п'ятнадцятилітньому віці він виявив неабияку пристрасть і здібності до навчання. У дев'ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав посаду наглядача амбарів і державних земель, виявивши себе ревним службовцем.

На двадцять другому році життя Конфуцій розпочав діяльність учителя. З часом навколо нього зібралося чимало молодих і допитливих людей, зацікавлених у пізнанні принципів моральності та правильного державного управління. Він викладав історію, основи політики, вчення про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Погляди Конфуція полягають у тому, що людина від природи добра, а людське начало є благородним (жень — термін, що означає людяність). Людяність має бути в основі відносин між людьми. Якщо, наприклад, правитель керується принципом жень, він є батьком народу, а не визискувачем. Добрий і мудрий правитель підбирає собі помічників такої ж удачі. Менші начальники безпосередньо керують главами сімей, у яких за принципом жень сини підкоряються добрим і мудрим батькам. Отже, суспільство в ідеалі зверху донизу має бути побудоване на гуманності й порядку. Усе це подобається Високому Небу. Небо, як втілення Ян, не має в його очах нічого хибного. Саме так Конфуцій, прагнучи знайти новий погляд на світ й упорядкувати старовинне багатобожжя, визначав вищу реальність, те Першоначало, яке лежить в основі всього [1, c. 136].

Конфуціанство — стародавня китайська філософська школа, згодом впливова філософсько-релігійна течія, основа китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства. Засновник — китайський філософ Конфуцій (551—479 рр. до н. е.). Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція в Китаї змінилася правляча династія. Нова влада, прагнучи насадити деспотичні порядки, наштовхнулася на потужний спротив послідовників Конфуція, що зрештою спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфуція після смерті виявилися значно могутнішими і, що найголовніше, — затребуваними, ніж за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Можливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як оригінальні творіння, що претендують на статус божественного Одкровення, а всього лише як коментування істин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Його цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Формою він нагадує імператорський палац, оточений стіною з червоної цегли, з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим святим», а ще через деякий час розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його стали називати «великим вчителем нації», а у 1906 р. було замінено «середні жертвопринесення» Конфуцію «великими жертвопринесеннями». Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової системи майже не відбувався, не було духовенства, священних писань і богослов'я. Головними були зумовлені звичаями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філософському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Вихідними положеннями є небо і небесне величчя.

Небо — це частина природи, але разом з тим і вища духовна сила. Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородного мужа — цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей. Особливе місце посідає концепція синівської почтивості і поваги до батьків і до старших взагалі.

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина, налаштованого на те, як би вигідніше пристосуватися в житті, який презирливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки освіті, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

3. Особливості релігії даосів

Даосизм (кит. Дао цзя або дао цзяо) — китайська релігія і одна з основних релігійно-філософських шкіл. Виник у середині 1-го тис. до н. е. на основі вірувань шаманського характеру. Філософії даосизму притаманні натуралізм, зачатки примітивної діалектики і елементи релігійної містики. Основні представники — Лао-цзи, Чжуан-цзи. На початку н. е. даосизм оформився в розвинену релігію. До 12 ст. створено «Дао цзан» — зведення літератури даосизму. Мета адептів даосизму — досягнути єдності з першоосновою світу та шляхом алхімії і психофізичних вправ набути безсмертя.

Даосизм принципово відрізняється від системи Конфуція. На відміну від Конфуція, що відстоював цінність старовинної моралі та звичаїв, другий великий мудрець Стародавнього Китаю — Лао-цзи (VI ст. до н. е.) протиставляє своє вчення всьому, що було раніше і що конфуціанці вважали за вічне й незмінне. Лао-цзи, за легендою, народився сивим і старим (ознака мудрості: «лао» й означає старий). Його повчання записане в книзі Дао-де-цзін (книга про дао — шлях мудрості). Тут немає посилань на народні звичаї, перекази й пісні, як у конфуціанців. Лао-цзи знецінює людську славу, що була такою важливою для учнів Конфуція. За Лао-цзи, дао — це шлях пізнання прихованого змісту речей. При цьому мудрець мусить «бути обережним, наче переходить по льоду, що тане». Мудрець «ненавидить тих, хто красно говорить»; слово має відповідати істині. Матеріальне буття — ілюзія, лише смерть — повернення до дао. Щоби зрозуміти сенс речей, треба забути про себе й навколишній світ, не діяти прагматично й спостерігати природу, бо крізь буття матеріальних речей, їхній рух просвічують закони й напрямки дао. Даосисти вважають, що на людину впливають 33 тисячі духів. Багато що тут іде, можливо, від первісного народного почуття природи, її одухотвореності [1, 138]. Практично нічим не відрізняється від звичайної землеробської магії лаоський ритуал cv-mi, у ході якого випрошується врожай для полів і приплід тварин. Обряд вершиться взимку і полягає в тому, що посеред рисової розсади вміщують символи п'яти стихій — дерева, вогню, землі, води й металу.

З даосизму (основоположник вчення Лао-цзи, VI ст. до н. е.) була сприйнята ідея про існування «дао» — природного закономірного шляху, яким розвивається Всесвіт і якого має додержуватися людина. Дао — закон неба, природи і суспільства, який в змозі відновлювати справедливість. Усе неприродне (штучні встановлення у сферах управління, законодавства та ін.) вважається відхиленням від дао. Додержуючись закону дао, людина повинна не проявляти самостійної активності, не намагатися вдосконалювати суспільство, державу, закони, а покладатися на дао і повернутися до природності.

Для прихильників даосизму всі люди відносно дао є рівними. Загальне правило управління народом (доброчесне управління) обґрунтовується у такий спосіб: «Якщо управляти народом через закони і підтримувати порядок через покарання, народ прагнутиме ухилятися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через чесноту і підтримувати порядок через ритуал, народ знатиме сором, і він виправиться».

Даосизм тривалий час фігурував лише як філософська концепція. Ідея дао більш-менш точно відображала всезагальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, закономірностей буття. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Тому він для сучасників Лао-цзи релігією не був, став нею через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі культової практики, яку використовувало конфуціанство.

Безсмертя теж є темою даоської міфології. У ній ідеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Вони знали магічні засоби безсмертя, таємні формули і заклинання, що й забезпечило їм перетворення на вічних духів.

Особливості культу в даосизмі. Даосизм активно взаємодіяв із примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне.

З проникненням у Китай буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та ін.

Якщо конфуціанський культ здебільшого був родинним, домашнім, то лаоський вимагав кваліфікованих служителів, спеціальних місць для ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання здобувало ґрунтовну духовну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей.

Хоч нижче духовенство, будучи далеким від лаоського богослов'я, здійснювало культову практику на рівні ремесла, централізованої церковної організації у даосизмі немає.

Оскільки панівною релігією в Китаї було конфуціанство, до даосизму офіційне ставлення в різні часи було різним. Він знав і державну підтримку, і гоніння. Був він й офіційною ідеологією кількох династій. Нерідко служив платформою таємних сил, що виступали проти існуючих суспільних порядків. Безсумнівним є його вплив на розвиток філософського мислення, духовного життя Китаю.

Висновки

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адресувалося державним службовцям, згодом міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства, зумовило спосіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до восьми шкіл.

Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об'єднував обрядові правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.

Елементи релігійної організації в даосизмі з'явилися тільки в II ст. н. е., коли Чжан Дао Лін в одній з китайських провінцій (суч. провінція Сичуань) створив на основі лаоської секти своєрідну теократичну державу з власною структурою, принципами, підданими. Себе ж він назвав тянь-ши (небесний наставник), таким собі лаоським «папою» чи «патріархом». Упродовж наступних двох тисяч років, до 1927 р., у різних місцях Китаю і з різним офіційним статусом ця держава існувала як автономне політичне утворення. Династія тянь-ші зберігається до наших днів, оскільки з Чжан Дао Ліна встановилося, щоб лаоські «патріархи» призначали собі спадкоємців з числа членів своєї родини. У 1949 р. 63-й тянь-ши через переслідування комуністичного режиму змушений був перебратися з материкового Китаю на о. Тайвань.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник / С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів / Костянтин Кислюк, Олег Кучер; Нар. укр. акад. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

3. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз. / Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська. — К.: Академвидав, 2002, 2003. — 431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій / А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ковальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. — 2-ге вид. — К.: ВД «Професіонал», 2006. — 301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів / Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш; За ред. В. Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів / Петро Яроцький; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.