Релігійній характер філософської думки Середньовіччя

Вступ.

1. Середньовічна філософія як синтез християнського одкровення і античного раціоналізму.

2. Специфіка середньовічної філософії.

3. Номіналізм і реалізм.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Особливості середньовічної філософії можна простежити в кількох аспектах. Насамперед, її відлік розпочинається з етапу, відомого як "апологетика" (від грецького "апологія" — захист), коли мислителі зосередилися на виправданні та захисті християнського віровчення перед лицем античної філософської традиції. Надалі відбувається становлення і зміцнення середньовічно-християнської філософії в межах "патристики" (від латинського "патер" — отець), коли найавторитетніші християнські мислителі, так звані "отці церкви", сформулювали базові засади середньовічної християнської філософської думки. Із самого початку середньовіччя помітною є своєрідна "дволінійність" у формуванні та еволюції середньовічної філософської парадигми. Спрямована на духовно-ідеальне осмислення світу, ця парадигма реалізується у двох напрямах, що походять від "роздвоєності" східноантичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську та римську, а пізніше римсько-західноєвропейську "гілки".

Центральне місце в схоластичній філософії посідає питання про універсалії, тобто загальні поняття. Залежно від того, як трактувалася природа універсалій, середньовічна філософія поділяється на два головні напрями — номіналізм та реалізм.

1. Середньовічна філософія як синтез християнського одкровення і античного раціоналізму

У цю добу церковні діячі прагнули пояснювати суспільні відносини за аналогією зі стосунками між людиною і Богом. Покора, смиренність і підпорядкування проголошувалися головними чеснотами суспільного життя. Християнське духівництво ідейно обґрунтовувало станову організацію суспільства, його ієрархічну будову, де кожна людина мусила знати своє місце у світі та дотримуватися суворого порядку, що розташовував соціальні групи від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селяни, ремісники тощо).

Релігія та її суспільний інститут — церква — були визначальними чинниками середньовічної культури, підпорядковуючи собі тогочасну філософію.

Християнство, увібравши релігійні та філософські надбання попередніх епох і культур, виявило надзвичайну стійкість. Церква успішно долала кризи, які, здавалося, загрожували її існуванню. Пригадаймо численні секти, середньовічні єресі тощо. Найдієвішим інструментом розв'язання таких проблем стала священна інквізиція, породжена атмосферою релігійного фанатизму мас. Водночас варто відзначити подвійну роль церкви. Виступаючи проти язичництва античного світу та знищуючи задля цього пам'ятки античної культури, християнська церква в Середньовіччі була чи не єдиною зберігачкою залишків античної освіченості.

Появі середньовічної філософії передували зміни не лише в економічно-політичній сфері, а передусім у світоглядних орієнтирах суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності завершився перемогою християнства, яке стало панівною ідеологією. А християнство, як і будь-яка ідеологія, потребувало філософського підґрунтя для своїх ключових ідей. Першою спробою такого обґрунтування стала патристика — напрям, визнаний офіційною церквою, що розроблявся "отцями церкви". Серед них: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та інші. Одним із найяскравіших представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови назвали Блаженним. Августин стверджував, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Полемізуючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався побудувати християнську теологічну систему на засадах неоплатонізму. Платонівські "ідеї" у нього перетворюються на "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — на ієрархію християнського неба з Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального буття. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, за Августином, наперед визначає долю людини незалежно від її вчинків: одні призначені до "спасіння", інші — до пекельних мук. Людська воля, на його думку, — сліпе знаряддя волі Бога. Погляди Августина сформувалися на межі античного та середньовічного світів. Світова римська держава занепала. У 410 році Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відчинили раби. Історичні події тієї доби отримали інтерпретацію в "філософії історії" Августина, викладеній у творі "Про град божий" [7, c. 95-97].

Уся історія для Августина — це протистояння прихильників християнської церкви, які будують "град божий" на землі, та прибічників сатани, що організували світське земне життя, світську державу. Якщо земна держава гине, на її місце приходить "вічна світова держава", втілена в католицькій церкві. Августин обстоює теократичну систему — верховенство церковної влади над світською та світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доводами він намагається виправдати рабство та соціальну нерівність. Ідеї Августина суттєво вплинули на всю середньовічну філософію та ідеологію. Заснована на них етика проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до зневаги до людини. Для Августина земне життя — гріховне й тимчасове, це лише підготовка до вічного "потойбічного" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала до рабської покірливості, формувала рабську свідомість. Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810-877 рр.). Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, викладену в його головній праці "Про поділ природи".

Система Еріугени мала містико-пантеїстичний характер. Він вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша — природа не створена, але здатна творити — Бог; друга — природа створена і сама здатна творити — сукупність першоформ (у платонівському розумінні) та діючих причин; третя — природа створена і не здатна творити — світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке призвело до відходу цього світу від Бога. Зрештою (на основі спокути) чуттєвий світ повертається до Бога, і цей стан буття характеризує четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, субстанцію, до якої все повертається. Відповідно до цих щаблів буття розрізняється й пізнання: розум пізнає Бога, міркування вивчає першооснови та першоформи речей, відчуття мають своїм об'єктом одиничні речі [9, c. 132-134].

Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває рис певним чином "двоїстого" буття. Насамперед це "справжній" (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи "твариною" (створеною Богом) істотою, належала до цього (хай ілюзорного) світу. Оскільки ж ці світи від самого початку тлумачилися як принципово "непорівнянні" (реальність притаманна виключно духовному "божественному буттю", а "земний світ" взагалі не існує, адже створений Богом із "ніщо"), то необхідність їх співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи та шляхи їх "контактів".

Ірраціоналістична "несумісність" земного і божественного світів сягає чи не крайніх меж у так званому "апофатичному" (негативному) богослов'ї, яке почало формуватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александрійської школи. Будь-яка спроба "позитивного пізнання" божественного буття, міркує Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислительних і мовних можливостей людини, оскільки Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те, що має межі, форму тощо. Тому, робить висновок Климент, єдино "позитивною" позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, чим він є, а в тому, чим він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінченне, що сягає за межі будь-якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай мало визначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі [3, c. 164-166].

Помітним у християнській теології є її гуманістичне спрямування, зокрема вчення про первородну гріховність людини та шляхи її подолання ("спасіння"). Таке "спасіння" неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. "Спасіння" можливе лише через посередника, який "чудесним способом" поєднує в собі непримиренні протилежності: небесне (божественне) і земне (людське). Таким посередником виступає Христос — "Син Божий і людський", який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями та вмирає мученицькою смертю на хресті.

Інакше кажучи, щоб "спасти" людство, Бог сам має стати людиною, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть, "смертю смерть подолав". Таким чином у христологічній тематиці "покутування" і "спасіння" крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: "спасіння" людини не просто "дарується", його здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.

Філософська думка середніх віків формувалася в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIV ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю космоцентрична (визначальною реальністю для неї є природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грецького "теос" — Бог) [5, c. 84-85].

2. Специфіка середньовічної філософії

На відміну від грецької філософії, пов'язаної з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної онтології, а ідея одкровення — в основі теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio", що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, оскільки існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його одкровення явлене в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення священного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність. Пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:

1. Чи є річ?

2. Що вона собою являє? Яка вона?

3. Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами, буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена богом [2, c. 74-75].

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як "образу і подоби божої", існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині — розумний чи тваринний?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий у ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу як ознаку зв'язку з природою, над якою вона царює.

Як бачимо, у середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу — вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовною. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.

Феодальна епоха — це не тільки "темні віки" у поступальному русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв'язки, що включають індивіда у священні спільності, а такою є насамперед церква, мають винятково духовний характер [14, c. 68-69].

3. Номіналізм і реалізм

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їхнім ученням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський 1033-1109 рр. та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (так звані універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцелін, У.Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін (XI-XII ст.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці".

Реалізм наполягав на істотності, реальності саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" (іпостасі) трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального й одиничного.

Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обґрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це й призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей [16, c. 97-99].

Висновки

Отже, християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Пригадаймо численні секти, середньовічні єресі тощо. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись із язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій.

Номіналізм і реалізм — протилежні напрями в середньовічній філософії щодо витлумачення універсалій, які за своєю тенденцією наближались відповідно до матеріалізму й ідеалізму. Номіналізм і реалізм підрозділялись на декілька типів. Крайній реалізм, що тяжів до платонізму: універсалії існують до речей у божому розумі, вони мають духовну природу й існують поза нашим розумом; поміркований реалізм, який спирався на перипатетичну традицію: універсалії — реальні, збігаються з формами та іманентні речам чуттєвого світу; крайній номіналізм: реально існують лише окремі речі, універсальне існує лише в розумі і за його межами позбавлене будь-якого об'єктивного значення; поміркований номіналізм, або концептуалізм: загальне існує в людських поняттях (conceptus), які фіксують подібні риси в окремих речах.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.