Релігії стародавньої та сучасної Індії

Вступ

Індійська цивілізація належить до найдавніших у світі. На її теренах археологи виявили численні пам'ятки палеоліту. Дослідження поселень хараппської культури (названої за місцем розкопок), зародження якої датують 2500—2400 роками до н.е., засвідчують, що вже тоді міста мали чітке планування, системи водопостачання та каналізації, а також кам'яні укріплення. Місцеве населення практикувало зрошуване землеробство та скотарство, користуючись бронзовими знаряддями. Державний устрій мав форму рабовласницької деспотії. Науковці припускають, що творцями хараппської цивілізації були предки дравидів — одного з сучасних народів Індії.

У III—II тисячоліттях до н.е. у долині річки Інд існував ще один осередок індійської цивілізації — культура Махенджо-Даро, створена давніми дравідійськими племенами. Її міста також вирізнялися регулярною забудовою, а розвиток бронзової металургії та землеробства був на високому рівні.

Населення цих цивілізацій дотримувалося первісних племінних вірувань, що містили елементи тотемізму та шанування предків. Монументальних храмів вони не зводили. До наших днів збереглися залишки ритуальних басейнів для обмивань, а також свідчення культу богині-матері та божества, що нагадує пізнішого Шиву.

Починаючи з другої половини II тис. до н.е., на територію Індії з північного заходу прибувають кочові племена скотарів — арії (східна гілка ірано-індійської міграції), які поступово змішуються з автохтонним населенням. Саме в цей період починає формуватися кастова система. З приходом аріїв пов'язують становлення ведичної релігії у Давній Індії.

1. Основні релігійні вірування Індії. Веди — священна книга індусів

Ведична релігія — це сукупність вірувань давніх індійців, що склалися в період розпаду первіснообщинного ладу та формування класового суспільства. Їхній зміст відображено у давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах.

Характерними рисами ведичної релігії були обожнення сил природи, анімізм та первісна магія. До головних божеств належали: бог неба Варуна, богиня землі Притхіві; сонячні боги Сур'я, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан; бог місяця Сома; бог бурі Рудра; бог-громовержець Індра; бог вогню Агні та інші. Матір'ю всіх богів вважалася Адіті. Давні індійці вірили, що боги постійно ведуть боротьбу зі злими демонами — асурами. І богів, і демонів шанували безпосередньо як уособлення природних сил.

З поглибленням майнового та соціального розшарування божества почали втілювати не лише природні, а й суспільні явища. Наприклад, Індра став царем богів і богом війни, а Варуна — охоронцем світового порядку. Таким чином, ведична релігія почала виправдовувати соціальну нерівність.

Культова практика полягала у жертвопринесеннях, які супроводжувалися гімнами на честь богів та магічними заклинаннями з проханнями до божеств. Жерці сформували окрему соціальну групу — варну брахманів.

Багато елементів ведичної релігії (священний статус Вед, обраність вищих варн, шанування Вішну та Рудри-Шиви) збереглися й у сучасному індуїзмі. Пізній етап ведичної релігії часто називають брахманізмом.

У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні світоглядні уявлення та обрядові практики давніх індійців. Їх створення розпочалося у II тис. до н.е. Спочатку вони передавалися усно, і лише в I тис. до н.е. були записані, зазнавши за цей час суттєвих змін.

Весь ведичний канон поділяється на чотири групи: Самхіти, Брахмани, Аран'яки та Упанішади. Кожна з цих груп не є однорідною.

Самхіти включають чотири збірки: Ригведу, Самаведу, Яджурведу та Атхарваведу. У них оспівуються мудрі, милосердні та могутні божества й сили природи, до яких звернені молитви, прохання та жертвопринесення.

Брахмани (тексти, створені брахманами для брахманів) є коментарями до Самхітів. Їхня мета — зміцнення авторитету жерців та обґрунтування кастового устрою суспільства.

Аран'яки ("лісові книги") та Упанішади — це збірки настанов для відлюдників і старців, які прагнули осягнути природу та буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є завершальним етапом ведичного циклу. Вони містять близько 250 богословсько-філософських творів, викладених у формі роздумів легендарних мудреців. Ці тексти відображають рівень духовного розвитку тогочасного суспільства та особливості релігійно-філософської думки. Упанішади умовно поділяють на шість класичних (ортодоксальних) систем: Веданту, Мімансу, Санкх'ю, Вайшешику, Йогу та Ньяю.

Однією з центральних тем Упанішад є питання походження, розвитку та майбутнього людства. У них розглядається, чому людина перебуває то в стражданнях, то в блаженстві, та хто є першопричиною цього: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (Верховний Дух)? [8, c. 71-73]

Веданта ("кінець Вед") та Міманса — це суто теологічні твори, що досліджують взаємозв'язок індивідуальної душі (Атмана) зі світовою душею (Брахмою). Світова душа пронизує всесвіт. Для повного злиття Атмана з Брахмою необхідно беззастережно прийняти все, що написано у Ведах, і неухильно виконувати всі ритуали. У цьому вбачається мета і сенс життя. Веданта та Міманса пропонують оригінальне вирішення проблеми пізнання: Всесвіт — це Брахман, а пізнає його Атман, але для цього спершу слід пізнати самого Атмана, тобто людське "Я". Отже, пізнання світу розпочинається із самопізнання та самовдосконалення, які є вищою формою знання і джерелом щастя.

Йога та Ньяя розробляють практичні аспекти самовдосконалення на основі релігійних і філософських засад. Йога реалізує принципи Санкх'ї для досягнення психічного та фізичного самоконтролю з метою звільнення духу від перероджень. Вона пропонує систему вправ, зокрема дихальних, та правил поведінки для очищення душі, що дозволяє їй злитися з Атманом.

Ньяя зосереджується на логічних методах самовдосконалення, розвитку аналітичного мислення та формах пізнання. Пізнанню підлягає не лише матеріальний світ, а й духовний, включаючи Атмана. За допомогою логічних побудов Ньяя обґрунтовує необхідність перевтілення та досягнення мокші (звільнення).

Санкх'я, на відміну від інших шкіл, стверджує, що Брахма не розчинений у природі, а природа існує незалежно від духу. Це свідчить про матеріалістичні тенденції у розумінні світу. Вайшешика містить ідеї, близькі до атомістичної теорії.

Ведична література демонструє поступове зміщення уваги давніх індійців із зовнішнього світу на внутрішній світ людини, її психіку та мислення. Вона мала значний вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософських шкіл і течій. Ведичні тексти вважаються священними у пізніших релігіях — брахманізмі та індуїзмі [11, c. 49-52].

2. Віровчення і культ індуїзму. Вішнуїти і шиваїти

У V—VI століттях в Індії утвердився феодальний лад, і ключову роль у цьому процесі відіграв індуїзм. По суті, він став розвиненою формою пізнього брахманізму і ліг в основу сучасного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його формували численні видатні мислителі. Його поява була зумовлена загостренням суспільних конфліктів у I тис. до н.е., що ускладнювалися етнічною строкатістю Індії. Економічна та політична кризи супроводжувалися кризою релігійною. Брахманізм, як аристократична та консервативна релігія, мав обмежені можливості для оновлення та впливу на широкі маси. Тому він поступився місцем новій релігії, що відповідала вимогам часу, — буддизму. У VI ст. до н.е. буддизм поширився по всій Індії. Однак через тисячу років він почав занепадати, а до XII—XIII ст. майже зник. Сьогодні лише приблизно кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські вірування в період панування буддизму ледве зберігалися, переважно у західній частині Індії. Саме там, із занепадом буддизму, відбулося їх відродження. Починаючи з середини I тисячоліття, традиційна релігія Вед відроджується під назвою індуїзм, який стає національною релігією індійців.

Зникнення буддизму та відродження індуїзму мали глибокі причини. Буддизм виступав проти кастового поділу, пропонуючи гнучкіші ідеологічні засоби. Але традиційно консервативне індійське суспільство не потребувало такої гнучкості. Для надзвичайно строкатого в соціальному та етнічному плані суспільства касти виявилися зручнішими. Індуїзм обґрунтував кастовий устрій, тому суспільство віддало йому перевагу. Крім того, він успішно запозичив досягнення буддизму, зокрема демократизм та орієнтацію на всі верстви населення.

Насамперед індуїзм демократизував культ, запровадивши публічні відправи, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство активно будувало грандіозні храми, розвивало іконографію та скульптуру. Індуїзм також демократизував і значно розширив пантеон богів, відновивши традиційні доарійські вірування, зокрема тотемістичні культи природи та містично-еротичні обряди.

Це дало індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який поширився в інших країнах Азії, та надало йому неповторного національного колориту. В індуїзмі немає єдиного священного канону — комплексу книг, що становлять основу віровчення. Він широко використовує епос та різноманітну богословську літературу — від філософських трактатів до популярних творів (оповідань, байок, приказок). Відродження індуїзму розпочалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — це своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що містить численні релігійні уявлення та ідеї. Найвизначнішими в ньому є дві величні поеми — "Махабхарата" та "Рамаяна", пронизані індуїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") була започаткована приблизно у другій половині II тис. до н.е., але остаточно сформувалася в середині I тис. н.е. Вона записана санскритом і розповідає про братовбивчу боротьбу між родами та племенами. До її складу входить поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" або "Пісня богів"), яка оповідає про подвиги народного героя Кришни, пізніше оголошеного втіленням Вішну. Кришна здійснив це перевтілення, щоб врятувати племена від взаємного знищення в міжусобних війнах.

"Рамаяна", написана у IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у Східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В її основі — події, пов'язані з просуванням аріїв у Північну Індію та на острів Ланка (сучасна Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується тим, що Рама зі своїми прибічниками купається у священній річці та вирушає на небо в божественних колісницях, де набуває вигляду Вішну [6, c. 49-51].

Обожнення Кришни та Рами було обґрунтовано в особливих богословських текстах — пуранах — у другій половині I тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному божеству і, описуючи його діяння, викладає принципи індуїзму. Пурани також мають форму епічних творів.

Центральною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення) душі. Вона доповнюється уявленням про те, що індивідуальна душа — це людське "Я" (Атман). Атман постійно прагне з'єднатися з духовним Абсолютом — Брахмою (світовою душею). Це верховне божество є безсмертним духом, що перебуває в душі людини як її часточка. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя полягає в осягненні Абсолюта та злитті з ним. "Бхагават-гіта" вказує три шляхи до цього з'єднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина має суворо дотримуватися правил своєї касти та покладатися на Бога, який приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті душа переселяється в тіло новонародженого. Кінцевою метою перевтілень є їх повне припинення (мокша) — злиття Атмана з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти визначається її поведінкою в попередньому житті — тим, наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер наступного перевтілення: у тіло людини вищої чи нижчої касти, тварини або навіть речі. Оскільки порушення дхарми в минулому житті сприймаються як належне, віруючий має ретельно дотримуватися норм своєї касти, сподіваючись на краще втілення в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя та міграції призводили до формування нових каст із власними правилами. У сучасній Індії їх налічується понад дві тисячі. Привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв — залишилися непорушними, тоді як інші отримали специфічні права та обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу, особливо для каст "недоторканих" — найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм утримував їх під владою традицій, що штовхало представників цих каст до переходу в інші релігії. Нині в індійському суспільстві набирає сили рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Відновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю божеств окремих народів Індії, багато з яких походять із доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, доходить і до Бога [4, c. 157-159].

Увібравши різноманітні анімістичні уявлення, індуїзм став релігією універсального одухотворення природи та суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — перевтілення одних богів в інших, що ускладнило й без того складний пантеон. У ньому налічується до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву та Вішну). Індуїзм обожнює різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бог Брахма визнаний творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з нього у вигляді творця світу Брахми. Разом із ним з'явилися зародки світу та всіх живих істот. Тому Брахма лише реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми правителями та упорядниками світу вважаються Вішну і Шива, а сам індуїзм розвинувся у два основні напрями — вішнуїзм і шиваїзм.

У пуранах (збірниках міфологічних сюжетів та ритуальних приписів) найчіткіше окреслено ці два головні напрями. Більшість учених вважає, що історично першим був вішнуїзм. Існують також твердження про давніше походження шиваїзму, але вони визнають вирішальну роль вішнуїзму в усуненні буддизму з історичної сцени.

Бог Вішну згадується ще у Ригведі, де він є скромним покровителем землеробства та скотарства, чоловічої сили для продовження роду. Він допомагає верховному ведичному богові Індрі у боротьбі з демоном Врітрою. Його ім'я фігурує в пантеоні бога Сонця. Вважається, що Вішну має доарійське походження і що це ім'я якогось дравідського божества.

Значно вищий авторитет Вішну в Упанішадах. У "Махабхараті" він уже головний бог. Саме "Махабхарата" містить ідею аватари — сходження божества на землю та втілення його в земну форму. Вішну перевтілювався 24 рази, з яких 10 — найважливіші.

Перше перевтілення пов'язане зі всесвітнім потопом, який мав знищити всіх людей. Щоб урятувати їх, Вішну надіслав благочестивому Ману ковчег, перевтілившись у велику рибу, до рогу якої був прив'язаний ковчег. Разом із Ману були врятовані й Веди.

Друге перевтілення сталося, коли боги почали зазнавати поразок у боротьбі з демонами. Вони попросили у Вішну нектар безсмертя. Для цього потрібно було збити океан, як збивають молоко, щоб отримати масло. Вішну перетворився на черепаху, на якій стояла гора, що оберталася. Разом із нектаром було здобуто багато скарбів, зокрема Лакшмі, яка стала дружиною Вішну.

У третьому перевтіленні Вішну був вепрем Варахою, який врятував Землю, що тонула в океані, піднявши її на своїх іклах.

У четвертий раз Вішну став людиною-левом Нарсінхою, який переміг демона, що нищив богів. Цього демона не могли вбити ні Бог, ні людина, ні тварина, оскільки Нарсінха був одночасно всіма трьома.

П'яте перевтілення також було пов'язане з порятунком світу від демонів. Демон Балі захопив усі три світи: підземний, земний і небесний. Тоді Вішну перетворився на карлика Ваману, прийшов до Балі й попросив стільки землі, скільки вмістять його три кроки. Балі погодився. Карлик, маючи надприродні здібності, ступив із неба на землю, повернув її богам, а Балі змушений був оселитися під землею.

У шостому перевтіленні Вішну діє на землі, де між брахманами та кшатріями точилася боротьба за владу. Він перевтілився у брахмана Парашураму ("Рама із сокирою"), який 21 раз винищував кшатріїв і остаточно поставив їх нижче брахманів.

В образі Рами, улюбленого сина одного з царів Північної Індії, Вішну постає в сьомому перевтіленні. Рама одружився з чарівною Сітою і мав стати раджею ще за життя батька. Але через інтриги молодшої дружини батька Раму вигнали. Його супроводжували брат Лакшман і дружина Сіта. У дорозі демон Равана викрав Сіту. Розшукуючи її, Рама пройшов лісами Південної Індії. На допомогу йому прийшли мавпи на чолі з царем Гануманом, якого за це обожествили, а мавпи в Індії стали священними тваринами.

У восьмому перевтіленні Вішну став Кришною. Для цього він вирвав зі своєї голови волосся: з чорного виник Кришна, з білого — його брат Баларама. Кришна переміг демона Камсу, і його оголосили аватарою. Вішну тривалий час вважали богом родючості у племені яду, про що згадує Ригведа. Це було на рубежі II та I тис. до н.е., коли північ Індії населяли арійські племена. За легендою, Кришна народився у в'язниці, і його мали вбити. Але батько викрав його та віддав на виховання в плем'я скотарів. Кришна був відкритою та доброю дитиною, його всі любили. Коли підріс, він боровся з демонами зла. Змужнівши, охоче віддавався любовним іграм із чарівними пастушками, навічно покохавши одну з них — Радху. Він убив правителя, який ув'язнив його матір, і сам став правителем, правлячи мудро та довго.

Знаменне дев'яте перевтілення — у Будду. Таким чином буддистів запрошують до участі в поклонінні богам індусів.

Десяте перевтілення ще не відбулося. Вішну має постати богом-рятівником Калкі-аватарою, який на білому коні з мечем у руці звільнить світ від демонів [10, c. 187-191].

За часів поширення індуїзму в епоху Середньовіччя культ Вішну поступово посилювався, витісняючи менших богів і самого Брахму. Брахма здійснив свою справу — створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві — Вішну.

Вішну зображують четвероруким: він тримає диск (символ царської влади), палицю (знак могутності), раковину та квітку лотоса (священні предмети). Його обличчя завжди синього кольору — це його священний колір. Кожен бог індуїзму має священну тварину, яка його уособлює. У Вішну — це фантастична чаруда (напівлюдина, напівптах).

У середині I тис. до н.е. у вішнуїзмі окреслилася тенденція до монотеїзму, що похитнуло авторитет нижчих богів. Внаслідок цього виник рух бхакті, ідея якого полягає в особливій любові до Бога та внутрішній релігійності, що не потребує старанного дотримання ритуалів. Проголошувалася рівність усіх віруючих перед Богом, до якого можна звертатися без жерців і жертвопринесень. Рух бхакті активно ширився у XII—XVII ст. У XIV ст. було створено священну книгу руху — Бхатіратнавалі.

Виникали й інші сектантські рухи. Так, у XII ст. релігійний діяч Рамануджа (помер у 1137 р.) заснував секту шрівайшнавів, яка дотримувалася принципів бхакті. Вона існує й досі. Від вішнуїзму відокремилася ще одна впливова течія — кришнаїзм, який шанує Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу — Кришни.

Вішнуїзм відіграв помітну роль у розвитку індійської релігійної думки, майже тисячу років намагаючись поєднати брахманізм із релігійною традицією доведичних культів. Тому його за самостійність називають бхагаватизмом, оскільки давньоіндійський епос ототожнює Вішну з Нараяною — героєм "Бхагават-гіти".

Як і вішнуїзм, шиваїзм бере початок від доарійських культів. Дехто з дослідників вважає Шиву (санскр. — милосердний, доброзичливий) одним із богів корінного населення Індії, яке жило в басейні Гангу ще до приходу арійців. Але шиваїзм як напрям індуїзму сформувався лише на початку нашої ери. У його лоні завжди виникали різні групи, течії та секти, роздрібнений він і тепер. Шива — продукт індуїстської трансформації давньоіндійського бога родючості, покровителя скотарів і мисливців. Водночас він уособлював руйнівні сили природи. Соціальна функція Шиви — бог карм за гріхи. Але перевага надається його позитивним рисам.

Самого Шиву уявляли заглибленим у самоспоглядання аскетом або багаторуким богом у переможному танці. Він здатний до перевтілень і може виступати у вигляді будь-якого божества. В індійській іконографії — це самітник із трьома очима та чотирма руками. Чотири руки свідчать про могутність. Третє око, за легендами, виникло так: Шива сидів на Гімалаях, заглиблений у роздуми. Раптом ззаду підійшла дружина Ума й закрила йому очі, і світ охопила темрява. Тоді виникло третє око, яке спалахнуло, як сонце, спаливши все на Гімалаях. Крім третього ока, у нього на лобі — півмісяць, у волоссі — жіноча голівка, з якої витікає Ганг. Кобри обвивають його руки, ноги та шию, а поруч стоїть білий бик Нанді. Шива сидить на тигровій шкурі, на шиї в нього намисто з людських черепів, а в руках — тризубець. Сюди він потрапив, мабуть, із південних степів разом з аріями, які кілька тисяч років тому вирушили до Азії. Шиву також зображують у танці руйнування, і в цей момент він зветься Натараджа. Є зображення його з п'ятьма обличчями, де він зветься Панчауакхі. Шива — грізний бог. У нього три дружини: Калі — "чорна", Дурга — "неприступна" та Парваті — "дочка гори" [5, c. 204-207].

Важливим у шиваїзмі є культ родючості. Бог Шива разом із дружиною Калі є носіями шакті — творчого начала, яке породжує все живе в природі. Калі — жіноча іпостась Шиви. У цей час Дурга стає об'єктом поклоніння як Божа Матір, яка контролює та стимулює народження. Тому в шиваїстському культі існують окремі церемонії поклоніння символічним зображенням чоловічих і жіночих геніталій. У шиваїстському пантеоні дружина Шиви Калі (Дурга, Деві, Парваті, її власне ім'я — Ума) має й самостійне значення. Якось її батько зневажив Шиву, і Калі на знак протесту спалила себе, за що отримала ще одне ім'я — Саті (Доброчинна). Згодом вона народилася вдруге як дочка Гімалаїв і отримала ім'я Хаймаваті, вона — сестра Гангу.

Калі — войовнича богиня, яка не раз вступала в бої з демонами. Її зображують чотирирукою чорною жінкою, вдягненою у фартух із кісток людських рук і намисто з людських голів. Навіть сережки в неї — із людських тіл. Це пов'язано з тим, що вона пожирала війська ворожих демонів і пила кров їхніх полководців. Краплини її крові, падаючи на землю, перетворювалися на воїнів. В обрядах, пов'язаних із культом Калі, до XIX ст. практикували людські жертвопринесення. Жерці богині (туги — душителі), приєднавшись до юрби мандрівників, обирали жертву та вночі везли її до особливого храму. Вони мали таємниці знищення людей, передаючи їх із покоління в покоління, а також особливий жаргон і пароль, щоб самим не стати жертвою іншого туга. Туги були викриті в 30-ті роки XIX століття англійцем Вільямом Сліменом, якому вдалося схопити одного з них — раджу Ферінгея. Його засудили до страти через повішення від руки ката нижчої касти. Ферінгей видав пароль в обмін на те, щоб бути страченим за ритуалом, гідним його касти. Слімен викрив 5120 жерців-тугів. Тоді було ліквідовано жорстокий ритуал богині Калі.

Шива та Калі мали двох синів. Перший — Ганеша — бог мудрості й добра, який то заважає людям у здійсненні їхніх планів, то допомагає долати перешкоди. Тому кожну справу слід починати з молитви до нього, бо він може завадити навіть жертві богам. Його зображують повнотілою чотирирукою людиною з головою слона. Другий син — Сканда (Картікея, Субраманья) — бог війни (не агресивний), захисник. Його зображують сидячим на павичі. Вся родина Шиви завжди заклопотана людськими справами, до неї звертаються віруючі.

Вішнуїзм і шиваїзм мають спільний культ та тотожні магічні прийоми. Між ними немає антагонізму, відмінності лише в об'єкті поклоніння. Звідси — особливості в магічних і молитовних формулах, фетишах та ідолах [3, c. 276-279].

3. Особливості джайнізму

Коли в VI ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особливості: елементи місцевої культури явно переважали, що зумовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка виявилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва походить від імен Махавіра ("великий герой") та Джіна ("переможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновнику цієї релігії.

Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині I тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда та Махавіра — одна особа, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.

Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599—527 до н.е., за іншими джерелами — 477 і 487 до н.е.). Його вважають достовірною історичною особою. Він належав до варни кшатріїв і до 30 років жив у сім'ї можновладця. Потім упродовж 12 років був пустельником без одягу та їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрастей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром (засновником віри), а першим — Рімбаху, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У Махавіри було одинадцять безпосередніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святими. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайнів створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси вегетаріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра додав до цього цнотливість монахів.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монастирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст у лісах та печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миряни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежувати свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поширення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але приблизно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (носили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені простором" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке займалося лихварством і торгівлею (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб, обробляючи ґрунт, не шкодити живому).

Общини джайнів очолюють ачар'ї. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи, у кожній — свої аскети. За порушення релігійних правил винного, навіть якщо це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.

Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів у м. Паталіпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. У V ст. собор у м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але дигамбари не визнали цього. Цей твір зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодоступною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джайністська література користується лише санскритом [7, c. 146-148].

Джайнізм має низку спільних положень із буддизмом: віра в перевтілення душі, вчення про карму, у те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію та посилюватимуть її вплив.

Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недосконалому та досконалому буттях. Недосконале буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої — люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла та матеріального. Перехід із нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аскетичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна й проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі джива виявляється в особі тиртханкари.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесення тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, найблагородніший і найповніший вияв сил, що існують у душі людини. Душа може бути врятована за допомогою правильних віри, знання та поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги та брати участь у молитовних зборах.

У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спрощений культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.

Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів — статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віруючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився в конкуренції буддизму. Він поширений серед торговців і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церкви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефективні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, найпомітнішими в якій є література та архітектура [9, c. 106-109].

4. Виникнення і поширення сикхізму

Сикхізм — одна з національних релігій Індії, поширена переважно у штаті Пенджаб. Історія її виникнення пов'язана з подіями кінця XII ст., коли Мухаммед Гур, один із правителів держави династії Гуридів з арабського халіфату, що була розташована на території сучасного Афганістану, почав завоювання Північної Індії. З 1206 р. на цих землях намісник Мухаммеда в долині Гангу оголосив себе незалежним від халіфату й утворив Делійський султанат. Швидко під владою султана опинився майже весь Індостан. Почалося насадження ісламу в Індії. Із занепадом Делійського султанату з 1526 р. тут виникає держава Великих Моголів із центром у м. Делі. До XVII ст. вона поширила свою владу на всю Індію (крім півдня) та значну частину Афганістану. Поширення ісламу в Індії тривало, але індійський народ стійко оберігав свої релігійні традиції. З початку XVI ст. на місці держави Великих Моголів постають дрібні феодальні держави, поновлюється влада індійських національних верхівок. У 1858 р. ця держава була скасована англійською колоніальною владою.

Незважаючи на війни та іноземні поневолення, релігійний розвиток в Індії не припинявся. Ще у XII ст. виник сектантський рух бхакті (відданість, любов до бога), послідовники якого вважали, що для порятунку достатньо однієї любові до Бога, можна обійтися без жерців та обрядів, а перед Богом усі рівні. Цей рух проіснував до XVII ст. Під його впливом у XV ст. виступив поет Кабір (прибл. 1440—1518) із ученням, яке заперечувало касти, політеїзм, складний релігійний культ, аскетизм, чернецтво та закликало до опору мусульманським загарбникам. Його послідовники створили релігійну секту Кабір-Пантхі. Невелика кількість послідовників цієї секти є й тепер.

Під впливом ідей Кабіра та Веданти склалося ще одне релігійне вчення. Його автором був індус із кшатріїв, уродженець Пенджабу — Нанак (1469—1528 чи 1539). Його релігійне вчення виходило з принципів монотеїзму, запозиченого в ісламі. Бог виявляє себе в усьому сущому, він єдиний для всіх, незалежно від приналежності до общини чи касти (пантеїзм). Нанак виступав проти обрядовості, за спрощення культу, проголошував, що Бог існує всюди — у полі, майстерні ремісника, храмі. Тому не обов'язково витрачати час на відвідування храму, молитися дозволено всюди.

За легендою, одного разу Нанак ліг спати ногами до Мекки. Для мусульман це святотатство, бо Мекка — їхнє святе місце, дім Бога. Муллі, який звинуватив його в богохульстві, Нанак відповів: "Але спробуй повернути ноги у той бік, де не було б Бога". Ідея Нанака об'єднати в одну релігію індусів і навіть мусульман не була реалізована. Вона покладена в основу досить міцної секти в індуїзмі, яка переросла в окрему релігію — сикхізм. Його прибічники звуть себе сикхами (учнями). Церква сикхів подібна до військово-релігійної організації, добре пристосованої до силової боротьби за свої принципи. Це зумовлено історичними обставинами, за яких вона формувалася, та активною участю сикхів у національно-визвольному русі.

Нанак був проголошений Першим Великим гуру сикхів. У м. Амрітсар (штат Пенджаб) існує релігійний та адміністративний центр сикхів. Там же розташований головний храм — Золотий храм.

Організація сикхів була створена й удосконалена наступниками Нанака. Третій Великий гуру — Амар Дас (1552—1573) оголосив владу гуру спадковою та заклав династію правителів сикхів. П'ятий Великий гуру — Арджуна (1581—1606) склав священну книгу сикхів — "Аді Грантх", до якої увійшли афоризми та богословські міркування щодо їхнього змісту. Оригінал її зберігається у Золотому храмі. Значні реформи в сикхізмі здійснив Десятий гуру — Говінд Сінгх (1675—1708), автор другої священної книги сикхів. У 1699 р. він скликав загальний з'їзд сикхів, на якому було скасовано спадкову владу гуру. Вищим органом влади став з'їзд — община рівних (Хальса). Було проголошено принципи організації сикхів. Сикхом може стати індієць із будь-якої касти після досягнення семи років, пройшовши посвячення в присутності п'ятьох сикхів. Сикх повинен носити довге волосся, ніколи не стригтися й не голитися, мати кинджал зі сталі, залізний браслет, носити короткі штани та гребінь. Ці правила звуться "Правилами 5 К", оскільки назва кожного предмета мовою хінді починається з літери "К".

В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені, незалежно від кастової приналежності. Це відмежовує сикхів від індусів. Сикхам дозволено споживати м'ясо, але заборонено палити тютюн. Кожен сикх має титул "сінгх", що означає "лев". Сикхи — хоробрі й умілі вояки, серед них багато військовиків.

Общини сикхів дуже згуртовані та підтримують між собою тісні зв'язки. Члени общини сплачують обов'язковий внесок і дотримуються принципу взаємодопомоги.

З XVIII ст. у Пенджабі активізувалася боротьба сикхів проти мусульман. У 1765 р. вони утворили свою державу, яку 1849 р. було ліквідовано внаслідок англо-сикхських війн.

Сикхізм — впливова релігійна течія сучасної Індії (майже 10 млн осіб). Час від часу вони опиняються в епіцентрі релігійних протистоянь в Індії, продовжуючи боротьбу й за політичне відокремлення [1, c. 216-219].

Висновки

Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, зберіг національний менталітет, незважаючи на міграції населення, війни, іноземне панування, внутрішні чвари, філософські та релігійні пошуки. Наявність у ньому численних течій і напрямів, його релігійна множинність полегшують його взаємодію з іншими релігіями. Індуїзм відкритий для всіх релігій: індуїст може молитися в будь-якому храмі, разом із віруючим іншої релігії він може вклонятися його богові. Він заклав традиції філософської думки Індії, глибоко вплинув на мислення індійців і зробив вагомий внесок у розвиток філософської культури людства.

Індуїзм — явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення та культу, широкий філософський погляд на життя, соціологія, специфічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини та побут. Для індусів їхня релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище природи чи суспільного життя має для них сакральний характер.

Історичні масштаби індуїзму — 3,5 тис. років існування. Переважна більшість населення сучасної Індії — прибічники індуїзму. Є вони в Пакистані, Бангладеш, Шрі-Ланці, Непалі, Індонезії, навіть у Південній Африці (5% індусів світу). Він поширений серед кількох сотень націй, народностей і племінних груп, які розмовляють 845 мовами та діалектами (етнографічний аспект). І все ж індуїзм світовою релігією не став, оскільки своє призначення вбачає в духовному обслуговуванні одного народу — індійців. До того ж не всього народу, бо представники касти недоторканих обмежені щодо участі в релігійному культі.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Скалецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов'янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов'янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорненький,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В'ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.