Регулювання фінансових потоків в умовах лібералізації ринку

Вступ

Сучасна ринкова економіка, незалежно від конкретної моделі її побудови та функціонування, що склалася у світовій практиці, потребує регуляторного впливу з боку держави. Такий вплив покликаний спрямовувати діяльність суб'єктів господарювання на реалізацію цілей та пріоритетів, визначених державною політикою.

Формування в Україні багатоукладної економіки та надання регіонам і підприємствам економічної самостійності об'єктивно вимагають їхньої діяльності на засадах територіального самоврядування та самофінансування. В умовах економічної кризи реалізувати ці принципи лише ринковими методами неможливо. Для створення надійної фінансової основи ефективного регіонального управління необхідні регуляторні заходи держави. Ключову роль тут відіграє сектор загального державного управління, де формуються фінансові потоки та визначаються засади державної політики щодо їх регулювання і використання на всіх рівнях влади.

Водночас надмірна централізація фінансових потоків, ігнорування регіональних особливостей у формуванні доходів та дотаційний характер більшості регіонів України вказують на недосконалість державного регулювання фінансових потоків у межах сектору загального державного управління. Така ситуація перешкоджає консолідації країни, посилює соціально-економічну нестабільність та уповільнює просування держави до активізації ринкових реформ і економічного зростання.

Питання державного регулювання економіки розглядалися у працях численних вітчизняних та зарубіжних науковців. Методологічні основи формування і розподілу доходів за секторами економіки, зокрема й сектору загального державного управління, заклали відомі зарубіжні економісти Р.Фріш та Я.Тімберген. В Україні ці проблеми отримали подальший розвиток у дослідженнях таких вчених, як В.Н. Геєць, В.Ф. Бесєдін, О.Д. Василик, В.І. Пила, І.І. Лукінов, А.С. Гальчинський, Б.Я. Панасюк, Г.О. П’ятаченко.

1. Основи регулювання фінансових потоків

Фінансові потоки мають просторове спрямування, є безперервними в часі, потребують постійного управлінського супроводу, проте їхні результати часто не мають кількісного виміру на момент завершення (це стосується освітніх послуг, охорони здоров'я тощо).

Залежно від призначення фінансові потоки поділяють на вхідні та вихідні. Грошовий потік вважається вхідним, якщо рух коштів у межах обслуговуваних підсистем призводить до збільшення їхньої абсолютної величини. Вхідні потоки є частиною загального інтегрованого грошового потоку міста та впливають на його дефіцит або профіцит.

Вихідні потоки мають протилежний вплив порівняно з вхідними. Вони являють собою напрямки використання коштів і зменшують чистий грошовий потік.

Структурування потоків можливе на основі організаційних дій у системних об'єктах, які вони обслуговують. Назви потоків відповідають бюджетній класифікації фінансів та їхньому функціональному призначенню. На місцевому рівні фінансові ресурси розподіляються органами місцевого самоврядування на власний розсуд. Кількість головних розпорядників бюджетних коштів на місцях перевищує двадцять.

Управління фінансовими потоками в соціально-економічних процесах має свою специфіку. Їх не можна регулювати так само, як виробничі потоки. Обсяг фінансових потоків залежить від багатьох параметрів соціально-економічної системи міста та обмежень при їх формуванні. До перших належать: чисельність і структура населення, його соціальний статус, можливості продуктивної зайнятості; галузева спеціалізація виробництва, рівень розвитку житлово-комунальної інфраструктури. Обмеженнями виступають: соціальні норми та нормативи, рівень соціально-економічного розвитку міста, визначені цілі розвитку, наявні зв'язки та інші умови.

Додаткові труднощі створює несинхронність позитивних (доходи бюджету) та негативних (видатки бюджету) фінансових потоків. З одного боку, надходження до бюджету відбуваються згідно з бюджетним розписом у різні терміни, а з іншого – можливі порушення фінансової дисципліни щодо строків з боку різних джерел фінансування. Це змушує вдаватися до запозичень для покриття короткострокових касових розривів загального фонду в певний період для забезпечення безперервності фінансових потоків. Обов'язковою умовою формування фінансових потоків є також їх узгодження за видами та напрямками діяльності в підсистемах, збалансування з потребами обслуговуваних процесів за обсягом і в певному часовому інтервалі.

Завдання регулювання та оптимізації фінансових потоків у першому наближенні полягає у: повному та своєчасному забезпеченні процесів соціального розвитку і власних повноважень органів місцевого самоврядування; збільшенні вхідних потоків; підвищенні ефективності використання бюджетних коштів шляхом оптимізації їх розподілу, оперативності внутрішнього перерозподілу в часі, просторі та за напрямками використання; зниженні постійних витрат, пов'язаних із генеруванням і розподілом потоків.

Структурне регулювання та якісне вдосконалення організації процесів бюджетного фінансування на місцевому рівні має враховувати економічну єдність та цільове призначення бюджетних коштів.

Запропоноване аналітичне забезпечення управління та регулювання фінансовими потоками значно спрощує обґрунтування виконання зазначених завдань та прискорює управлінське реагування на небажані тенденції.

Потоки, що виділяються за певними ознаками в складі окремих підсистем, слід розглядати як частини цілісного інтегрованого системного фінансового потоку міста. Організація їх регулювання має виходити з того, що підвищення ефективності кожного окремого потоку сприятиме зростанню загальної ефективності та потужності завдяки акумулюванню коштів різних напрямків для досягнення позитивних зрушень у напрямку інноваційного розвитку підсистеми.

2. Інструменти державного регулювання фінансових потоків

Прихильники протекціонізму вважають, що без державного захисту від іноземної конкуренції неможливий розвиток національної промисловості. На їхню думку, зміцнення економічної могутності держави через створення розвиненої національної індустрії можливе лише за умови надання національним підприємцям привілейованих, найбільш сприятливих умов порівняно з тими, в яких працюють іноземні виробники.

Відповідно до цього погляду, безмитна торгівля з її жорсткою конкуренцією в умовах світового господарства унеможливлює створення власної національної промисловості. Кожна спроба економічно відсталих держав подолати своє відставання наштовхується на протидію іноземних виробників, які домінують на ринках. Можливості та методи конкурентної боротьби, які мають розвинені країни, позбавляють економічно слабкі держави шансів на успіх у їхніх спробах вийти із «зачарованого кола бідності». Цей аргумент є одним із найвагоміших і найбільш обґрунтованих доказів необхідності захисту молодої економіки.

Багато держав, проголошуючи вільну торгівлю та активно захищаючи переваги безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, водночас уміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою широкого застосування захисних тарифів та інших обмежень. Існування такого протекціоністського бар'єру пояснюється необхідністю вжиття відповідних заходів на захисну політику інших держав.

У цих умовах нової ролі набувають валютно-фінансові (монетаристські) інструменти регулювання зовнішньоекономічної системи як на національному, так і на міжнародному рівнях. Це особливо важливо в умовах інтернаціоналізації фінансової та банківської сфер, які бурхливо розвиваються під впливом сучасних телекомунікаційних і комп'ютерних технологій.

Незалежно від форми міжнародного економічного співробітництва – зовнішня торгівля, капіталовкладення, надання та погашення кредитів, різноманітні послуги – воно має вартісний вираз. Це створює об'єктивну основу для відображення позиції країни в системі міжнародних економічних відносин у формі зведених вартісних балансів, найважливішим з яких є платіжний баланс.

Платіжний баланс відображає всю складну сукупність економічних відносин країни із зовнішнім світом. Характер цих відносин залежить як від розвитку економіки самої країни, так і від змін в економіках інших країн та на світовому ринку. Здатність вчасно виявити ці зміни на стадії їх формування за окремими показниками платіжного балансу дозволяє скласти найбільш повну картину майбутнього розвитку економіки країни.

Розвиток міжнародних політичних, наукових і культурних зв'язків також зумовлює необхідність здійснення численних форм розрахунків між країнами. Надходження та платежі, вимоги і зобов'язання, що випливають із цих зв'язків, відображаються у відповідних балансах – платіжному, розрахунковому та інших.

Платіжний баланс – це співвідношення між сумою всіх грошових надходжень, отриманих країною від інших країн за певний період, і сумою всіх грошових платежів, здійснених нею за цей самий період.

Платіжний баланс оборотів (динамічний) розраховується за квартал, рік або інший обраний період.

Платіжний баланс на певну дату (статичний) – це поточний платіжний баланс конкретного дня. У ньому відображається співвідношення всіх надходжень і платежів, здійснених протягом дня в міжнародному обороті країни.

Платіжний баланс оборотів не охоплює всіх розрахункових взаємовідносин між країнами, оскільки фіксує лише оплачені за певний період (або на певну дату) вимоги та зобов'язання. У платіжному балансі не відображаються, наприклад, кредити, надані або отримані в товарній формі, а також різноманітні надходження та платежі в натуральній формі. Тому для охоплення всіх розрахункових взаємовідносин між країнами, крім платіжного, необхідно складати ще й розрахунковий баланс.

Розрахунковий баланс складається за конкретний період (динамічний) або на певну дату (статичний). Статичний розрахунковий баланс називається балансом міжнародної заборгованості країни, оскільки відображає співвідношення між її зовнішніми вимогами та зобов'язаннями на встановлену дату незалежно від термінів погашення.

Слід розрізняти короткострокову та довгострокову заборгованість.

Баланс міжнародної довгострокової заборгованості в узагальненому вигляді визначає міжнародну кредитну позицію країни на конкретну дату.

Розрахунковий баланс оборотів (динамічний) – це співвідношення між зовнішніми вимогами (кредит) і зобов'язаннями (дебет) країни, що виникли протягом певного періоду. Співвідношення цих сум показує зміну позиції країни як кредитора чи боржника за вказаний період, наприклад за рік.

Головна відмінність платіжного балансу від інших видів зовнішніх балансів полягає в тому, що це касовий баланс, тобто він виражає співвідношення фактичних грошових надходжень у країну та здійснених нею грошових платежів на користь закордону.

Операції, що збільшують вимоги країни до інших країн, називаються «кредитовими» (від лат. credit – він вірить); операції, що збільшують її заборгованість перед іншими країнами, називаються «дебетовими» (від лат. debit – він повинен). Найбільш характерні кредитові операції (наприклад, у платіжному балансі США): експорт товарів, перевезення іноземних вантажів або пасажирів на американських судах; страхові, банківські або брокерські послуги, надані іноземцям; витрати іноземних туристів у США тощо.

У сфері руху довгострокового капіталу кредитовими є: виручка від продажу американських цінних паперів іноземним юридичним або фізичним особам; прямі іноземні капіталовкладення в США; репатріація американських прямих інвестицій. У сфері руху короткострокового капіталу – купівля іноземцями американських короткострокових облігацій, продаж Сполученими Штатами іноземних короткострокових облігацій, збільшення внесків іноземців на рахунках американських банків, зменшення американських внесків на рахунках закордонних банків.

Слід зауважити, що кредитова операція в платіжному балансі однієї країни автоматично стає дебетовою в платіжному балансі іншої країни, і навпаки.

Структура платіжного балансу в міжнародній статистиці є однаковою як для дохідної, так і для видаткової частини. Вона включає:

1. баланс надходжень і платежів за зовнішньою торгівлею;
2. баланс надходжень і платежів за «послуги»;
3. баланс некомерційних надходжень і платежів;
4. баланс надходжень і платежів за закордонними капіталовкладеннями;
5. баланс руху капіталів у країну та з неї за кордон.

Платежі та надходження за зовнішньою торгівлею – це витрати на імпорт товарів і прибутки від їх експорту.

Торговельний баланс – це співвідношення між вартістю експорту та імпорту протягом даного року (або іншого обраного періоду) незалежно від термінів їх оплати. Тому торговельний баланс входить у розрахунковий баланс. Регулювання торговельного балансу є найважливішим узагальнюючим інструментом планування та управління зовнішньою торгівлею країни, а оскільки торговельний баланс становить більшу частку в платіжному балансі, він має значну вагу в управлінні всією системою зовнішньоекономічних зв'язків.

Платежі та надходження за «послуги» об'єднують надходження і платежі за використання однією країною транспорту інших країн (морського, залізничного, повітряного, платежі за вантажно-розвантажувальні операції, портові збори), за користування засобами міжнародного зв'язку (пошта, телеграф, телефон, радіозв'язок), за послуги міжнародного страхування, комісійні операції (наприклад, банкам за посередницькі, гарантійні та інші операції на міжнародному ринку).

«Послуги», як правило, займають значне місце в статтях надходжень розвинутих країн, а в країнах, що розвиваються, – у статтях платежів.

До некомерційних платежів і надходжень входять витрати та доходи від іноземного туризму, утримання дипломатичних представництв і місій, адміністративного та військового апарату в інших країнах, некомерційні грошові перекази, репарації.

У складі доходів і платежів, пов'язаних із закордонними капіталовкладеннями, – платежі відсотків за іноземними позиками та банківськими вкладами; платежі дивідендів за акціями іноземних підприємств; частина прибутків від іноземних підприємств, що належать монополіям даної країни.

Баланс руху капіталів включає рух довго- та короткострокових капіталів, тобто надходження і платежі, пов'язані з продажем і купівлею іноземних цінних паперів; суми наданих, отриманих і погашених іноземних позик; розрахунки з купівлі-продажу заводів, рудників, земельних ділянок та іншого майна за кордоном.

До цього балансу входять також короткострокове кредитування зовнішньої торгівлі та погашення короткострокових кредитів; відкриття рахунків в іноземних банках; переказ капіталів на ці рахунки. Експорт (відплив) капіталу належить до видаткової частини платіжного балансу, імпорт (приплив) капіталу – до дохідної.

Розглянуті статті платіжного балансу поділяються на поточні (усе, за винятком руху капіталу) та кредитні (рух капіталу). Поточні статті, у свою чергу, можна поділити на «видимий» експорт або імпорт (зовнішня торгівля) та «невидимий» експорт або імпорт (поточні статті, за винятком зовнішньої торгівлі).

Поточні статті показують платежі або надходження, здійснені протягом року (якщо платіжний баланс складається за рік). «Рух капіталу» відображає зміни в становищі країни як міжнародного кредитора або боржника. У поточних статтях підсумовуються платежі та надходження за рік, тоді як у «русі капіталу» відображається збільшення або зменшення вимог чи зобов'язань у сфері капіталовкладень, накопичених за тривалий попередній період.

Платіжний баланс країни завжди має бути зрівноваженим, проте країна може мати в ньому «дефіцит» або, навпаки, «надлишок». Обидва терміни означають співвідношення всіх дебетових і кредитових операцій, крім тих, що з'являються внаслідок заходів, спеціально спрямованих на зрівноваження платіжного балансу.

Дефіцит платіжного балансу виникає, коли надходження країни недостатні для покриття її зобов'язань, і країна здійснює додаткові операції для урівноваження (сальдування) платіжного балансу. Такою операцією зазвичай є експорт золота. У деяких випадках як сальдуючу статтю розглядають також зміну запасів іноземної валюти, конвертованої в золото.

Серед сальдуючих статей необхідно враховувати й такі показники, як зміна іноземних активів у банках даної країни. Як правило, у сальдуючу частину платіжного балансу включають зовнішні державні позики та кредити міжнародних організацій. Вони зазвичай покривають видатки на імпорт та інші операції і замінюють у цьому разі отримання короткострокових кредитів або витрачання золотих та інвалютних резервів.

Оскільки експорт та імпорт золота розглядаються як кінцевий спосіб зрівноважування платіжного балансу, перевищення вивозу золота над ввозом (точніше – продажу над купівлею) за певний період вважається показником пасивності платіжного балансу, а перевищення ввозу над вивозом (купівлі над продажем) – показником його активності.

Найважливішою складовою платіжного балансу є баланс надходжень і платежів, пов'язаних із зовнішньою торгівлею. Якщо країна має значний пасив торговельного балансу, він може бути врівноважений за допомогою таких операцій: отримання довгострокової позики, «допомоги», зменшення закордонних активів країни, використання короткострокового кредиту, експорту золота.

Істотне значення при аналізі зовнішньоекономічного становища країни мають дані про регіональні платіжні баланси, тобто відомості про стан розрахунків країни з окремими групами країн або валютних зон. Це особливо важливо, коли в умовах неконвертованості деяких валют активне сальдо з однією групою країн не може бути використане для покриття дефіциту з іншими країнами.

Висновки

Основною умовою та рушійною силою глобальних трансформацій у сфері валютних, кредитних і фінансових відносин є фінансова лібералізація, сутність якої полягає в усуненні або зменшенні обмежень у діяльності банків та інших фінансових установ при наданні ними своїх послуг.

Лібералізаційні процеси не лише вплинули на динаміку фінансових потоків, але й зумовили якісні трансформації світових фінансових ринків. Йдеться, у першу чергу, про відкриття ринків, що розвиваються, для іноземного капіталу. Цю тенденцію слід розуміти як одну з найважливіших умов набуття фінансовими потоками дійсно глобального характеру.

Проте, незважаючи на інтенсифікацію процесів інтеграції фінансових ринків країн, що розвиваються, та держав з перехідною економікою до міжнародної фінансової системи, їхня вага у загальному обсязі світового руху капіталу залишається доволі незначною. За обсягами залучених прямих іноземних інвестицій, синдикованих позик та міжнародних боргових зобов'язань, що знаходяться в обігу, вони значно поступаються розвиненим країнам. Починаючи з 60-х рр. минулого століття, спостерігається драматичне скорочення притоку фінансових ресурсів по офіційній лінії.

За цих умов пріоритетного значення для ринків, що розвиваються, набуває залучення приватного іноземного капіталу. Потенційні можливості для реалізації цього завдання надає фінансова лібералізація.

Але навіть якщо подальша інтеграція ринків, що розвиваються, до міжнародної фінансової системи буде успішною, варто враховувати ризики та недоліки зростаючої фінансової взаємозалежності. Так, наприклад, досвід країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки та держав з перехідною економікою свідчить про те, що за певних умов фінансова лібералізація становить реальну загрозу як для банківського сектору, так і для економічного розвитку в цілому.

Список використаної літератури

1. Жамалдінов Р.А. Кризи на міжнародних фінансових ринках в умовах глобалізації // Збірник наукових праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. - Вип. 31. - С. 123-133.

2. Жамалдінов Р.А. Особливості розвитку ринків, що формуються, на сучасному етапі // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. - К.: КНЕУ, 2002. - Вип. 3 (10). - С. 63-75.

3. Жамалдінов Р.А. Розробка механізму регулювання ринків, що розвиваються, в умовах фінансової лібералізації // Збірник наукових праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. - Вип. 32. - С. 208-216.

4. Жамалдінов Р.А. Фінансова лібералізація та її наслідки // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. - К.: КНЕУ, 2002. - Вип. 12 (5). - С. 125-131.