Реформи Лікурга

ВСТУП.

ЛІКУРГ (LYKURGOS) — легендарний законодавець Спарти (IX–VIII ст. до н. е.), що діяв у Давній Греції. Відомості про його життя суперечливі та неоднорідні. Давньогрецькі автори V–IV ст. до н. е. пов'язували з ім'ям Лікурга формування основ спартанського суспільного й державного ладу, хоча насправді ці інститути склалися внаслідок тривалого історичного переходу від родових відносин до класового суспільства. Йому приписують розподіл лаконських земель разом із прикріпленими ілотами на рівні наділи для спартіатів і менші — для періеків, створення ради старійшин (герусії), народних зборів (апелли), запровадження спільних трапез, суворих методів виховання молоді тощо. Під гаслом відновлення «лікургового ладу» в III ст. до н. е. проводили реформи царі Агіс IV та Клеомен III. У Спарті існував особливий культ Лікурга.

УТВОРЕННЯ СПАРТАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Спарта виникла в X ст. до н. е. на лівому березі річки Еврот. Сусіди називали її Лакедемон. До початку VII ст. до н. е., в архаїчну добу, спартанська община перебувала на етапі військової демократії, розвиваючись подібно до інших дорійських племен. Кожна з трьох філ мала власного базилея, народні збори та раду старійшин.

Спартанська держава розташовувалася на півдні Пелопоннесу, але згодом спартанці підкорили всю Лаконіку. Місцеве ахейське населення опинилося під владою завойовників. Верхівка ахейців злилася з родовою знаттю спартанців, увійшовши до общини переможців. Завоювання Лаконії супроводжувалося масовим пограбуванням корінних жителів.

Приватна власність на землю та рабів прискорила класоутворення. Родоплемінний поділ поступово замінювався територіальним: утворилося п'ять областей. Спартанські села перетворювалися на адміністративні центри. Знать, що збагатіла серед спартанців та ахейців, накопичувала майно — землю, худобу, гроші — і ставала панівним станом. Розвиток товарно-грошових відносин створював умови для закабалення общинників. Процес формування класів і держави тут відбувався подібно до Афін до реформ Солона, однак ускладнювався аграрним перенаселенням. У VII ст. до н. е. брак родючих земель став особливо відчутним.

Почалися війни за Мессенію, розташовану в центрі півострова. Після першої та другої мессенських воєн під владою Спарти опинилася величезна територія з численним населенням: 200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але без політичних прав); 10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів).

Збагатіла знать почала нехтувати давніми звичаями, її свавілля набуло значних масштабів. Демос та аристократія відокремилися й протистояли одне одному. Спартанська община опинилася на межі розпаду; легендарний Лікург називав її «хворим тілом, ураженим усілякими недугами».

У Мессенії спартанці поневолили населення, переважно дорійське. Переможці й переможені мали спільну мову та релігію. Перебуваючи в меншості серед ворожого населення, спартанці жили в постійному страху, майже не знімали обладунків і не розлучалися зі зброєю. Вигоди від військових успіхів діставалися переважно знаті. У VII ст. до н. е., щоб запобігти невдоволенню простих спартанців, знать пішла на радикальні перетворення. Правителі Спарти неодноразово зверталися за порадою до Лікурга, який був опікуном царя. Він знав Гомера особисто й мав репутацію видатного державного діяча та організатора.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Формально найвищим органом влади вважалися народні збори (апелла), що ухвалювали закони й обирали посадовців. Однак після реформ Лікурга вони втратили самостійність у розробці законів і навіть право законодавчої ініціативи. Виступати на зборах дозволялося лише вищим посадовцям — царям, ефорам, геронтам. Пересічним громадянам це заборонялося. Апелла могла лише прийняти або відхилити запропонований законопроект. Результати голосування визначали спеціальні «обліковці» на слух — метод, який античні автори вважали примітивним. Якщо рішення зборів не влаштовувало царів чи геронтів, їх можна було розпустити, а рішення скасувати. Ухвалені закони не підлягали оприлюдненню.

Отже, народні збори в Спарті століттями відігравали пасивну роль. Проте участь Спарти в боротьбі за гегемонію серед грецьких полісів оживила апеллу. Наприкінці IV ст. до н. е. всі важливі рішення знову ухвалювалися народними зборами.

Значне місце в державній системі посідала рада старійшин (герусія). Цей пережиток родового ладу в інших полісах був скасований ще в давнину. До герусії довічно обиралися народними зборами громадяни не молодші 60 років зі знатних родин. До її складу входили два царі та 28 геронтів. Вони попередньо обговорювали законопроекти та рішення. Герусія була верховним судом у державних справах і тяжких кримінальних злочинах. За її вимогою могли скидати царів. Геронти не підкорялися нікому й не звітувалися.

Найбільша влада зосереджувалася в руках ефорів. Вони утворювали колегію з п'яти осіб, яка щороку обиралася народними зборами за рекомендацією герусії. Ефором міг стати будь-який спартанець. Рік називався ім'ям першого ефора. Колегія ефорів фактично володіла верховною владою, включно з правом суду над царями та членами ради старійшин, відала внутрішньою й зовнішньою політикою та скарбницею. Практично вони не звітували навіть перед геронтами. Ефори наглядали за вихованням молоді в агелах, стежили за поведінкою та моральністю спартанців у побуті, під час сиссітій і в гімнасіях, були присутні на військових заняттях. Вони мали власних інформаторів. Їм підпорядковувалися гармости, у їхньому розпорядженні були озброєні загони піхоти й кінноти, а також особливий корпус із трьохсот вершників. Державні чиновники називалися агатурами.

Арістотель зауважував, що через бідність ефори піддавалися підкупу. Вони підтримували інтриги та чвари між царями, а якщо в царя не було сина, самі підшукували йому нову дружину. Раз на вісім років ефори проводили астрологічні розрахунки, і несприятливе розташування зірок ставало приводом для усунення небажаних царів.

Ефори головували на засіданнях ради старійшин, особливо коли герусія виконувала функції верховного суду. Вони могли притягнути до суду геронтів і царів, накладати штрафи, розглядати скарги та позови з майнових спорів громадян. Ефори захопили владу не одразу: спочатку вони були контрольним органом, що наглядав за діями царів і обмежував їхній вплив, і лише згодом відтіснили на другий план царів і раду старійшин.

Наявність двох царів у Спарті пояснювалася об'єднанням верхівки ахейської та дорійської знаті. Царський титул передавався у спадок по чоловічій лінії. Царі володіли великими маєтками, брали участь у спільних трапезах. Раз на дев'ять років вони проходили релігійні випробування.

У мирний час царі виконували жрецькі функції. Вони розглядали судові справи щодо шлюбно-сімейного права, спадщини, всиновлення. Під час військових походів, коли царі ставали командуючими, їхня влада була абсолютною. Однак і тут ефори наглядали за їхніми діями та керували розподілом військової здобичі. За прорахунки в командуванні ефори могли притягнути царя до суду. Щомісяця царі присягали ефорам і геронтам дотримуватися законів і звичаїв. Спарта була закритою державою: купцям заборонялося ввозити товари, а приїзд послів супроводжувався складними узгодженнями.

За формою влади та суспільним устроєм Спарта посідає особливе місце серед грецьких полісів. Низький рівень техніки, відстала економіка, пережитки родового ладу та постійний страх перед повстанням ілотів зумовили створення системи інститутів, покликаних зберегти й зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» було потужним засобом формування громадської думки, що вплинуло на весь устрій життя спартіатів, їхню культуру та психологію. Воно доповнювалося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.

Зовні Спарта виглядала монархією, оскільки на чолі стояли два царі. Але оскільки реальна влада належала ефорам і раді старійшин, Спартанська держава була різновидом античної олігархії.

Закостеніла, архаїчна влада Спарти та її відсталий політичний лад призвели до економічного й культурного занепаду. В історії Спарти не було видатних учених, скульпторів чи письменників — прославилися лише полководці.

Кожна військова перемога Спарти ослаблювала її, примножуючи кількість вдів і сиріт. Історик Фукідід (460–400 рр. до н. е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н. е., виніс сумне враження: на тлі розкоші афінського зодчества доби Перікла Спарта здавалася невиразним провінційним селищем.

РЕФОРМИ ЛІКУРГА

Джерела стверджують, що Лікург вивчав закони крітських царів щодо державного устрою. За легендою, переконавши народ, царів і геронтів прийняти його закони, він зморив себе голодом.

Реформи, які традиція приписує Лікургу, датуються першою половиною VII ст. до н. е. За короткий час Лікург урятував народ від заколотів і безладу. Справді, протягом чотирьох століть до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь, якщо не брати до уваги дрібних інтриг між царськими родинами.

Іноземців у Спарті вражали громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність і законослухняність спартанців, потайність у державних справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і атлетики, байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу від інших полісів і народів. Торговельні зв'язки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н. е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося виїжджати за межі держави з особистих потреб. Виїзд дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.

Існує думка, що реформи, приписувані Лікургу античною традицією, насправді були тривалим процесом перебудови суспільної системи дорійців. Саме ж «Лікургове законодавство» — продукт колективної творчості кількох або навіть багатьох реформаторів. Основною метою перетворень було згуртувати колектив громадян у критичній обстановці після другої Мессенської війни.

Реформи Лікурга — це комплекс соціально-економічних і правових перетворень, у результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилася в масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивалися в ополчення, отримали земельні наділи (клери). У Лаконіці та Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним спадковим володінням, а оскільки земля була державною власністю, його не можна було продати, подарувати чи передати у спадок. Розміри ділянок були однаковими для всіх, що на основі економічної рівності утверджувало «общину рівних». Ділянки обробляли ілоти, зобов'язані утримувати спартанця та його сім'ю.

Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного рабства. Особливість правового статусу ілота полягала в тому, що він не був відокремлений від засобів виробництва, самостійно вів господарство, користувався своєю худобою та інвентарем, а половина врожаю залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами абсолютну владу.

Багато вчених відносять ілотів до категорії рабів. Спартанці не втручалися в господарські справи ілотів, але ті відповідали життям за несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було відпускати на свободу чи продавати за межі держави. Вони вважалися общинно-державною власністю. Це економічно та юридично зміцнювало «общину рівних» і завершувало трансформацію поліса з общини в рабовласницьку державу зі специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса, його традиції та звичаї стали законом.

Земельні ділянки отримали й періеки — ремісники та торговці. Таких наділів налічувалося близько 30 тис. Періеки були вільними, але не мали політичних прав. Вони сплачували податки, а під час війни служили в допоміжних частинах.

Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, а їхній спосіб життя від народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало фізичні вади чи було інвалідом, його негайно вбивали.

Із 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях під наглядом наставників-педагогів. Їх утримували в суворих умовах, щоб виростити витривалих воїнів, здатних беззастережно підкорятися. Діти спали на голому очереті, ходили босі, купалися в холодних струмках. Уночі юнаки влаштовували засідки на дорогах і «полювали» на ілотів, привчаючись до войовничості й жорстокості. Дівчата регулярно займалися гімнастикою, щоб стати здоровими матерями.

Навчанню грамоті та наукам не надавалося великого значення. Разом із дітьми спартанців в агелах виховувалися вихідці з нижчих верств, зокрема мофаки — діти від змішаних шлюбів (між спартанцем та ілоткою). Головна мета навчання й виховання — підготовка майбутнього воїна. Досягнувши 14 років, підлітки проходили випробування (агони) — жорстоке побиття перед вівтарем Артеміди.

Спільне виховання хлопчиків і дівчаток призводило до ранніх шлюбів. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, викрадав наречену, хоча це робилося за взаємною згодою батьків. Сховавши наречену в знайомих, майбутній чоловік таємно відвідував її, пострижену й одягнену в чоловічий одяг. Коли він знімав пояс — символ цнотливості, наречена ставала де-факто його дружиною, але входила в дім чоловіка після весілля. Наречені приносили жертви Зевсу та його дружині. Посаг нареченій не належав. При укладенні шлюбу враховувалася не лише воля батьків, а й думка посадовців.

З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов'язаним і мав майже щоденно вдосконалювати атлетичні та бойові навички. До 30 років він не мав політичних прав і повинен був дотримуватися порад свого опікуна-наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувалися однаковим домашнім начинням, дотримувалися стандартної форми бороди та вусів. До 30 років спартанець мав одружитися, інакше щороку під час релігійного свята його били жінки. Ті, хто мав трьох чи чотирьох синів, користувалися особливою повагою та пільгами.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високим. Вони не знали багатьох господарських турбот: ілоти доставляли продукти, а дітей виховувала держава. Чоловіки часто гинули у війнах. Дружини та вдови зі знатних родин мали значне матеріальне забезпечення. У IV ст. до н. е. в їхніх руках зосередилося близько двох п'ятих, а в III ст. до н. е. — більше половини багатств Спарти.

Єдність спартанців забезпечувалася спільними трапезами (сиссітіями), під час яких прості громадяни й царі їли за спільним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожен щомісяця вносив натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався «таким, що опустився», і позбавлявся політичних прав. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій дім спартанець міг будувати лише за допомогою сокири, пилки та молотка.

Отже, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто мав наділ землі з прикріпленими ілотами, постійно брав участь у сиссітіях і роботі народних зборів. Він мав знати напам'ять найважливіші закони (ретри) та бездоганно їх виконувати. Боягузтво в бою, невнесення коштів на спільні трапези чи непослух посадовцям зазвичай призводили до позбавлення громадянського стану.

Регламентувалося не лише громадське, а й особисте життя. Військова справа була основним заняттям громадян; їм заборонялося займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх і вважалося справою періеків. Ввезення чужоземних виробів до Спарти було заборонено. Золоті та срібні монети вилучили, замість них в обігу були залізні прути — оболи. Запровадили заборону на предмети розкоші. Серед громадян панувала груба зрівнялівка та суворий взаємний контроль. Контакти із зовнішнім світом практично виключалися.

Поліс надавав матеріальну підтримку малозабезпеченим громадянам, щоб вони могли брати участь у громадських справах.

Громадська думка засуджувала багатство. Виняток робився лише тоді, коли заможний спартанець утримував верхових коней і брав участь у кінних змаганнях.

Лише згуртування цивільної общини в єдиний військовий колектив забезпечувало спартанцям панування над переважаючою масою залежного населення. Надавши ілотам господарську самостійність, спартанці безжально придушували будь-які спроби визволення. Під час військових дій ілоти залучалися як допоміжна сила, але їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати в сутичках із добре озброєним противником. У 426 р. до н. е., у критичний для спартанців момент Пелопоннеської війни, полководець Брасид набрав з ілотів двотисячний загін і завдав поразки афінському війську.

Ілоти не раз повставали проти гнобителів. У 465 р. до н. е. Спарта змушена була просити сусідів, зокрема афінський уряд, надіслати війська для придушення повстання ілотів. Під час Пелопоннеської війни велика маса мессенських ілотів приєдналася до афінян. Однак після укладення Нікеєвого миру в 421 р. до н. е. афінський уряд покинув їх, фактично віддавши на розправу спартанцям.

Правовий статус періеків у Спарті багато в чому нагадував становище афінських метеків. Вони не мали політичних прав, займалися торгівлею та ремеслом. Регулярні побиття й убивства ілотів (криптії) на періеків не поширювалися. Ремісники високо цінувалися, оскільки армія потребувала зброю та обладунки, і користувалися деякими пільгами. Цим можна пояснити втечу в 411 р. до н. е. з Аттики до Спарти понад 20 тис. рабів, переважно ремісників. У V ст. до н. е. Спарта мала найчисельніше в Елладі військо, досвідчених полководців і чудово підготовлених гоплітів.

За працею та поведінкою періеків постійно наглядали спартанські начальники — гармости (начальники селищ). Під час війни періеки служили легкоозброєними воїнами. Ті, хто відзначився в бою, заохочувалися. Наприклад, ілоти, зараховані в гопліти та відзначені в бою, отримували свободу; їх називали неодамодами. За наявності вільної державної землі вони могли отримати наділ.

Постійні військові заходи вимагали величезних матеріальних і людських ресурсів, що зрештою стало причиною швидкого занепаду спартанської «общини рівних».

У другій половині V ст. до н. е. Спарта, спираючись на військову могутність, вела боротьбу за гегемонію в Елладі. У Пелопоннеській війні вона перемогла сильного противника — Афіни. Останні прийняли всі умови, продиктовані Спартою, зокрема скасували демократію та встановили олігархію на зразок Спарти. Спарта отримала велику контрибуцію. Однак Пелопоннеська війна різко погіршила її становище: багато спартанців загинуло, країна була виснажена, а населення підвладних полісів виявляло зневагу до переможців.

Для Спарти перемога в Пелопоннеській війні означала кінець самоізоляції та початок втягування в загальногрецькі товарно-грошові відносини. Знову з'явилися золоті й срібні монети. За словами письменника та філософа Плутарха (бл. 46 — бл. 127 рр. н. е.), у цей період усі спартанці були охоплені прагненням до збагачення, ніби потягом до чогось почесного й великого. Особливо збагачувалися воєначальники.

За законом ефора Епітадея (близько 400 р. до н. е.) спартанці змогли продавати й заповідати свої клери, тобто встановився принцип приватної власності на землю. Кількість тих, хто опустився, втратив землю та майно (гіпомейонів), зростала, а кількість співтрапезників у сиссітіях зменшувалася. Почався занепад спартанської «общини рівних»: її політична й суспільна структура не витримала натиску товарно-грошових відносин. У 480 р. до н. е. повноправних спартанців-воїнів налічувалося 8 тис., у 418 р. до н. е. — 4 тис., а до кінця IV ст. до н. е. їх залишилося менше тисячі. Більшість спартанців загинула, їхні наділи стали об'єктом купівлі-продажу. Спарта втратила самостійність, потрапила під владу персів, потім македонців, а з 146 р. до н. е. — Риму.

Література:

1. Федоров К.Г. «Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник». К.: Вища школа, 1994 р.

2. Шевченко О.О. «Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів». К.: Вентурі, 1997 р.

3. Большая советская энциклопедия, том 14, М.: «Советская энциклопедия», 1973 р.