Реформування української адвокатури

Вступ.

1. Сучасні виклики та значення адвокатури в Україні.

2. Гармонізація українського законодавства про адвокатуру з європейськими нормами.

Висновки.

Перелік використаних джерел.

Вступ

Основний Закон України визначає державу як соціальну, а зміст і спрямованість її діяльності — через права і свободи людини та їх гарантії. Стаття 59 Конституції закріплює фундаментальне право кожного на отримання правової допомоги.

Адвокатура є не просто правовим інститутом, а й вагомим політичним чинником формування громадянського суспільства. Підтримання її належного рівня функціонування є ключовою умовою дотримання прав людини.

Закон України «Про адвокатуру» був ухвалений у 1992 році. За цей період відбулися суттєві зміни, найважливішою з яких стало прийняття Конституції України. Відповідно до її статті 59, для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Саме ця конституційна норма стала головним поштовхом для підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради законопроекту про внесення змін до Закону «Про адвокатуру».

Запропонований проект не охоплює всі положення чинного Закону. Значна частина пропозицій стосується уточнення мовно-термінологічного апарату. Водночас він передбачає дві кардинальні зміни у правовому статусі адвокатури та адвокатів. Однак поза увагою проекту залишилася низка проблемних питань, що виникли під час практичного застосування цього Закону.

1. Актуальні проблеми і роль адвокатури в Україні

Безсумнівно, ключову роль у забезпеченні та ефективній реалізації конституційного права на правову допомогу відіграє саме адвокатура. Відповідно до Конституції України, вона покликана сприяти захисту прав, свобод та гарантій, визначених Основним Законом, а також надавати правову допомогу під час розгляду справ у судах та інших державних інстанціях.

Чинне законодавство, зокрема Закон України «Про адвокатуру», Кримінально-процесуальний кодекс України та інші процесуальні кодекси, встановлює широкі гарантії діяльності адвокатів при наданні правової допомоги громадянам.

Розглядаючи участь адвоката у кримінальному процесі — один із найважливіших напрямів його роботи, варто зазначити, що з моменту допуску до справи адвокат отримує такий обсяг процесуальних прав, який дозволяє йому ефективно виконувати функцію захисту та надавати правову допомогу.

Водночас, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника, окремі положення статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення були визнані неконституційними. Згодом, 21 червня 2001 року, ці норми були викладені в новій редакції Законом України.

Зокрема, частина друга статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України (в редакції Закону від 21 червня 2001 року) передбачає, що як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, а також інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Практика застосування правових норм, що гарантують право на правову допомогу та регламентують його реалізацію, виявила неоднозначність трактування самого поняття «правова допомога» не лише серед науковців-правників, а й серед державних органів та їх посадових осіб.

З огляду на згадане рішення Конституційного Суду, конституційну норму слід розуміти так: окрім адвокатів, правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

Проте серед адвокатів поширена інша думка. Вони вважають, що конституційна норма (ст. 59) вказує на можливість надання правової допомоги лише адвокатурою, а не особою, яка є «фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи». Це, на їхню думку, фактично унеможливлює діяльність з надання правової допомоги особам, які підпадають хоча б під одну з ознак: по-перше, за освітою не є правознавцем; по-друге, відсутня спеціальна норма закону, яка б дозволяла надавати правову допомогу іншим особам, навіть за наявності диплома юриста.

Таким чином, стверджується, що законодавець встановив: надання правової допомоги можливе лише у випадках, прямо передбачених спеціальним законом. На сьогодні таким законом є лише Закон України «Про адвокатуру». Інші закони не надають права здійснювати захист у кримінальному процесі фахівцям у галузі права, які не є адвокатами.

Водночас, як зазначається у листі Спілки адвокатів України до Міністерства юстиції України, судова практика свідчить про те, що судді допускають до участі в кримінальному процесі фахівців у галузі права, які не мають статусу адвоката. На думку Спілки, така практика руйнує інститут адвокатури.

Отже, існують дві протилежні позиції з цього питання, що призводить до неоднакового застосування норми Кримінально-процесуального кодексу України [1].

Іншим важливим аспектом є забезпечення права на безоплатну правову допомогу у випадках, передбачених законом.

Стаття 59 Основного Закону гарантує, що у випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

Наразі право окремих категорій осіб на безоплатну правову допомогу регулюється низкою законодавчих актів.

Так, Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» (абзац п'ятнадцятий статті 6) надає реабілітованим особам право на безплатну консультацію адвокатів з питань, пов'язаних з реабілітацією.

Аналогічні норми містяться у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Зокрема, стаття 22 цього Закону звільняє ветеранів війни та осіб, на яких поширюється його чинність, від плати за оформлення документів, юридичні консультації, а також від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо їх соціального захисту.

Пункт 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» передбачає право громадянина на відшкодування сум, сплачених ним за надання юридичної допомоги.

Міжнародні договори України про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, як правило, також закріплюють положення щодо надання громадянам договірних сторін безоплатної правової допомоги на території України.

Частина друга статті 59 Конституції України встановлює, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Законом визначено, що оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою та адвокатським об'єднанням чи адвокатом.

У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати правової допомоги через його малозабезпеченість, оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок призначення адвоката для надання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесуальним законодавством (стаття 12 Закону України «Про адвокатуру»).

Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає випадки звільнення підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від оплати правової допомоги через малозабезпеченість.

Таким чином, на сьогодні безоплатна правова допомога надається особам, які за своїм статусом мають право на її безоплатне отримання (реабілітовані, ветерани війни тощо), а також малозабезпеченим громадянам у випадках та порядку, передбачених Законом. Однак очевидною є потреба в існуванні єдиного закону, який би акумулював засади надання безоплатної правової допомоги та визначав обсяг прав суб'єктів її отримання.

Варто зазначити, що народним депутатом Задорожнім О.В. на розгляд Верховної Ради України минулого скликання було внесено проект Закону України «Про державну безоплатну правову допомогу». Цей законопроект спрямований на реалізацію положень статті 59 Конституції України, якою кожному гарантується право на правову допомогу, та визначає загальні правові, фінансові та організаційні засади забезпечення державою права на безоплатну правову допомогу в Україні [2].

Проектом, зокрема, визначалися види безоплатної правової допомоги, суб'єкти її надання, коло осіб, які матимуть право на таку допомогу, порядок її надання та фінансування, а також особливості надання допомоги окремим категоріям громадян.

На думку Міністерства юстиції України, прийняття відповідного закону є вкрай необхідним для повноцінної реалізації конституційної норми щодо забезпечення права на правову допомогу для тих, хто її справді потребує, але не має відповідної можливості.

2. Адаптація законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів

Питання європейського вибору України постало практично одразу після здобуття незалежності. Сьогодні цей курс є офіційним зовнішньополітичним пріоритетом держави. Прагнення приєднатися до єдиної Європи є природним та історично зумовленим. Просування на шляху до євроінтеграції об'єктивно збігається з пріоритетами внутрішнього державотворення, що передбачає побудову правової, соціальної та демократичної держави, реальне забезпечення та захист основних прав і свобод людини, а також утвердження держави на гідному місці серед розвинених країн світу.

Визначивши основні напрями співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) — організацією, яка досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку, Україна розробила «Програму інтеграції України до Європейського Союзу» [3]. Ця програма покликана стати головним інструментом загальної стратегії наближення України до ЄС за всіма спектрами співробітництва: політичним, соціальним, фінансовим, економічним, торговельним, науковим, освітнім, культурним тощо.

Національні інтереси сучасної України потребують утвердження її як впливової європейської держави та повноправного члена ЄС. Необхідним є також чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору. З огляду на це, Указом Президента України від 11 червня 1998 року була затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу [4].

Проголошення незалежності активізувало державотворчі процеси, спрямовані на побудову демократичного соціального суспільства та становлення України як рівноправного партнера світової спільноти.

Утвердження самостійної, правової, демократичної та економічно стабільної держави сьогодні є основним критерієм існування Української держави як повноправного члена ЄС. Події, що сталися в Україні, зокрема Помаранчева революція, допомогли довести європейській спільноті, що українці гідні їхнього товариства. Народ України продемонстрував світу, що він набагато більше готовий до інтеграції у Європейське Співтовариство, ніж тогочасна влада. «Наш рух до Європи не стримують такі формальності, як відсутність заявки на вступ чи плану спільних дій. Ніхто не бачив в Україні громадянського суспільства і прагнення жити за стандартами та цінностями ЄС. Тепер ви це побачили», — підкреслив Віктор Ющенко [5].

Однією з умов досягнення цієї мети є побудова системи адвокатури, яка б відповідала новим суспільно-політичним та економічним реаліям, а також створення законодавства, норми якого відтворювали б модель демократичного правового інституту адвокатури.

Розбудова правової держави неможлива без належного функціонування правових інститутів, діяльність яких полягає у захисті прав і свобод людини. Одним із них є адвокатура — складова правової системи, призначена професійно виконувати правозахисну функцію у передбаченому законом порядку. Рівень демократизації адвокатури, обсяг професійних прав та обов'язків адвокатів, ступінь їх незалежності, гарантії здійснення адвокатської професії, забезпеченість громадян правовою допомогою, професіоналізм та доступність свідчать про демократизм держави та повагу до прав людини. Демократичні засади побудови адвокатури, незалежний, волелюбний характер її природи створили цьому інституту репутацію надійного гаранта забезпечення прав і свобод людей.

На сьогодні відносини, пов'язані з адвокатською діяльністю, а також правова основа, принципи побудови і функціонування адвокатури в Україні врегульовані Законом «Про адвокатуру». Введений у дію у 1992 році, Закон побудований на досить демократичних засадах, з урахуванням багатьох міжнародно-правових документів, що регламентують діяльність адвокатури. Отже, концепція зазначеного Закону ґрунтується на загальноприйнятих міжнародних стандартах. Вона неодноразово піддавалася міжнародним експертизам і отримувала позитивну оцінку. Однак у зв'язку з прийняттям у 1996 році Конституції України та інших нормативних актів, Закон потребує подальшого розвитку, внесення змін та доповнень. Зміни мають слугувати демократизації правової системи України, її належному функціонуванню, посиленню гарантій захисту прав і свобод людини. Це допоможе посилити правозахисну діяльність адвокатури, забезпечить її організаційне зміцнення, додержання нею конституційних завдань і, водночас, підвищить відповідальність адвокатів за виконання професійних обов'язків.

Проблеми вдосконалення Закону «Про адвокатуру» активно обговорюються протягом останніх років. На розгляд Верховної Ради внесено декілька законопроектів, метою яких є зміцнення адвокатури як правового, незалежного інституту. Закони та інші нормативно-правові акти щодо розвитку та функціонування інституту адвокатури в Україні мають відповідати стандартам Європейського Союзу в цій галузі. Враховуючи вказану мету, необхідно взяти до уваги наступні моменти.

Українське законодавство у галузі адвокатури має перебувати у сфері регулювання законодавства Європейського Союзу. Це означає, що зміст нового Закону України «Про адвокатуру» має в цілому відповідати Загальному кодексу правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, прийнятому делегацією 20 країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі у жовтні 1988 року [6], а також Рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 2005 року і Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи про юридичну допомогу та консультації від 2 березня 1978 року.

Додержання положень наведених документів сприятиме вирішенню ряду питань адвокатської діяльності, встановленню правових основ, принципів побудови і функціонування адвокатури в Україні, розширить правові й організаційні можливості діяльності адвокатів та адвокатських утворень.

Загальний кодекс правил є міжнародним документом, який регулює діяльність адвокатів у країнах Співтовариства та визначає особливу роль і місце адвоката у суспільному житті будь-якої країни-учасниці ЄС. До цього має прагнути також Україна. Щоб посісти належне місце у суспільстві, адвокатура має розвиватися. Адвокати не повинні самоізолюватися, виправдовуючись корпоративністю, а, навпаки, залучати у своє товариство усіх гідних правознавців.

Прогалиною у Законі «Про адвокатуру» є відсутність у ньому етичних норм про діяльність адвокатів, він не містить правил професійної етики. У той час як Загальний кодекс правил у Розділі І закріплює правила професійної етики, які передбачають добровільне виконання тими, на кого поширюється їх дія.

Відповідно до законодавства України адвокатура є інститутом незалежним і недержавним. Тому критично слід поставитися до спроб структурувати українську адвокатуру в нових проектах законів про адвокатуру [7], зокрема, до намагання утворити загальнодержавний орган адвокатського самоврядування — Національну професійну палату адвокатів, членство у якій мало б бути обов'язковим. Зазначена спроба викликає сумнів, оскільки цим порушується принцип адвокатської незалежності. Як варіант, об'єднання може мати місце лише на умовах добровільності членства, коли кожен адвокат самостійно вирішуватиме для себе необхідність та доцільність брати участь у ньому. Загальний кодекс правил у Розділі II визначає, що завдання, виконувані адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають абсолютної незалежності останнього і відсутності будь-якого впливу на нього. Отже, закріплена у чинному законодавстві України норма про незалежність і недержавність інституту адвокатури збігається з нормами законодавства Європейського Союзу і зміни не потребує.

У Розділі III Загального кодексу правил міститься норма, згідно з якою професійна діяльність адвокатів підлягає страхуванню. З метою адаптації норм українського законодавства до стандартів європейської системи права цю норму доцільно запровадити і в Україні.

Ще однією з найскладніших проблем організації адвокатури є оплата юридичної допомоги, яка надається адвокатом. У світовій практиці це питання вирішується таким чином. Розмір гонорару адвоката, який визначається у розумних межах і співвідносний з характером послуг, має бути заздалегідь відомий клієнту в повному обсязі. Незалежно від існування угоди між клієнтом і адвокатом, розмір гонорару регулюється згідно зі статутом адвокатського об'єднання, членом якого є адвокат. У разі одночасного членства останнього у декількох об'єднаннях, застосовується той статут, зміст якого найбільше відповідає змісту договору, укладеному між сторонами.

Якщо адвокат вимагає попередньої виплати гонорару або компенсації можливих витрат, пов'язаних з виконанням замовлення клієнта, ці суми не повинні перевищувати розумних розмірів. У разі нездійснення клієнтом попередньої оплати, адвокат має право відмовитися від подальшої участі у розгляді справи або від надання послуг клієнту.

Наведені стандарти організації та функціонування адвокатури вже закріплені у відповідному законодавстві провідних країн світу та дотримуються на практиці. Український же законодавець має враховувати положення зазначених стандартів при розробленні нового закону «Про адвокатуру», а адвокатська спільнота — застосовувати їх у своїй повсякденній професійній діяльності.

Висновки

Чинний Закон визначає, що адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Однак адвокатура ніколи не була «об'єднанням» (про це, до речі, як про негативне явище, зазначено у Пояснювальній записці до проекту). Не стане таким об'єднанням адвокатура і в майбутньому.

Адвокатура сьогодні — це сукупність адвокатських об'єднань, бюро, фірм та окремих адвокатів, які працюють індивідуально. Наголошую «сукупність», а не «система», якою, до речі, за Конституцією є прокуратура.

Відповідно до Закону «Про адвокатуру» її завданням є «сприяння захисту прав», тоді як проектом її завдання полягає, насамперед, у «здійсненні захисту прав».

Стаття 59 Конституції демонструє обережне поводження із терміном «захист права». Ужиті в ній терміни: «для забезпечення права на захист від обвинувачення» та «захисник... прав» — засвідчують, що адвокатура не здійснює захисту прав осіб, а лише сприяє здійсненню особами права захищати свої права від порушень та протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції). Відповідно до ст. 55 конституційні права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Це зумовлює необхідність перегляду завдань адвокатури з внесенням відповідних змін до Закону.

Список використаних джерел

1. Програма інтеграції України до Європейського Союзу: схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2005р. № 1072 // Офіційний вісник України. — 2005. — № 39. — Ст. 164.

2. Указ Президента України "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" від 11 червня 1998 р. № 615/98 (із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 587/2000 від 12 квітня 2000 р.; № 8/2001 від І січня 2001 р.; № 1146/2001 від 26 листопада 2001 р.; № 573/2004 від 5 липня 2004 р. // Урядовий кур'єр. — 2004. — № 129. — 16 лип.

3. Віктор Ющенко: Вірю! Знаю! Можемо! / За ред. Р.І.Чирви, В.Т.Майбороди, Ю.В.Володіної. — К., 2004. — С. 426.

4. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (Страсбург, 1988) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 1.

5. Проект закону "Про адвокатуру", зареєстрований Верховною Радою України 4 лютого 2005 р. № 7051.

6. Ромовська З. Закон України "Про адвокатуру" - ремонт чи повна реконструкція? // Право України. -2005. -№ 11. - С. 56-59

7. Жук Н. Реалізація права на захист// Юридичний вісник України. -2005. -№ 10. - С. 4-5