Ранні етнічні релігії, їх загальна характеристика і особливості

Вступ.

1. Основні риси ранніх етнічних (національних) релігій.

2. Релігії Стародавнього Єгипту.

3. Релігії народів Дворіччя.

4. Релігія Стародавньої Індії.

5. Давньогрецька релігія.

6. Релігії Стародавнього Риму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поступ цивілізації, що виявлявся у вдосконаленні інструментів праці, становленні економічних і політичних структур, а також соціальних відносин, пов'язаних із майновим та становим розшаруванням суспільства та появою громадських об'єднань, які замінили родоплемінні зв'язки, призвів до формування національних (сучасні дослідники частіше використовують термін «етнічні») релігій.

Національні релігії — це система вірувань і культових практик, характерних для певного народу.

Ранні національні релігії — це вірування, які поширювалися на вищі та середні верстви населення в межах однієї держави. До цієї категорії відносять усі релігії, що в літературі позначаються префіксами «старо-» або «давньо-»: староєгипетську, староіндійську, старогрецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичною основою для виникнення та існування ранніх національних релігій став рабовласницький устрій. Ці релігії функціонували в умовах, коли утримання найбільш пригноблених верств (рабів) у покорі забезпечувалося переважно через грубе насильство.

Ранні національні (народні) релігії — це вірування, що виникли в середовищі ранніх етносів і засвідчили перехід від родоплемінного ладу до громадянського суспільства, де об'єктом поклоніння виступали боги.

До них належать давньоєгипетська, давньоіндійська, давньоєврейська, давньогрецька, давньоперська, давньоримська, давньоіранська, давньослов'янська та інші релігії.

1. Основні риси ранніх етнічних (національних) релігій

Виділяють такі ключові особливості ранніх етнічних релігій.

1. Відсторонення нижчих верств від офіційного культу. У цих релігіях раби, а іноді й частина сільської бідноти, не допускалися до культових дійств. Це яскраво ілюструють терміни староіндійської релігії — «різнонароджені» та «двічінароджені». Раби та сільська біднота, що належали до нижчих каст, вважалися «різнонародженими», тобто народженими лише матір'ю. «Двічінародженими» ж називали тих, хто, окрім фізичного народження, пройшов обряд посвячення богам, що символізувало «друге народження».

2. Порівняно недовговічне існування.

Це означає, що давні національні релігії функціонували виключно в межах рабовласницького суспільства. З вичерпанням цього суспільного ладу їм на зміну приходили або пізні національні, або світові релігії.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були багатобожними.

Серед численних богів зазвичай виділялася група головних, а серед них — верховний бог. Його шанували як царя богів і людей, встановлювача та охоронця законів. Інші головні боги виступали його помічниками, відповідальними за різні сфери земного та «потойбічного» світу.

4. Зародження вчення про загробну відплату, тобто визнання причинно-наслідкового зв'язку між земним життям людини та її долею після смерті. Це вчення передбачає посмертну винагороду для праведників і посмертне покарання для грішників.

У ранніх національних релігіях це вчення існує в нерозвиненій формі: воно пропагується не всіма релігіями, не всіма течіями всередині них і не на всіх етапах їхнього розвитку. Більше того, навіть коли ці релігії обіцяли загробну відплату, вони не гарантували небесної винагороди найбільш пригнобленому класу — рабам.

5. Обов'язковість і складність жертвоприношень. Богам приносили в жертву: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучі трави, дичину, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней.

Багато національних релігій практикували і людські жертви. Як повідомляє Плутарх (46–125 рр.), жителі Карфагена, які сповідували давньофінікійську релігію, приносили в жертву богу війни Молоху не лише військовополонених, а й власних дітей-первістків.

Також існують відомості про людські жертвоприношення в давньовавилонській, давньоєгипетській, давньогрецькій, давньомексиканській та інших ранніх національних релігіях.

2. Релігії Стародавнього Єгипту

Наприкінці IV тис. до н. е. невеликі племінні утворення в долині Нілу — номи — об'єдналися під владою єдиного правителя — фараона. Так виникла Давньоєгипетська держава, яка налічувала 30 династій фараонів і проіснувала до 332 р. до н. е., коли була завойована О. Македонським (336–323 рр. до н. е.).

Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту сформувалися ще в номах, де в культах місцевих богів переважали тотемізм і магія. Пережитки тотемізму збереглися і в загальноєгипетській релігії, що виникла після державного об'єднання номів. Серед найбільш шанованих тварин були бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, сокіл Гор, ібіс Тот. Згодом єгипетські божества набули антропоморфних рис, але зооморфізм не зник повністю: наприклад, богиня Баст зображувалася як жінка з головою кішки, а бог Тот — як чоловік з головою ібіса.

Піднесення різних політичних і релігійних центрів, пов'язане зі зміною династій фараонів, супроводжувалося набуттям місцевими культами загальноєгипетського значення. Так, за правління V династії загальноєгипетським божеством стало геліопольське сонячне божество Ра. В епоху Середнього царства домінує інший бог сонця — Амон. Осиріс, як бог мертвих, з кінця III тис. до н. е. витісняє попереднього покровителя померлих — Анубіса. Саме з Осирісом пов'язане виникнення в Єгипті культу вмираючого та воскресаючого бога, якого вбив його брат Сет, бог скотарства, а воскресив син Гор.

Окрім землеробських культів, важливе місце в давньоєгипетській релігії займали культи космічних сил. Вони представлені богом землі Гебом, богинею неба Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Від Геба і Нут народилися Ісіда та Нефтида, Осиріс і Сет. Крім них, у створенні світу беруть участь бог сонця Амон і богиня вологи Тефнут. Так формується один із найдавніших пантеонів єгипетських богів — еннеада, яка панує в усьому Єгипті та постійно згадується в релігійних текстах.

З космічними культами тісно пов'язані солярні уявлення. Сонячні боги Ра та Амон ведуть боротьбу зі злом, яке уособлюють чудовиська, особливо змії. Вони також відповідають за зміну пір року. Періодичне повернення Тефнут, дочки Ра, до Шу знаменувало припинення посухи та народження природою нових плодів. Свято повернення коханої дочки Ра відзначалося в Єгипті й в історичний період. У календарях воно називалося «днем виноградної лози і повноти Нілу».

Релігія Стародавнього Єгипту мала розвинену міфологію, включаючи поклоніння численним фетишам, а велику роль у ній відігравала магія. На початку першого місяця весни проводилися містерії Осиріса. У спеціальному приміщенні храму розміщували фігуру бога з глини, засіяну зерном. До початку свят вона вкривалася зеленими паростками, що символізувало воскресіння. Жриці в образі Ісіди та Нефтиди через магічні заклинання зображували пошуки, оплакування та поховання бога.

Створення інституту жрецтва сприяло виникненню в Єгипті храмової організації. Як особлива соціальна група, жрецтво зосередило у своїх руках значну владу та було досить впливовим. Воно брало участь в управлінні державою, входило до почту фараона, приводило до влади одні династії та скидало інші. Жерці зробили помітний внесок у накопичення астрономічних, математичних і медичних знань. У цей час будувалися величні храми, створювалися статуї богів, розроблялися складні та урочисті релігійні церемонії та пишні ритуали.

Один із них — культ померлих — демонструє специфічні уявлення єгиптян про потойбічне життя. Померла людина вважалася такою, що спить, і тому потребувала їжі та домашнього начиння. Звідси виникає ідея збереження тіла та мистецтво муміфікації. Для найвпливовіших осіб споруджувалися грандіозні гробниці — піраміди. Найвідомішою є піраміда фараона IV династії Хеопса. Вона займає площу понад 5 га і сягає висоти 146,5 м. Її складено з 2300 тис. відшліфованих кам'яних брил вагою 2,5 т кожна. У цих спорудах вражають не лише розміри, а й якість роботи. Настінні розписи високого художнього рівня реалістично зображували земне життя померлого, який потребував уваги до себе й після смерті. Релігійний культ померлих, як бачимо, продовжував вікові традиції єгиптян, підтримання яких було повсякденною потребою.

Лише після завоювання Єгипту персами (525 р. до н. е.) та О. Македонським релігії Стародавнього Єгипту поступаються місцем спочатку елліністичним культам, а потім — християнству та ісламу.

3. Релігії народів Дворіччя

Цивілізація народів Дворіччя сформувалася приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона пережила різні царства, що розквітали та занепадали, різні династії та столиці — Шумер, Аккад, Ур, Ларсу і, нарешті, Вавилон та Ассирію.

У шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропоморфних богів очолював бог неба Ан. Величне небо, що оточувало людину з усіх боків, сприймалося як щось священне, що потребує вільного, зумовленого бажаннями власної душі, підпорядкування. Енліль — друге божество — вважався богом грому та повітря. Енкі — володар підземних вод і світового океану, пізніше набув статусу божества мудрості. У цей час поширюється культ богині-матері. Як активний початок у народженні, плодючості, постійному оновленні рослинності, проростанні зерна, збільшенні поголів'я домашньої худоби та продовженні людського роду, вона — Нінмах, Нінту, Мамо, Мамі — «велика цариця», «цариця богів», сила землі, мудрість. З появою семітів кількість богів у регіоні значно збільшується. Дослідники нараховують до 3000 імен богів, серед яких простежується певна ієрархія. Слідів тотемізму в шумерській релігійності практично немає. Про його залишки свідчить невелика кількість знахідок із зображеннями людиноголового бика, крилатих левів, орла з лев'ячою головою.

На початку другого тисячоліття у Дворіччі зростає роль Вавилону, який досягає небаченого розквіту за царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.). Відповідно, головну роль у релігійному пантеоні починає відігравати вавилонське божество — Мардук. Офіційне жрецтво, роль якого не була такою значною, як у Стародавньому Єгипті, займається виправданням величі Мардука, намагаючись показати його законним нащадком попередніх богів. До того ж Мардук стає спадкоємцем Енкі не лише мирним шляхом, а й за правом найсильнішого. За легендою, богиня пітьми Тіамат вирішила згубити всіх богів. Ніхто не наважувався боротися з нею. Лише Мардук узяв це на себе, але за умови, що посяде перше місце над усіма іншими богами. Він переміг Тіамат, розрубав її навпіл, створивши небо і землю, а сам став головним богом світу.

Крім Мардука, вавилонсько-ассирійська релігія приділяла багато уваги розробці та поширенню культу вмираючого і воскресаючого бога Таммуза, а також міфу про першу людину — Адама, втрату ним безсмертя та гріхопадіння. Певний релігієзнавчий інтерес викликає міф про потоп, від якого врятувався Ут-Напишім, улюблений жрець бога Енкі, який за порадою останнього побудував ковчег.

Релігійними центрами цивілізацій Дворіччя були храмові організації з численним обслуговуючим персоналом — жерцями та жрицями. Жрецтво тримало в руках вавилонсько-ассирійську науку, техніку, культуру, літературу та мистецтво, які справили значний вплив на подальший розвиток людства. Саме з вавилонсько-ассирійських релігійних уявлень багато чого запозичили наступні релігії.

4. Релігія Стародавньої Індії

Залишки культури Мохенджо-Даро в басейні річки Інд засвідчують, що в цю епоху існували культи первісного тотемізму. Люди поклонялися зооморфним істотам, був поширений культ дерев. Після вторгнення в середині II тис. до н. е. на давньоіндійські землі арійських племен розпочинається інтенсивний розвиток нових суспільних відносин. У цей час утворюються касти. Релігійні уявлення стародавніх індійців дістали назву ведичних — від книг Вед (санскр. — «знання»). Стародавні ведичні вірування, брахманізм та індуїзм, що виникли пізніше, вважають Веди «священними» книгами. Початок їх створення сягає періоду після вторгнення до країни арійських племен. Протягом наступних десяти століть усна ведична традиція видозмінюється та поповнюється. Записані Веди були лише в першій половині І тис. до н. е.

Об'ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхіти, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Такий поділ відображає історичну послідовність розвитку всієї цієї літератури. Кожна група ведичної літератури не є єдиним цілим. Самхіти — це чотири збірки: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Найдавнішою за часом створення та найбільшою за обсягом (1018 гімнів і 1005 віршів) вважають Ригведу. Більшість гімнів присвячено прославлянню богів та сил природи, які розглядаються як могутні, милосердні, мудрі божества. До них зверталися з проханнями та молитвами, їм приносили жертви. Вважалося, що життя людини, її багатство, блаженство та спокій повною мірою залежать від цих жертв. Індійці вірили в багатьох богів: в одному місці Вед вказується, що їх 3399.

Найпоширенішим було поклоніння богові Агні, як першооснові всього існуючого, богові Сонця — Сур'ї та володарю земних і небесних вод, покровителю скотарства — Варуні. Широко визнавався і культ предків.

Інші збірники Самхіти вміщують мелодії, які супроводжували культові дії, та різні магічні заклинання.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) є коментарями до Самхітів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жерців і поглиблення кастового поділу суспільства. Їхня поява пов'язана зі зміною умов життя суспільства, посиленням соціальної нерівності та розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився та змінився релігійний культ. Виконання обов'язків жерця стало професією, і виникла потреба у відповідній літературі.

Пізніше були створені Аран'яки та Упанішади. Аран'яки (буквально — «лісові тексти») — це в основному правила для пустельників, старців, які намагаються наодинці пізнати істину та її природу. Заключною частиною ведичної літератури є Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). Створення Упанішад пов'язують із 108 авторами. Кожен із текстів являє собою короткий виклад релігійно-філософських роздумів того чи іншого легендарного або напівлегендарного мудреця. Ранні Упанішади посилено підкреслюють моністичні ідеї ведичної релігії. Водночас, на відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній світ на внутрішній світ людини. Предметом шанування в таких творах стає те, що перебуває за явищем природи. Також виводяться категорії «брахман» і «атман» як першооснови буття. «Брахман» у багатьох текстах розглядається як абсолютна субстанція, першооснова та першопричина всього існуючого, початок і кінець усіх істот; «атман» — це дихання або окрема людська душа.

На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв — воїнів; вайш'їв, до яких входило вільне населення, і шудрів — рабів. Кастова структура закріплювалася законами Ману. Головним божеством стає Брахма. Поруч із ним існують верховні боги — Вішну з дружиною Лакшмі та Шіва з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить від того, як померлий виконував закони касти.

Ведична релігія та брахманізм дають змогу простежити, як поступово увага стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку та мислення. Вони справили великий вплив на розвиток індуїзму, джайнізму та буддизму.

5. Давньогрецька релігія

Для релігії Стародавньої Греції характерний політеїзм із широко розвинутою міфологією та олімпійською ієрархією богів. Боги не були творцями світу, а захопили його в готовому вигляді під час боротьби з титанами. Давньогрецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську та класичну олімпійську.

Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. У результаті боротьби з різного роду чудовиськами, перемоги над титанами, циклопами, гігантами та ув'язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, верховним богом. Він народився на острові Кріт, де його мати, богиня Рея, врятувала його від власного чоловіка Кроноса. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення. До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права та справедливості Феміда, символ вічної юності — Геба, Ганімед, мойри тощо.

Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім'ї та дітей; Аполлона — бога сонця та музики; Артеміди — богині полювання; Афродіти — богині краси та кохання; Афіни — богині мудрості; Гермеса — бога торгівлі. Крім них, до родини Зевса входили його брати: Посейдон — бог моря та Аїд — бог підземного царства.

Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів — Гефест, богиня землеробства Деметра, бог виноробства та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце в давньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої — Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей із землі та води. Оскільки під час творіння люди вийшли беззахисними та менш пристосованими до життя, ніж тварини, Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, використовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Син Зевса та земної жінки, переможець над різними чудовиськами (немейським левом, лернейською гідрою, керінейською ланню, еріманфським вепром, стимфалійськими птахами, марафонським биком, кіньми Діомеда та стадами Геріона).

Йому також притаманні надлюдські якості, завдяки яким він вичистив авгієві конюшні, здобув пояс амазонок, яблука, що дарують молодість, і вивів Кербера на поверхню.

Міфологічне тлумачення природи та людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і тверезий характер обожнювання навколишнього світу. Давньогрецька релігія не приділяє особливої уваги моральним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Перебування в царстві Аїда жалюгідне.

Для давньогрецького релігійного культу характерний полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для всіх громадян. Виконавцями культу були як жерці, так і офіційні державні особи. Великого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні, тому їхні статуї визнавалися сповненими життя.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями та філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

6. Релігії Стародавнього Риму

Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні вірування стародавніх греків. Певну роль у ній відігравали залишки тотемізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, яка вигодувала засновників Риму — Ромула та Рема.

Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить великого розвитку набули землеробські культи.

Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому та блискавки — Юпітер. Разом із ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарства Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі сфери реального життя. Так, зерно, посіяне в землі, опікав Сатурн; колос, що виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а зжатий — Опс. Кожен чоловік мав свого індивідуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка — покровительку Юнону.

Спочатку римський культ був формальний, без жодної містики. Однак на зламі старої та нової ери в імперії набувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну монотеїстичну релігію, але успіху це не мало. Цю роль виконало християнство, яке витіснило релігії Стародавнього Риму.

Висновки

Головними об'єктами в національних (етнічних) релігіях були не духи, а боги, яких віруючі уявляли як досконаліших духів, від яких залежали і надприродні об'єкти, і людські суспільства.

Конфесійні та етнічні ареали національних релігій, як правило, збігаються. Траплялося, що їх сповідували і представники інших етносів.

Беручи за основу рівень етносоціального розвитку суспільства та зумовлені цим особливості вірувань і культу, усі національні (етнічні) релігії поділяють на ранні національні (народні) та пізні національні (національні або етнодержавні) релігії.

Ранні національні (народні) релігії. До них зараховують релігії, що природно сформувалися в лоні ранніх цивілізацій та етносів у процесі розвитку їхніх уявлень про природний і надприродний світи та сили, що ними управляють.

Їхні віросповідальні та культові особливості зумовлювали всі чинники, які визначали процес творення етносу (територія, клімат, мова, історичний досвід). Адже від свого народження людина була ніби оповита легендами, міфами, забобонами, етичними приписами, що становили нормативну серцевину життя її етносу. Цю особливість влучно схарактеризовано в підручнику «Академічне релігієзнавство»: народні релігії, як правило, не обирають, у них народжуються. Одна з характерних їхніх особливостей — яскраво виражений етноцентризм.

Ранні національні релігії ще не фіксували своїх родоначальників, здебільшого вони не мають письмових джерел, храмів і втілені в міфі. Міфологічність — їхня основна риса.

Список використаної літератури

1. Витоки релігії //Релігієзнавство.- К., 1997.- С.17-35.
2. Дубровская О. Древние религии мира.- М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2003.- 447 с.
3. Дулуман Є. та ін. Первісні форми релігії /Дулуман Є., Колодний А., Філіпович Л., Єленський В. // Людина і світ.- 1992.- 11-12.- С.24-27.
4. Дулуман Є. та ін. Походження релігії /Дулуман Є., Колодний А., Філіпович Л., Єленський В. // Людина і світ.- 1992.- 11-12.- С.22-24.
5. Жуковская Н. Шаманизм: Религия? Мировоззрения? Практика? //Наука и жизнь.- 1998.- 8.- С.144-151.
6. Истоки древних верований // Я познаю мир: Религии.: Дет. энцикл.- М., 1999.- С.5-7.
7. Каждан А. Как человек создал бога.- 2-е изд. /Рис. Н.Киселева.- М.: Детиздат, 1962.-108 с.
8. Мень А. История религии. В 2 кн. Кн. 1: В поисках пути, истины и жизни / Худож. П.Ефремов, фото Р. Матказина. - М.: Изд. Дом "ФОРУМ": Изд. Дом "ИНФРА-М", 1999.- 215 с.
9. Седловская А. Верования древних // Энциклопедия для детей.- М., 1996.- Т.6: Религии мира, ч.1.- С.17-34.
10. Токарев С. Ранние формы религии.- М.: Политиздат, 1990.- 622 с.
11. Філіпович Л., Колодний А. Що таке релігія // Людина і світ.- 1992.- 9-10.- С.17-20.
12. Черній А. Історична генеза релігії // Черній А. Релігієзнавство: Посібник.- К., 2003.- С.59-112.
13. Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995