Радянська державність в Україні в 1920-1930 р.

Вступ.

1. Загальний історичний огляд радянської державності в Україні

2. Зміни в державному ладі України.

3. Становлення та розвиток прав в СРСР.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Спроби більшовиків у 1918—1920 роках створити безтоварну централізовану економіку зазнали краху. Саме нова економічна політика дозволила радянській владі уникнути не лише економічного, але й політичного колапсу. Однак цей курс вирізнявся непослідовністю. Заходи, що входили до поняття «нова економічна політика», не містили інструментів для узгодження інтересів міста та села. НЕП міг стимулювати аграрний сектор, проте не створював підґрунтя для технічного переоснащення промисловості. Націоналізована промисловість, ізольована від ринку, не могла функціонувати ефективно, а госпрозрахунок програвав конкуренцію вільному ринку. Прихід до влади Сталіна ознаменував остаточне утвердження командно-адміністративної системи, згортання непу та демократичних засад у державному житті. Курс на індустріалізацію поставив режим перед дилемою: або приватизація промисловості з відмовою від державного втручання, або одержавлення сільського господарства через колективізацію. Партійне керівництво обрало шлях збереження власної диктатури. Згодом партійна влада повністю злилася з державною, що стало визначальною рисою тоталітарного режиму.

Сподівання України на збереження частки державної самостійності були остаточно зруйновані створенням СРСР, який із «добровільного союзу» швидко перетворився на жорстко централізовану державу. Шлях від обмеження суверенітету до його повної ліквідації — такою була політична траєкторія України у 20-ті роки.

Розвиток права в Україні також був сповнений суперечностей. Демократичні засади кодифікації початку 20-х років не відповідали потребам командно-адміністративної системи. Українське законодавство швидко інтегрувалося в загальносоюзне.

Необмежена диктатура більшовицької партії стала нормою державно-правового розвитку України.

Мета роботи — на основі доступних джерел проаналізувати та визначити ключові характеристики радянської державності в Україні у 20-30-х роках ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

• охарактеризувати зміни в державному ладі України;
• здійснити огляд радянської державності в Україні;
• дослідити процес становлення та розвитку права в УСРР.

Наукова новизна роботи полягає в аналізі проблеми радянської державності в Україні в 1920-1930 роках на основі вивчення різноманітних джерел.

Об’єктом дослідження є засади та загальні риси радянської державності, а також державно-правовий розвиток України.

Предметом дослідження виступає специфіка радянської державності в Україні у 20-30-х роках ХХ століття.

1. Загальний історичний огляд радянської державності в Україні

Говорячи про соціалістичну державність в Україні, ми маємо на увазі період, коли проводилися реформи, спрямовані на задоволення економічних, соціальних, культурних та національних потреб українського народу.

Економічний курс більшовиків у перші роки радянської влади зазнав повного фіаско. Громадянська війна, політика «воєнного комунізму» та спроби реалізувати утопічну ідею світової революції призвели до глибокої кризи. Радянська історіографія визнавала наявність кризи на початку 20-х років, проте пояснювала її переважно наслідками війни. Економіка України, де бойові дії тривали майже безперервно, постраждала особливо сильно.

Однак неминучий параліч виробництва був зумовлений насамперед спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм відтворення суспільного продукту. Через брак хліба різко впав видобуток корисних копалин, особливо вугілля. Нестача хліба та вугілля паралізувала залізничний транспорт. Продовольча, вугільна та транспортна кризи остаточно підірвали матеріально-технічне забезпечення промисловості. Кількість робітників великої промисловості України скоротилася вдвічі порівняно з довоєнним рівнем. Рятуючись від голоду, робітники масово осідали в селах.

Сільське господарство перебувало в не менш тяжкому становищі. Його стан погіршувала продрозкладка та заборона торгівлі для селян. У 1921 році в Україні було зібрано лише 45 млн центнерів зерна, що становило 25% від рівня 1913 року. Це призвело до страшного голоду в південних губерніях. Офіційна радянська версія голоду, що забрав мільйони життів у Поволжі, на Північному Кавказі та півдні України, зводилася до посухи 1921 року. Проте посухи в цих регіонах траплялися й раніше, але жодна з них не мала таких катастрофічних наслідків. Причини голоду крилися в політиці більшовицької партії, насамперед у продрозкладці.

6 серпня 1921 року Ленін повідомив наркомпроду УСРР М. Владимирову про намір широко застосувати війська для збору продподатку в Україні. Вже 12 серпня за його підписом вийшла постанова Ради праці та оборони (РПО) про надзвичайні заходи під час вилучення продподатку. Документ передбачав введення військових частин у волості та села, які чинили опір, із завданням «негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру». У 21 повіті п'яти південних губерній (Одеській, Миколаївській, Катеринославській, Запорізькій і Донецькій) селяни не змогли зібрати навіть посіяне насіння. У 10 інших повітах чистий збір хлібів не перевищував 5 пудів на душу населення, чого ледь вистачало, щоб не померти з голоду. Таким чином, третина території радянської України опинилася в зоні голоду.

Голод тривав до пізньої весни 1923 року. Він був спровокований злочинною політикою Москви щодо України. За межі республіки насильно вивозили навіть посівний фонд. Такий курс пояснювався тим, що українське село було охоплене антибільшовицьким рухом. Голод виявився ефективнішим засобом придушення повстанського руху, ніж каральні експедиції.

Отже, є всі підстави стверджувати, що в 1921—1923 роках радянська влада в Україні вперше застосувала терор голодом. Проте зламати волю народу не вдалося. Саме тому більшовицький уряд Росії змушений був у 20-ті роки проводити політику національного будівництва в галузі освіти, культури, книговидання, науки.

У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), до порядку денного якого було включено національне питання. З'їзд проголосив політику коренізації, українським різновидом якої стала українізація. Декларувалося, що основна мета — сприяння розвитку культур і мов національностей. Однак у державної партії були інші завдання: закріпитися в національних республіках (звідси й назва — коренізація). Для зміцнення впливу партія мала розмовляти з населенням його мовою та створити власні кадри з місцевих жителів. Безсумнівно, коренізація мала побічний ефект — стрімкий розвиток раніше пригнічених національних культур. З квітня 1925 року по липень 1928 року першим секретарем ЦК КП(б)У працював один із найближчих соратників генсека Л. Каганович, який згодом відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Саме за нього українізація набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницьки ретельно втілював офіційний курс, навіть вивчив українську мову та намагався нею розмовляти.

Результати українізації 20-х років були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923—1927 роках зросла з 35 до 54 відсотків. На українську мову перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більшість книжок, журналів і газет почала видаватися українською мовою.

За ініціативою М. Скрипника, який використовував курс на українізацію максимально, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Однак у ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925—1934 роках — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У з санкції центрального партійного керівництва обиралися лише не українці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після його відкликання до Москви — поляк С. Косіор.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на культурному будівництві. Це не випадково. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом і виробничими відносинами, які він насаджував або відторгав. За винятком ідеології, вона могла розвиватися в рамках будь-якого політичного ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного руху при нещадній боротьбі з його державницькими формами була найбільш природним курсом для політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення. Тільки самодержавство могло дозволити собі гноблення, що поширювалося на культуру та мову українського народу, саме існування якого заперечувалося царськими властями.

Радянська держава, як і будь-яка інша, потребувала мільйонів спеціалістів. Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні атестата про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не вирішували проблему «оробітничення» вищої школи: студентам потрібні були знання. Тому при вузах почали створюватися робітничі факультети. Перші з них відкрилися 1921 року при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджалися комсомольці, комуністи, члени комнезамів, червоноармійці.

Після ліквідації (з 1920 року) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. Установчі збори УАН відбулися в листопаді 1918 року. Академію очолив видатний вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дійсних членів УАН увійшли історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський.

У зв'язку з відмовою В. Вернадського у квітні 1921 року від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. У червні 1921 року уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки.

Після укладення Ризького миру з Польщею стало зрозуміло, що Україну, як і до революцій 1917—1918 років, перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською академією наук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

У 20-х роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. З 1921 року було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну 1924 року М. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з вітчизняної історії.

У кількісному складі інтелігенції не відбулося особливих змін порівняно з дореволюційним періодом. Проте слід врахувати, що революційні та післяреволюційні події призвели до загибелі або еміграції великої кількості спеціалістів.

У середині 20-х років інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалася з нових людей, особливо серед керівного персоналу. Інтелектуальний і навіть освітній рівень нового поповнення істотно поступався дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. У своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломованих спеціалістів [6, c. 179-182].

2. Зміни в державному ладі України

Зміни в державному ладі УСРР були пов'язані насамперед із тенденцією до об'єднання економічних, політичних та воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру, від апарату більшовицької партії в Москві.

Ще в середині 1919 року партія під вивіскою братнього союзу провела об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік — оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управління якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але через об'єднані наркомати партійна влада активно втручалася у внутрішні та зовнішні справи України. Фактично на початок 1921 року оформилася унітарна держава — Росія, під владним впливом якої перебували Україна, Білорусія та Закавказька Федерація. Більшовицька партія брала на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, якій бракувало лише загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне «автономізувати» радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим статусом з автономними одиницями, що входили до складу Російської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (передусім України та Грузії) прагнули до більшої самостійності.

Процес «автономізації» очолив нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову посаду генерального секретаря, він мав можливість тиснути в цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було створено комісію політбюро ЦК РКП(б) для підготовки рішення про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фактично сам підготував проект рішення під назвою «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками». Ним передбачалося входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономії. Слід підкреслити, що Сталін своїм планом не вигадав нічого нового, він лише організаційно оформив взаємини між радянськими республіками, що склалися на той час, адже партія зробила все, щоб ці взаємини не перевищували рівень автономних. «Автономізація» викликала протидію в партійних організаціях радянських республік, насамперед в Україні. Негативно відреагував на неї і Ленін, який у листі до політбюро обґрунтовував нову форму об'єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз. Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінський план об'єднання та утворив конституційну комісію, яка висловилася за трьохступеневу систему центрального управління: єдині, об'єднані та автономні наркомати. Єдині наркомати мали безроздільну владу на території всієї федерації, об'єднані — здійснювали зв'язок по лінії центр — республіка. Статус автономних у республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, землеробства і соціального забезпечення. 10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з'їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави та запропонували скликати загальносоюзний з'їзд [3, c. 214-217].

30 грудня 1922 року в Москві в приміщенні Великого театру відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад. Він ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР — утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального управління входили союзні, союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з'їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору щодо нового об'єднання. У листі «До питання про національності, або про "автономізацію"» він негативно відізвався про утворення СРСР і висловив жаль, «що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік». У листі він запропонував знову повернутися до проблеми утворення СРСР, щоб залишити союз тільки двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію щодо нового союзу.

Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.

У процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася жорстка політична боротьба. Сталін та його прибічники намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Комісія при РНК УСРР на чолі з X. Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який захищав суверенні права республік. Але надії на те, що центральне партійне керівництво прислухається до голосу України, виявилися марними.

6 липня 1923 року друга сесія ЦВК СРСР прийняла постанову про схвалення Основного Закону СРСР і негайне надання йому чинності. Остаточне затвердження Конституції СРСР мало відбутися на II з'їзді Рад Союзу РСР. Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних республік, які також схвалили Конституцію СРСР. 31 січня 1924 року Конституцію СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад СРСР [7, c. 248-251].

За Конституцією УСРР 1919 року Україна була унітарною державою. У 1924 році волею більшовицької партії в її складі з'явилося автономне вкраплення.

Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдавської території перебувала під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській території. За переписом 1926 року 48,5 відсотка населення Молдавської АСРР становили українці і тільки 30,1 відсотка — молдавани.

За вказівкою з Москви 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У прийняв рішення про утворення Молдавської автономної республіки. Це рішення було підтверджене постановою ВУЦВК «Про утворення Автономної Молдавської СРР» від 12 жовтня 1924 року.

19—23 квітня в м. Балті (нині районний центр Одеської області) відбувся І Всемолдавський з'їзд Рад, який підтвердив проголошення Молдавської АСРР і прийняв Конституцію МАСРР. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Молдавську АСРР у складі УСРР.

Проблема українського населення так званої Придністровської республіки, що існує нині, була закладена політикою більшовицької партії в ті роки, оскільки до складу Молдавської АСРР включили райони, де головним чином проживали українці.

Утворення Союзу РСР і прийняття союзної Конституції внесли суттєві зміни в структуру органів влади та управління УСРР [4, c. 316-318].

Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належали Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з'їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік).

У період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. Її діяльність і склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готувала питання до засідань Президії, організовувала їх проведення.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 12 жовтня 1924 року було затверджено нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Положення докладно визначало склад РНК, до якої входили голова, його заступники, голова Вищої Ради Народного Господарства, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР, народні комісари. Тенденція до створення командно-адміністративної системи привела до посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. РНК одержала право розгляду і розв'язання найважливіших загальнодержавних питань, у тому числі й прийняття нормативних актів.

Центральне управління в окремих сферах діяльності держави здійснювали народні комісаріати.

В Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року народні комісаріати були поділені на загальносоюзні, об'єднані та самостійні (культурні). Фактично у віданні УСРР було 6 самостійних, або культурних, наркоматів — внутрішніх справ, землеробства, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Об'єднані наркомати УСРР перебували в подвійному підпорядкуванні: відповідному об'єднаному наркомату СРСР і ВУЦВК УСРР. Усього було 5 об'єднаних наркоматів — Вища Рада Народного Господарства, фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції, внутрішньої торгівлі. До загальносоюзних наркоматів відносилися: воєнно-морський, зовнішньої торгівлі, іноземних справ, пошт і телеграфів, шляхів сполучення. 12 жовтня 1924 року було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР. У 1927—1929 роках було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов'язки та структура наркоматів.

Місцеві органи влади і управління. Процес зміцнення Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прийшло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефективно здійснювати управління суспільством, не існує. Місцеві Ради та виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.

У 1921—1922 роках приймається ряд постанов, які регулювали перевибори місцевих Рад, терміни скликання з'їздів Рад губерній і повітів. Але існуюча система адміністративно-територіального поділу ускладнювала ефективний контроль за місцевим управлінням.

У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа. Її правові основи були закладені постановою ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об'єднані в одну — Одеську, Запорозька губернія була приєднана до Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. У результаті реформи кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», якою затвердив новий поділ республіки на округи та райони. Реформа привела до значного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи, а замість 1989 волостей — 706 районів. Кількість сільських Рад скоротилася з 15 696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.

Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишалися ще губернії. Президія ВУЦВК постановою від 3 червня 1925 року «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» ліквідувала з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 районів, 10 314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що свідчило про толерантність українців щодо інших національностей. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився в 1929 році.

Ліквідація губерній сприяла наближенню партійного центру до місцевих органів влади, їх безпосередньому втручанню в справи місцевого управління. І хоча Ради вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів.

Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади та підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх права та обов'язки в умовах нової економічної політики. Законом були розширені адміністративні повноваження комнезамів. Обов'язки комнезамів зводилися до: активної участі в боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (боротьба з бандитизмом, контрреволюцією, пияцтвом і куркулями); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприяння органам радянської влади в проведенні різних державних повинностей, збору сировини, активної участі у всіх видах кооперації та прагнення оволодіти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння господарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської інспекції та в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. Отже, об'єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних та економічних інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного та господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шляхом надання допомоги державним органам, так і безпосередньою участю незаможників у роботі державного апарату. Але з часом комнезами, які було створено як допоміжний орган по встановленню радянської влади на селі, виконали свої завдання, і їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад. 16 листопада 1925 року ВУЦВК і РНК приймають декрет «Про комітети незаможних селян УСРР», яким комнезами були перетворені в добровільні громадські організації захисту інтересів сільської бідноти.

У 1925 році приймається ряд нормативних актів, які визначали права та обов'язки всіх місцевих органів державної влади. Найважливішими серед них були: Положення про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, Положення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети, Положення про сільські Ради, Положення про міські та селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Найбільшого значення партійна влада надавала розвиткові сільських Рад. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради, за яким вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Одночасно приймається і нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за яким міські Ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами [2, c. 441-442].

3. Становлення та розвиток права в УСРР

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). Її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив в Ірпені біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями конопель, льону, свинарства» [8, c. 143-146].

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний квиток відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 року «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».

7 жовтня 1924 року ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом командно-адміністративної системи був апарат — сполучна ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки проходило надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратником був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу [5, c. 467-469].

Висновки

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-ті роки свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.