Конспект

Питання до екзамену з економіки

Відповіді на ключові питання з економіки: від сутності ринку та бюджету до маркетингу та управління персоналом. Матеріал допоможе підготуватися до іспиту, розуміючи роль держави, особливості підприємництва та механізми фінансових ресурсів.

Опубліковано 17 вересня 2026 р.Економіка

Економіка Конспект Школа

Схарактеризувати особливості, притаманні розвитку економіки в нинішніх умовах.
Які є види зайнятості та яка їхня основна характеристика.
Головні регіони України та їхні характерні риси.
У чому полягає зміст і які функції виконують податки. Основні види податків.
Доходи громадян, їхній склад. Як оподатковуються доходи громадян.
Охарактеризувати основні види ресурсів, наявних в Україні.
Підприємницька діяльність та її види.
Яка мета бізнесу і в чому полягає його зміст.
Яку роль відіграє держава в економіці на сучасному етапі.
Пояснити, що означає поняття «менеджмент».
Гроші та їхні основні властивості. Назвати валюти основних країн.
Яка основна мета діяльності підприємства.
Безробіття, його причини та наслідки. Види безробіття.
Ринок та його особливості.
Дати загальну характеристику бюджету України. Джерела його наповнення.
Охарактеризувати зміст мінімальної, номінальної та реальної заробітної плати.
Підприємства та їхні види за ознакою вкладності та розміру.
Дати характеристику сучасному ринку праці. Основні проблеми ринку праці.
Основні галузі економіки України та їхня роль в розвитку держави.
Якими основними якостями повинен володіти менеджер.
Що таке «маркетинг»? Для чого потрібні маркетингові дослідження.
Надати характеристику соціальних груп населення України.
Що таке організація та її основні риси.
Які основні психологічні типи людей ви знаєте. Як це потрібно враховувати в їх трудовій діяльності.
Що таке якість продукції та послуг. Основні показники якості.
Зміст рекламної діяльності. Види реклами.
Розкрити зміст міжнародних економічних відносин України.
Що таке конфлікт. Види конфліктів та шляхи їх подолання.
Потреби людини, їх види за значенням та способами задоволення.
Конкуренція та її роль в умовах ринку. Методи конкурентної боротьби.
Типи економічних систем та основні ознаки кожної.
Дати характеристику різним формам власності.
Підприємництво та його зміст. Основні види підприємницької діяльності. Якими рисами потрібно володіти для ефективного підприємництва
Витрати виробництва, їх склад. Основні шляхи здійснення виробництва.
Конфлікти в організації та її види.
Сутність і значення національного доходу.
В чому полягає соціальна політика держави. Основні напрямки соціальної політики.
Водні ресурси України і їх роль в економіці.
З якими державами межує Україна і які має з ними економічні відносини
Охарактеризувати земельні надра України.
Малий, середній та великий бізнес та їх основні ознаки.
Як ви розумієте собівартість продукції та її види.
Що таке інформація та її види.
Яких ви знаєте відомих теоретиків та практики менеджменту.
Що таке юридична і фізична особи.
Які фактори роблять роботу привабливою.
Впровадження інновації як стимул розвитку виробництв.
Які ресурси підприємства ви знаєте.
Сутність та мета кредитування.
Охарактеризувати переваги та недоліки економіки перехідного періоду.

Список використаної літератури.

1. Охарактеризувати особливості розвитку економіки в сучасних умовах

Зростання національної свідомості підсилює значення національних традицій і цінностей, які відіграють вагому роль у процесі вибору моделі соціально-економічного розвитку України.

Темпи та глибина суспільно-економічного прогресу України значною мірою залежатимуть від того, яким шляхом прямуватиме українська нація, що відроджується. Потрібно усвідомити: наша держава неспроможна просто запозичити й відтворити чужий історичний досвід.

Соціально-економічні системи мають типологічний характер, а економічні закони є універсальними. Водночас це не означає, що загальні економічні закономірності та тенденції позбавлені особливих специфічних форм свого прояву. До того ж ці форми значною мірою зумовлені національною специфікою конкретної країни.

Лише спираючись на власну національну економічну модель, Україна зможе віднайти своє місце у світовій спільноті. Запозичуючи досвід інших країн, слід брати до уваги конкретну суспільно-економічну ситуацію.

Обираючи національну економічну модель, варто зважати на те, що Україна є складовою європейської цивілізації як певної соціально-економічної та культурно-історичної цілісності. Безперечним є й те, що відокремлення національної української економіки від тенденцій розвитку всесвітнього господарства призводитиме до відставання від поступу світової цивілізації.

2. Види зайнятості та їх основна характеристика

Розподіл активної частини трудових ресурсів за професіями, спеціальностями, сферами застосування праці тощо відображають види зайнятості. Їх визначення передбачає врахування таких чинників:

характер діяльності;
соціальна належність;
галузева належність;
територіальна належність;
рівень урбанізації;
професійно-кваліфікаційний рівень;
статева належність;
віковий рівень;
вид власності.

Крім перелічених, виокремлюють також нетрадиційні види зайнятості — сезонну, поденну, тимчасову, а також зайнятість неповний робочий день.

Нині в Україні ці види зайнятості обіймають значну частку населення.

Зайнятість неповний робочий час — це виконання роботи протягом неповної робочої зміни. Причиною може бути неможливість забезпечити працівника роботою в межах повної норми робочого часу, бажання самого працівника, зумовлене його соціальними потребами, а також модернізація чи реконструкція виробництва.

Тимчасова зайнятість — це робота на підставі тимчасових контрактів. До категорії тимчасових зараховують працівників, яких наймають за контрактами на визначений строк.

Сезонна зайнятість — це зайнятість, зумовлена сезонною специфікою виробництва. Роботу надають на певний період на умовах повного робочого часу, оформлюючи відповідним контрактом.

У період перехідної економіки в Україні досить поширеною є нерегламентована форма зайнятості, яка існує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення працездатного віку, виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не охоплена державною статистикою.

Поширення нерегламентованої зайнятості тягне за собою подальше знецінювання робочої сили, послаблення мотивації до праці, насамперед у державному секторі, а також зростання інфляції та цін. Оскільки доходи від такої діяльності не оподатковуються, держава зазнає певних збитків. Водночас вищі заробітки та зовнішня привабливість нерегламентованої діяльності формують у людей ставлення до неї як до престижної.

3. Основні регіони України та їх характерні особливості

Поміж ключових проблем регіонального характеру, пов'язаних із розвитком і розміщенням продуктивних сил, слід назвати такі:

— занадто висока концентрація продуктивних сил у промислово розвинених районах — Донбасі та Придніпров'ї. Шість високоіндустріальних областей — Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська та Київська — акумулюють понад 45% основного капіталу України;

— розбіжність між потенціалом природних і трудових ресурсів, з одного боку, та рівнем господарського розвитку й просторової організації в межах економічних районів, областей, міських поселень — з іншого. Передусім це стосується Подільського, Поліського та Південного регіонів;

— недостатня розвиненість і збалансованість елементів транспортної системи, її нераціональна просторова диференціація, через що окремі регіони та великі промислові центри виявляються неповною мірою залученими до загальнодержавного й міжнародного поділу праці;

— нехтування на практиці принципом регіонального господарювання, в основу якого доцільно закласти створення Фонду регіонального розвитку для втілення державних програм та інших заходів, зокрема розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;

— ускладненість формування ринкового середовища через надмірну залежність від регіональної влади, її конкретних рішень щодо приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

— неузгодженість і складність нормативного та реального розмежування власності між державним і регіональним рівнями, спричинені відсутністю чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади та місцевого самоврядування;

— недостатня дієвість державної регіональної економічної політики, покликаної забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя народу.

Що ж до окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, яка потребує термінового вирішення, то особливої уваги вимагають Донецький, Придніпровський, Поліський, Південний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найактуальнішою серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промисловості тут сягає 60—80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. На цьому тлі ускладнилася і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над народжуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Схожа картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційно забруднених територій.

У Південному регіоні загрозу несе підняття рівня ґрунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорінно змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем — розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаштування.

Животрепетні проблеми Карпатського регіону — припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут — найвищий рівень безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопущення техногенних катастроф) тощо.

Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями становить 30—45%. Принагідно зауважимо, що за міжнародним стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

4. Зміст та функції податків. Основні види податків

Коли в межах однієї податкової системи поєднуються різні за об'єктами оподаткування та способами нарахування податки, держава отримує можливість практично втілити головні функції податків: фіскальну, регулюючу, розподільчу, стимулюючу та контрольну.

Серед них найважливішою є фіскальна функція, адже саме вона відображає головне призначення податків — наповнення доходної частини бюджету, тобто доходів держави, необхідних для задоволення суспільних потреб. Характерна риса цієї функції — стабільність, завдяки якій податкові надходження до бюджету формуються на постійній і сталій основі.

Регулююча функція проявляється через надання податкових пільг окремим галузям і виробникам з урахуванням їхніх перспектив, специфіки діяльності, рівня прибутковості тощо.

Розподільча функція певною мірою віддзеркалює фіскальну — спершу наповнити державну скарбницю, а згодом розподілити отримані кошти. Вона тісно переплітається з регулюючою: скажімо, завдяки непрямим податкам (акцизам) створюються умови для перерозподілу коштів від одних платників до інших.

Стимулююча функція задає орієнтири для розвитку чи, навпаки, згортання виробництва й діяльності. Як і регулююча, вона може реалізовуватися через пільги, зміну об'єкта оподаткування, зменшення податкової бази.

Контрольна функція забезпечує нагляд і контроль за тим, наскільки своєчасно та повно платники в Україні сплачують податки.

Кожен різновид податків має власні специфічні ознаки й функціональне призначення та займає окреме місце в податковій системі. Роль конкретного податку визначається його належністю до тієї чи іншої групи згідно з наявною класифікацією податків.

Класифікують податки за кількома ознаками (схема 1): за формою оподаткування, за економічним змістом об'єкта оподаткування, а також залежно від рівня державних структур, які їх запроваджують.

За формою оподаткування податки розподіляються на дві групи: прямі та непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо стосовно платників і сплачуються з їхніх доходів, причому сума податку прямо залежить від розмірів об'єкта оподаткування.

Схема 1. Структурно-логічна схема класифікації податків

Непрямі податки закладаються в ціни товарів і послуг та сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їхній розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, на споживання та на майно.

Податки на доходи стягуються з доходів фізичних і юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування тут є заробітна плата та інші доходи громадян, а також прибуток або валовий дохід підприємств.

Податки на споживання сплачуються не тоді, коли дохід отримано, а тоді, коли його використовують. Справляються вони у формі непрямих податків.

Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які запроваджують податки, їх поділяють на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки (схема 3) встановлюють вищі органи влади, і їх стягнення є обов'язковим на всій території країни — незалежно від того, до якого бюджету (центрального чи місцевого) вони зараховуються.

Місцеві податки запроваджують місцеві ради народних депутатів. Їхня особливість у тому, що, на відміну від інших податків, чинним законодавством визначаються лише види місцевих податків і зборів, їхні граничні розміри, платники та порядок обчислення. А конкретні види податків для кожної місцевості, їхні ставки й порядок сплати встановлюють органи місцевого самоврядування — відповідно до переліку та в межах установлених граничних розмірів.

5. Доходи громадян та їх склад. Оподаткування доходів громадян

Під доходом фізичних осіб розуміють сукупність будь-яких грошових коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів та іншого майна, що має вартість, зокрема цінних паперів чи деривативів, які платник податку отримав у власність або які були нараховані на його користь. До цієї категорії належать також кошти чи майно (немайнові активи), одержані незаконним шляхом, — якщо їх отримано як хабар, викрадено або знайдено як скарб, що не був переданий державі відповідно до закону. Такі суми враховуються за наявності підтвердження обвинувальним вироком суду, незалежно від призначеної міри покарання. Усі ці надходження беруться до уваги протягом відповідного звітного податкового періоду та можуть походити з різних джерел — як на території України, так і поза її межами.

Відповідно до статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян» (зі змінами і доповненнями), об’єктом оподаткування для громадян, які постійно проживають в Україні, виступає сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік, що формується з місячних сукупних оподатковуваних доходів і надходить з різних джерел як в Україні, так і за її межами. Під час визначення сукупного оподатковуваного доходу до уваги беруться доходи, одержані як у натуральній формі, так і в грошовій — у національній або іноземній валюті.

6. Охарактеризувати основні види ресурсів в Україні

Природно-ресурсний потенціал має багатокомпонентну структуру. До його складових належать ресурси мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні. За ознакою вичерпності, яку часто називають екологічною класифікацією, природні ресурси розмежовують на такі групи: невичерпні — сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані — ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо та інші; вичерпні невідновлювані — мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

Мінеральні ресурси — це сукупність різних видів корисних копалин, придатних до використання за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання їх поділяють на паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Саме на їхній базі постають такі ключові галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та інші.

У структурі паливних ресурсів України переважають кам'яне і буре вугілля. Їхні запаси за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. становлять 45,7 млрд т, чого цілком достатньо для покриття власних потреб. Головні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах, а бурого — здебільшого в Дніпровському басейні.

На території України виявлено 307 родовищ нафти і газу, розташованих переважно на північному сході країни, у Прикарпатті та Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси сягали понад 3,4 млрд т умовного палива, причому ступінь виснаження розвіданих запасів перевищує 60%. Водночас істотним резервом залишаються майже 5 млрд т умовного палива ще не розвіданих запасів. За наявними оцінками, ресурси нафти і природного газу в Україні дають змогу збільшити їхній видобуток майже удвічі. Окрім того, на Державному балансі запасів перебуває 127 родовищ метану вугільних родовищ.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються у 27,4 млрд т, а прогнозовані — у 20 млрд т. Основні родовища розміщені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. За запасами марганцю, що становлять 2,28 млрд т, країна належить до світових лідерів.

Певні запаси руд кольорових металів в Україні також є. Нікелеві запаси невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртутні — у Донбасі і Закарпатті; титанові — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; боксити — у Дніпропетровській області; алуніти — у Закарпатті; нефеліни — у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання низки рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал зумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) на початок 1998 р. становила 57,9 млн га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9 млн га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн га, або 4%); інші землі (3,4 млн га, або 5,6%).

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України.

7. Підприємницька діяльність та її види

Підприємницька діяльність належить до напрямів господарської діяльності та має низку характерних ознак:

ініціативність — підприємець розпочинає справу, орієнтуючись на потреби ринку, на власний розсуд і без жодних застережень;
систематичність — підприємницька діяльність має постійний характер;
власний ризик підприємця — він готовий прийняти як позитивні, так і негативні наслідки своєї діяльності, зокрема й випадкову загибель свого майна;
мета підприємницької діяльності — одержання прибутку;
здійснення підприємництва від свого імені та під свою майнову відповідальність.

Поділ підприємницької діяльності на види здебільшого має теоретичний і до того ж неофіційний характер. Саме тому припустимим є використання різних ознак, а отже, й різних критеріїв та видів підприємницької діяльності.

Якщо взяти за основу предмет діяльності учасників відповідних правовідносин, підприємницьку діяльність можна поділити на:

1. Виробничу підприємницьку діяльність — тобто таку, у процесі якої створюється певна продукція.

2. Невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої виокремлюють:

— діяльність із виконання робіт, надання послуг (ремонтні роботи, інформаційні послуги, транспортні перевезення);

— діяльність із зайняття торгівлею;

— іншу невиробничу діяльність, зокрема діяльність на фінансовому ринку.

Якщо ж критерієм обрати суб'єкта — учасника відповідних правовідносин, підприємницька діяльність поділяється на:

1. Підприємництво без створення юридичної особи (просте). Його здійснюють фізичні особи, які в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

2. Підприємництво зі створенням юридичної особи (складне). Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємницькою діяльністю її можна поділити на:

1. Вільну підприємницьку діяльність. Для її провадження не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність здійснюється за принципом "дозволено все, що не заборонено законом". При цьому, наприклад, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності не є дозволом на зайняття підприємницькою діяльністю, адже здійснюється за заявочним принципом. Водночас виготовлення печатки суб'єктом підприємницької діяльності потребує дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності.

2. Дозвільну підприємницьку діяльність, для провадження якої потрібна певна згода державних органів. Дозвільною також є діяльність, що провадиться з обмеженнями, встановленими законодавством.

8. Мета та зміст бізнесу

Бізнес — це ділова активність, справа, спрямована на розв'язання завдань, які зрештою пов'язані зі здійсненням на ринку операцій обміну товарами й послугами між економічними суб'єктами ринку. При цьому використовуються форми та методи конкретної діяльності, що вже склалися в ринковій практиці. Бізнес ведеться задля отримання доходу (прибутку) від результатів діяльності в найрізноманітніших сферах — виробництві й торгівлі товарами та послугами, банківській і страховій справах, під час проведення транспортних, орендних та багатьох інших операцій як видів діяльності.

Бізнес — поняття ширше, ніж підприємницька діяльність, адже до бізнесу належить здійснення будь-яких одноразових комерційних угод у будь-якій сфері діяльності, які спрямовані на одержання доходу. Суб'єкт у бізнесі має назву бізнесмена або комерсанта.

Закон визнає статус комерсанта за особою, діяльність якої характеризується такими ознаками: укладання угод, здійснення інших господарських операцій у вигляді підприємництва; провадження підприємницької діяльності від свого імені, тобто як самостійного економічного суб'єкта ринкових відносин. Бізнесмен вкладає в справу гроші, а після завершення справи або певного ділового циклу отримує їх назад із прибутком. Бізнес — це насамперед організація виробництва, економічна діяльність, і лише потім, власне, робота грошей. У менеджменті широко застосовується таке поняття, як «підприємницька структура». Під підприємницькою структурою розуміють склад суб'єктів ринкових відносин, до якого належать лише ті організаційно-господарські одиниці, метою діяльності яких є одержання прибутку як кінцевого результату. Виокремлюють 4 категорії економічних суб'єктів: фірми, банки, страхові і трастові компанії, інвестиційні структури.

9. Роль держави в економіці на сучасному етапі

Економічна політика держави є тим інструментом, за допомогою якого втілюються в життя її економічні функції.

Сьогодні механізм зв'язку між державною політикою та економікою вирізняється значною складністю. Економіка, будучи реальним базисом суспільства, системою історично зумовлених виробничих відносин, значною мірою визначає державну політику. Соціальна структура постіндустріального суспільства є складною та багатоманітною. Інтереси різних соціальних верств нині знаходять відображення у діяльності та захищаються численними політичними партіями, профспілками, громадськими організаціями. Саме через їхнє посередництво економічні інтереси різних соціальних груп інтегруються в політичну систему суспільства, впливаючи на характер рішень, зокрема й економічних, які ухвалює державна влада. У такий спосіб визначаються головні напрями економічної політики держави, сфери бюджетного фінансування, системи й розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку.

Економічна політика держави та її економічні функції формуються сьогодні внаслідок складного механізму взаємодії й боротьби інтересів різних верств населення. Така політика постає результатом певного консенсусу цих інтересів, їхньою рівнодіючою силою. Функція держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів зазнає обмеження, дедалі більше поступаючись її загальноекономічним і загальносоціальним функціям. Керуючись пріоритетами забезпечення соціальної стабільності, держава може проводити економічну політику навіть усупереч сьогочасним інтересам панівних верств населення — звичайно, на певному відрізку часу. Сучасна діалектика економіки й політики слугує основою для формування інститутів правової держави.

Самостійність інститутів держави в проведенні економічної політики має й негативні наслідки. Нерідко виборці взагалі втрачають контроль за діяльністю тих політичних сил, яким вони уповноважили представляти свої інтереси. Політичні партії та угруповання, окремі групи політичних діячів, які мають державну владу, часто використовують її на власну користь. Відносна самостійність держави, апарату, який її обслуговує, може призвести до повного розриву між цілями економічної політики держави та інтересами суспільства. Ось чому навіть у високорозвинутих країнах стоїть питання забезпечення суспільного контролю за механізмом прийняття державних рішень, реалізацією державою своїх економічних функцій.

10. Пояснити зміст поняття «менеджмент»

Поняття «менеджмент» охоплює кілька вимірів: його трактують і як науку та практику управління, і як організацію управління фірмою, і як процес ухвалення управлінських рішень. Розглянемо менеджмент насамперед як науку і практику управління. Наукові засади управління — це система наукових знань, що утворює теоретичну основу управлінської практики, тобто забезпечує практику менеджменту науковими рекомендаціями.

Менеджмент як концепція ринкового управління спирається на об'єктивний процес доусуспільнення виробництва. Завдяки цьому процесу великі фірми дістали можливість впливати на ринок, здійснюючи його переділ, а також впливати на характер і механізм економічних відносин, що регулюють зв'язки між ринком та виробником. Як концепція ринкового управління менеджмент спрямований на вдосконалення організації управління діяльністю окремих підприємств. У практичній діяльності фірм реалізація менеджменту постає як система управління. Отже, менеджмент підпорядковується законам розвитку ринків системи господарювання і націлений на гнучке пристосування виробничо-збутової діяльності фірми до мінливих ринкових умов.

Якщо підходити до управління як до процесу, то управління постає діяльністю, спрямованою на досягнення цілей організації, і розглядається не як одноразова дія, а як низка безперервних взаємопов'язаних дій — функцій управління (планування, організація, розпорядчий вплив, мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, підбір персоналу).

За системного підходу керівники мають розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів — людей, структури, завдань і технології, — які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах середовища, що змінюється.

За ситуаційного підходу придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки і в самій організації, і в оточуючому середовищі діє багато факторів, єдиного найкращого способу управління організацією не існує. Найефективнішим у конкретній ситуації є той метод, який найбільше їй відповідає. Під ситуацією розуміють конкретний набір обставин, що впливають на функціонування організації в даний час. Скориставшись ситуаційним підходом, керівники можуть зрозуміти, які методи і засоби найкраще діятимуть для досягнення цілей організації в конкретній ситуації. Для практичних цілей менеджери беруть до уваги лише ті фактори, які впливають у кожній конкретній ситуації.

Менеджмент як організація управління фірмою — це здійснення будь-яких видів підприємницької діяльності, спрямованих на одержання прибутку (підприємницького доходу). Таким чином, зміст менеджменту полягає в досягненні фірмою певних результатів у ході підприємницької діяльності.

Менеджмент як орган управління. Зазвичай під організацією розуміють структуру (склад) виробничих підрозділів, у рамках яких проводяться свідомо координовані заходи, направлені на досягнення загальних цілей. Організація — це свого роду анатомія підприємства, а управління — його фізіологія. Або ж: організація — це статика справи, управління — її динаміка. Під органом управління часто розуміють керівництво, яке представляє фірму і діє від її імені.

Менеджмент як різні рівні апарату управління. У великій фірмі апарат має три рівні, і в назві кожного з них англійською мовою присутнє слово «менеджмент». На західних підприємствах розрізняють:

топ-менеджмент — вища ланка управління (генеральний директор та інші члени правління);
мідл-менеджмент — середня ланка управління (керівники управлінь та самостійних відділів);
ловер-менеджмент — нижча ланка управління (керівники підвідділів та інших аналогічних їм підрозділів).

11. Гроші та їх основні властивості. Назвати валюти основних країн

Попри те, що гроші мають безліч форм і функцій, на практиці вони постають як єдиний конкретний інструмент, за допомогою якого реалізуються економічні відносини. Економіка, і передусім ринок, висуває до грошей як до реального економічного інструменту низку вимог. Ці вимоги залежать від рівня розвитку суспільних відносин: що вищий цей рівень, то складнішими стають вимоги до грошей.

Аби відповідати таким вимогам, гроші мусять мати цілу низку специфічних властивостей, які в сукупності визначають конкретну форму грошей, зумовлюють їхню еволюцію та надають їм якісної відмінності від звичайних благ. У сучасних умовах найбільш значущими є такі властивості грошей: стабільність вартості, економічність, тривалість використання, однорідність, подільність, портативність.

Ключовою властивістю грошей, завдяки якій певний предмет здатен виконувати функції грошей, є стабільність вартості. Якщо будь-яка форма грошей знецінюється, вона не може ефективно виконувати функцію засобу платежу та нагромадження вартості. Такі гроші стають гальмом економічного розвитку: кредитори припиняють надавати позички через ризик втратити позичену вартість, а інвестори з тієї ж причини перестають накопичувати вартість у грошовій формі. У міру зростання потреби в нагромадженні вартості та розвитку платіжних відносин суспільство було змушене відмовитися від усіх грошових форм із нестабільною вартістю і визнати грошима лише золото, яке на той час мало найстабільнішу вартість.

До основних валют належать:

долар США — є основною світовою валютою,

євро — був задуманий як провідна валюта для утворення обмінних курсів за типом американського,

японська єна — стоїть на третьому місці серед найбільш поширених на світовому ринку валют,

британський фунт — до кінця другої світової війни фунт залишався світовою опорною валютою

швейцарський франк — є валютою єдиної з провідних європейських держав, яка не входить ні до Європейського валютного союзу, ні до числа країн «Великої сімки».

Долар США

Американський долар — це основна світова валюта. Решту всіх валют зазвичай оцінюють саме за допомогою долара. За умов міжнародної економічної та політичної нестабільності долар США є головною самодостатньою валютою, що, зокрема, було доведено під час Південно-азіатської кризи 1997–1998 рр.

Відповідно до Бреттон-вудських угод долар США став провідною валютою до кінця другої світової війни; цими угодами було визначено, що решта всіх валют оцінюється в доларовому еквіваленті. Запровадження в обіг євро в 1999 р. лише незначною мірою зменшило роль долара.

Основними валютами, які торгуються за долари, є євро, японська єна, британський фунт і швейцарський франк.

Євро

Євро був задуманий як провідна валюта для утворення обмінних курсів за американським типом. Як і долар США, євро має потужну міжнародну підтримку, яку забезпечують країни-члени Європейського валютного союзу. Водночас ця валюта зазнає негативного впливу нерівномірного розвитку цих країн, високого рівня безробіття в окремих із них і небажання деяких урядів проводити структурні реформи. У 1999 р. і 2000 р. курс євро/долар змінювався також через відтік зарубіжних інвесторів, зокрема японських, які були змушені ліквідовувати збиткові внески на єврорахунки.

Крім того, європейські фінансисти переглянули свої портфелі в бік зменшення впливу євро-складової — через зменшення бажання мінімізувати ризик при валютних операціях на основі європейської валюти.

Японська єна

Японська єна посідає третє місце серед найбільш поширених на світовому ринку валют, хоча за обсягом присутності на ринку вона істотно поступається долару США та євро. Єну вирізняє висока, практично цілодобова ліквідність у всьому світі. Найбільший попит на єну для валютних операцій, природно, спостерігається серед японських «кейрецу» — економічних і фінансових об’єднань.

Єна дуже чутлива до коливань індексу Ніккей, японської фондової біржі, та ринку нерухомості. Спроба Японського банку зменшити інфляційне накачування останніх двох ринків справила негативний вплив на курс єни, хоча цей вплив і був короткочасним.

Британський фунт

До кінця другої світової війни фунт залишався світовою опорною валютою. Його псевдонім cable («телеграма») був пов’язаний із застосуванням телексних апаратів для торгівлі на ринку за часів розквіту фунта. Ця валюта торгується у великих обсягах за долари та єну, проте її торги за інші валюти сильно різняться між собою. Дворічна участь в Європейській обмінній системі (ЕОС) у період з 1990 р. по 1992 рр. справила благотворний вплив на британський фунт, оскільки він був змушений, як правило, слідувати за коливаннями німецької марки, проте кризові умови, що прискорили вихід фунта з ЕОС, подіяли на нього психологічно.

До введення в обіг євро фунт також отримував вигоду з будь-яких чуток про можливе зближення курсів. З появою євро Англійський банк прагне зрівняти верхній рівень курсу фунта з нижньою межею курсів єврозони. На початку 2000 р. фунт мав шанс приєднатися до євро, якби результати референдуму з цього питання у Великій Британії виявилися позитивними.

Швейцарський франк

Швейцарський франк є валютою єдиної з провідних європейських держав, яка не входить ні до Європейського валютного союзу, ні до числа країн «Великої сімки». Хоча обсяг швейцарської економіки відносно невеликий, франк належить до чотирьох основних валют, адекватно відображаючи силу і якість економіки та фінансової системи Швейцарії. Швейцарія перебуває в тісних економічних зв’язках з Німеччиною, а отже, з єврозоною. Тому за умов політичної нестабільності на Сході швейцарському франку зазвичай віддають перевагу перед євро.

Прийнято вважати, що швейцарський франк — стабільна валюта. Насправді, з погляду валютної торгівлі, франк точно повторює рух євро, але йому бракує ліквідності останнього. Коли попит на нього перевищує пропозицію, швейцарський франк може бути більш волатильним, ніж євро.

12. Основна мета діяльності підприємства

У ринкових умовах господарювання прибуток для підприємства є безпосередньою метою виробництва, що пояснюється властивою капіталу тенденцією до самозростання. Прибуток розглядають як об’єктивну економічну категорію товарно-грошових відносин, як важливий синтетичний фінансовий показник роботи підприємства, а також як джерело його фінансових ресурсів, що відіграють вирішальну роль у фінансовому забезпеченні підприємницької діяльності. Крім того, прибуток належить до складових елементів ринкових відносин і посідає особливе місце у формуванні ринку засобів виробництва, предметів народного споживання та цінних паперів. Вагому роль відіграє прибуток і в подоланні бюджетного дефіциту, стабілізації господарства та здоланні кризових явищ.

Мета функціонування підприємства полягає у задоволенні суспільних потреб і одержанні прибутку.

Справді, головна мета підприємництва — одержання прибутку, проте не будь-якою ціною. Цивілізовані ринкові відносини передбачають розумне поєднання обох цілей: задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.

Розпочинаючи створення підприємства, підприємець або група підприємців повинні мати чітку й зрозумілу ідею. Ця ідея має спиратися на систему постійного одержання замовлень на свою продукцію чи послуги. Запланований випуск продукції або надання послуг повинні бути забезпечені всіма необхідними матеріальними ресурсами. Окрім того, започатковуючи нову справу, слід подумати про можливості постійного поповнення свого капіталу. Усі ці питання мають бути конкретно відображені в основному документі — підприємницькому бізнес-плані.

Важливою якісною рисою будь-якого сучасного підприємця є здатність гнучко реагувати на зміну ситуації. Для цього необхідно бути компетентним у вибраній сфері діяльності, володіти потрібними рисами характеру: цілеспрямованістю, наполегливістю, готовністю до невдач, здатністю навчатися і робити висновки із своїх помилок. Потрібно підібрати надійних партнерів і соратників. Слід бути готовим до конкурентної боротьби. Необхідно чітко організувати маркетинг, вміти підтримувати неформальні зв’язки та офіційні відносини як з постачальниками сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, так і зі споживачами продукції та замовниками.

13. Безробіття, його причини та наслідки. Види безробіття

Безробіття постає як багатогранне явище — економічне, соціальне й психологічне водночас. Водночас його розглядають і як економічну категорію, що виражає економічні відносини, пов'язані з вимушеною незайнятістю працездатного населення.

Серед факторів, які формують безробіття, виокремлюють такі:

брак сукупного ефективного попиту;
негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати та викривлення в ній, зумовлені грошовою експансією держави й наступною інфляцією;
недостатня мобільність робочої сили;
структурні зрушення в економіці;
дискримінація на ринку праці стосовно жінок, молоді та національної меншості;
демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;
сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Досвід переходу окремих країн до ринку засвідчує, що в кожний період рівень зайнятості та масштаби безробіття зазнають значних коливань, спричинених сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини виникнення безробіття та його види можуть суттєво відрізнятися.

Розрізняють безробіття відкрите й приховане.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане — наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв'язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо.

14. Ринок та його особливості

Багато з наявних визначень ринку наголошують на системі взаємин між людьми. Найбільш поширеними серед них є такі:

— ринок постає як інститут, або механізм, який об'єднує покупців (тих, хто формує попит) і продавців (тих, хто постачає окремі товари та послуги);

— під ринком розуміють групу людей, які вступають у тісні ділові взаємини та укладають важливі угоди стосовно якогось товару;

— ринок — це взаємини між людьми, що виявляються через обмін, який діє на засадах законів товарного виробництва й обігу.

Кожне з наведених визначень висвітлює окремі грані ринкових відносин. Проте перевагу варто було б віддати останньому. Справа в тому, що зводити ринок виключно до обміну чи торгівлі недоречно. Адже це означало б, що для переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки достатньо лише перебудувати сферу обміну. Натомість цей процес набагато складніший, і для його реалізації потрібна докорінна перебудова всіх сфер господарської діяльності: виробництва, розподілу, обміну та споживання. [11, c. 74-76]

Ринок виступає організаційною формою існування товарного виробництва. Історія останнього налічує приблизно 6 тис. років. Приблизно стільки ж років існує і ринок.

Об'єктами ринкових відносин, тобто купівлі-продажу та конкуренції, є:

1) товари й послуги, зокрема і засоби виробництва;

2) робоча сила, або праця;

3) земля та інші природні ресурси;

4) нерухомість: будівлі, споруди, житло;

5) такі економічні ресурси, як гроші, фінанси, кредит, цінні папери.

15. Дати загальну характеристику бюджету України. Джерела його наповнення

Державний бюджет України виступає головним фінансовим планом держави, у якому відображається її суспільно-економічний стан. Спад виробництва та економічна нестабільність мають негативний вплив на наповнення дохідної частини та на фінансування видатків бюджету. Дохідна частина бюджету безпосередньо пов'язана з Державною програмою соціально-економічного розвитку України на поточний фінансовий рік. Водночас і виконання цієї програми залежить від того, наскільки вона забезпечена фінансово. Саме в цьому контексті Державний бюджет постає основою для фінансування загальнодержавних програм і сприяє їх реалізації. Отже, і Державна програма соціально-економічного розвитку України, і Державний бюджет України мають власне особливе місце, роль та призначення в системі суспільно-економічних відносин.

Коли формується Державний бюджет, ключовою задачею є досягнення його збалансованості — тобто, інакше кажучи, максимальне наближення до ідеального варіанта, за якого витрати повністю покриваються прибутками й утворюється залишок засобів, а отже, прибутки перевищують витрати.

Бюджет — це головний фінансовий документ країни. З нього випливає, що дослідження бюджету (процесу його формування) належить до першорядних задач економічної науки.

16. Охарактеризувати зміст мінімальної, номінальної та реальної заробітної плати

Заробітна плата є грошовим вираженням вартості й ціни такого товару, як робоча сила, а також певною мірою відображає результативність її функціонування.

Прийнято розмежовувати заробітну плату номінальну та реальну.

Номінальна заробітна плата — це та грошова сума, яку працівник одержує від капіталіста за продаж своєї робочої сили.

За її величиною не можна скласти реальне уявлення про життєвий рівень працівника та обсяг його споживання. Разом з тим, без показника номінальної заробітної плати обчислити реальну заробітну плату неможливо.

Реальна заробітна плата — це та кількість споживчих вартостей (товарів і послуг), яку працівник спроможний придбати за свій грошовий заробіток при певному рівні цін і після сплати податків.

Отже, рівень реальної заробітної плати визначається: 1) величиною номінальної заробітної плати; 2) рівнем цін на предмети споживання та послуги (індексом вартості життя); 3) податками, що їх сплачують робітники до бюджету держави і фондів соціального страхування. Щоб визначити реальну заробітну плату, індекс номінальної заробітної плати потрібно поділити на індекс вартості життя. Реальна заробітна плата перебуває у прямій пропорційній залежності від змін номінальної заробітної плати та в оберненій пропорційній залежності від змін рівня цін. [14, c. 21-25]

Мінімальна заробітна плата — нижня межа оплати за просту некваліфіковану працю — виступає визначальною величиною (соціальним нормативом), під впливом якої формується мінімальна тарифна ставка (оклад) найманих працівників. Вона становить основу всієї системи оплати праці. [5, c. 7]

17. Підприємства та їх види за ознакою вкладності та розміру

Класифікація підприємств за метою і характером діяльності виглядає так:

комерційні — ті, чия діяльність має комерційний характер і спрямована на отримання прибутку;
некомерційні — до цієї групи належать доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

За формою власності майна розрізняють:

приватні — належать окремим громадянам на правах приватної власності, з правом найму робочої сили;
колективні — ґрунтуються на власності трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації;
комунальне — засноване на засадах власності відповідної територіальної громади;
державні (в т.ч. казенні) — засновані на державній власності.

За національною належністю капіталу виділяють:

національні — капітал яких належить підприємцям своєї краси;
закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження;
змішані (спільні) — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

За правовим статусом і формою господарювання підприємства бувають:

одноосібні — є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми;
кооперативні (кооперативи) — добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності[3, c. 224-225].

18. Дати характеристику сучасному ринку праці. Основні проблеми ринку праці

За нинішніх умов господарювання, коли економічна система виявляється неспроможною розв'язати цілу низку економічних і соціальних питань, формується механізм функціонування ринку праці, який включає елементи втручання з боку держави та профспілок. Цей механізм охоплює суб'єкти, об'єкти, цілі, інструменти й засоби впливу.

Суб'єктами ринку праці виступають домогосподарства (сім'ї), що визначають пропозицію робочої сили, а також фірми, які формують попит на неї. Між ними існує тісна взаємодія, спрямована на задоволення конкретних інтересів.

На ринку праці домогосподарства представлені найманими працівниками, а фірми — роботодавцями, тобто керівниками підприємств і організацій.

Серед суб'єктів ринку праці виокремлюють носіїв, виконавців і виразників господарсько-трудових інтересів.

Носіями господарсько-трудових інтересів є соціальні групи, що різняться між собою майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Йдеться, зокрема, про власників засобів виробництва (роботодавців) і власників робочої сили (найманих працівників). Кожна з цих груп має власні інтереси, зумовлені її соціально-економічним становищем.

Ринок праці в Україні поставав у ході перебудови механізму господарювання, реалізації інвестиційної політики, роздержавлення й приватизації власності, демократизації виробництва.

Для цього періоду притаманні такі тенденції:

скорочення кількості працюючих у суспільному виробництві та збільшення нерегламентованої зайнятості;

зменшення чисельності й питомої ваги зайнятих у промисловості та будівництві, у галузях, що виробляють товари народного споживання й надають послуги населенню, водночас зростання зайнятості в сільському господарстві;

повільне зростання зареєстрованого безробіття на тлі вимушеної неповної зайнятості населення (відпустки без збереження заробітної плати, неповний робочий день, тиждень);

подальша диференціація безробіття, формування регіонів з підвищеним рівнем зареєстрованого безробіття, осередків часткового безробіття в окремих галузях тощо.

19. Основні галузі економіки України та їх роль в розвитку держави

Україна належить до індустріально-аграрних країн, де функціонує розгалужений комплекс важкої, харчової та легкої промисловості, а також багатогалузеве сільське господарство. Серед провідних промислових напрямів — машинобудування, хімічна й нафтохімічна промисловість, гірничодобувна справа, металургія, а також літакобудування та космічна галузь.

До складу народногосподарського комплексу держави входять такі виробництва, як важке машинобудування, чорна й кольорова металургія, суднобудування, випуск автобусів, легкових і вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів і літаків, устаткування для електростанцій, нафтогазової та хімічної промисловості тощо. Окрім цього, Україна виступає потужним виробником електроенергії.

Низка галузей української економіки відзначається високим технологічним рівнем. Тут налагоджено виготовлення ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна також є вагомим виробником військової техніки — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

Базовою галуззю економіки України є електроенергетика, яка належить до найстаріших у країні. Виробництво електроенергії спирається на спалювання вугілля, мазуту, природного газу, а також на використання атомної енергії та енергії рік.

20. Якими основними якостями повинен володіти менеджер

Менеджери — це керівники або адміністратори, тобто люди, які досягають цілей організації через діяльність інших людей.

До керівника висуваються такі вимоги:

менеджер має бути твердим, але водночас справедливим;
він повинен ставитися до своїх співробітників, як до членів родини.

Найбільш широко цей принцип застосовується в японському менеджменті, де відчуття приналежності до фірми як до родини виховується з дитинства.

У процесі своєї діяльності менеджер розкривається з кількох сторін:

— керуючий, наділений повноваженнями, що дають йому змогу керувати групами людей;

— лідер, який веде за собою підлеглих, спираючись на свій авторитет, професіоналізм і людські якості;

— дипломат, здатний залагоджувати не лише внутрішні, а й зовнішні розбіжності зі співробітниками та контрагентами, не втрачаючи при цьому власного авторитету й не упускаючи престиж фірми;

— вихователь, який розбирається в людях і вміє створити згуртований колектив та спрямувати зусилля працівників у потрібне русло;

— новатор, що постійно вдосконалює діяльність підприємства відповідно до сучасних тенденцій;

— і просто людина з певним рівнем розвитку, освіти й культури, гідна бути прикладом для оточення.

Для ефективної роботи менеджеру необхідний авторитет, який дозволяє йому впливати на підлеглих. Авторитет ґрунтується на формальному статусі менеджера та завойованій повазі. Повага до особистості є невід'ємною складовою авторитету, адже владні повноваження не компенсують недоліків характеру.

У ході своєї діяльності менеджеру доводиться працювати з партнерами й конкурентами.

Їхня поведінка може бути загрозливою та зухвалою, але спілкуватися з ними, попри все, слід гранично коректно, і при цьому менеджер повинен уміти вести переговори й торгуватися.

Ще одна категорія людей, з якими доводиться спілкуватися менеджеру, — це керівники різних рівнів. З ними потрібно чітко й недвозначно формулювати свої думки, дотримуючись лише фактів. Третя група — підлеглі. У спілкуванні з ними варто бути строгим, але доброзичливим. Від їхньої роботи залежить успішність діяльності фірми й кар'єра самого менеджера. Окрім перелічених категорій, керівникові доводиться спілкуватися з колегами, які йому не підкоряються, але від взаємин із ними залежить продуктивність роботи фірми. У цьому випадку, як і з партнерами, менеджеру необхідне вміння вести переговори й переконувати.

21. Що таке «маркетинг»? Для чого потрібні маркетингові дослідження

Маркетинг охоплює такі функції, як збут, реклама, розподіл, планування номенклатури продукції та вивчення ринку.

На сьогодні існує чимало трактувань сутності й змісту поняття «маркетинг». Сучасні економісти сходяться хіба що на тому, що це явище так чи інакше пов'язане з ринковою діяльністю та ринковими процесами.

Тож якщо сформулювати найзагальніше визначення, маркетинг — це управлінська концепція, що забезпечує ринкову орієнтацію виробничо-збутової діяльності компанії, а також система управління, яка передбачає скоординовану й цілеспрямовану діяльність з вивчення ринків збуту, пристосування фірми до їхніх потреб, активного впливу на ринкові процеси та на споживачів задля збільшення збуту й отримання високих прибутків.

Щоб ефективно діяти на ринку та вести цілеспрямовану конкурентну боротьбу, фірмі потрібна інформація про ринок, яку дають маркетингові дослідження.

Що ж мають на увазі під маркетинговим дослідженням? На практиці використовують різноманітні поняття, які тією чи іншою мірою стосуються змісту маркетингових досліджень: дослідження ринку, збуту, мотивів, потенціалу, маркетингова розвідка, соціальні дослідження, вивчення кращого досвіду організації виробництва своїх партнерів і конкурентів тощо.

Отже, під маркетинговим дослідженням варто розуміти процес постановки задач, отримання маркетингової інформації, планування й організації її збору, аналізу та представлення звіту про результати, спрямовані на розв'язання маркетингової проблеми, яка стоїть перед фірмою.

За характером результату дослідження низка маркетингового дослідження може бути:

пошукова – пошуки, збір даних, що зменшують невизначеність при ухваленні рішення;
описова – опис певного явища чи процесу;
експериментальна – перевірка якоїсь гіпотези або виявлення існування причинно-наслідкових зв'язків.

На практиці застосовують різні форми проведення маркетингових досліджень, класифікація яких здійснюється за такими критеріями:

За видом об'єкта дослідження – наприклад, при дослідженні ринку – це дослідження ринків збуту, ринків продуктивних сил, ринку капіталу тощо; дослідження внутрішнього середовища фірми; дослідження навколишнього середовища.

За територіальною ознакою – наприклад, при дослідженні ринку – це регіональне, національне, інтернаціональне дослідження.

За тимчасовою ознакою – наприклад, для дослідження ринку – це ретроспективне, оперативне (поточне), діагностичне, прогнозне дослідження.

За продуктивною ознакою – наприклад, для дослідження засобів виробництва, засобів споживання, послуг.

За видом показників, що характеризують об'єкт дослідження, які поділяються на об'єктивні дослідження, наприклад, для дослідження збуту – це ціна, обсяг продажу, структура попиту, і на суб'єктивні дослідження, наприклад, для дослідження збуту – це вік, стать, професія.

За способом отримання даних та інформації розрізняють первинні (польові) і вторинні (кабінетні).

22. Надати характеристику соціальних груп населення України

Соціальна структура населення являє собою систему різних типів спільнот — класових, майнових, професійних та інших, а також сталих і впорядкованих взаємозв'язків між ними. Аналізуючи соціальний склад населення, виокремлюють основні й неосновні класи, групи та верстви в межах класів, а також проміжні прошарки, що існують між ними.

Формування середнього класу зумовлюється глибинними соціально-економічними, соціально-політичними та соціально-культурними процесами, які наразі відбуваються в нашій державі.

Найбільш чисельною в межах цієї групи може бути категорія кваліфікованих спеціалістів, які переважно зосереджувалися на об'єктах військово-промислового комплексу. У деяких регіонах України обсяг воєнного виробництва сягав 60—70% від загального обсягу промислової продукції.

Кількість зайнятих у матеріальному виробництві зменшується, натомість зростають кооперативний та індивідуальний сектори. З'явилися нові сектори — кооперативи з виробництва товарів і послуг та індивідуальні селянські господарства, помітно побільшало особистих підсобних господарств. Чимало груп населення залучено до нелегальної "тіньової економіки".

Ухвалені законодавчі акти й рішення (часто ще недосконалі), які стосуються розвитку індивідуальної трудової діяльності, кооперативів, малих і спільних підприємств, оренди, фермерства тощо, сприяють легалізації як господарських об'єктів приватних укладів, так і пов'язаних із ними соціальних груп.

Соціальні групи, що претендують на входження до середнього класу, можуть охоплювати значну частину населення України (висококваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція та інші).

У суперечливих умовах переходу до ринку окреме місце посіли бюрократія, тіньовики, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті у малих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах.

Чималу соціальну групу утворюють інтелігенція і кваліфіковані службовці з фіксованими доходами: лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників.

Робітники (робітництво), інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство обіймають найвагомішу частку в соціальному складі населення.

Варто окремо виокремити директорський "корпус" господарських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, а також не забувати про декласовані елементи (люмпенів).

До робітників і службовців належать особи, зайняті у державних, приватних, кооперативних і громадських підприємствах, організаціях та установах. До селян належать члени сільськогосподарських підприємств, у т. ч. й ті, хто на момент перепису перебував на тимчасовій роботі в промисловості, будівництві, на лісозаготівлях тощо. Утриманців окремих осіб віднесено до тієї ж суспільної групи, що й осіб, на утриманні яких вони перебували. Пенсіонерів, стипендіатів і військовослужбовців — до тієї суспільної групи, до якої вони належали, доки вийшли на пенсію, отримали стипендію чи були покликані на військову службу.

Середньорічна чисельність робітників, службовців і селян в Україні у 1995 р. дорівнювала 23,7 млн осіб, у т. ч.: робітники — 8,8 (42,0%); службовці — 6,9 (26,1%); селяни — 3,5 (15,0%). Частка жінок у загальній кількості робітників і службовців становила 51%.

23. Що таке організація та її основні риси

Світ менеджерів тримається на організаціях — саме вони є тією причиною, завдяки якій менеджмент узагалі існує. Тож вивчення менеджменту логічно розпочати з розуміння того, чим є організація і чому нею необхідно керувати.

Під організацією розуміють групу людей, чия діяльність свідомо координується задля досягнення спільної цілі або цілей. Аби така група справді вважалася організацією, вона має відповідати кільком умовам:

налічувати щонайменше двох осіб, які зараховують себе до цієї групи;
мати хоча б одну спільну мету;
включати членів групи, які свідомо діють разом задля досягнення мети, значимої для всіх.

Кожна організація побудована з елементів (відділів, служб, груп, окремих виконавців), їхніх ролей і відносин, що визначаються ієрархією, поліархією, писаними та неписаними правилами (кодексами) поведінки. Ці ролі, відносини й кодекси можуть мати офіційні та неофіційні аспекти, тобто офіційну і неофіційну структури.

Складні організації. Управління вкрай рідко стикається з організаціями, що мають лише одну мету. Складним організаціям притаманний набір взаємопов'язаних цілей. Візьмімо "Мак Дональдс" — це організація, що об'єднує понад сім тисяч самостійних підприємств, роботу яких підтримує чимало інших організацій: вони зводять магазини й цехи, займаються рекламою, закуповують продукти, розробляють нові види продуктів, контролюють якість. Кожен заклад "Мак Дональдс" має власні плани реалізації продукції та прибутків.

Організація є системою — сукупністю взаємодіючих елементів, що утворюють цілісність із властивостями, відмінними від властивостей окремих складових. В Україні основними формами підприємницької діяльності виступають підприємства, товариства, кооперативи, що створюються відповідно до Закону України "Про підприємництво". Окрім них, функціонують і такі організації, як банки, страхові компанії, кредитні спілки, біржі, фонди.

Різні форми підприємницької діяльності здатні утворювати об'єднання — серед них асоціації, концерни, консорціуми, холдинг-компанії, виробничі об'єднання, франчайзні об'єднання.

24. Які основні психологічні типи людей ви знаєте. Як це потрібно враховувати в їх трудовій діяльності

Для екстраверта властива вроджена схильність скеровувати свою психічну енергію, або лібідо, назовні — так носій енергії пов'язується із зовнішнім світом. Цей тип цілком природно й спонтанно цікавиться об'єктом і звертає на нього увагу: на інших людей, речі, зовнішні манери та облаштування побуту. Найкраще екстраверт почувається — як то кажуть, «у своїй тарілці» — коли має справу із зовнішнім середовищем і взаємодіє з людьми. Натомість у самотності, в монотонному й одноманітному оточенні він стає неспокійним і навіть хворим. Оскільки зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом у нього слабкий, екстраверт уникатиме зустрічі з ним, схильний недооцінювати, применшувати й навіть знецінювати будь-які суб'єктивні запити, вважаючи їх егоїстичними.

Інтроверт, навпаки, має тенденцію спрямовувати своє лібідо всередину, неодмінно пов'язуючи психічну енергію з власним внутрішнім світом думки, фантазії чи почуття. Такий тип виявляє значний інтерес і увагу до суб'єкта, а саме до його внутрішніх реакцій та образів. Найуспішніше інтроверт взаємодіє сам із собою — тоді, коли він вільний від потреби пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт надає перевагу власній компанії, своєму «тісному мирку», а у великих групах одразу замикається.

І екстраверт, і інтроверт тією чи іншою мірою виявляють свої недоліки залежно від виразності типу, проте кожен мимоволі схильний недооцінювати іншого. Екстравертові інтроверт видається самоцентричним, так би мовити, «зацикленим на собі». Інтровертові ж екстраверт здається дрібним, порожнім або ж пристосуванцем і лицеміром.

25. Що таке якість продукції та послуг. Основні показники якості

Якість продукції — це набір властивостей, що віддзеркалюють безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, естетичність, екологічність виробу тощо і завдяки яким він спроможний задовольнити споживача згідно зі своїм призначенням.

Якість як економічна категорія — це суспільна оцінка, яка характеризує міру задоволення потреб у конкретних умовах споживання тієї сукупності властивостей, що явно виражені або потенційно закладені в товарі [13, с. 368].

Потреби, як правило, виражаються у властивостях, у їх порівнянні з аналогічними властивостями базового, або еталонного зразка.

Щоб забезпечити належну якість у процесі проектування, виготовлення і використання нових виробів у виробничо-господарській діяльності підприємства, важливо застосовувати певну систему показників, яка дасть можливість визначити і контролювати рівень якості усіх видів продукції.

Рівень якості — це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення потреб споживачів. Оцінювання якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.

Абсолютний рівень якості того чи іншого виробу визначають обчисленням вибраних для його характеристики показників, не порівнюючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів.

Для отримання порівняльних характеристик якості поряд з абсолютним визначають відносний рівень якості окремих видів продукції, що виробляється (проектується), порівнюючи її показники з абсолютними показниками якості найкращих вітчизняних та зарубіжних аналогів. Проте рівень якості продукції під впливом науково-технічного прогресу і вимог споживачів має постійно зростати. Тому виникає необхідність визначення перспективного рівня якості, який враховує пріоритетні напрями і темпи розвитку науки й техніки. Для нових видів продукції доцільно визначати також оптимальний рівень якості, тобто такий її рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво й використання продукції за певних умов споживання була б мінімальною.

26. Зміст рекламної діяльності. Види реклами

Рекламна діяльність охоплює кілька послідовних етапів:

дослідження покупців і споживачів, а також товарів та ринків, де ці товари продаються;
стратегічне планування;
ухвалення тактичних рішень;
оперативне планування;
перевірка результативності ухвалених рішень у сфері реклами.

Рекламна політика торгових підприємств перебуває у тісному зв'язку з їхньою торговою політикою.

Саме стратегія торгового підприємства визначає його рекламну стратегію: яким буде імідж торгового підприємства в межах рекламної кампанії, які засоби та носії реклами доцільно й необхідно задіяти. Створення належного іміджу торгового закладу також належить до рекламної стратегії.

А от що конкретно рекламувати, у якій кількості подавати рекламні звернення, якого обсягу та оформлення, як часто оновлювати рекламний інтер'єр торгового закладу, скільки коштів спрямувати на рекламу — усе це становить рекламну тактику торгового закладу.

Завдяки плануванню рекламної діяльності можна скласти перелік завдань, які торговий заклад має вирішити за допомогою реклами, та встановити строки їхнього виконання. Воно дозволяє заздалегідь підготувати рекламні заходи, узгодити їх між собою та вчасно підготуватися до роботи в умовах масштабної рекламної кампанії.

Плануючи рекламу, слід брати до уваги й діяльність конкурентів. Навіть невелике відставання від них здатне викликати суттєве падіння товарного попиту. Тому план рекламної діяльності повинен бути достатньо гнучким — таким, що допускає можливість негайно замінити одні заходи іншими, «перекинути» кошти з одних напрямків на інші. Ці завдання вирішуються шляхом систематичного контролювання реальної торгової ситуації та аналізу фактичної економічної ефективності рекламної кампанії.

Рекламна кампанія — це комплекс усіх заходів торгового підприємства зі створення й розміщення рекламних звернень та інших заходів внутрішньомагазинної реклами.

Реклама – це розповсюджувана в будь-якій знеособленій формі, за допомогою будь-яких засобів інформація про фізичну чи юридичну особу, товари, ідеї й починання (рекламна інформація), що призначена для невизначеного чи визначеного кола осіб, відкрито виходить і оплачується рекламодавцем і покликана формувати чи підтримувати інтерес до фізичних, юридичних осіб, ідей і починань і сприяти реалізації товарів, ідей, починань.

Щоб успішно вийти на ринок, підприємство, орієнтуючись на обраний цільовий ринок, а точніше, на найкращий для нього сегмент цільового ринку (у рекламній практиці – контактна аудиторія), має запропонувати своїм потенційним покупцям (споживачам) привабливий для них товар ринкової новизни. Відповідно до цього планується проведення заходів з метою формування попиту на товар, основним з яких є торгова реклама.

Складовою частиною системи наявних міжнародних відносин виступають міжнародні економічні відносини. Поняття «міжнародні відносини» має доволі широкий зміст. Передусім до нього входять міждержавні відносини, суб’єктами яких є держави та їхні об’єднання як носії публічної влади. Крім того, суб’єктами таких відносин можуть виступати міжнародні організації, зокрема економічні, та інші.

Міжнародні відносини, як і будь-які суспільні відносини, мають надбудовний характер. З аналізу наукової літератури з цього питання випливає висновок: під міжнародними (міждержавними) відносинами слід розуміти відносини, що виходять за межі держав і виникають між ними. Як відомо, ці відносини регламентуються нормами міжнародного права.

Отже, можна дійти висновку, що сьогодні активною участю держави в міжнародному економічному співробітництві — на засадах належного дотримання принципів і норм міжнародного права, всебічного розвитку насамперед міждержавних торговельних зв’язків та взаємопроникнення економік — зумовлюється важлива передумова реалізації економічного потенціалу будь-якої держави, а також найголовніша гарантія забезпечення її національної безпеки. Це повною мірою стосується й України, адже загальновідомо: країни, які з будь-яких причин опинилися поза межами міжнародних економічних структур, поступово витісняються зі світових ринків, що врешті-решт призводить до втрати ними спочатку економічної, а згодом і політичної незалежності.

28. Що таке конфлікт. Види конфліктів та шляхи їх подолання

Конфлікт — це процес, який часом може бути майже миттєвим (як-от сварка в транспорті чи в черзі), проте значно частіше він розтягується в часі. Хоч би якою була тривалість конфлікту, його перебіг має характерні риси, зумовлені внутрішніми станами внутрішніх світів тих, хто конфліктує. «Свідомість особистості при втягуванні у конфлікт "хворобливо" викривлюється, і ці викривлення динамічно нарощуються, свідомість конфліктуючого проходить певні фази, що мають чіткі межі».

У практичній діяльності завжди постає потреба обирати методи впливу на конфліктні ситуації або способи керування ними. Те, наскільки ефективним буде цей вибір, залежить від виду конфлікту, а отже, слід правильно визначити, до якого саме типу він належить.

Так, дослідники, які відштовхуються від психологічного аспекту внутрішньоособистих конфліктів, виокремлюють три їхні види.

Конфлікт потреб. Його суть полягає в тому, що наші потреби можуть протистояти одна одній і спонукати нас до різних дій. Конфлікт тут знаходиться між наявністю одних бажань і необхідністю поводитися по-іншому.

Конфлікт між потребою і соціальними нормами. Дуже сильна потреба може зіткнутися усередині нас із примусовим імперативом, і, незалежно від його результату, ситуація набуде конфліктного характеру.

Конфлікт соціальних норм. Сутність цього конфлікту полягає в тому, що людина випробує рівнозначний тиск двох протилежних соціальних норм.

Повнішою можна вважати класифікацію внутрішньоособистих конфліктів, яку пропонують у своїх роботах соціологи, беручи за основу ціннісно-мотиваційну сферу особистості.

Мотиваційний конфлікт. Це конфлікт, викликаний мотиваційними спрямуваннями - несвідомим прагненням, прагненням до володіння, вибором між двома позитивними тенденціями.

Моральний конфлікт. Це конфлікт, який породжений в результаті розбіжностей між бажанням і боргом, моральними принципами й особистою прихильністю і т.ін.

Конфлікт нереалізованого бажання або комплексу неповноцінності. Конфлікт подібного виду виникає з появою розриву між бажаннями особистості і дійсністю, що може блокувати їхню реалізацію.

Рольовий конфлікт. Подібний конфлікт породжується при неможливості для особистості реалізуватися в декількох ролях (міжрольовий внутрішньоособистий конфлікт), а також при різному розумінні вимог до даної ролі ( внутрішньо- рольовий конфлікт)

Адаптаційний конфлікт. У широкому понятті даний конфлікт розуміється як порушення рівноваги між суб'єктом і навколишнім середовищем. У вузькому понятті - як порушення процесу соціальної або професійної адаптації.

Конфлікт неадекватної самооцінки можна розглядати і як самостійний вид конфлікту, що може виникнути через особисту переоцінку своїх претензій і недооцінки своїх можливостей.

Невротичний конфлікт. Подібний вид конфлікту може бути викликаний тривалим періодом перебування особистості в стані внутрішньоособистого конфлікту, високим ступенем напруженості, роздвоєністю і непевністю в собі.

Під міжособистими конфліктами розуміється відкрите зіткнення людей у процесі їхніх взаємовідносин чи спільної діяльності, що виявляються у вигляді протилежності цілей у якій-небудь конкретній ситуації і є несумісними.

В міжособистому конфлікті повинні бути присутні не обов’язково тільки два учасники, їх може бути і декілька. Подібний вид конфлікту є найпоширенішим і може відбуватися як між товаришами по службі в рамках організації, так і між найближчими людьми.

Міжгруповим конфліктом можна вважати протидії між групами людей, а також між окремими представниками цих груп, якщо в умовах конфліктних дій ці учасники сприймають свої дії в площині міжгрупового вибору, сприймаючи один одного як члени різних груп.

29. Потреби людини. Їх види за значенням та способами задоволення

Абрахам Маслоу — американський психолог і дослідник — виокремив 5 структурних рівнів (відомих як піраміда Маслоу, або ієрархія потреб за Маслоу), хоча на сьогодні їх налічують більше:

Самовираження
Поваги
Соціальні
Вторинні
Безпеці і захищеності
Фізіологічні
Первинні

Якщо знати головні потреби людини, то можна без особливих зусиль впливати на її поведінку та спонукати до певних дій. Саме тому вивчення основних потреб людини так чи інакше знаходить застосування для спонукання як окремих індивідуумів, так і до дій групи людей, великих колективів і навіть суспільства загалом.

Отже, психологічний аналіз потреб неминуче переростає в аналіз мотивів. Проте для цього потрібно подолати традиційне суб'єктивістське тлумачення мотивів, яке призводить до змішування цілком різнорідних явищ і зовсім різних рівнів регуляції діяльності. Тут ми натрапляємо на справжній опір: нам кажуть, хіба не очевидно, що людина діє тому, що вона хоче. Однак суб'єктивні переживання, бажання, прагнення тощо не є мотивами, адже самі по собі вони не здатні породити спрямовану діяльність. Відтак головне психологічне питання полягає в тому, щоб зрозуміти, у чому саме полягає предмет цього бажання чи прагнення.

30. Конкуренція та її роль в умовах ринку. Методи конкурентної боротьби

Конкуренція виступає фундаментом ринкової економіки, а також потужним рушієм економічного зростання, покращення якості продукції, прискорення науково-технічного прогресу, зменшення витрат виробництва та цін. Спрямовуючи підприємства до скорочення виробничих витрат і спричиняючи ліквідацію збиткових виробництв, які є обтяжливими для суспільства, конкуренція сприяє інтенсифікації та підвищенню ефективності суспільного виробництва. Орієнтуючи товаровиробника на потреби ринку, конкуренція створює умови для найширшого вибору товарів і послуг та найповнішого задоволення виробничих запасів.

Недосконала конкуренція означає, що виробник має можливість впливати на встановлення ціни. У цьому випадку виникають різні ситуації. Найсприятливішою серед них є та, коли існує багато товаровиробників, які виготовляють певний товар, що задовольняє конкретну потребу, наприклад, зубну пасту. При її виробництві наявні різні витрати праці, широкий асортимент, неоднакова якість, упаковка тощо. За таких обставин товаровиробник може встановити ціну на свій товар, орієнтуючись на ціни та попит, що склалися на ринку.

Методи конкурентної боротьби – це насамперед покращення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. Поряд з цим застосовуються й такі "мирні" методи обмеження конкуренції, як укладення концернами таємних угод про єдину політику.

Методи цінової конкуренції. Цінова конкуренція означає, що головними методами боротьби конкурентів є ціна. Її використання ґрунтується на різноманітних методах і способах. У такій боротьбі перемагає той, хто досягає нижчої, ніж ринкова ціна, вартості своєї продукції. Це по суті боротьба за скорочення витрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності.

31. Типи економічних систем та основні ознаки кожної

Економічна система постає як форма організації економіки, своєрідний господарський механізм, покликаний відшукувати способи та методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Її функціонування забезпечується через такі економічні інститути, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо. Отже, економічну систему розглядають як комплекс економічних інститутів, набір яких є приблизно однаковим у будь-якій системі.

Досучасні економічні системи

В основі економічної системи первісної общини лежала спільна власність. Засоби праці належали всім разом, а створений продукт розподілявся в інтересах усієї общини. Найбільшу частку одержували вожді, мисливці, воїни. Решта членів общини отримувала продукт порівну.

Рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Рабовласнику належала не лише земля і засоби виробництва, а й сама людина, яка на нього працювала. Раб не мав ні сім'ї, ні будинку, ні господарства.

Феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі, водночас послабивши її абсолютний характер. Кріпак виступає одночасно і суб'єктом, і об'єктом власності. Як суб'єкт власності він володіє землею, сільськогосподарським реманентом, худобою тощо. За звичаєвим правом поміщик не втручався в його рішення в межах його власності та сім'ї. Зокрема, Т. Шевченко став в Енгельгардта козачком тому, що дід поділив свій наділ між іншими онуками, а цього залишив безземельним. Як об'єкт власності кріпак був змушений до відробіткового оброку (панщини), натурального (продукти виробництва) та (або) грошового оброку.

За капіталістичного господарювання, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва має купити робочу силу, а не людину. Без цього виробництва не існує. Таким чином відбувається купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і розпочинається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини.

Такою є коротка історія розвитку економічних систем аж до сучасних їх форм. Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.

Чистий капіталізм

Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:

1. Приватна власність на фактори виробництва.

2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.

3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.

4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.

5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.

6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.

7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.

Командна економіка

Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:

1. Суспільна власність на фактори виробництва.

2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.

3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.

4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.

5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.

6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.

Традиційна економіка

Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:

1. Панування приватної власності.

2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.

3. Багатоукладність економіки.

4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.

5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.

6. Технічний прогрес різко обмежений.

7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.

8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.

9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.

10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.

Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.

Змішані системи

Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:

1. Приватна власність у її різноманітних формах.

2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.

3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.

4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.

Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді. Отже, Україна мусить скористатися кращими світовими надбаннями господарювання і, враховуючи власні особливості, побудувати економічну систему, засновану на різноманітності форм власності і видах господарювання.

32. Дати характеристику різним формам власності

Тривалий час в Україні домінувала суспільна власність, яка мала дві основні форми — загальнонародну та кооперативну.

На сьогодні в нашій державі в умовах демократизації економіки та становлення ринку відбуваються суттєві трансформації у відносинах власності. Вони спираються на ухвалені Верховною Радою України закони "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інші законодавчі акти. Ці закони визначають конкретні кроки для переходу від державної монополії на привласнення засобів і результатів виробництва та на управління ним до різноманітних форм власності.

В Україні власність існує у таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Усі форми власності визнаються рівноправними, і держава забезпечує однакові умови для їх розвитку та захисту. Суб'єктами права власності в Україні є: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Відповідно до закону нашої держави "Про власність" складається нова система відносин власності, яку можна подати так:

Індивідуальна власність громадян

Ця форма власності утворюється завдяки індивідуальній праці, участі в суспільному виробництві, веденню підприємницької діяльності, вкладенню коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майну, отриманому у спадок. Громадяни можуть володіти на правах індивідуальної власності житловими будинками, квартирами, предметами особистого користування, дачами, предметами домашнього господарства, продуктивною і робочою худобою, засобами виробництва, виробленою продукцією, транспортними засобами, грошовими коштами, акціями, іншими цінними паперами, а також іншим майном споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів — це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства — це форма власності, яка виникає тоді, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу — це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства — це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність — майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність — майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств — це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

33. Підприємництво та його зміст. Основні види підприємницької діяльності. Якими рисами потрібно володіти для ефективного підприємництва

Зазвичай під підприємництвом розуміють ініціативну, самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, яка повністю спрямована на отримання прибутку (доходу). Така діяльність ведеться від власного імені, на свій ризик та під особисту майнову відповідальність конкретної фізичної особи — підприємця, або ж юридичної особи — підприємства (організації).

Поділ підприємницької діяльності на види має переважно теоретичний і до того ж неофіційний характер. Саме тому припустимим є використання різних ознак, а відтак — і різних критеріїв та видів підприємницької діяльності.

Якщо брати за основу предмет діяльності учасників відповідних правовідносин, підприємницьку діяльність можна поділити на:

1. Виробничу підприємницьку діяльність — тобто таку, у процесі якої створюється певна продукція.

2. Невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої виокремлюють:

— діяльність із виконання робіт і надання послуг (ремонтні роботи, інформаційні послуги, транспортні перевезення);

— діяльність, пов'язану з торгівлею;

— іншу невиробничу діяльність, зокрема ту, що здійснюється на фінансовому ринку.

Якщо ж за основу взяти ознаку суб'єкта — учасника відповідних правовідносин, підприємницька діяльність поділяється на:

2. Підприємництво зі створенням юридичної особи (складне). Залежно від того, чи існують обмеження щодо зайняття підприємницькою діяльністю, її можна поділити на:

1. Вільну підприємницьку діяльність. Для її провадження не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність здійснюється за принципом "дозволено все, що не заборонено законом". При цьому, наприклад, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності не вважається дозволом на зайняття підприємництвом, адже відбувається за заявочним принципом. Водночас виготовлення печатки суб'єктом підприємницької діяльності потребує дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності.

— обмеження, пов'язані з організаційно-правовою формою підприємців (наприклад, відповідно до ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ "Про підприємництво" ломбардні операції можуть проводити повні товариства);

— обмеження, пов'язані з формою власності суб'єкта підприємництва (наприклад, діяльність із виготовлення та реалізації військової зброї й боєприпасів до неї, видобування бурштину, охорона окремих особливо важливих об'єктів права державної власності може здійснюватися виключно державними підприємствами та організаціями).

34. Витрати виробництва. їх склад. Основні шляхи здійснення виробництва

Будь-який виробник замислюється над тим, яку кількість товару слід виготовити та реалізувати, враховуючи ціну й витрати на його виробництво. Щоб випускати продукцію, підприємець мусить здійснити відповідні витрати. Вони охоплюють складові факторів виробництва, задіяних у процесі виготовлення. Ідеться про оплату живої праці (заробітну плату); витрати на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) і палива; оплату інших енергоносіїв.

Виробничі витрати — це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності.

Структуру витрат характеризує відсоткове співвідношення їхніх елементів. Приміром, матеріаломісткими називають галузі, у структурі витрат яких переважає питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), а трудомісткими — галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату сягають 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких значну питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва бувають зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати (їх також називають явними, прямими, грошовими) — це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.

Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.

Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток — мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми.

Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Таким чином, економічні (вмінені) витрати — справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів.

Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:

1. Довгостроковий період функціонування фірми — це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності.

2. Короткостроковий період — це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.

Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина — постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга – змінні.

35. Конфлікти в організації та її види

Організацію слід сприймати як цілісну систему, чиї функції перебувають у взаємоузгодженні зв'язків і відносин, підпорядкованих досягненню цілей та розв'язанню стратегічних і тактичних завдань. Розвиток окремої функції має бути органічно вплетений у розвиток організації загалом. Саме тому кожен керівник зобов'язаний пильнувати відповідність між тим, як розвивається функція, і тим, як розвивається організація. Якщо ж якась функція починає стрімко набирати обертів, нерідко дестабілізуючи роботу інших функцій, то саме на керівника покладається завдання її обмежити. Таке протистояння має забезпечуватися функціональною позицією керівника. Коли подібного протистояння бракує, будь-яка функція здатна посилити свій вплив і підкорити собі решту функцій — і тоді їхня діяльність спрямовується вже не на розвиток організації, а на розвиток самої функції. Такий стан можна назвати патологією організації, яка засвідчує слабкість управлінської функції. Конфлікт у цьому разі неминучий. Для функції, що розвивається, він буде дисфункціональним, а для управлінської функції — функціональним.

Показником сильної корпоративної культури є здатність організації нейтралізувати соціально-негативні конфлікти.

36. Сутність і значення національного доходу

Поняття «національний доход» є досить широким і охоплює принаймні п'ять різних значеннєвих варіантів, а саме:

Валовий національний продукт (gross natіonal product).
Чистий національний продукт (net natіonal product).
Національний доход по факторальних витратах (natіonal іncome at factor cost).
Особистий доход (personal іncome).
Чистий особистий доход (dіsposable іncome).

Валовий національний продукт. Серед усіх перелічених варіантів найширшим є поняття «валового національного продукту» — або, якщо висловитися докладніше, поняття «валового національного продукту, вираженого в ринкових цінах». Під «валовим національним продуктом» розуміють грошову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за будь-який заданий проміжок часу — зазвичай протягом місяця, кварталу чи року.

Чистий національний продукт. Усе, що було зазначено щодо кінцевих товарів і послуг, стосується не лише валового національного продукту, але також — за єдиним винятком — і чистого національного продукту. Під час обчислення чистого національного продукту здійснюється ще одне відрахування: відрахування «споживання» (зносу) машин та інших капітальних благ. У валовому національному продукті, попри відрахування сирих матеріалів і напівфабрикатів, усе ж залишається певний елемент повторного рахунка, адже при його обчисленні не робиться жодного виправлення на знос чи споживання капітальних благ, таких, наприклад, як виробничі будинки, спорудження і устаткування.

Національний доход по факторальних витратах. Тепер ми переходимо до національного доходу по факторальних витратах, який зазвичай називають просто «національним доходом», хоча це найменування, мабуть, слід вважати невдалим, оскільки кожне з п'яти перелічених вище понять виражає відомий різновид національного доходу. Національний доход по факторальних витратах відрізняється від чистого національного продукту лише тим, що в більшості сучасних країн деяка частина національного продукту привласнюється державою не в порядку прямого податкового обкладання. Якби не існувало жодних непрямих податків: акцизних зборів, мита, податку з продажів тощо, то поняття чистого національного продукту і (так званого) національного доходу були б ідентичними поняттями.

37. В чому полягає соціальна політика держави. Основні напрямки соціальної політики

Соціальна політика — це комплекс заходів, які здійснює держава з метою зменшення нерівності у розподілі доходів, адже така нерівність є невід'ємною ознакою ринкової економіки. Її покликання — послабити розшарування за доходами та майном, згладити протиріччя між суб'єктами ринкових відносин і не допустити виникнення соціальних конфліктів на економічному підґрунті.

Відтак одним із ключових завдань соціальної політики виступає адресна (тобто розрахована на конкретні групи населення) підтримка з боку держави, насамперед для найменш захищених категорій громадян. Щоб допомогти цим людям і забезпечити їх необхідними засобами, функціонує соціальна галузь економіки — соціальне забезпечення. Саме на організацію соціального забезпечення держава покладає опіку над тими категоріями населення, які за законом мають право на тривалу або постійну допомогу через вік, інвалідність, обмежену працездатність чи брак інших джерел для існування.

Найпоширенішою формою соціального забезпечення є пенсійне забезпечення. Особам пенсійного віку виплачується пенсія, розмір якої залежить від трудового стажу та рівня заробітної плати, отримуваної до виходу на пенсію. Крім трудових пенсій за віком та за вислугу років, виплачуються також пенсії по інвалідності. Такі пенсії не пов'язані з віком — вони зумовлені виключно станом здоров'я, неможливістю або обмеженою здатністю людини провадити трудову діяльність. Джерелом виплат є пенсійний фонд, сформований зі страхових внесків підприємств і громадян.

Соціальна допомога надається й коштом асигнувань із державного та місцевих бюджетів. На сьогодні існують такі її форми:

- грошова допомога та пільги для сімей, які виховують дітей;

- натуральна допомога малозабезпеченим громадянам (безплатні обіди, одяг і паливо, пільги на оплату транспорту, житла тощо);

- обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.

Поширеним різновидом грошової допомоги студентській молоді є виплата стипендій.

Окремий вид соціальної допомоги — медична допомога. У період переходу України до ринкової економіки неминучим є часткове залучення коштів населення і підприємств на потреби охорони здоров'я у формі платної та страхової медицини. Фонд медичного страхування формується зі страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та з інших джерел, утворення яких не заборонене законодавством України. Медичне страхування гарантує працюючим громадянам та членам їхніх сімей право на кваліфіковане медичне обслуговування й матеріальне забезпечення в разі захворювання.

Значну підтримку держава надає і безробітним. Передусім вона полягає у виплаті офіційно зареєстрованим безробітним державної допомоги по безробіттю. Кошти фонду спрямовуються на фінансування професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, що сприяє їхньому працевлаштуванню та створенню додаткових робочих місць.

У процесі переходу до ринкової економіки різко зростає диференціація доходів населення, і гостро постає проблема соціального захисту людей від підвищення цін. Щоб зростання цін на товари та послуги не спричиняло катастрофічного падіння споживання і життєвого рівня, частково проводиться індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії та інші види доходів збільшуються відповідно до зростання роздрібних цін.

Індексація доходів населення застосовується в різних країнах, хоча, наприклад, у Франції та Німеччині від неї відмовилися, вважаючи, що негативні наслідки для економіки переважають позитивні. Однак за умов значного зростання роздрібних цін протягом останніх років індексація доходів населення є неминучою і виправданою. Водночас певна нерівність усе ж має зберігатися, адже зрівняльний розподіл суперечить ринковим принципам.

38. Водні ресурси України і їх роль в економіці

Під водними ресурсами розуміють поверхневі та підземні води, які можуть бути залучені до господарського використання. Одні споживачі — промисловість, сільське й комунальне господарство — вилучають воду з річок, озер, водосховищ та водоносних горизонтів безповоротно. Інші ж користуються не безпосередньо водою, а її енергією, водною поверхнею чи водоймою в цілому (це стосується гідроенергетики, водного транспорту, рибництва). Крім того, водойми відіграють вагому роль для відпочинку, туризму та спорту.

В Україні у рік із середньою водністю сумарні запаси природної води становлять 94 км³, а придатними до використання з них є 56,2 км³. Переважна частка водних ресурсів, які постійно відновлюються, припадає на річковий стік — 85,1 км³ (без урахування Дунаю). 60% річкового стоку утворюється в межах України (це місцевий стік), а 40% надходить із-за кордону (транзитний стік).

До головних річок України належать: Дніпро (загальна довжина 2201 км, з них в Україні — 981 км; середній річний стік 53,5 км³), Дністер (загальна довжина 1362 км, в межах України — 705 км; стік 8,7 км³), Південний Буг (довжина 806 км; стік 3,4 км³), Сіверський Донець (загальна довжина 1053 км, у межах України — 672 км; стік 5 км³). Дунай тече територією України протягом 174 км; його середній річний стік становить 123 км³ і є переважно транзитним.

Загалом на території України налічується понад 70 тис. річок, проте лише 117 із них мають довжину більш ніж 100 км. У літній період річки стають маловодними, багато з них міліють і навіть пересихають. Щоб затримувати талі снігові води та регулювати стік, на більшості річок зведено водосховища (їх загальна кількість — 1057; сумарно вони здатні вмістити 55 км³ води).

39. З якими державами межує Україна і які має з ними економічні відносини

Україна розташована у Центрально-Східній Європі, а саме — у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. Чисельність населення становить 48,5 млн осіб (станом на грудень 2001 року). Столицею є Київ, державною мовою — українська, а грошовою одиницею — гривня. Від 1945 року Україна є членом ООН, а також входить до Ради Європи, ГУАМ, СНД, СОТ (з 2008 року) та інших міжнародних організацій і проектів.

На півночі країна має спільний державний кордон із Білоруссю, на півдні її омивають Чорне та Азовське моря. Західний кордон проходить із Польщею, південно-західний — зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою, а східний і північно-східний — з Росією. З Румунією та Росією Україна має кордон не лише сухопутний, а й морський. Крім того, через море Україна межує з Республікою Болгарія, Туреччиною та Грузією. Площа виняткової (морської) економічної зони України перевищує 82 тис. км². Найбільші чорноморські порти — Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, а азовські — Маріуполь, Бердянськ, Керч. Загальна протяжність кордонів становить 6992 км, з яких 5637 км — сухопутні. Морська ділянка кордону має довжину 1355 км (Чорним морем — 1056,5 км; Азовським морем — 249,5 км; Керченською протокою — 49 км).

Географічне положення України є доволі вигідним. Саме її територією пролягають найважливіші транспортні магістралі, що з'єднують Західну Європу з країнами Закавказзя та Центральної Азії.

На заході Україна межує з Польщею, Угорщиною та Словаччиною — через їхні території проходить найкоротший шлях, який сполучає Україну з країнами Західної та Центральної Європи. Східний і північний кордони — це межа з Росією, а південно-західний — з Молдовою та Румунією. На півночі Україна межує з Білоруссю, через яку підтримується зв'язок із країнами Балтії. З Румунією та Росією Україна має кордон не тільки сухопутний, а й морський.

Україна має широкий вихід до Чорного та Азовського морів, що з'єднує її з країнами середземноморського басейну. Також через море Україна межує з Республікою Болгарія, Туреччиною та Грузією. Площа виключної (морської) економічної зони України становить понад 82 тис. км². Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч.

40. Охарактеризувати земельні надра України

Надра належать виключно народові України, і передаються вони лише в користування. Будь-які угоди чи дії, що прямо або опосередковано порушують право власності народу України на надра, визнаються недійсними.

Реалізація цього права власності на надра відбувається народом України через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим та місцеві Ради народних депутатів.

До складу державного фонду надр входять як ділянки, що вже використовуються, так і ті, що залишаються не залученими до використання, зокрема в межах континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Родовища корисних копалин — це скупчення мінеральних речовин у надрах, на земній поверхні, у джерелах вод і газів, на дні водоймищ, які за своєю кількістю, якістю та умовами залягання придатні для промислового використання.

Техногенні родовища корисних копалин — це місця накопичення відходів, що утворилися внаслідок видобутку, збагачення та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені та мають промислове значення. Такі родовища можуть також виникати через втрати під час зберігання, транспортування та використання продуктів переробки мінеральної сировини.

Усі родовища корисних копалин, включаючи техногенні, із запасами, оціненими як промислові, утворюють Державний фонд родовищ корисних копалин, а всі попередньо оцінені родовища корисних копалин становлять резерв цього фонду.

Державний фонд родовищ корисних копалин виступає складовою частиною державного фонду надр.

Формування Державного фонду родовищ корисних копалин здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр.

Державний фонд надр формується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр спільно з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

41. Малий, середній та великий бізнес та їх основні ознаки

Становлення ринкової системи господарювання в Україні супроводжується активізацією підприємництва у всіх галузях економіки.

Безперечно, підприємництво відіграє ключову роль у виконанні завдань перехідного періоду. Водночас успішне перетворення адміністративно-командної економіки на соціально орієнтовану ринкову неможливе без діяльності підприємців, які зумовлюють відповідні зрушення як на мікро-, так і на макроекономічному рівні. Одним із перспективних шляхів формування конкурентно-ринкового середовища є розвиток малого бізнесу.

Малий бізнес виступає органічним структурним елементом ринкової економіки. Історично й логічно цей сектор економіки відігравав роль необхідної передумови формування ринкового середовища. Він був первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу. Ця специфіка та своєрідне функціональне призначення малого бізнесу набуває особливого значення для країн, які йдуть шляхом відтворення ринкової системи господарювання.

Здатність малого бізнесу до структуроутворення ринку висуває завдання його відродження та спрямовує у число першочергових заходів реформування економіки України на її перехідному етапі.

В структурі сучасної змішаної економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються малий, середній та великий бізнес. Але на відміну від двох останніх малий бізнес є вихідним, найбільш чисельним, а тому і найбільш поширеним сектором економіки. Відмінності між цими трьома видами бізнесу обумовлені різним рівнем суспільного розподілу праці, характером спеціалізації та усуспільнення виробництва, а також вибором технологічного типу виробничого процесу.

Малий бізнес - це самостійна, систематична господарська діяльність малих підприємств будь-якої форми власності та громадян-підприємців (фізичних осіб), яка проводиться на власний ризик з метою отримання прибутку.

Практично, це будь-яка діяльність (виробнича, комерційна, фінансова, страхова тощо) зазначених суб’єктів господарювання, що спрямована на реалізацію власного економічного інтересу.

Суть та значення малого бізнесу полягає у тому, що він є провідним сектором ринкової економіки; складає основу дрібнотоварного виробництва; визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП; здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; забезпечує насичення ринку споживацькими товарами та послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Про місце і значення малого та середнього бізнесу (МСП) свідчать показники його ролі в ринковій економіці, зокрема частка МСП у загальній кількості зайнятих та його частка у ВВП. Так частка МСП у загальній кількості зайнятих становить понад половину у США та Франції (54%), у країнах ЄС (72%), в Італії (73%), в Японії (78%).

42. Як ви розумієте собівартість продукції та її види

Коли в ринкових умовах відбувається кругооборот і оборот фондів, грошові затрати підприємства відокремлюються від вартості, набуваючи форми витрат, і таким чином постають як собівартість продукції. До складу собівартості продукції (робіт, послуг) підприємства входять затрати природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів, а також інші витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією. Тобто собівартість — це поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції, виражені у грошовій формі. За економічним змістом ці затрати можна згрупувати так:

1) матеріальні затрати (без зворотних відходів — залишків сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв);

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на державне соціальне страхування;

4) відрахування на обов'язкове медичне страхування;

5) амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію;

6) інші витрати.

Спираючись на таке групування затрат, державні підприємства кожної конкретної галузі встановлюють статті витрат виробництва і реалізації продукції під час планування, обліку й калькуляції собівартості, враховуючи характер і структуру виробництва. До статті "матеріальні затрати" належать затрати на матеріали за цінами придбання, а також відсотки за кредит, наданий постачальником цієї продукції, націнки, надбавки, комісійні винагороди, сплачені постачальникам, витрати на транспортування, зберігання й доставку продукції силами сторонніх організацій. Стаття "інші витрати" охоплює: відсотки за кредити банків, платежі за обов'язкове страхування майна, витрати на відрядження, підйомні, плату за пожежну й сторожову охорону, витрати на гарантійний ремонт й обслуговування, оплату послуг зв'язку й обчислювального центру, плату за оренду, витрати на рекламу. При цьому вкрай важливо "очистити" собівартість від елементів, невластивих її економічній природі, та їх оплати за рахунок прибутку. На практиці розрізняють:

1) цехову собівартість — усі затрати на виробництво, за виключенням загальнозаводських;

2) виробничу (фабрично-заводську) — усі затрати на виробництво без позавиробничих затрат;

3) повну собівартість — усі затрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, і позавиробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку продукції);

4) індивідуальну собівартість — затрати на одиницю окремих видів продукції.

Планову собівартість визначають усі підприємства. Її обчислюють на початку виробничого циклу, спираючись на нормативи, технологічні карти тощо, під час складання виробничо-фінансового плану. Фактична (звітна) собівартість встановлюється на основі фактично зроблених витрат.

43. Що таке інформація та її види

Інформація — це відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, у документованій або публічно оголошеній формі.

До основних видів інформаційної діяльності належать: одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Одержання інформації — це набуття, придбання, накопичення документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою відповідно до чинного законодавства України.

Використання інформації — це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації — це розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.

Зберігання інформації — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Основні види інформації:

статистична інформація;
масова інформація;
інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;
правова інформація;
інформація про особу;
інформація довідково-енциклопедичного характеру;
соціологічна інформація.

Статистична інформація — це офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України.

Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація.

Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем.

Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування — це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування.

Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування.

Правова інформація — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

Інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру — це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище.

Основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо, а також довідки, що даються уповноваженими на те державними органами та органами місцевого і регіонального самоврядування, об'єднаннями громадян, організаціями, їх працівниками та автоматизованими інформаційними системами.

Соціологічна інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.

44. Яких ви знаєте відомих теоретиків та практиків менеджменту

Американський інженер Фредерік Уінслоу Тейлор (1856-1915) став одним із перших, кому вдалося побудувати цілісну систему управління виробництвом. Саме його "система Тейлора" започаткувала наукову організацію праці.

Значний внесок у теорію та практику управління зробив інженер-механік Гаррінгтон Емерсон (1853-1931), який здобув освіту в Німеччині, а працював у США. Він відкрив найважливіші принципи підвищення продуктивності праці. У наш час, коли відбувається перехід до економічних, демократичних методів керівництва народним господарством, думки Емерсона про організацію системи управління на підприємстві набувають особливої доцільності. Раціоналізації цієї діяльності присвятив низку праць і видатний керівник виробництва, французький інженер Анрі Файоль (1841-1925).

Перша класична теорія менеджменту, відома у світі як школа "наукового менеджменту", почала розвиватися на початку XX ст. Її засновником вважають американського інженера Ф. Тейлора. Його перу належать всесвітньо відомі книги "Відрядна система", "Цеховий менеджмент" (1903) та "Принципи наукового менеджменту" (1911). Похований Тейлор у Філадельфії, а на його могилі викарбувано: "Батько наукового менеджменту".

У своїй новаторській діяльності Тейлор мав однодумців. Зокрема, варто згадати Г. Гантта (1861-1919), який долучився до розробки теорії лідерства. Він написав книги "Праця і доход" (1910), "Промислове керівництво" (1916), "Організація праці" (1919). У роботах Гантта простежується усвідомлення провідної ролі людського фактора в промисловості та переконання, що робочій людині слід дати можливість знайти у своїй праці не лише джерело існування, а й стан задоволеності. На думку Гантта, ера примушування до праці відійшла в минуле, поступившись місцем знанням, а тому політика майбутнього полягає в намаганні навчати людей і вести їх до спільної вигоди всіх зацікавлених сторін.

Гантт розробляв плани прийдешньої "демократії на виробництві" і мріяв про гуманізацію науки управління в майбутньому. Йому належить вислів: "Із всіх проблем менеджменту найбільш важливою є проблема людського фактору".

Подружжя Ф. Гілбрет (1878-1924) і Л. Гілбрет (1878-1972) зосереджувалося переважно на вивченні фізичної роботи у виробничих процесах, досліджуючи можливість збільшити випуск продукції завдяки зменшенню зусиль, витрачених на виробництво. Гілбрети є авторами книг "Вивчення рухів" (1911) і "Психологія управління" (1916).

М. Фоллет (1868-1933) досліджувала соціальні відносини в малих групах. Свої погляди вона виклала в книгах, частину яких опублікували вже після її смерті: "Творчий досвід" (1924), "Енергійне адміністрування" (1941), "Свобода і підлеглість" (1949). Влада, що розуміється як підлеглість однієї людини іншій, принижує людські почуття і не може бути основою ефективності індустріалізації, організації. Демократія - ось та велика духовна сила, яка використовує кожну людину і компенсує недоліки окремих індивідів тим, що переплітає їх разом у житті суспільства. Лідерами стають не тільки з народження, але й завдяки відповідному навчанню.

Американський менеджер Р. Робб (1864-1929) опублікував у 1910 "Лекції по організації". Удосконалення організації він асоціює з удосконаленням дисципліни армії.

Дещо пізніше Г. Хопф (1882-1949) сформулював ідею оптимальної організації.

45. Що таке юридична і фізична особи

Юридичними особами вважаються організації, наділені відокремленим майном, які мають змогу від власного імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов‘язки, виступати позивачами й відповідачами в суді, арбітражному або третейському суді. До істотних ознак юридичної особи належать: 1) організаційна єдність; 2) наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність; 5) здатність бути позивачем та відповідачем у судах.

Класифікують юридичних осіб залежно від існуючих форм власності. Закон “про підприємства в Україні” визначає такі види підприємств: державні, колективні, приватні, господарські товариства, індивідуальні підприємства. А види господарських товариств закріплені в законі “про господарські товариства”.

Фізична особа — це термін цивільного права, який позначає людину (громадянина) як учасника правових відносин. Фізична особа також підлягає дії певних норм і правил поведінки.

У цивільному праві зарубіжних країн фізичною особою є людина, окремий громадянин (цієї чи іншої держави) або особа без громадянства. Визнаючи кожного суб’єктом права, держава встановлює його правовий статус, становище щодо держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб’єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов’язки (правоздатність), а також своїми діями набувати й здійснювати їх (дієздатність).

Правовий статус фізичних осіб у всіх розглянутих країнах урегульовано законами. У державах із кодифікованим цивільним правом цьому питанню присвячено окремі розділи (або глави, параграфи тощо) в цивільних кодексах. У Франції — це книга I ФЦК «Про особи». У Німеччині — глава «Фізичні особи» розділу І «Особи» та глава «Дієздатність» розділу 3 «Угоди» у книзі І НЦК «Загальна частина», а також книга IV НЦК — «Сімейне право».

46. Які фактори роблять роботу привабливою

Коли вивчалися чинники, що зумовлюють задоволеність чи незадоволеність роботою, було виділено дві окремі групи факторів – гігієнічні (політика керівництва, умови праці, заробітна плата, міжособистісні стосунки з керівництвом та колегами, рівень безпосереднього контролю за роботою) та мотивації (просування по службі, визнання і схвалення результатів роботи, міра відповідальності, можливості творчого та ділового росту).

Як показали результати дослідження, під час виконання своїх службових обов’язків для службовців найважливішими стимулюючими мотивами професійної діяльності виявилися: визнання результатів роботи, успішне завершення завдання та можливість творчого і ділового росту. Варто зауважити, що така пріоритетність факторів є закономірною і підпадає під Закон результату [2, с. 363] – працівник, який поставив собі за мету виконання певного завдання і досягнув її, задовольнивши свою потребу у змістовній роботі, відповідно він буде прагнути і в майбутньому шукати аналогічні завдання.

47. Впровадження інновації як стимул розвитку виробництв

Підприємства, які працюють у непростому соціально-економічному середовищі сьогодення, повинні безперервно розробляти та втілювати найрізноманітніші інновації, щоб ефективно діяти в умовах ринкової економіки. Потреба в інноваційній діяльності випливає із загальної закономірності розвитку та прогресу як індивідуального, так і суспільного відтворення. Подолати економічну кризу на будь-якому підприємстві неможливо без інноваційно-інвестиційної діяльності, яка має на меті оновлення виробництва на принципово новій, конкурентній основі.

Менеджмент інновацій, тобто нововведень, — це управління процесом комерціалізації нових наукових знань, товарів, послуг, а також технологічних і організаційних ідей. Позаяк досвід засвідчує, що уявлення менеджерів про справжній зміст нововведення (інновації) та його відмінність від близьких за значенням понять — винаходу, впровадження, оновлення — дуже різняться, варто їх уточнити.

Переважна більшість інновацій є не чим іншим, як звичайним розширенням різноманітності вже відомого. Головну частину творчих зусиль менеджерів зосереджено на вдосконаленні наявних продуктів, процесів і методів.

48. Які ресурси підприємства ви знаєте

Під ресурсним потенціалом підприємства розуміють поєднання матеріальних, нематеріальних, трудових і фінансових ресурсів, а також спроможність працівників підприємства результативно застосовувати ці ресурси задля реалізації місії, досягнення поточних і стратегічних цілей підприємства.

Варто зауважити: економічні можливості підприємства не зводяться лише до наявності перелічених ресурсів. На підприємстві обов'язково повинні бути кадри працівників, спроможні привести в дію ці ресурси та забезпечити їх ефективне використання.

Ресурсний потенціал підприємства характеризують чотири основні критерії:

— реальні можливості підприємства в тій чи іншій сфері діяльності (включаючи й нереалізовані можливості);

— обсяг ресурсів як залучених, так і лише підготовлених до використання у виробництві;

— здатність кадрів (менеджерів) використовувати ресурси, вміння розпоряджатися ресурсами підприємства;

— форма підприємництва та відповідна організаційна структура підприємництва.

Склад ресурсного потенціалу.

1. Матеріальні ресурси — це ресурси в натурально-речовинній формі, які використовуються у виробничій (господарчій) діяльності підприємства. До їх складу входять основні фонди та частка обіжних фондів:

Основні фонди — це матеріально-речовинні цінності підприємства, які використовуються або призначені як засоби праці.

За класичною економічною теорією засобами праці є "річ або комплекс речей", які людина поміщає між собою та предметом праці для впливу на предмет праці та створювання умов для виробничої діяльності.

До основних фондів відносять будівлі, технічні споруди, обладнання, транспортні засоби та ін.

Не всі матеріальні цінності відносяться до основних фондів, а тільки ті, термін служби яких більше 1 року й вартість в Україні більше 500 грн. за одиницю.

Інші відрізняючи ознаки: основні фонди фізично зношуються, морально старіють, втрачаючи свою споживацьку вартість у зв'язку з появою нових, більш досконалих, або меншої вартості видів обладнання, машин та ін.

Особливий характер поповнення зносу, а саме — через механізм регулярної амортизації та віднесення суми амортизаційних відрахувань на поточні витрати підприємства та включення їх в собівартість продукції (робіт, послуг).

Частина обіжних фондів входить до складу матеріальних ресурсів. Це є малоцінні та швидкопсувні предмети, пакувальний матеріал, паливо, електроенергія, технологічні та ін.

2. Нематеріальні ресурси — об'єкти промислової та інтелектуальної власності, здатні приносити користь тривалий час: гудвил, ноу-хау, база знань, база даних, патент, винахід та ін.

3. Трудові ресурси підприємства — кількість робітників, зайнятих на підприємстві, та тих, хто входе до його складу за основною та допоміжною діяльністю.

4. Фінансові ресурси — сукупність грошових прибутків та надходжень, які знаходяться в розпорядженні підприємства для виконання фінансових обов'язків, здійснення витрат на відтворення підприємства та для стимулювання робітників.

Фінансові ресурси дуже важливі як вихідний вид ресурсів для створення та діяльності підприємства, забезпечують процес виробництва, є неодмінною умовою безупинності процесу виробництва. Зверніть увагу на те, що в теперішній час, маючи достатню наявність на підприємстві основних фондів та кадрів, підприємства іноді не здатні працювати, тому що не мають необхідної суми готівкових грошових коштів (фінансових ресурсів).

5. Методи управління та організації ефективного використання ресурсів підприємства.

49. Сутність та мета кредитування

Місце і значення кредитних відносин у національній економіці визначаються тим, у якому стані перебуває сама економіка. Кредит і кредитні відносини в Україні сьогодні мають перехідний характер і віддзеркалюють кризовий стан вітчизняної економічної системи.

Мета кредиту:

Придбання нерухомості нежитлового призначення на вторинному ринку разом із земельною ділянкою, на якій вона розміщена (якщо ця ділянка перебуває у власності/оренді), або без неї.
Придбання земельної ділянки під нерухомим майном або земельної ділянки (без будівель, споруд тощо, що на ній розташовані) у порядку продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, за винятком земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільгоспвиробництва.

Споживчий кредит — це кредит, що надається фізичним особам для придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і погашається в розстрочку. Кредитування кінцевого споживання є сутнісною ознакою споживчого кредиту. Завдяки споживчому кредиту населення має змогу споживати товари й послуги ще до того, як споживачі здатні їх оплатити. Таким чином споживчий кредит сприяє підвищенню життєвого рівня споживачів. Якщо розглядати це в макроекономічному плані, споживчий кредит збільшує сукупний платоспроможний попит на предмети споживання і послуги, що стимулює розширення обсягів їх виробництва.

50. Охарактеризувати переваги та недоліки економіки перехідного періоду

Для обґрунтування економічної політики держави та результативного проведення соціально-економічних перетворень принципово важливим є визначення сутності перехідного періоду.

Щоб розробити концепцію перехідного періоду, необхідно сформувати уявлення про його сутність, головні риси й закономірності, внутрішньо притаманні йому етапи, а також про характер функціонування та розвитку економіки, її переходу в якісно новий, ринковий стан. Це завдання є актуальним сьогодні, і від того, наскільки успішно його буде вирішено, залежить подальший прогресивний поступ України.

Перехідний період від командної до ринкової економіки — це складний і багатогранний процес. Він тісно пов'язаний як із зовнішніми чинниками та закономірностями світового розвитку, так і з внутрішніми чинниками, своєрідністю й тенденціями розвитку України. Усе це означає, що перехідний період має власні зміст і характер, проходить об'єктивно обумовлені етапи становлення ринкової економіки.

Глобальні світові тенденції та перехідний період в Україні. Перехід до ринкової економіки — це подолання самоізоляції, яка була властива колишньому Союзу РСР, входження до світогосподарських зв'язків, у русло загальноцивілізаційного прогресу. Через це виявлення внутрішнього зв'язку перехідного періоду в нашій країні з глобальними тенденціями світового розвитку, визначального впливу цих тенденцій на наш перехідний період є неодмінною методологічною умовою його глибокого пізнання.

Сучасний світ, світова економіка характеризуються переходом від індустріальної стадії, яка панувала майже два сторіччя, до нової, вищої стадії прогресу людського суспільства — постіндустріальної. Ця глибока тенденція зумовлена становленням нового технологічного способу виробництва, подальшим поглибленням суспільного поділу праці, інтернаціоналізацією господарського життя, що зумовило глибокі зрушення у рівні та структурі суспільного виробництва, у характері суспільного розвитку.

Перехідному періоду від адміністративної системи до ринкової, на думку деяких авторів, властива системна, трансформаційна криза. Дійсно, це положення відбиває дуже істотну рису сучасної кризи, її важливий зміст, адже мова йде про перехід від однієї економічної системи до іншої, про трансформацію командної економіки у ринкову. Однак, на нашу думку, і ця характеристика нинішньої кризи є неповною, оскільки заміна системи не вичерпує змісту цього перехідного періоду. Це пов'язано з тим, що він відбувається в час, коли розвинені країни переходять від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку.

Список використаної літератури

Балабанова Л. Управління персоналом: Навчальний посібник / Людмила Балабанова, Олена Сардак; Мін-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Професіонал, 2006. — 511 с.
Буряк П. Маркетинг: Навчальний посібник / Петро Буряк, Борис Карпінський, Яніна Карпова; М-во освіти і науки України, Львівська держ. фінансова акад. — К.: ВД «Професіонал», 2005. — 318 с.
Виноградський М. Організація праці менеджера: Навчальний посібник / Микола Виноградський, Алла Виноградська, Олена Шканова; Київ. економ. ін-т менеджм. — К.: Кондор, 2002. — 516 с.
Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов] / Ирина Герчикова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Банки и биржи, 2002. — 478 с.
Гірченко Т. Маркетинг: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Тетяна Гірченко, Олена Дубовик; Мін-во освіти і науки України, Національний банк України, Львівський банківський ін-т. — К.: ІНКОС: Центр навчальної літератури, 2007. — 254 с.
Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник / Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.
Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник / Олег Кузьмін, Ольга Мельник. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.
Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник / Микола Мартиненко. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.
Мистецтво управління персоналом / Ред. Н. Черепухіна (гол.) та ін.; Уклад.: Людмила Савицька, Віктор Тарнавський та ін.; Пер. з рос.: Людмила Метелюк та ін. — К.: Вид-во Олексія Капусти. — 2002. Кн. 1: Таланти і лідери. — 2002. — 299 с.
Мочерний С. Політична економія: Навч. посіб. / Степан Мочерний. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.
Мурашко М. Менеджмент персоналу: Навчально-практичний посібник / Микола Мурашко. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Знання, 2006. — 311 с.
Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник / Галина Осовська, Олег Осовський. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.
Політекономія: Підручник / Ред. Ю. В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.
Політична економія: Навчальний посібник / О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
Рудінська О. Менеджмент: Посібник / Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. — 334 с.
Савченко В. Управління розвитком персоналу: Навчальний посібник / Василь Савченко; М-во освіти і науки України, Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2002. — 351 с.
Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів / Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 415 с.
Стадник В. Менеджмент: Посібник / Валентина Стадник, Микола Йохна. — К.: Академія, 2003. — 463 с.
Старостіна А. Маркетинг: Навчальний посібник / Алла Старостіна, Дмитро Черваньов, Олександр Зозульов. — К.: Знання-Прес, 2002. — 192 с.
Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз. / Федір Хміль. — К.: Академвидав, 2003. — 607 с.
Шегда А. Менеджмент: Учебник / Анатолий Шегда. — 3-е изд., испр. и доп. — К.: Знання, 2006. — 645 с.

Щербань В. Маркетинг: Навчальний посібник / Володимир Щербань; М-во освіти і науки України, Черкаська академія менеджменту. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 202 с.