Писемність, освіта та література Київської Русі

Вступ

Прагнучи протистояти політичному тиску Візантії, Київ відстоював своє право на рівність у тогочасному світі. Саме література мала засвідчити повну християнську легітимність Русі, її «святість» і, відповідно, самодостатність як релігійного осередку регіону. Тому в давньоруському письменстві значна увага приділялася патерикам — збірникам житій отців церкви та ченців певного монастиря. Першим великим зібранням таких творів на місцевому матеріалі став «Києво-Печерський патерик» (XIII–XV ст.), який містить розповіді про заснування та облаштування монастиря, деталі чернечого побуту, аскетичні подвиги та численні чудеса, що відбувалися в житті насельників Києво-Печерської лаври.

Серед творів, присвячених вітчизняним діячам, особливе місце належить «Слову про закон і благодать» митрополита Іларіона. Це перший художньо-публіцистичний панегірик на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Іларіон втілив у художній формі патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі. Спираючись на традиції християнської філософії, він доводив: Закон, даний Мойсеєм лише одному «старому» народу, поступається Благодаті та Істині, які Христос приніс усьому людству, що робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, хрещена Володимиром, не потребує духовної опіки «старших». Цей твір надовго став взірцем проповідницької літератури.

1. Запровадження та поширення писемності на Русі. Перші літописи

Східні слов'яни мали власну писемність ще в дохристиянську добу. Місцеве населення використовувало абетку з 27 літер, з яких 23 збігалися з грецьким алфавітом, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописні згадки про палаци княгині Ольги та відкриття монументальної ротонди, зведеної майже на півстоліття раніше за Десятинну церкву в центрі київського дитинця, свідчать про високий рівень ремесла та його спеціалізацію ще до хрещення. Це дозволяло створювати монументальні споруди, поєднуючи власний досвід із архітектурними впливами сусідніх народів.

Становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками та появі нових культурних явищ.

Наявність власної писемності та освіти — ключова ознака цивілізованості народу. Археологічні знахідки засвідчують значне поширення грамотності на Русі, що було прямим наслідком розвитку освіти. Вже за Володимира та Ярослава Мудрого шкільна справа була важливою сферою державної та церковної політики. Про високий рівень освіти свідчить диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (утримувалася коштом князя), школа «книжного вчення» (для підготовки священиків) та світська приватна школа домашнього навчання (для купецького та ремісничого населення).

Накопиченню знань та розвитку шкільництва сприяли бібліотеки, засновані при храмах, монастирях і князівських дворах. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича та ченця Григорія. Книги активно переписувалися й поширювалися, попри надзвичайно високу ціну. За підрахунками вчених, книжковий фонд Русі налічував щонайменше 130–140 тис. томів. Наприклад, волинський князь Володимир Василькович заплатив за молитовник для церкви в Любомлі 8 гривень — суму, достатню для купівлі отари з 40 овець.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали фундаментом, на якому виросла оригінальна вітчизняна література. Самобутнім жанром із моменту виникнення було літописання, що з'явилося наприкінці X — на початку XI ст. У 1037–1039 рр. порічні статті об'єднали в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку Нестора названо автором твору, а в «Києво-Печерському патерику» він згадується як літописець [5, c. 94-96].

На етапі завершення формування державності культура Київської Русі збагатилася новими елементами. Найважливішим стала писемність, яка поширилася у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають глеки та миски черняхівської культури (II–V ст.). Відомо близько десятка посудин із цікавими графічними орнаментами. Аналіз Б. Рибакова показав, що це добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості та засвідчують високий рівень культури предків. Уже в IV ст. вони знали річний календар із чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов'янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами». Підтвердженням є договори Русі з греками. Із договору Ігоря 944 р. відомо, що повноваження руських послів і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті чи срібні печатки, як раніше. Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний (905–959) у творі «Про церемонії візантійського двору» повідомляє, що княгиню Ольгу під час посольства в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес становить «софійська абетка», виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка, написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв: 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири (Б, Ж, Ш, Щ) — слов'янському мовленню. На думку дослідника, вона відбиває один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту додавали букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

До оригінальних пам'яток давньоукраїнської літератури належать літописи — явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, якою не може похвалитися жодна нація. На відміну від європейських хронік, складених латиною, вони написані рідною мовою, що зумовило їхню незвичайну популярність. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., а згодом поширилася практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом є «Повість временних літ», укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (названих за монастирями в Росії, де їх виявили історики у XVIII ст.). Дві версії дещо відрізняються за змістом і пафосом, але українська історіографія віддає перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов'язаному з українськими територіями та менш спотвореному пізнішими редакціями.

«Повість временних літ» втілює найсуттєвіші риси давньоукраїнської літератури: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі, а також досягнення європейської історичної думки та традиції візантійської християнської культури.

Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті», де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу та стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв'язку історії всіх народів. Автор, людина широкої ерудиції, постійно звертається не лише до Біблії — вищого авторитету знань у Середньовіччі, — а й до численних візантійських хронік. До «Повісті» увійшли всі попередні літописні зводи (996, 1039, 1073, 1093–1096 рр.), «Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборник» Святослава, церковні повчання та усні перекази. Отже, твір складається з поширеного вступу до слов'яно-руської історії та датованої хроніки, доведеної до 1110 р. [8, c. 123-126]

Безпосереднім продовженням «Повісті» є Київський літописний звід кінця XII ст., укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі. Він становив сукупність літописів, написаних різними авторами для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського та Галича.

Майже всі князівства Русі мали свої літописи, але більшість із них носили місцевий характер. Особливе місце належить Галицько-Волинському літопису. На думку М. Котляра, в Галичині й Волині, на відміну від інших земель, створювалися не літописи, а історико-літературні твори. Літопис складається з двох частин: Галицької та Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення його політики. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути». Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його традицій, але проголошує гасло «Галич — другий Київ». Волинська частина починається 1261 роком і писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя [4, c. 61-62].

2. Освіта та зародки наукових знань

Із часу введення християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, де навчалися діти «нарочитої чаді» — найближчого оточення князя. Їх брали в школи не для підготовки паламарів чи священників, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

Школу для підготовки освіченого духівництва відкрив Ярослав у Новгороді. За свідченнями «Повісті временних літ», у ній навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 р., згідно з літописом В. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг були давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю скарбницю й подарував їх Печерському монастирю. Літописи називають великим книжником волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. На Русі було багато бібліотек, але перша й найзначиміша містилася в Софії Київській, де налічувалося до 900 примірників книг — вражаюча кількість за мірками Середньовіччя.

Найдавнішими книжками київської писемної школи вважаються Римське Євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається в Реймсі); ілюстроване «Остромирове євангеліє», виготовлене в Києві дияконом Григорієм та його помічником у 1056–1057 рр. для новгородського посадника Остромира; два «Ізборники» (1073, 1076). «Ізборник» 1073 р. вважається першою енциклопедією, яка охопила найширше коло питань — від богословських і церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики та філософії.

У Києві в XI–XII ст. існувало три літературні осередки: у Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Там переписувалися й перекладалися книги, з'являлися оригінальні твори та літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі [1, c. 79-80].

3. Визначні пам'ятки давньоруської літератури

До нас дійшло майже 1500 літописних списків — невичерпне джерело історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово о полку Ігоревім» та ін. Ці твори були не лише апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури та суспільної думки, оскільки майже всі торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор), та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою і віддзеркалює ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління у формі звичаїв і традицій. За князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей документ дійшов до нас у 106 списках, які поділяють на три редакції: Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (норми щодо вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (чітка спрямованість на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф сплачувався до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння й розбудови головних торгових магістралей). До Розширеної правди, крім названих документів, належить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює законодавство: з'являються норми щодо боргових зобов'язань і кабальних відносин, регламентуються соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, визначається діяльність судово-адміністративного апарату. Скорочена правда, ймовірно, створена на основі Розширеної у XV або навіть XVII ст.

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ» та ін. Ці твори — не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявили «берестяні грамоти» — листування громадян із господарських справ. Українським варіантом є Звенигородські грамоти. Найбільша з них має п'ять рядків, у ній ідеться про сплату боргу в 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені через особливості ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є «Повчання Мономаха своїм дітям». Воно хронологічно охоплює період 1066–1117 рр. і написане для дітей — спадкоємців державної влади. Головна ідея твору — заклик до безкорисливого служіння рідній землі та об'єднання князів. Герой твору — мудрий державний діяч, досвідчений господар і прекрасний сім'янин. «Повчання» було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, у якій ідеальний правитель протиставлявся князям, що дбають лише про власне збагачення та владу.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм і відвагу з письмовою фіксацією, співом та усним речитативом, була повість-пісня «Слово о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 рр. невідомим автором, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно вирізняється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів і зв'язком із фольклорною традицією, а й переповненням змісту язичницькою стихією. Автор рясно використовує язичницькі образи, а кількість слов'янських богів вражає. Це свідчить про життєвість язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування двовір'я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.

Одним із кращих творів не лише давньоруської, а й європейської середньовічної літератури, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину, є «Житіє і ходіння Данила». Виходець із Чернігівської землі, ігумен Данило на початку XII ст. відвідав святі місця Палестини, прожив там два роки й детально описав усе побачене. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських прийомів. Зроблено це свідомо, щоб твір міг прочитати якнайбільше людей [2, c. 69-71].

Висновки

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвитком феодальних відносин, становленням давньоруської державності, відокремленням ремесла від сільського господарства, виникненням міст, пожвавленням торгівлі, активізацією міжнародних контактів, запровадженням християнства. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не лише сумарний наслідок дії суспільних сил, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя. Тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.
2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя, особливо на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-є вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.