Психологія важкої дитини

Вступ

Психіка дитини та підлітка — це складна система, що формується під впливом біологічних процесів дозрівання мозкових структур і соціально-психологічних чинників, які надходять із довкілля та від людей. Розвиток мозку розпочинається ще внутрішньоутробно, а після народження триває диференціація його клітин. Психічні функції вдосконалюються як у процесі біологічного дозрівання, так і завдяки навчанню, вихованню та взаємодії зі світом. Становлення психіки відбувається через певні етапи, що визначаються біологічним дозріванням мозку та набуттям знань, умінь і досвіду. Виокремлюють такі вікові періоди:

1. Грудний, дитячий — до одного року.
2. Ігровий, ясельний — від одного до трьох років.
3. Садиковий, дошкільний — від трьох до шести років.
4. Молодший шкільний — від шести до десяти років.
5. Середній шкільний, або молодший підлітковий — від десяти до дванадцяти років.
6. Старший шкільний, підлітковий — від дванадцяти до шістнадцяти років.

Умовно психічну діяльність можна поділити на такі сфери:

1. психомоторну (цілеспрямовані рухи та дії);
2. мовленнєво-пізнавальну (інтелект, мислення);
3. емоційно-вольову, інстинкти;
4. особистісну.

Формування цих сфер стартує від народження, однак у кожному віковому періоді провідна роль належить певній із них. Наприклад, на першому році життя інтенсивно розвивається рухова сфера, тоді як у підлітковому віці домінують емоції, інтелектуальна та особистісна складові.

І. Порушення поведінки, пов’язане з неправильним вихованням

У дітей і підлітків нерідко виникають розлади поведінки, зумовлені набутими формами хворобливого реагування на неправильне виховання чи психотравмуючу життєву ситуацію. В основі цих розладів лежать два ключові моменти:

1. Ситуація, яка є неприйнятною для дитини (підлітка), створює труднощі у спілкуванні, спричиняє переживання, образи, обмеження самолюбства. Часто така ситуація стає нестерпною через типологічні особливості особистості чи акцентуації.

2. Реакція підлітка на цю неприйнятну для нього ситуацію.

Які ж обставини можуть травмувати психіку дитини? Це можуть бути повторювані образи, що зачіпають самолюбство, глузування з батьків чи близьких, до яких дитина дуже прив’язана, небажання приймати її в гру або компанію, конфлікти в сім’ї, коли батьки з’ясовують стосунки й не помічають болісної реакції дитини, та інші подібні причини.

Порушення поведінки, спричинене неправильним вихованням чи психотравмуючою ситуацією, може бути короткочасним — як патологічні реакції, або набувати стійкого характеру — як патологічне формування характеру.

За визначенням відомого дитячого психіатра В. В. Ковальова, патохарактерологічні реакції — це психогенно зумовлене реагування особистості на ситуацію, що проявляється в порушенні поведінки дитини (підлітка). Вони перебувають у динамічному зв’язку з природними, нормальними психологічними реакціями особистості на зміну чи неприйняття ситуації. Патохарактерологічні реакції вирізняються хворобливим характером реагування. Зазвичай така реакція виникає не в тому середовищі чи з приводу ситуації, що її викликала, а в іншому. Оточуючим не завжди зрозуміло, чому дитина раптом змінює поведінку, нервується, сердиться. Наприклад, у сім’ї конфлікт: батьки сваряться, напружена атмосфера впливає на дитину, «діє їй на нерви». У результаті дитина «зривається» у школі, свариться з однолітками через дрібниці. Поступово приєднуються симптоми болючого рівня — невротичні розлади. Через психотравмуючу ситуацію з’являються дратівливість, часті безпричинні зміни настрою, плаксивість, порушується сон, зникає апетит, можуть виникати заїкуватість, нічне нетримання сечі. Найчастіше в дитячому та молодшому підлітковому віці спостерігаються реакції протесту, опозиції.

За описом В. В. Ковальова, ці реакції охоплюють велику групу різноманітних форм минущого порушення поведінки, в основі яких лежить афективно заряджений комплекс переживань. Він часто настільки значущий для особистості, що стає головним у житті. Хворобливого характеру переживання набуває через те, що дитина не може від нього позбутися. Проте протест виявляється не лише в болісній формі. Протестні реакції залежать від складу особистості, її типологічних особливостей (акцентуацій) та віку.

У молодшому дошкільному віці активні стенічні діти на необґрунтовані заборони, що кривдять їх, можуть активно заперечувати або вступати в бійку з однолітками, що ще більше загострює психотравмуючу ситуацію. У маленької дитини може спостерігатися істероформна поведінка, що зовні нагадує істеричний напад. Наприклад, коли дитині відмовляють у покупці іграшки, вона починає кричати, тупотіти ногами, падає на підлогу. Зазвичай вона знає, що з цього вийде: мама спочатку умовлятиме, потім їй стане ніяково перед людьми, і вона купить іграшку. Такі форми протесту в маленьких дітей найчастіше виникають і закріплюються при неправильному вихованні в сім’ї. Дитину опікають, їй усе дозволяють, хоча батьки вважають, що виховують правильно. Це призводить до закріплення протестних реакцій істероформного типу. Особливості особистості дитини відіграють у формуванні цих реакцій важливу роль.

Виховувати дитину потрібно так, щоб вона розуміла певні обмеження, а головне — дистанцію між собою і батьками. Маленька дитина до трьох років не може самостійно зайняти себе, тому рекомендується давати їй заняття, організовувати гру та привчати не заважати дорослим виконувати свої справи. У сім’ях, де це розуміють і дотримуються, завжди панує спокійна, доброзичлива атмосфера, дитина не вередує. При повторюваних конфліктних ситуаціях у дитячому садку, скаргах на войовничість дитини в школі чи дворі батьки повинні звернутися до дитячого психіатра.

Пасивні форми протесту частіше виникають у типологічно слабких осіб, які не можуть дати відсіч кривдникові. Змістовна сторона пасивних реакцій різноманітніша, ніж активних. Це можуть бути втечі зі школи чи з дому, дрібні гидоти кривдникові, обмови, фантазії про помсту та навіть суїцидальна поведінка (замах на самогубство). У реакціях пасивного протесту завжди присутній момент довільності та нарочитості: дитина робить зло ймовірному кривднику. Приклад такої поведінки — прагнення дитини випачкати білизну чи намочити штанці. При цьому, не вміючи приховати свій протест і нарочитість поведінки, дитина стежить за реакцією оточуючих. Повторення цих вчинків набуває хворобливого характеру. Якщо конфліктна ситуація не розв’язується, то, крім довільних форм, можуть виникнути й недовільні форми (неврози), коли дитина вже не контролює себе.

Іноді при психотравмуючій ситуації протест дитини виявляється в довільному вибірковому мовчанні. Це так званий елективний мутизм, коли дитина не розмовляє з неприємними їй людьми.

У деяких випадках такі форми пасивного протесту можуть виникати у дітей із дефектами мовлення. Якщо над ними сміються однолітки чи старші, діти можуть замовчати, що згодом призводить до фіксації та генералізації цього мовчання. При появі перших ознак стійкого мовчання необхідно звернутися до дитячого психіатра та логопеда. Однією з форм пасивного протесту може бути спроба уникнути неприємної ситуації. Це так звані реактивно зумовлені відходи, які нерідко фіксуються і закріплюються як звичне бродяжництво з його наслідками. Підтвердженням цьому слугують численні приклади з практики дитячих психіатрів. У сім’ї спокійна обстановка, але батьки вирішили, що їхня дитина зобов’язана добре вчитися, як вони свого часу. А дитина має слабші здібності, і, крім того, батьки не прищепили їй працьовитості. Чергова трійка чи двійка зустрічається «в штики» і супроводжується тривалими нотаціями або навіть «бійкою». У відповідь на це в дитини виникає негативне ставлення до навчання, і порочне коло замикається. Може виникнути реакція протесту чи втеча від важкої, травмуючої ситуації. Отримавши на черговій контрольній погану оцінку, дитина, боячись покарання, не приходить додому, йде на вулицю, до друзів, нерідко потрапляє під вплив, бреше. Недорозуміння в сім’ї, часте попрання прав дитини, образи призводять до того, що підлітки шукають так званого психологічного притулку в не контрольованих дорослими групах, їхній протест може супроводжуватися асоціальними способами самоствердження (паління, алкоголізм). Тепла розмова з дитиною, щирий інтерес до її проблем у таких випадках корисніші, ніж відкритий конфлікт. Реакція дитини (підлітка), яка відкрито не може протистояти кривдникові, виявляється в бажанні покінчити життя самогубством. Докори і побої призвели 11-річного хлопчика спочатку до погіршення поведінки, а потім до спроби повіситися. Трапляється, що компанія підлітків з асоціальними нахилами починає вимагати гроші або інші цінності. Переслідувана дитина протестує — відмовляється йти до школи, вимагає, щоб її супроводжували старші на прогулянку, тренування. Батькам слід дуже тактовно розпитати дитину про причини поганого настрою, дратівливості та разом із нею прийняти рішення, допомогти вийти з важкої ситуації. Суїцидальна поведінка не завжди однозначна за своїми мотивами. Бувають випадки, коли дитина (підліток) із неврівноваженою психікою не знаходить виходу з важкої ситуації та намагається накласти на себе руки. Це може бути раптово (так звана гостра афективна реакція) або ж результат тривалих переживань. Від таких станів слід відрізняти поведінкові реакції протестного змісту, коли дитина хоче когось налякати, продемонструвати свою готовність до самогубства, щоб домогтися бажаної уваги від оточуючих або якогось блага для себе.

У будь-якому випадку необхідно прислухатися до розмов дитини, придивитися до її приготувань. Справа в тому, що дитина зі своєю незрілою психікою і підліток зі своєю неврівноваженістю можуть непомітно себе «переграти» і справді покінчити життя самогубством. Описані вище реакції відмови, розпачу (резигнації) можуть приймати різні форми.

Нерідко поведінкові реакції супроводжуються невротичними діями (блювота перед відправкою у дитячий садок, яка стає звичною, порушення сну). Іноді діти, котрі пережили розлучення з близькими, їхній від’їзд чи смерть, відмовляються від звичних задоволень, ігор. Дорослі повинні зайняти дитину, відвернути її увагу, бажано змінити обстановку, яка нагадує про травмуючу подію. До реакцій пасивного протесту в особистості зі слабкими можливостями протистояння неприємностям слід зарахувати гіперкомпенсаторні фантазії різного змісту. У думках, мріях дитина намагається помститися кривдникові, при цьому іноді придумує дуже жорстокі ситуації. Це може імітуватися в іграх з уявлюваним конкретним кривдником або позначатися в малюнках. У молодшому шкільному віці реакції пасивного протесту можуть виражатися і у витівках, навмисно спрямованих проти кривдника: потай розбите скло, зіпсовані речі. Якось хлопчик років десяти відрізав батькові від вихідного костюма всі гудзики перед зборами на урочистий вечір, оскільки протестував проти мачухи, яку батько привів у дім.

У дитячому й підлітковому віці бувають реакції наслідування, чи, як їх називають у літературі, «реакції імітацій». Поведінка людини при її прагненні до індивідуальності в чомусь повторює поведінку оточуючих. Це властивість людської психіки — переймати і засвоювати досвід, вивільнюючи при цьому свою індивідуальну позицію, свої звички. Під реакцією наслідування розуміють прагнення дитини (підлітка) дотримуватися прикладу чиєїсь поведінки, манери триматися, чиїхось захоплень. Взірцями для наслідування можуть бути герої книжок, спортсмени, кінозірки, артисти, родичі. Молодші школярі, наслідуючи, намагаються повторювати вчинки, справи, розмови дорослих, або їм хочеться мати такий самий предмет, як у товариша, наприклад ліхтарик, сумочку. Підліток наслідує манері вдягатися, говорити, манері всієї поведінки. Причиною серйозних порушень може стати реакція наслідування, коли як зразок обирається негативний герой — «супермен» із зарубіжного кінофільму, або повія, яка живе, за поданням підлітка, «красиво»: модні речі, машина. Останніми роками у зв’язку зі зростанням загального добробуту в окремих сім’ях, на жаль, основним змістом існування стало нагромадження матеріальних благ («щоб не гірше, ніж в інших»). Прагнення до накопичення передається і підліткам. Копіювання таких запитів і манери поведінки підтримується властивою цьому вікові реакцією емансипації. Але це ще не болюча реакція, з якою можуть впоратися педагоги, які є авторитетом у підлітка, чи сім’я, якщо вона не втратила свого впливу на нього. Реакція наслідування набуває хворобливих рис тоді, коли прагнення підлітка бути схожим на свого героя або посісти належне, з його точки зору, місце в цікавлячій його групі підлітків не призводить до мети. Батьки або не можуть, або не хочуть купувати те, що потребує підліток, а також не вміють відвернути його від цих бажань. Підліток гостро переживає невідповідність між бажаним і дійсним.

У житті можуть зустрічатися також реакції так званого негативного підражання. Підліток не згоден, приміром, із установками своєї сім’ї, яка живе лише меркантильними інтересами, і відмовляється від домашніх благ, прагне до компанії невдах, воліє носити поношений одяг, явно немодний. Це своєрідна реакція протесту, яка поєднується з реакцією підражання.

Реакція компенсації також нерідко спостерігається в дитячому віці. У нормі вона зводиться до бажання приховати свій недолік чи погану поведінку і може виявлятися у звичайній брехні або в спробі «затьмарити» свої неуспіхи чимось іншим. Приміром, некрасива дівчинка чи кволий підліток, які не користуються особливою увагою в середовищі однолітків, старанно вчаться, багато читають, щоб домогтися репутації «ерудита». Нескінченні зауваження і нотації вчителів і батьків часто болісно сприймаються дітьми вже молодшого шкільного віку і можуть призвести до розв’язної поведінки і неслухняності. У ряді випадків реакція компенсації набуває особливо хворобливого характеру і переходить у реакцію гіперкомпенсації. Приклад такої реакції — несподіваний хуліганський вчинок підлітка, якому подібне раніше було не характерно. Це може бути пов’язано з тим, що він хоче утвердитися, посісти певне становище в цікавлячій його компанії однолітків. Слабкі, малоактивні підлітки, яких ніхто не помічає, часто не можуть ввійти в компанію однолітків. При цьому вони зазвичай дуже самолюбиві, чутливі та вразливі. Це призводить до того, що такий підліток починає мріяти про щось нереальне, з’являються фантазії, які заміщають світ реальних людських відносин. З цього стану їх потрібно обов’язково виводити. Необхідно залучати таких дітей до участі в цікавих зустрічах, видовищних заходах, екскурсіях. У противному разі відбувається стійке хворобливе формування характеру. Слід тут же згадати про своєрідну поведінку у дітей і підлітків, які потерпають від хронічних хвороб, наприклад на ревматизм, із уродженим пороком серця, діабет. Така дитина страждає подвійно. По-перше, хвороба впливає на нервову систему, погіршує здатність переносити емоційні, інтелектуальні та фізичні навантаження. Діти швидко втомлюються, втрачають контроль над собою, стають дратівливі, агресивні або плаксиві. По-друге, хвороба та її лікування приводять до створення певного режиму обмежень: дієта, заборона займатися спортом, що ускладнює взаємини підлітка з однолітками. Діти, позбавлені здатності рухатися (ортопедичні захворювання, паралічі), нерідко також схильні до так званих гіперкомпенсаторних фантазій: вони мріють про футбол, біг чи просто рухливі ігри в середовищі дітей. Дитина, особливо підліток, прокинувшись від своїх уяв, розуміє безвихідність свого становища, і в неї виникає бажання відгородитися від спілкування, замкнутися в собі. Ось чому такі діти повинні навчатися й виховуватися в спеціально для них призначених санаторіях і школах. При цьому слід якомога більше урізноманітнити життя дитини іграми, доступними їй заняттями, спілкуванням, розвагами, щоб вона не залишалася наодинці зі своєю хворобою і не думала про свою неповноцінність. Комплекс неповноцінності буває майже в кожного підлітка. Але в його основі можуть лежати різні причини. Підліток дуже критично оцінює свою зовнішність; одним вона подобається, інші, навпаки, знаходять у ній масу недоліків. Впевненість у своїй неповноцінності веде підлітка у світ гіперкомпенсаторних фантазій про прекрасне суспільство, де він посідає належне йому місце, де його помічають і рахуються з ним. Зазвичай усі реакції болючого (патологічного) типу обростають невротичними розладами. Дитина переживає психотравмуючу ситуацію, стає дратівливою чи плаксивою; у неї порушується сон, може з’явитися заїкуватість, денне або нічне нетримання сечі. При закріпленні негативних поведінкових реакцій і появі невротичних симптомів слід показати дитину лікареві. Лікар не тільки призначить лікування, а й постарається допомогти батькам і пацієнтові усвідомити причини, які привели до такого стану, допоможе рідним провести психотерапевтичні розмови, які знімуть напруження в дитини, розрядять психотравмуючу ситуацію.

ІІ. Патологічне формування характеру

Патологічним формуванням характеру, на думку В. В. Ковальова, слід вважати стійку хворобливу зміну поведінки, пов’язану з психотравмуючою ситуацією чи неправильним вихованням і що призводить до порушення соціальної адаптації дитини (підлітка). Однією з причин патологічного формування характеру дитини є брак уваги до її проведення часу, інтересів у сім’ях, де батьки або не хочуть, або не вміють зайнятися вихованням своїх дітей. Такі батьки кажуть, що вони зайняті і їм бракує часу на виховання дитини. Але ж і інші батьки не менш зайняті. Головне, що повинні засвоїти всі без винятку батьки: вони відповідають перед суспільством за те, якою людиною виросте їхній син чи донька. Батьки повинні не тільки годувати і вдягати своїх малят, а й навчати їх мислити, аналізувати вчинки, формувати їхні інтереси, виховувати характер. Робота, звісно, кропітка, важка, але розраховувати, що діти зростуть, як бур’ян у полі, не доводиться. Зазвичай діти наслідують в усьому дорослим, своєму найближчому оточенню. Недарма заведено вважати: який характер, які звички та уподобання закладено в дитинстві, з такими і піде по життю людина. Якщо сім’я не контролює інтереси, прагнення, потреби дитини, то рано чи пізно вона знайде собі наставників цілком на боці. Стенічні активні підлітки прагнуть протистояти всім і всьому, часто не замислюючись над правильністю своїх дій. У них виробляється поведінка захисно-агресивного типу. Таке формування характеру в дітей, звісно, частіше зустрічається в сім’ях з асоціальними установками (пияцтво, дармоїдство). У таких сім’ях можуть вирости і хороші діти, як і в сім’ях із нормальною соціальною структурою (є і батько, і мати) і правильними соціально-побутовими установками можуть вирости діти з патологічним формуванням характеру, важковиховувані. Усе залежить від психологічного мікроклімату в сім’ї — від взаємин батьків, спрямованості інтересів сім’ї, особливостей їхніх стосунків із дітьми, уваги до них, розуміння їхніх запитів.

Поведінка захисно-агресивного типу може бути властивою і дитині з цілком благополучної родини, якщо батьки мало приділяють їй уваги, замінюючи турботу про неї придбанням матеріальних благ (магнітофон, джинси, моторолера тощо). При цьому спотворюється особистість дитини, оскільки для неї матеріальні цінності стають головним у житті, а їхня відсутність «отруює настрій». Прагнучи задовольнити своє бажання мати якусь чергову річ, підліток може стати на шлях правопорушень. Починаються конфлікти в сім’ї та школі, формується захисно-агресивний тип поведінки. У психіатрії цей тип патологічного формування характеру носить найменування афектно-збуджувального. Він полягає в тому, що підліток схильний до збуджуваності, злобності, агресії, особливо у відповідь на нарікання та заборони, не вміє стримуватися, готовий до створення конфліктних ситуацій, негативно ставиться до дорослих, особливо до близьких, при цьому не може пояснити собі причини такої поведінки (бажання самостійності, протест проти заборон тощо). Дорослі не завжди розуміють ці причини, обурюються, протестують, і підлітки починають цуратися рідних, шукають притулку і розуміння поза сім’єю. Таким чином, важлива роль у виникненні афектно-збуджувального варіанту формування характеру (а він найбільш небезпечний) належить реакції активного і пасивного протесту, які з часом закріплюються і стають стабільними для цієї особистості, стереотипом її поведінки. При цьому втрачається реактивний, тимчасовий, психологічно зрозумілий для оточуючих характер реакції, і важко збагнути, чому люблячий син, котрий колись жив у злагоді з батьками, раптом посідає трохи чи не ворожу позицію стосовно батьків. Це як зачароване коло. Агресивно-недоброзичливе ставлення оточуючих, зумовлене тривалістю психотравмуючої ситуації, змушує підлітка виробляти своєрідні способи захисту від оточуючих. Його озлоблення, жорсткість призводять до загострення конфлікту, до порушення міжособистісних стосунків у сім’ї та школі. Водночас під впливом цих зовнішніх і стійких характерологічних нашарувань у підлітка зберігається здорова психіка. У нього зберігається здатність прив’язуватися до людей, він цінує і розуміє дбайливе ставлення до себе. Паління, втечі зі школи, прилучення до алкоголю — у цьому підліток шукає вихід, прагнучи бодай ненадовго забути неприємності. Спочатку це можуть бути усвідомлювані підлітком реакції опозиції, компенсації, наслідування. Поступово з’являється стійке порушення поведінки без достатнього контролю над своїми вчинками, і така поведінка служить задоволенню болісних потреб особистості. Усі ці поведінкові порушення: грубість, непослух, попрання устоїв сім’ї, примхи, необґрунтовані вимоги, відхід від неприємної і неприйнятної для підлітка сімейної ситуації чи шкільної конфліктної обстановки — посилюють розвиток невротичних рис. Знижується працездатність і продуктивність занять, погіршується пам’ять, порушується сон, з’являються головний біль, неприємні відчуття в районі серця, спостерігаються перепади тиску, що зазвичай розцінюється невропатологами як вегетативно-судинна дистонія, чи вегетоневроз. Це порушення процесів адаптації дитини (підлітка) з приводу ситуації, яка є для неї небайдужою і болісно ранить психіку. Звертатися при цьому слід не до невропатолога, а до психіатра, який роз’яснить і батькам, і підлітку, як вийти із цього становища. Насамперед лікар проаналізує з батьками нинішню ситуацію, допоможе знайти причину конфлікту, і зовсім не обов’язково, щоб підліток бив себе в груди, каявся, просив пробачення. Головне, щоб він зрозумів, як спотворює собі життя, і вчасно зупинився. Проте сам, без допомоги дорослих, він цього не зробить. Потрібно, щоб він повірив у доброту оточуючих, їхню щирість, готовність зрозуміти його. Потрібно допомогти підлітку знайти вихід із ситуації, яка склалася: зайняти його чимось цікавим, спираючись при цьому на кращі риси його характеру, підтримати його, якщо він знову зірветься.

Лікувальні заходи повинні бути спрямовані на позбавлення підлітка від головного болю, на підвищення його працездатності. Прогалини в знаннях він навряд чи зможе ліквідувати сам. Тут потрібна допомога батьків, учителів. Важливо, щоб у підлітка був старший наставник, котрий був би для нього авторитетом. Це може бути старший брат, дядько, тренер спортивної секції, а найкраще, щоб це був батько. Не можна допустити, щоб дитина «психологічно» залишила сім’ю. Батьки завжди повинні бути її першими друзями.

У конфліктні ситуації потрапляють не тільки хлопчики, а й дівчатка. Реакції емансипації, імітації, групування властиві як хлопчикам, так і дівчаткам. Дівчинка, наслідуючи подружкам, намагається прикрасити свою зовнішність модним одягом, косметикою, починає курити, закидає навчання. Це частіше трапляється в тих сім’ях, де, крім матеріального добробуту, прагнення придбати, добути, дістати, немає інших інтересів. Прагнення дівчат-підлітків до компанії природне. Проте потрібно з’ясувати, хто лідер у цій групі, які інтереси, заняття і розваги домінують у ній. Заборони лише озлобляють і призводять до брехні, скритності, агресивно-захисної позиції в поведінці. А для того, щоб усе це перевірити, потрібно батькам не раптом спохвачуватися, коли донька чи син прийшли після півночі, із запахом тютюну чи алкоголю, а набагато раніше — протягом усього життя дитини. При цьому слід бути ненав’язливим, не влаштовувати повчальних розмов. Батьки повинні бути гідними поваги власної дитини і здобути її довіру, а не загрожувати їй із висоти свого батьківського авторитету.

Таким чином, делінквентність, прилучення до алкоголю, засвоєння аморальних форм поведінки нерідко зустрічаються при патологічному формуванні характеру. Болісні форми порушеної поведінки відносяться до компетенції психіатра і педагога. А чи можуть таких дітей і підлітків залучати до відповідальності працівники дитячої кімнати міліції? Безумовно. Адже психіка не настільки болісно порушена, що підліток не може відповідати за свої вчинки. Тому патологічне ситуаційно зумовлене формування характеру не є прямим протипоказанням для оформлення дитини, яка скоїла правопорушення, у спеціальну школу. До цієї школи направляє підлітків і комісія у справах неповнолітніх у тому разі, коли лікарі, констатувавши патологічне формування характеру, визначають, що ступінь хворобливості не така вже й висока і що деформація характеру сталася від неправильних умов виховання і призвела до правопорушень.

Підлітків слід перевиховувати, навчити трудитися і відповідати за свої вчинки. Підлітки з делінквентною поведінкою виконують дрібні правопорушення і проступки, що не досягають криміналу, карного в судовому порядку. Це можуть бути знущання над молодшими, дрібне хуліганство, викрадення велосипеда, моторолера, який вони не присвоюють, а кидають, де завгодно. Це систематичні прогули і втечі зі школи та дому, захоплення азартними іграми, прилучення до алкоголю, поведінка, яка заважає людям відпочивати і спокійно працювати, протизаконні спекулятивні угоди, у які підлітків зазвичай залучають старші.

Форми поведінки, при яких без порушення інтелекту в силу болісних особливостей особистості порушується соціальна адаптація, призводять до важковиховуваності. Вона формується в результаті спотворення процесів соціалізації особистості дитини (підлітка). Найчастіше це відбувається в сім’ях алкоголіків, нероб, тих, хто займається крадіжками.

У зарубіжній літературі розглядалася одна з причин дитячої злочинності — відсутність одного з батьків у сім’ї, так званий «неповний дім». Проте наші спостереження не підтверджують цього. По-перше, дитина більшу частину часу проводить у школі та інших громадських організаціях, по-друге, достатня увага одного з батьків дає можливість частково компенсувати відсутність другого. Головне, щоб у сім’ї займалися вихованням дитини, розуміли її інтереси, потреби, спрямовували з дитинства її вчинки. Необхідно, щоб батьки розуміли, що являє собою дитина як особистість, і намагалися допомогти їй стати хорошою, корисною сім’ї та суспільству людиною. Батьки мають бути прикладом в усьому для своєї дитини.

Безумовно, чималу роль у формуванні важковиховуваності може відіграти наявність у близькому оточенні підлітка людей з асоціальними формами поведінки — старших чи однолітків, які стали для цього підлітка авторитетом.

Діти, особливо молодші підлітки з прагненням до емансипації, імітації, гуртування, компенсації — при неправильному вихованні засвоюють асоціальні форми поведінки, які швидко закріплюються як звичка. При цьому поведінка педагогічно запущеної, важковиховуваної дитини (підлітка) мінлива, залежить від ситуації і нею визначається. На відміну від патологічного формування характеру при важковиховуваності відсутня болюча реакція на ситуацію. Дитина нічим психологічно не травмована, а просто така поведінка її більше влаштовує, вона реалізує її потреби та інтереси, у такій ситуації їй комфортніше, і це стає звичним. Батьки, школа не хочуть миритися з неправильною поведінкою підлітка і реагують на нього різними заходами впливу (вмовляння, покарання), можуть звернутися в дитячу кімнату міліції. Це викликає в підлітка неприємні переживання і реакції протесту. З часом у важковиховуваної дитини можуть з’явитися вторинні патохарактерологічні та невротичні реакції, які не переходять, проте, у стійкі невротичні розлади, властиві патологічному формуванню характеру. При важковиховуваності сильніше виражена вибірковість форм поведінки; визначальними і головними стають форми поведінки, інтереси, потреби, поширені в тому середовищі однолітків, у якому спілкується підліток.

Поведінка важковиховуваної дитини характеризується подвійністю: вона виявляє симпатію до обраних нею осіб, найчастіше однолітків, а по відношенню до батьків і вчителів, котрі вимагають дотримання загальноприйнятих норм поведінки і певних обов’язків, може бути груба, цинічна, агресивна, захищати свої інтереси, не рахуючись з інтересами оточуючих. Наявність делінквентних форм поведінки не є обов’язковим наслідком болісно зміненої психіки, тому немає необхідності звертатися до лікаря. Слід порадитися з педагогом, разом з ним обговорити, як повернути дитину із середовища несприятливого впливу до звичайних занять, корисних захоплень. Слід спробувати в довірчій розмові з підлітком з’ясувати, що для нього є головним, зацікавити його змістовним заняттям, допомогти йому позбутися шкідливих звичок.

Бувають випадки, коли батьки, «рятуючи» свою дитину від втручання працівників дитячої кімнати міліції, видобувають медичні довідки про її хворобливість, посилаються на дитячі хвороби, удари голови тощо. Якщо дитина хвора, її потрібно своєчасно лікувати. На відміну від важковиховуваних, діти і підлітки з порушеною психікою рідко стають на шлях правопорушень усвідомлено, а частіше роблять це по навіюванню чи болісним мотивам.

Причиною патологічного формування характеру, важкої поведінки може бути виховання, що стимулює появу і закріплення егоїзму, себелюбства, небажання трудитися, звички жити за рахунок праці інших. Це манера виховання типу «самий, самий, самий…» або «кумир сім’ї». Так нерідко виховують дитину, яка в дитинстві часто хворіла, пізню чи єдину дитину. Її постійно тішать, опікають, нею милуються, знаходять у ній різноманітні таланти, найкращі якості як у зовнішньому образі, так і в поведінці. При цьому дитина зростає невмілою, безпомічною в елементарних питаннях. Нерідко виявляється, її вдягали до 5—6 років, годували з ложечки до 7—8 років. У дитячому дошкільному закладі такі діти не можуть самостійно ні поїсти, ні одягтися. Взаємини дитини з однолітками і оточуючими часто будують дорослі. Очевидно, усім доводилося спостерігати, як у дворі стурбована мати чи бабуся буквально до школи «пасе» своє дитя, втручається в його ігри, кидається захищати від удаваної небезпеки. Нерідко батьки при гостях демонструють «таланти» своєї дитини, і вона звикає до замилування оточуючих. Виростає егоїст, сімейний деспот, який не вміє і не хоче нічого робити, а потребує виконання своїх бажань. Батьки приходять до лікаря зі скаргами на некерованість дитини. А їй від народження 5—6 років! При зміні ситуації (вступі до школи) дитина відразу ж дезадаптується, стає безпомічною, усе навколо для неї важко: і завдання, і взаємини, й обов’язки. Вона починає переживати, плакати, погано спить, відмовляється йти до школи. Нерідко скаржиться на хвороби, і батьки починають водити дитину по лікарях. З’являються зриви в поведінці, особливо вдома, оскільки дитина розуміє, що в школі можуть і не звернути увагу на її примхи. Поступово наростає дезадаптація дитини в повсякденному середовищі. Для дитини, яка не звикла трудитися, звичайні завдання і вимоги шкільного режиму виявляються надмірними. Вона не може співвіднести свої інтереси з інтересами колективу, у неї немає навичок життя в колективі. Занепокоєні батьки не можуть зрозуміти, що дитині потрібно допомогти, пояснюють ситуацію винятковою чутливістю своєї дитини. З’являється стійке хворобливе формування характеру так званого істеричного типу. Дитині властиві постійні форми негативного реагування на будь-які трудові зусилля (заняття в школі, виконання домашніх завдань). Такі діти примхливі, вимогливі, не розуміють заборон, грублять рідним, особливо бабусям і дідусям. Якщо батьки при цьому намагаються провести в життя явно запізнілу політику обмежень, дитина кричить, падає на підлогу. У підлітковому віці з’являються реакції протестної поведінки іншого характеру, наприклад відмова йти до школи. Делінквентна поведінка при цьому нечаста: такі підлітки не прагнуть у компанію до важковиховуваних, оскільки бояться їх, але можуть на їхню вимогу виносити з дому цінні речі. У житті вони дуже незрілі, інфантильні, не звикли аналізувати свої вчинки, відповідати за них, легко підпорядковуються чужому впливу, проте ненадовго, оскільки цілком зайняті задоволенням своїх егоїстичних потреб. Найчастіше такі варіанти патологічного формування характеру виникають на тлі істероїдного типу акцентуації.

Що ж робити батькам при виникненні таких рис характеру? Появу егоїстичних схильностей, самозакоханості, вимогливості, примхливості слід помічати і попереджати в ранньому дитинстві. Батьки повинні подбати, щоб дитина тішилася плодами своєї праці, щоб у неї сформувалися навички самообслуговування, щоб вона навчилася самостійно будувати свої взаємини з однолітками і дорослими. При цьому необхідно уважно ставитися до її проблем, труднощів, допомагати розбиратися в складних ситуаціях. Треба навчити дитину співвідносити свої інтереси з інтересами оточуючих, роз’яснити їй, що її оточують турботливі, люблячі люди. Дитина також має навчитися виявляти до рідних увагу, ласку, турботу. З цим не народжуються — цього навчають батьки, сім’я, близьке оточення. Дитині потрібно вміти жити в колективі дітей, стати їм цікавою, навчитися поступатися. Якщо названі моменти у вихованні прогавили, то не слід карати дитину за це, адже вона не винна, її такою виростили. Потрібно допомогти їй стати іншою. Ігнорування її вимог, загрози, покарання зазвичай не досягають мети, а погіршують становище. Потрібні терпіння, наполегливість, обов’язково спокійний тон, доброзичливе ставлення, аргументоване роз’яснення необхідності дії чи, навпаки, неприпустимості такої поведінки.

Наступний тип патологічного формування характеру виникає в тих випадках, коли в сім’ї немає єдиного підходу до виховання — одні дозволяють, інші забороняють, у кожного своя точка зору. У такій сім’ї зазвичай немає порядку та режиму ні в справах, ні у взаєминах, а дитина до цього звикає. Вона не визнає обов’язків, не привчена до елементарної дисципліни, не вміє зосередитися на одному занятті. А це ж не вроджена властивість, як при психопатії, а вироблена системою виховних впливів, точніше, відсутністю будь-якої системи. Зазвичай таке патологічне формування характеру відбувається не на тлі захворювання.

ІІІ. Хворобливі прояви, пов’язані з важкими захворюваннями психіки

Головне завдання — це створення оптимального режиму дня, якого необхідно дотримуватися з народження дитини і точно виконувати всі приписи педіатра: в одні й ті самі години годування, сон, прогулянка, ігри. Після визначення дитини в дитячий заклад батьки повинні продовжувати стежити за дотриманням режиму. Вихователі дитячих установ відзначають, що діти після вихідних і відпусток стають збудливими, погано адаптуються. Наводимо деякі поради з корекції поведінки дітей із відхиленням психіки внаслідок органічної поразки головного мозку. Для вироблення посидючості з трьох-чотирьох років рекомендуються настільні ігри, що сприяють тренуванню уваги (лото, шаблі, дитяче доміно). Такі ігри дають можливість спрямувати і зосередити увагу дитини, навчити її координувати і планувати свої дії, сприяють розвитку її мислення. Починаючи тренувати увагу і старанність, слід проводити ігри протягом 3—5 хвилин, протягом півроку довести тривалість гри до 20—30 хвилин, після 6 років — до 30—40 хвилин. Це готує дитину до необхідності працювати 45 хвилин без відпочинку, виробляє в неї вміння спрямовувати увагу на певне завдання. Щоб навчити дитину брати участь у колективних рольових іграх дітей, потрібно кілька разів показати на прикладі, як визначити ролі і завдання, що повинен робити кожен і в якій послідовності. І не лише пояснити, а й потренувати дитину, щоб гра стала для неї знайомою і звичною. У такому разі рідше виникатимуть конфлікти з однолітками. Якщо дитина приносить додому якісь речі, слід з’ясувати, звідки вони, разом із дитиною повернути їх назад власнику. При першому ж випадку втечі з дому на тривалий час без попередження необхідно з’ясувати її причину. Найчастіше в таких дітей її немає чи вона дуже незначна. Ідуть і бродять безцільно, зазвичай самі. Це часто супроводжується зміною двох інстинктів — харчового і оборонного. Дитина, у повсякденному житті брезглива і боязка, зникає і ночує в захаращеному підвалі, на горищі, під мостом, їсть підібрані біля смітника недоїдки. Та найчастіше їсти їй не хочеться, і вона бродить кілька днів без їжі. Додому приходить сама, або її приводить міліція. Голодна, обірвана, стомлена, вона не віддає собі звіту в проступку і знову може раптово піти з дому. Таких дітей доводиться тримати під невсипущим батьківським наглядом. Надзвичайно важливе питання у вихованні дітей з відхиленнями психіки — вибір друзів, занять, інтересів. Поки дитина мала, найкраще, щоб батьки вибрали для неї друга, бажано старшого, і непомітно спрямовували і контролювали їхні заняття. Самостійно обрані дитиною приятелі можуть залучити її до вчинення правопорушення. Якщо дитина грає у дворі, батьки повинні не випускати її з поля зору і бути напоготові, щоб вчасно відвести її від невідповідної компанії. У негожу погоду слід запропонувати дитині грати з однолітками у своїй квартирі. Коли дитина з органічною поразкою головного мозку стає школярем, батькам необхідно з перших днів допомагати їй вчитися. Для цього вони повинні постійно підтримувати зв’язок зі школою, знати не тільки що, а й як пояснити. Такі діти повільно сприймають навчальний матеріал, неуважні на уроці, і батькам доводиться роз’яснювати дитині не засвоєний у школі матеріал у домашніх умовах, неодноразово повторювати аналогічні завдання. При цьому потрібно пам’ятати про коливання працездатності, «темні» та «світлі» періоди в засвоєнні завдання, і не сварити дитину за нерозуміння, оскільки в неї може повністю пропасти бажання вчитися, виникнути ненависть до навчання. Займатися з дитиною слід за графіком; через кожні 10—15 хвилин робити перерву; розпочинаючи заняття, потрібно попередити дитину, що їй слід бути уважною, а потім їй дозволять відпочити — побігати, пограти. Корисно заохочувати дитину за ретельність (улюблена гра, цікаве заняття, іграшка, книга). Слід увесь час підтримувати віру дитини в те, що вона може краще вивчити, краще відповісти.

Порушення поведінки спостерігаються і при такому тяжкому недугу, як шизофренія. Захворювання може починатися непомітно в ранньому дитинстві або проходити інтенсивніше в підлітковому періоді. Головними симптомами його є: поступово зростаюче прагнення відгородитися від зовнішнього, реального світу, світу людей, відхід у світ внутрішніх переживань, не завжди зрозумілих і хворому, і оточуючим. З часом психіка настільки розладжується, що втрачається здатність регулювати свою поведінку й осмислювати її. Слабшають і зникають прихильності до рідних і близьких. У ряді випадків з’являються злобність, невмотивована агресивність, порушення у сфері інстинктів і низка інших симптомів. У ряді випадків спостерігаються безпричинна зміна ставлення до близьких, жорстокість, невмотивована злобність. Іноді підлітки цілком змінюють свою поведінку, «ніби стають іншими», викликаючи здивування оточуючих. Важко вгадати, які форми може прийняти така важка хвороба, як шизофренія. Поява безглуздостей у поведінці, прагнення відгородитися від усього світу, а не тільки від сім’ї, бездіяльність, млявість, пасивність дитини повинні насторожити батьків. Слід негайно звернутися до психіатра для своєчасної діагностики і призначення лікування. Різноманітні розлади психіки спостерігаються і при епілепсії (у народі цю хворобу назвали падучою, оскільки вона супроводжується нападами з судорогами, падінням). З перебігом хвороби змінюються характер і поведінка дитини. Зростають упертість, злобність, схильність до емоційних вибухів, агресії з руйнівними діями. При цьому дитина розбиває і трощить усе, що потрапляє під руки, б’є близько стоячих людей, виявляє надзвичайну силу. Нерідко батьки відзначають, що поведінка такої хворої дитини змінюється ніби смугами: світла, хороша і темна, із гнітючим настроєм. Зазвичай погіршується працездатність, слабшає пам’ять, знижується успішність. За таких станів доцільно разом із лікарем організувати лікування та режим навчання вдома. Таким чином, батькам варто звертати увагу на незвичайність поведінки, особливий стан дитини в момент скоєння втеч і своєчасно проконсультуватися з лікарем.

IV. Поведінка дітей та підлітків із психопатією

Психопатія — патологічний стан, який характеризується порушенням процесів формування особистості і характеру. В основі розвитку психопатії лежить біологічна неповноцінність мозку при збереженому інтелекті. Нерідко риси такої неповноцінності (аномальності) передаються у спадок від батьків чи найближчих родичів. Дозрівання і формування особистості можуть порушуватися і під впливом різних болісних змін у внутрішньоутробному періоді або в перші роки життя. Це можуть бути затяжні хвороби, незначні черепно-мозкові травми, перегрівання дитини, неправильне харчування матері під час вагітності, робота на шкідливому виробництві. Наявність спадкової, уродженої біологічної схильності ще не визначає обов’язковості розвитку психопатії. Передаються лише деякі задатки чи окремі аномальні риси. А для формування будь-якої особистості, у тому числі аномальної, необхідні певні умови. До них належать так звані соціально-психологічні чинники: склад сім’ї, взаємовідносини в сім’ї, ставлення до дитини, оточуючі її люди (однолітки, сусіди, педагоги і однокласники). Безумовно, дитина з рисами аномальної особистості важче пристосовується до звичайних умов життя, прийнятих взаємовідносин. Але правильною і своєчасною допомогою можливо попередити розвиток психопатії.

Варіанти психопатичних характерів надзвичайно різнобічні, один із них — так званий психічний інфантилізм («дитяча психіка»). Виникнення цієї аномалії пов’язане із затримкою темпу дозрівання особистості, її емоцій і вольових гальм (регуляторів поведінки) на ранньому етапі. Причини можуть бути різні, але частіше це тривалі захворювання в ранньому віці (порушення вигодовування, проноси — диспепсії, часті респіраторно-вірусні інфекції та ін.). Ці захворювання посилюють турботу і занепокоєння батьків, і вони довго опікають сина чи доньку, як малюка.

Діти з рисами інфантильної дисгармонічної особистості відрізняються підвищеною вразливістю, жагою нових вражень, непосидючістю. Відчуття обов’язку, відповідальності, здатність стримувати і регулювати свою поведінку в них розвинені слабко. Вони не вміють поєднувати свої інтереси з інтересами колективу, прагнуть поставити себе в центрі уваги. Мотивом їхніх вчинків є бажання цієї хвилини, що призводить до конфліктів з однолітками, школою, сім’єю. Їм властива багата уява, схильність до фантазій і вигадок. Інтелект зазвичай високий, багато «творчих» задумів, які зазвичай не здійснюються. Такі діти вражають своєю ранньою ерудицією, чудовою пам’яттю. Тому батьки очікують від них хороших успіхів у навчанні. Гостям показують домашнього «генія», демонструють його вміння: читати текст вірша, розповіді, музичної фрази тощо. Проте перші систематичні заняття розчаровують батьків. Навіть справді здатні діти не вміють систематично працювати. Батьки розповідають, що зацікавити дитину легко, але змусити виконувати завдання дуже важко. При перших невдачах у них зникає будь-який інтерес до занять.

У школі ці діти швидко підхоплюють матеріал, але мало обмірковують і швидко забувають. Тому знання їхні поверхневі, оцінки різні: і «5», і «2». Погана поведінка в школі пояснюється невмінням змусити себе працювати в призначений час на уроці, надмірною рухливістю. Часті зауваження в щоденниках і нерівномірні оцінки дивують і турбують батьків. Починаються однозначні на всі випадки виховні впливи: заборона прогулянок і цікавих для дитини занять. Батьки розмірковують так: «виправиш двійку, тоді одержиш дозвіл на інші заняття». Школа стає для такої дитини джерелом негативних емоцій. Але слід враховувати, що дитина не втомлюється від цікавого заняття, а навпаки, пізнавальна активність її посилюється. Тому потрібно розумно організувати її час, щоб, займаючись улюбленою справою, вона не забувала виконувати обов’язкових завдань. Батьки повинні непомітно скеровувати й формувати її інтереси, захоплення, контакти з однолітками.

У дітей із рисами інфантильної дисгармонічної психіки можуть спостерігатися втечі з дому і бродяжництво. В їхній основі лежить усе та ж невгамовна уява, жага нових зустрічей, прагнення до чогось барвистого, яскравого тощо.

Ми вже згадували про дітей, у яких своє «я» найголовніше в житті. Ці риси надмірного себелюбства, егоцентризм частково передаються у спадок від батьків. До того ж батьки, наділені такими рисами, створюють навколо дитини ореол винятковості. Вони не розуміють, що калічать душу дитини, сприяють її «соціальній інвалідізації», обмежуючи можливість звичайної дитячої пристосованості. Частіше ці риси формуються ще до школи. З раннього віку такі діти дуже погано сплять і їдять, вередують, хворіють, тому їм багато прощається, багато робиться за них. Їм не доводиться долати будь-яких дитячих труднощів, тобто не тренуються їхні вольові зусилля, не виробляється здатність правильного контакту з оточуючими. Вони погано пристосовуються до дитячого саду і не тому, що часто хворіють чи порушують дисципліну. Просто їм усе не подобається — діти, іграшки, вихователі, які не лише гладять по голівці, а й роблять зауваження. Навички самообслуговування в них зазвичай розвинені недостатньо. У школі таким дітям адаптуватися ще важче. У дитячому колективі потрібно вміти ладити з однолітками, бути цікавим, щедрим, здатним прийти на допомогу. У дітей з егоцентричними установками особистості навички колективного життя через незрілість вольових процесів не розвинені. Дитина в школі почувається дискомфортно. Її ніхто не кривдить, але й не помічає. Здібності звичайні або навіть добрі. Але в початкових класах школи при оволодінні навичками письма, рахунку, читання головне — терпіння, старанність. Цього саме й бракує дитині. З’являються образи, скарги на вчителів, однолітків.

Особливий виховний підхід потрібен по відношенню до так званих гіпертимних особистостей, із групи афективних психопатів. Їм властиві надмірна оптимістична установка, трохи підвищений настрій, ненаситна жага діяльності. Такі діти із задоволенням беруться за будь-яку справу, не тільки не вміючи її зробити, навіть не маючи уявлення про її суть. Із друзями завжди веселі. У школі вчаться добре, але через свою непосидючість не завжди виконують завдання до кінця. Дуже неуважні на заняттях, хоча прагнуть у все вникати. Розчарування їм не властиві. За все беруться, але не встигають майже нічого зробити.

Бувають діти, які не прагнуть до спілкування з однолітками. З ранніх літ вони вражають оточуючих своєю недитячою серйозністю, пізніше — пристрастю до читання художньої і наукової літератури. Попри свою велику, часом значну ерудицію, вони небагатослівні, не поспішають показати свої знання. Їхня стриманість по відношенню до близьких іноді сприймається як холодність чи байдужість. Але вони здатні на глибокі почуття, сильні переживання; дуже прив’язуються до деяких людей. Не переносять зміни обстановки, із приходом у дім нових осіб почуваються дискомфортно. Не вміючи виявити ініціативу в пошуках товариша, рівного їм за рівнем інтересів і знань, ці підлітки дуже страждають від вимушеної самотності, відсутності друга. Їм заважає у спілкуванні з однолітками і відсутність певної гнучкості в поведінці. Так, вони завжди виступають поборниками справедливості, відкрито можуть заявити про витівки однокласників, заступитися за слабкого в бійці, не розрахувавши своїх сил. У хороших колективах їх за це поважають, рахуються з їхніми знаннями, цінують їх за ерудицію, чесність і справедливість. Але це буває, на жаль, не завжди.

Чималі труднощі адаптації в сім’ї і школі відчувають діти з аномальними рисами особистісно-психостенічного типу. З ранніх літ вони часто хворіють, ростуть фізично слабкими, невпевненими в собі, бояться жвавих ровесників і тому обмежують себе в контактах із дітьми. При надходженні до школи ці риси непевності, заторможеності, тривожної боязкості, страху перед усім новим ще більше посилюються. Дитина надмірно тривожиться з приводу майбутнього опитування, контрольної чи чергового іспиту чи самостійної роботи. Напередодні старанно вивчає урок, кілька разів повторює, вагаючись при цьому в правильності своїх відповідей, наступного дня біля дошки говорить невпевнено, тихим голосом, отримує низьку оцінку, не відповідну її знанням. Якщо вчитель нетерплячий і вимагає імперативним тоном чіткої і швидкої відповіді, дитина і зовсім замовкає. З віком невпевненість у собі, потреба все перевірити, виправити збільшується. З’являється так звана «розумова жуйка» — звичка, перш ніж щось зробити, неодноразово проговорювати, обговорювати, зважувати все «за» і «проти». Цей невгамовний хробак сумніву болісно точить підлітка, не даючи йому розгорнути свої інтелектуальні можливості. Такий підліток без кінця перевіряє себе, результати своїх дослідів і завдань і не може наважитися поставити наприкінці крапку завершеної роботи.

У деяких дітей та підлітків посилена помисливість викликана тривогою за власне здоров’я та здоров’я своїх близьких. Вони прислухаються до власних відчуттів, підхоплюють розмови про хвороби, читають журнал «Здоров’я», по-своєму інтерпретують телепередачі про дієту тощо, надовго «застряють» на своїх переживаннях, залучаючи в обговорення членів сім’ї.

У дітей із психостенічними рисами особистості нерідко спостерігаються нав’язливі стани, що проявляються в нав’язливих страхах і побоюваннях, діях і думках.

Своєрідним явищем у підлітковому віці можуть бути нав’язливі думки негативного змісту: потреба поскаржитися на близьких чи сторонніх людей. Які рекомендації з виховання дітей з описаними вище аномальними рисами психастенічного типу особистості можна дати батькам?

По-перше, потрібно весь час допомагати йому ще на етапі молодшого шкільного віку повірити в свої сили, потрібно вчасно підтримати його. Особливо важливо зрозуміти його особливості і ставитися до них з увагою, терпінням, чуйністю. Бажано побачити в таких дітей не тільки їхні слабкі сторони, а й сильні: скрупульозність виконання доручених завдань, підвищене почуття відповідальності, справедливості. Показати на прикладі його ж діяльності його позитивні якості, підвищити його соціальну і рольову значимість у колективі, сім’ї. За всієї складності спілкування з дітьми потрібно створити спокійну обстановку, заспокоювати дитину, нав’язливі прояви не ставити їй у вину і не робити постійних зауважень (це, до речі, посилює такі розлади) і, головне, необхідно вчасно звернутися до лікаря. Діти з цими формами аномалій особистості рідше виявляють труднощі в поведінці.

Висновок

Якщо узагальнити всі форми важкої поведінки дитини, то можна зробити висновок, що більшості з них відповідають такі особливості:

1) психомоторна (рухова) перезбуджувальність;

2) підвищена збуджуваність емоцій — схильність до вибухів, агресії, конфліктності;

3) егоїстичність і слабкість навичок, необхідних для життя в колективі;

4) занижена працездатність, а в деяких із різних мотивів негативне ставлення до систематичної праці і навчання.

Ці особливості і визначають спрямованість конкретних виховних впливів. Якими вони мусять бути, у чому їхня суть? Основним чинником, який допомагає знизити рухову та емоційну збуджувальність, поруч із медичними заходами, є чіткий і неухильно дотримуваний режим дня. Для виховання організованості, саморегуляції поведінки необхідно, щоб дитина на сімейній нараді ввечері (спочатку щодня, а потім щотижня) звітувала про виконання режиму. При цьому не слід лаяти її за порушення режиму, а краще разом із нею усвідомити причини невиконання режимних моментів, дати пораду, як цього уникнути, роз’яснити на конкретних прикладах поточного дня, як зручно користуватися режимом і які складнощі створюються через зневагу ним. Згодом уже можна більш вимогливо ставитися до виконання режиму, вимагати від дитини участі в повсякденних справах сім’ї. Більшість дітей не вміє організувати ні навчальний, ні вільний час, не може вибрати собі заняття до душі і послідовно домагатися позитивних результатів. Батькам слід подбати, щоб дитина була зайнята корисною і цікавою для неї справою. При виборі занять не слід також перевантажувати дитину, треба враховувати її фізичні можливості, особливості її психіки. Слід пам’ятати, що дитина, особливо молодший школяр, має бути зайнята цікавою справою, оскільки втомлюється вона не від занять, а від безділля. Велике значення для виховання в дитини навичок спілкування і праці мають колективні форми діяльності, проведені в школі. Батьки повинні заохочувати участь дітей у таких заходах. Нерідко, особливо в дошкільному віці, однією з особливостей неправильної поведінки аномальної дитини є схильність до псування речей, до руйнації. Напевно, усі діти ламають іграшки, проте роблять це з різних мотивів: одним цікаво подивитися, що всередині, інші — від раптової злості, яка спалахнула, треті — без будь-якої причини. Останні два варіанти вимагають звернення до лікаря, бо вони можуть поєднуватися і з іншими аномальними особливостями психіки. Корекція цієї особливості в домашніх умовах має бути заснована на організації ручної праці, залученні дитини до виготовлення, наприклад, ялинкових прикрас; корисна в цьому плані гра «конструктор». Слід особливо поцікавитися, але тактовно і ненав’язливо, ніж заповнити дозвілля підлітка, до якої компанії він примикає, яке становище в ній посідає, яке коло його занять та інтересів.

Кілька слів про дітей з обмеженням спілкування, замкнутих, поведінка яких залежить від різних причин: уроджених особливостей або створених умов. При всьому різномаїтті особливостей психіки і причин, які їх викликали, спільними рисами є такі:

1) ніяковість, незграбність, повільність у рухах, що призводить до природного обмеження контактів з ровесниками;

2) своєрідність емоційної сфери — недостатність співпереживання, мале прагнення активного контакту (пасивність контакту).

Слід рекомендувати поступово розширювати контакти з однолітками, коло вмінь із самообслуговування, покращувати практичну пристосовуваність підлітка в побуті і оточенні, частіше доручати такій дитині будь-яку домашню роботу чи включати в обов’язок ходити по покупки, забирати молодшого братика, сестричку з дитячого садка. Доцільно поступово розвивати фізичну силу, витривалість, спритність. При цьому рекомендуються спортивні заняття, спочатку в домашніх умовах, а потім у спортивних секціях. При налагодженні контактів з однолітками ініціативу доводиться брати на себе батькам. Педагог, доручаючи учневі обов’язки бібліотекаря, політінформатора тощо, використовує багаж його знань, тим самим прилучає до колективу. На закінчення варто сказати, що в корекції труднощів поведінки у дітей і підлітків, особливо з аномальними рисами, основне місце посідає спільна виховна коригуюча робота педагогів та батьків.