Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів

Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів

Коли особу визнано винною у двох або більше злочинах, що кваліфікуються за різними статтями кримінального закону, і за жоден із них вона ще не була засуджена, суд спочатку визначає міру покарання окремо за кожне діяння. Після цього остаточна міра покарання встановлюється за сукупністю злочинів: менш суворе покарання може бути поглинене більш суворим, або ж покарання можуть бути складені повністю чи частково. При цьому слід дотримуватися меж, визначених статтею закону, яка передбачає більш суворе покарання.

До основного покарання може бути додане будь-яке з додаткових покарань, передбачених статтями, що встановлюють відповідальність за вчинені злочини.

Аналогічні правила застосовуються, якщо вже після винесення вироку з'ясується, що засуджений винен також в іншому злочині, скоєному до ухвалення вироку в першій справі. У такому разі в строк покарання зараховується покарання, вже відбуте повністю або частково за першим вироком.

Визнавши підсудного винним у кількох злочинах, відповідальність за які передбачена різними статтями Кримінального кодексу або різними частинами чи пунктами однієї статті, суд має призначити додаткове покарання окремо за кожен злочин. Лише після цього визначається остаточне додаткове покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК. Призначення додаткового покарання лише за сукупністю злочинів, без визначення його за кожен злочин окремо, є неприпустимим.

Коли покарання призначається за кількома вироками, суд, керуючись ст. 43 КК, до покарання, визначеного новим вироком, приєднує повністю або частково додаткове покарання (або його невідбуту частину), призначене попереднім вироком. Загальний строк додаткового покарання одного виду не може перевищувати максимального строку, встановленого законом для цього виду покарання. Різновидні додаткові покарання, призначені на підставі ст. 43 КК, виконуються самостійно.

Судам варто враховувати, що призначення кількох різновидних додаткових покарань можливе:

• коли вони передбачені санкцією кримінального закону, за яким засуджується винний;
• із застосуванням статей 31, 37, 38 КК;
• при призначенні покарання за сукупністю злочинів або за кількома вироками.

Правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках, коли вчинене кваліфікується самостійно як за різними статтями, так і за різними частинами або пунктами однієї статті кримінального закону, які передбачають відповідальність за окремі склади злочинів і мають самостійні санкції. Такий самий порядок застосовується, якщо одні дії особи кваліфікуються як закінчений злочин, а інші — як готування, замах або співучасть у злочині.

Положення ст. 42 КК застосовуються також у випадку, коли після винесення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до ухвалення вироку в першій справі.

За окремими епізодами злочинної діяльності або за окремими пунктами статті Кримінального кодексу, які не мають самостійної санкції (наприклад, ст. 93 КК), покарання на підставі ч. 1 ст. 42 КК не призначається.

Порядок, встановлений ст. 42 КК, згідно з яким суд зобов'язаний призначити та зазначити у вироку покарання окремо за кожен злочин, а потім визначити остаточне покарання за їх сукупністю, поширюється як на основні, так і на додаткові покарання.

Вирішуючи питання про те, який із принципів, передбачених ст. 42 КК, застосувати (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повне чи часткове складання покарань), суд має враховувати не лише дані про особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність, але й кількість злочинів у сукупності, форму вини та мотиви кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та їх сукупності.

Відповідно до ст. 42 КК суд може визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим як при призначенні за окремі злочини одного виду покарання, так і різних видів. Однакові за видом і розміром покарання не підлягають поглиненню, за винятком випадків, коли вони призначені в максимальних межах санкцій статей Кримінального кодексу. Застосовуючи принцип поглинення, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться — основне чи додаткове.

Принцип повного або часткового складання покарань може застосовуватися при призначенні за окремі злочини як однорідних, так і різновидних покарань. У разі часткового складання остаточне покарання в будь-якому разі має бути більшим за кожне з покарань, призначених за окремі злочини.

Остаточне покарання за сукупністю злочинів має визначатися за найбільш суворим видом і в межах санкції того закону, який передбачає більш суворе покарання.

При визначенні остаточного покарання шляхом повного або часткового складання заміна покарань здійснюється за правилами ст. 43 КК. Якщо за злочини, що входять до сукупності, призначено покарання різних видів, які не підлягають заміні, суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання.

Якщо за найбільш суворим законом, що передбачає відповідальність за злочин, який входить до сукупності, призначено максимальне покарання, а за інші злочини — покарання, які не підлягають заміні (включаючи штраф як основне покарання), суд при визначенні остаточної міри покарання зобов'язаний застосувати принцип поглинення покарань.

Судам слід пам'ятати: у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про умовне засудження або відстрочку виконання вироку приймається лише після визначення остаточного покарання, виходячи з його виду та розміру. Якщо особа, щодо якої було застосовано відстрочку виконання вироку або умовне засудження, вчинила до винесення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання покарань не допускається. У таких умовах кожен вирок виконується самостійно.

Визначаючи покарання за правилами ч. 3 ст. 42 КК, суди повинні враховувати, що остаточне покарання за сукупністю злочинів не може бути нижчим від покарання, призначеного за першим вироком. У таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за першим вироком, а не з його невідбутої частини.

При призначенні покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі на підставі ст. 42 КК за сукупністю злочинів допускається поглинення, часткове або повне складання як строків виправних робіт, так і розмірів відрахувань у доход держави із заробітку засудженого. Однак при призначенні виправних робіт за кількома вироками (ст. 43 КК) складатися можуть лише строки виправних робіт. У таких випадках, призначивши за новий злочин виправні роботи із зазначенням розміру відрахувань, суд повністю або частково приєднує строк виправних робіт за попереднім вироком, залишаючи для приєднаного строку попередній розмір відрахувань.

Призначення покарання за кількома вироками

Якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

При складанні покарань у порядку, передбаченому цією статтею, загальний строк покарання не повинен перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання.

При складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк не повинен перевищувати десяти років, а за злочини, по яких законом допускається призначення позбавлення волі на строк більше десяти років, — п'ятнадцяти років.

При складанні різновидних основних покарань застосовуються такі положення:

• одному дню позбавлення волі відповідає один день тримання в дисциплінарному батальйоні;
• одному дню позбавлення волі відповідають три дні виправних робіт;
• штраф у поєднанні з іншими видами покарання виконується самостійно.

Різновидні додаткові покарання в усіх випадках виконуються самостійно.

Призначення покарання за кількома вироками (ст. 43 КК) застосовується, коли особа була засуджена і до повного відбуття основного й додаткового покарання вчинила новий злочин. Ці вимоги застосовуються й тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.

Визначаючи покарання за кількома вироками, суд повинен призначити вид і розмір основного й додаткового покарань за знову вчинений злочин, а потім повністю чи частково приєднати невідбуту частину покарання за попереднім вироком із посиланням на ст. 43 КК.

При складанні покарань у порядку, передбаченому цією статтею, загальний його розмір не може бути більшим максимальної межі, встановленої для даного виду покарання. Якщо за знову вчинений злочин призначено передбачене законом максимальне покарання, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню.

Коли після винесення вироку буде встановлено, що засуджений винний ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші — після винесення першого вироку, покарання за другим вироком призначається із застосуванням як ст. 42 КК, так і ст. 43 КК: спочатку — за правилами ч. 1 ст. 42 КК за сукупністю злочинів, вчинених до винесення першого вироку, після цього — за правилами ч. 3 ст. 42 КК, потім — за сукупністю злочинів, вчинених після винесення першого вироку, і остаточно — за кількома вироками.

Оскільки при визначенні покарання за правилами ст. 43 КК до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком, суди повинні точно встановлювати невідбуту частину основного й додаткового покарань і вказувати їх вид та розмір у вироку в новій справі.

Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком слід вважати:

• при умовному засудженні (ст. 45 КК), а також при відстрочці виконання вироку чи відбування покарання (статті 46-1, 46-2 КК, ст. 405 КПК) — увесь строк покарання (за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі за рішенням слідчого чи суду тощо);
• при умовно-достроковому звільненні від покарання — частину покарання, від якої засуджений був фактично звільнений.

При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, якій внаслідок акту помилування, амністії або на підставі статей 52, 53 КК невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, до покарання за новий злочин приєднується повністю або частково невідбута частина більш м'якого покарання.

Якщо новий злочин вчинено винним у період відбування покарання у вигляді позбавлення волі, невідбуту частину покарання слід обчислювати з моменту винесення постанови про обрання запобіжного заходу за новий злочин. При цьому до строку відбування покарання зараховується час перебування під вартою в порядку запобіжного заходу в останній справі.

Судам необхідно враховувати, що остаточне покарання за кількома вироками за своїм розміром у будь-якому разі має бути більшим як покарання, призначеного за новий злочин, так і невідбутої частини покарання за попереднім вироком, у тому числі й тієї міри, яка була призначена при умовному засудженні чи при застосуванні відстрочки виконання вироку, відстрочки відбування покарання, а також невідбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні.

У випадках, коли особа була засуджена до позбавлення волі умовно (ст. 45 КК), з відстрочкою виконання вироку (ст. 46-1 КК), або була звільнена з місць позбавлення волі умовно-достроково (статті 52, 53 КК) чи їй було відстрочено відбування покарання (ст. 46-2 КК, ст. 405 КПК) і в період іспитового строку, відстрочки виконання вироку чи відстрочки відбування покарання або строку умовно-дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов'язаний призначити остаточне покарання у вигляді позбавлення волі навіть тоді, коли за останнім вироком призначаються більш м'які види покарання, ніж позбавлення волі. Застосування статей 45, 46-1 КК у цьому випадку є неприпустимим.

При постановленні вироків суди мають враховувати, що в разі вчинення засудженим до позбавлення волі або під час відбування позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт нового злочину, за який йому призначено покарання у вигляді позбавлення волі, остаточне покарання визначається з урахуванням покарання у вигляді виправних робіт, призначених за першим вироком, за правилами ст. 43 КК. Тобто невідбута частина виправних робіт переводиться в позбавлення волі з розрахунку один день позбавлення волі за три дні виправних робіт, а потім проводиться складання покарань. При цьому до невідбутого строку виправних робіт зараховується час перебування засудженого в місцях позбавлення волі за злісне ухилення від відбування виправних робіт з розрахунку один день позбавлення волі за один день виправних робіт.

Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений направлений для відбування позбавлення волі, призначеного вироком, виконання якого чи відбування покарання за яким було відстрочено, суд, призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно визначити покарання за кількома вироками. Якщо ж засуджений звільнений від покарання, то правила ст. 43 КК не застосовуються.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом

Суд, враховуючи виняткові обставини справи та особу винного і визнаючи необхідним призначити йому покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, може допустити таке пом'якшення з обов'язковим зазначенням його мотивів.

Згідно із законом суд може призначити покарання в межах санкції статті, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до більш м'якого виду покарання.

Призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання може мати місце лише за наявності виняткових обставин справи або виняткових даних про особу винного. У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає винятковими, а в резолютивній частині послатися на застосування ст. 44 КК.

Строк покарання, призначеного судом із застосуванням ст. 44 КК, не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну межу відповідного виду покарання, тобто меншим трьох місяців позбавлення волі, двох місяців виправних робіт тощо.

При застосуванні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, до особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити таке покарання за один із них або окремо за кожний і остаточно визначити покарання за правилами ст. 42 КК. Застосування ст. 44 КК щодо покарання, визначеного за сукупністю злочинів, є неприпустимим. Це правило стосується як основних, так і додаткових покарань.

Коли згідно із законом, за яким засуджується винний, призначення додаткового покарання є обов'язковим, незастосування його можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 44 КК, з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

Література

1. Кримінальний кодекс України

2. Постанова пленуму Верховного Суду України № 22 від 22.12.95

3. М. Й. Коржанський Уголовне право України; Київ 1996

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України; ЮРінком; 1997

5. Практика судів України в кримінальних справах – Київ; 1993

6. Постанови Пленуму Верховного суду України в кримінальних та цівільних справах – Київ; 1995

7. Alexander Smith 1994 – 1997. Legislation Sources for Windows; Ukrainian law data base. www.chakona.kiev.ua

8. www.rada.kiev.ua – сервер Верховной Ради Украины