Прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Прийняття органами внутрішніх справ рішення про відмову у порушенні кримінальної справи

1.1. Сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

1.2. Характеристика підстав до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

1.3. Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи

1.4. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

РОЗДІЛ ІІ. Правові наслідки процесуального порядку відмови у порушенні кримінальної справи

2.1. Наслідки відмови в порушенні кримінальної справи

2.2. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

2.3. Сутність, поняття і значення прокурорського нагляду та судового контролю при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи

2.4. Судовий контроль за законністю й обґрунтованістю рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання, слідчим і прокурором

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Перед Україною постає важливе завдання — розбудова демократичної правової держави. Його розв'язання потребує проведення судово-правової реформи, яка передбачає створення правової бази та ухвалення низки законів, що впорядковують правові відносини в державі. Відповідно до ст. 3 Конституції, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Ці вимоги Конституції України і кримінально-процесуального закону мають виконувати у своїй діяльності посадові особи, які здійснюють провадження у кримінальних справах.

Ефективна реалізація завдань захисту особи, охорони прав і свобод людини у кримінальному судочинстві стає можлива завдяки здійсненню відомчого контролю, покликаного забезпечити повноцінну реалізацію конституційних принципів кримінального процесу органами досудового розслідування у досудових стадіях даного процесу.

Процесуальна діяльність учасників процесу в стадії порушення кримінальної справи недостатньо врегульована у законі. Це частково пояснюється тим, що у науці є установлені погляди на вказану діяльність як на не процесуальну. Тим часом на практиці існують недоліки саме у стадії порушення справи.

Органи дізнання, слідства і прокуратури допускають необґрунтоване порушення кримінальних справ, відмовлення у їх порушенні, не вживають заходів до своєчасного розгляду заяв і повідомлень про злочини, приховання їх від обліку, наявний недостатній відомчий контроль і прокурорський нагляд [21, с.14]. Тому вибір теми наукового дослідження: „Прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи” не є випадковим. Обрана тема є дуже актуальною: аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є досить поширеним явищем. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його здійснила, не карається; і отримує можливість вчинити нові злочини.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що виражає таке рішення, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи.

Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення в правоохоронні органи.

Відмовити в порушенні кримінальної справи — це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато. Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину визначеною особою, — правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин. Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин.

Мета дослідження: науково-теоретично обґрунтувати прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи.

Задачі дослідження:

1. сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи;
2. процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи;
3. правові наслідки процесуального порядку відмови у порушенні кримінальної справи;
4. оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи4
5. прокурорський нагляд та судовий контроль при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи;
6. законність та обґрунтованість рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання, слідчим і прокурором.

Предметом нашого наукового дослідження є науково-теоретичне вивчення відмови в порушенні кримінальної справи.

Об`єктом наукового дослідження є: правові засоби прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної.

Наукове дослідження прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної вимагає певної системи, сукупності прийомів і операцій з метою мисленого відтворення предмету цієї діяльності. Загальною методологічною і теоретичною основою відмови в порушенні кримінальної справи є кримінальний процес.

Методологічною базою відмови в порушенні кримінальної справи є принципи: законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, які конкретизуються у таких конкретних методах, як системно-структурний аналіз, єдність історичного і логічного, аналіз і синтез, метод абстракції та ін.

Структура і обсяг наукової роботи: Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Наукова робота складається із вступу, двох розділів, восьми підрозділів, висновків. Загальний обсяг роботи 97 сторінок комп`ютерного тексту. Робота містить також список використаних джерел із 52 найменувань та два додатки.

1.1. Сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

Якщо проаналізувати теоретичні праці з кримінального процесу, стає очевидним, що рішенню про відмову в порушенні кримінальної справи та проблемам, які виникають під час його ухвалення, науковці приділяють істотно менше уваги, аніж рішенню про порушення справи. Такий стан речей значною мірою зумовлений тим, що чимало дослідників і практиків вважають це рішення другорядним. Дехто з них називає "простими" ситуації, коли орган міліції "здійснює перевірку повідомлення про нібито вчинений злочин, а потім, переконавшись, що подія злочину відсутня, виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи". [14, с.240]

Однак насправді процесуальна діяльність, пов'язана з ухваленням компетентними державними органами рішень про відмову в порушенні кримінальної справи, лише на перший погляд здається простою та такою, що не викликає труднощів. Кількість постанов про відмову в порушенні справи, які щороку скасовуються прокурорами і судами, свідчить про протилежне.

Внесення до кримінально-процесуального закону змін, пов'язаних з ухваленням у 1996 році Конституції України, зумовлює потребу ґрунтовніше розглянути питання, що постають при відмові в порушенні кримінальної справи.

Поняття "відмова в порушенні кримінальної справи", на відміну від поняття "порушення кримінальної справи", яке вживається в чотирьох значеннях, має цілком визначене значення. У законодавстві, у правозастосовній практиці та в теорії кримінального процесу це поняття відображає сутність і зміст рішення, прийнятого органом дізнання за результатами провадження в стадії порушення кримінальної справи.

Щоб усвідомити сутність рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, необхідно розглянути питання про його місце в системі кримінально-процесуальних рішень, що мають остаточний характер для кримінального процесу. Для зручності візьмемо найбільш наближене до рішення про відмову в порушенні справи (як за часом, так і за змістом) рішення про закриття кримінальної справи. Дане рішення має багато подібних з відмовою в порушенні кримінальної справи рис. Головною з них є те, що ці рішення мають підсумковий характер. Різниця ж між ними полягає у відображенні результатів відмінної за формою, змістом й обсягом процесуальної діяльності.

"Закриття кримінальної справи" буквально трактується як припинення відповідними органами провадження у порушеній кримінальній справі. Аналогічний термін із використанням слова "закриття" на перший погляд міг би бути запроваджений для позначення в законодавстві й у практиці діяльності органів міліції рішення, прийнятого в стадії порушення кримінальної справи, наприклад, - "закриття провадження за заявою про злочин". Але слово "відмова" запроваджене у даний термін законодавцем не випадково. Воно сприяє не тільки термінологічній індивідуалізації аналізованого рішення в системі інших підсумкових рішень, що приймаються у кримінальному процесі, але, і це головне, - свідчить про особливий його зміст. "Відмова" в українській мові означає "відповідь про ... неможливість виконати прохання...". [44, с.237] Отже, відмова завжди пов'язана із суб'єктом, якому вона адресована. Відмова в порушенні кримінальної справи адресується суб'єкту, що звернувся до органів міліції з проханням про порушення кримінальної справи, яке він виклав в заяві (повідомленні) про злочин. Це прохання може бути викладене в різноманітній формі: "прошу порушити кримінальну справу", "прошу притягнути винних до кримінальної відповідальності", "прошу розібратися в тому, що відбулося'" і т.д. Але як би воно не звучало в заяві, ініціатор кримінального процесу, повідомляючи про злочин, розраховує в кінцевому рахунку, на прийняття органом міліції, до якого він звернувся, рішення про порушення кримінальної справи. Але таке прохання, як відомо, не завжди може бути задоволене, тому що в законі існує вказівка на обставини, при наявності яких кримінальна справа не порушується. При наявності таких обставин орган міліції фактично відмовляє заявнику у задоволенні його прохання, констатуючи неможливість порушення кримінальної справи. Таким чином, термін "відмова в порушенні кримінальної справи" адекватно відображає зміст даного поняття, поєднуючи в собі інформацію про факт відмови заявнику в його проханні про порушення справи, а значить і про закінчення кримінального процесу.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи є остаточним не тільки для однієї стадії (порушення справи), а й для кримінального процесу в цілому. З його прийняттям припиняються правовідносини, що виникли між заявником і державним органом (міліцією), який вів провадження за заявою, а також з іншими особами - учасниками цього провадження. На посадову особу, що приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, покладається підвищена відповідальність, особливо з огляду на характер правових наслідків, що настають у результаті його прийняття. Крім того, після винесення відповідної постанови, заінтересовані у результатах кримінального процесу особи можуть розраховувати на задоволення вимог, викладених у заяві, і які зводяться, як правило, до необхідності порушення кримінальної справи і покарання винних у вчиненні злочину, тільки в результаті оскарження прийнятого рішення. Тому, приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, орган міліції зобов'язаний настільки обгрунтувати його, аби переконати заінтересованих осіб у його істинності і правовій бездоганності. Досягти цього відповідним посадовим особам може допомогти прагнення до забезпечення мети зазначеного рішення.

Як уже відзначалося, будь-яке процесуальне рішення, як і ті дії, що спрямовані на його реалізацію, є за своїм призначенням цільовими, і в цьому зв'язку, виникає необхідність визначення цілей, які повинні досягатися в результаті відмови в порушенні кримінальної справи. Природно, що у даному випадку мова йде про ціль, зафіксовану в нормах права, тобто про правову ціль. Рішення про порушення кримінальної справи є багатоцільовим, тому що воно сприяє розвитку кримінально-процесуальної діяльності після завершення провадження в стадії порушення кримінальної справи. Рішення ж про відмову в порушенні кримінальної справи за своїм характером не є таким, бо воно завершує процесуальну діяльність. Тому і мета його прийняття визначається тим, що воно має для кримінального процесу підсумковий характер. Направляючи заяву або повідомлення до відповідного державного органу, ініціатор кримінального процесу, ставить на вирішення перед цим органом питання про наявність або відсутність підстав до порушення кримінальної справи. Орган міліції, отримавши заяву (повідомлення), зобов'язаний розв'язати це питання і дати відповідь на нього у відповідній постанові. А оскільки в заяві (повідомленні) говориться про діяння як про злочин, то посадові особи зобов'язані розв'язати основне у даному випадку питання про існування між державою і громадянами негативних кримінальне-правових відносин. Дослідивши це питання, орган міліції приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, в якому констатує відсутність таких відносин. Таким чином, мету рішення про відмову в порушенні кримінальної справи можна визначити як констатацію факту відсутності між державою і громадянами негативних кримінально-правових відносин. Обов'язок констатації цього факту випливає із змісту ч. 1 ст. 99 КПК, у якій говориться, що при відсутності підстав до порушення кримінальної справи суб'єкти, що ведуть процес, відмовляють у її порушенні.

У даному рішенні проявляється закінченість пізнавального циклу, що свідчить про одержання уповноваженим органом даних, достатніх для обгрунтування рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. При оцінці отриманих даних, у тому числі і тих, що містяться в приводі до порушення справи, виникають певні труднощі. Вони пов'язані з необхідністю вже на одному із початкових етапів кримінального процесу (вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації) повністю усунути інформаційну невизначеність у пізнанні діяння, про яке було повідомлено, як про злочинне. Найвищий ступінь невизначеності існує в суб'єкта, що веде кримінальний процес, відразу ж після одержання первинного джерела інформації про злочин. Саме в цей момент у суб'єкта (посадової особи органу міліції, якій доручено здійснювати провадження) виникає уявлення про подію діяння, щодо якого надійшла первинна інформація. Доказування факту існування цього діяння й обставин його вчинення неможливо без наявності тези доказування. При доказуванні, здійснюваному в межах кримінальної справи, такою тезою є державне обвинувачення конкретної особи у вчиненні злочину. У стадії порушення кримінальної справи теза доказування формулюється ініціатором процесу в заяві (повідомленні) про певне діяння, що у момент надходження первинної інформації про нього сприймається й ініціатором і суб'єктом, що веде процес, як злочин (інакше заява або повідомлення не було б зареєстровано як джерело інформації про злочин). Виниклий у суб'єкта, який веде кримінально-процесуальне провадження, образ події злочину в міру зменшення ступеня невизначеності, постійно реконструюється, коректується, добудовується шляхом уявного моделювання. Спочатку виниклий в особи, що веде кримінальний процес, образ події діяння після усунення невизначеності істотно трансформується, і вже трансформований його образ відображається в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи. Але вказівки в даному рішенні на один лише образ діяння (більш-менш трансформований в ході пізнання в стадії порушення кримінальної справи) буде недостатньо для обгрунтування рішення. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно обов'язково відобразити результати співвіднесення встановлених ознак діяння з законодавчими конструкціями правопорушень, а в деяких випадках і з обставинами, що виключають провадження у кримінальній справі. При цьому можуть виникати декілька ситуацій.

Перші з них пов'язані з установленням події й ознак діяння, необхідних і достатніх для порівняння ("ідентифікації") їх із законодавчими моделями правопорушень. Оскільки первинна інформація внаслідок її реєстрації набула "статусу" інформації про злочин, суб'єкту, що веде кримінальний процес, у першу чергу необхідно порівняти ознаки діяння, про яке в ній говориться, з моделями діянь, передбачених у кримінальному законі. Після позитивного результату "ідентифікації" цих ознак таким етапом є співвіднесення образу діяння і даних про нього з конструкціями, передбаченими кримінально-процесуальним законом: "обставини, що виключають провадження у кримінальній справі", "достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину" та ін. Встановлення тотожності обставин, виявлених у стадії порушення кримінальної справи, із кримінально-процесуальними правовими конструкціями надає право органу міліції відмовити в порушенні справи. У зв'язку з цим істотне значення має вирішення питання про необхідність вказівки в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи статті кримінального закону, у якій міститься норма, що відображає ознаки того чи іншого діяння. При вирішенні цього питання необхідно виходити з того, що в заяві (повідомленні) тією чи іншою мірою конкретизується вчинене діяння. При реєстрації первинного джерела інформації після стислого запису отриманих відомостей попередньо відзначається первинна кваліфікація цього діяння. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи, що є підсумковим для розглядуваної стадії, необхідно відобразити чи знайшли підтвердження ознаки діяння, про яке було повідомлено, і дати судження щодо його кваліфікації. Вказівка на конкретну статтю кримінального закону в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи необхідна як у тому випадку, коли діяння мало місце й у ньому є ознаки злочину, так і тоді, коли подія злочину узагалі відсутня. У останньому випадку, відмовляючи в порушенні кримінальної справи, дізнавач зобов'язаний вказати в постанові на відсутність події злочину, на який було вказано в заяві, із посиланням на конкретну статтю кримінального закону. При цьому дізнавач, а точніше орган дізнання, не зв'язані судженням заявника щодо кваліфікації діяння.

Ситуації іншого плану виникають у випадках виявлення в стадії порушення кримінальної справи ознак діяння, які при співвідношенні їх із кримінально-правовими моделями правопорушень (злочинів) не дають позитивного результату. У цих ситуаціях особа, що веде кримінальний процес, на підставі ч. 2 ст. 99 КПК не повинна припиняти процесу "ідентифікації", а має продовжувати пошук відповідних конструкцій правопорушень в інших галузях права. Якщо в діянні містяться ознаки адміністративного або дисциплінарного проступку або ж іншого порушення громадського порядку, то відповідно до зазначеної норми закону орган міліції вправі, відмовивши у порушенні кримінальної справи, направити заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, службі в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали перевірки заяви (повідомлення) для застосування у встановленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Третю групу ситуацій утворюють ті, які пов'язані із вірогідним встановленням відсутності події діяння, про яке було повідомлено, як про злочинне. В таких ситуаціях, через відсутність об'єкта для співвіднесення з конструкціями правопорушень у матеріальних галузях права, рішення про відмову в порушенні кримінальної справи приймається в результаті співвіднесення отриманих даних із нормами процесуального права.

У зв'язку з вищевикладеним є доречним розгляд питання про межі доказування, котрих необхідно досягти для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Якщо для порушення кримінальної справи достатньо встановлення певного сполучення ознак злочину і відсутності на момент прийняття цього рішення обставин, що виключають провадження в справі, (ці обставини можуть бути встановлені і після порушення кримінальної справи) то для відмови в порушенні кримінальної справи необхідно вірогідно встановити наявність хоча б однієї з цих обставин. На прийняття в цьому випадку рішення про відмову в порушенні кримінальної справи не впливає навіть наявність у діянні ознак злочину або елементів складу злочину. У даному випадку має місце "конкуренція можливих альтернатив" - порушити кримінальну справу або прийняти протилежне рішення - про відмову в її порушенні. Цілком очевидно, що у випадку достовірного встановлення хоча б однієї обставини, що перешкоджає порушенню кримінальної справи, вибір повинен бути зроблений на користь рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Але достовірне встановлення зазначеної обставини не повинно спричиняти автоматичної відмови в порушенні кримінальної справи. Посадовій особі, відповідальній за ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, варто пам'ятати про необхідність ретельного дослідження обставин вчинення діяння, про яке надійшла первинна інформація. Ця необхідність визначається існуванням у практиці діяльності органів, що ведуть боротьбу із злочинністю кримінально-процесуальними засобами, ситуацій, коли, після встановлення однієї із обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, негайно приймається рішення про відмову в її порушенні. Таке поспішне вирішення заяв і повідомлень про злочин іноді призводить до безкарності співучасників не суб'єкта злочину. Наприклад, орган міліції відмовляє в порушенні кримінальної справи на підставі п. 5 ч. і ст. 6 КПК (щодо особи, яка не досягла віку одинадцяти років), а дорослі співучасники вчинення суспільне небезпечного діяння уникають кримінальної відповідальності.

З іншого боку, неправильно і навіть абсурдно ставити перед дізнавачем вимоги щодо встановлення даних, що свідчать про відсутність кожної із обставин, які виключають провадження в справі. Кримінально-процесуальний закон вимагає від органу міліції встановлювати дані обставини тільки в позитивному плані. Наприклад, у ст. 64 КПК ця вимога виражена законодавцем словами "підлягають доказуванню". У цій статті немає вказівки щодо доказування "неіснування тих чи інших обставин предмета доказування, як немає в статтях, що регламентують підстави до відмови в порушенні кримінальної справи, вимог щодо встановлення "неіснування" інших, крім вірогідно встановлених у стадії порушення кримінальної справи, обставин, що виключають провадження у справі.

Говорячи про значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, варто підкреслити, що воно має багатоплановий характер. В даному рішенні знаходять відображення висновки органу міліції щодо питань, поставлених перед ним ініціаторами кримінального процесу. Направляючи заяву, повідомлення або у інший спосіб ініціюючи кримінальний процес, громадяни переслідують не тільки мету спонукання зазначених органів до кримінально-процесуальної діяльності, але, - і це головне, - ставлять перед ними завдання вирішення питання (або комплексу питань), що стосуються їхніх порушених прав або прав інших осіб. Саме тому ініціатори належать до групи заінтересованих учасників кримінального процесу. І якщо рішення про порушення кримінальної справи припускає продовження пошуку відповіді на ці питання, то в рішенні про відмову в її порушенні ці питання повинні бути остаточно вирішені. Крім того, одним із головних питань, що ставиться органом міліції і ним же вирішується, є питання про істинність зробленої заяви (повідомлення). Значимість цього питання для кримінально-процесуального провадження виявляється вже на першому етапі стадії порушення кримінальної справи - прийнятті заяв і повідомлень про злочини, коли заявник попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Встановлення в стадії порушення кримінальної справи завідомості неправдивості відомостей, викладених у заяві, і відображення цього факту в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи є підставою для порушення кримінальної справи за ст. 383 КК "Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочини" щодо особи, яка зробила цю заяву. При цьому не мас значення чи була в заяві вказівка щодо особи, яка нібито вчинила злочин. Дещо інша ситуація має місце у випадку, коли заявник, повідомляючи про нібито вчинений злочин, вказує в заяві на конкретну особу, як на таку, що вчинила злочин. І хоча з прийняттям нового Кримінального кодексу кримінальна відповідальність за наклеп виключена, громадянин, на якого прямо було зазначено в заяві або повідомленні про злочин, має право на відновлення його доброго імені, у тому числі і правовими засобами (наприклад, шляхом заявлення цивільного позову про відшкодування моральних збитків). У такий спосіб рішення про відмову в порушенні справи, спростовуючи твердження заявника про вчинення злочину конкретним громадянином, служить підставою для відновлення його доброго імені, зганьбленого подачею заяви про нібито вчинений ним злочин до відповідного правоохоронного органу. Особливу актуальність мають випадки, коли кримінальний процес ініціюється шляхом опублікування помилкових повідомлень про злочин із вказівкою на конкретних осіб у пресі. Такий спосіб ініціювання процесу дає можливість довести помилкову інформацію про злочин до відома невизначеної (значної) кількості осіб, що, звісно ж, завдає особливо значних збитків репутації громадян.

Як зазначалося раніше, перевірка заяви (повідомлення) про злочин може завершитися встановленням обставин, які виключають провадження у кримінальній справі. Водночас поряд із встановленням таких обставин іноді можуть бути виявлені факти вчинення адміністративних, дисциплінарних або інших правопорушень. Ці факти констатуються в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи, а сама заява відповідно до ч. 2 ст. 99 КПК надсилається до відповідного органу, щоб той вирішив питання про притягнення винних осіб до адміністративної, дисциплінарної чи іншої юридичної відповідальності. Орган, який одержав таку заяву, вважає факт вчинення правопорушення достовірно встановленим і ухвалює рішення про притягнення особи до відповідного виду юридичної відповідальності. У цьому випадку рішення про відмову в порушенні кримінальної справи відіграє роль юридичного факту для виникнення правовідносин, пов'язаних із реалізацією юридичної відповідальності, передбаченої в інших, крім кримінального, галузях права. Буває й так, що відомості, викладені в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи, стають підставою для притягнення особи до кількох видів юридичної відповідальності. Наприклад, відмова в порушенні справи через відсутність у діях водія транспортного засобу ознак злочину, передбаченого ст. 286 КК, за наявності в його діях ознак адміністративного правопорушення (порушення Правил дорожнього руху) із заподіянням матеріальних збитків фізичним або юридичним особам може бути підставою для притягнення водія до адміністративно-правової і цивільно-правової відповідальності.

Викладене свідчить про важливість рішення про відмову в порушенні кримінальної справи не лише з погляду вирішення завдань кримінального процесу, але й для забезпечення дотримання прав і свобод громадян, що залучаються до участі в процесі. Це ще раз підкреслює необхідність ретельного, всебічного дослідження обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, і неприпустимість прийняття цього рішення в умовах не усунутої інформаційної невизначеності.

1.2. Характеристика підстав до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

Робота органу міліції на стадії порушення кримінальної справи має на меті виявити ознаки злочину в діянні, про яке надійшло повідомлення, а також з'ясувати обставини, які унеможливлюють провадження у кримінальній справі. Саме ці обставини й виступають підставами для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Залежно від наявності чи відсутності визначених кримінально-процесуальним законом умов усі вони поділяються на безумовні та умовні.

Безумовними вважаються такі підстави, наявність яких за будь-яких обставин, незалежно від настання тих чи інших умов, зумовлює ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Серед них:

1) відсутність у діянні події злочину;

2) відсутність складу злочину;

3) недосягнення особою на момент вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку;

4) наявність щодо особи вироку за тим самим обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи з тієї ж підстави.

Відсутність події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК) може слугувати підставою для відмови в порушенні кримінальної справи у двох ситуаціях. Перша — коли на стадії порушення кримінальної справи з'ясовано, що діяння насправді не існувало. Так буває, якщо в заяві чи повідомленні містяться вигадані або неправильно сприйняті автором чи іншими особами факти та (або) відомості про них. Інакше кажучи, йдеться про помилкове повідомлення про злочин. Друга — коли діяння, яким завдано наслідків, оцінюваних як суспільно небезпечні, справді мало місце, але його вчинила сама постраждала особа (наприклад, самогубство, навмисне заподіяння собі тілесних ушкоджень тощо). Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи через відсутність події злочину ухвалюється й тоді, коли суспільно небезпечні наслідки настали внаслідок дії стихійних сил (повінь, блискавка тощо) або нещасного випадку (приміром, необережне заподіяння собі тілесних ушкоджень на виробництві з власної вини).

Відсутність складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) — найпоширеніша у практиці органів міліції підстава для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Частка цієї підстави серед усіх інших становить понад 75 %. [48, с.175] Через відсутність складу злочину в порушенні кримінальної справи відмовляють тоді, коли достовірно встановлено наявність суспільно небезпечного діяння, його наслідків і причинного зв'язку між ними, але так само достовірно встановлено, що бракує одного чи кількох інших елементів складу злочину. Так, серед елементів складу злочину може бути відсутній об'єкт посягання. Наприклад, якщо фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, на думку заявника, злісно порушила громадський порядок (тобто вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК), а фактично порушила спокійні умови побуту своєї сім'ї, не посягаючи на громадський порядок.

Проблемним, але важливим для практики діяльності на стадії порушення кримінальної справи є питання про те, як органам міліції вирішувати заяви, у яких повідомляється про один злочин, а в результаті перевірки виявляються ознаки іншого злочину. Наприклад, у заяві міститься прохання порушити кримінальну справу щодо конкретної особи за ознаками навмисного убивства (ст. 115 КК), вчиненого шляхом наїзду автомобіля на пішохода. Під час перевірки цієї заяви встановлено, що наїзд стався внаслідок злочинної самовпевненості, за що передбачена кримінальна відповідальність за ст. 286 КК. Як має бути вирішена ця заява? У кримінально-процесуальному законі відповіді на питання, яке рішення слід приймати при встановленні ознак іншого злочину, ніж зазначено в заяві, немає, хоча врегульовано питання, як діяти посадовій особі, що веде кримінальний процес, у разі встановлення ознак адміністративного або дисциплінарного проступків і навіть іншого порушення громадського порядку (ч. 2 ст. 99 КПК). Вирішуючи це питання, необхідно виходити з того, наскільки істотно на момент прийняття остаточного для стадії порушення справи рішення змінилися описані в заяві або повідомленні обставини вчинення злочину. У наведеному прикладі ці обставини змінилися істотно, тому в порушенні кримінальної справи за ознаками ст. 115 КК "Навмисне убивство" необхідно відмовити через відсутність складу цього злочину, а саме: відсутності умислу як ознаки суб'єктивної сторони злочину. Одночасно з ухваленням цього рішення має бути прийняте й рішення про порушення кримінальної справи за ознаками ст. 286 КК "Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами". На практиці ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в таких ситуаціях переноситься на пізніші етапи кримінального процесу, що не є правильним. Кваліфікацію злочину дає суб'єкт, який веде кримінальний процес, за результатами розгляду або перевірки заяви. Тож заявник, зацікавлений у результатах провадження, має право розраховувати на однозначні висновки державних органів та їхніх посадових осіб щодо кваліфікації діяння. А однозначність висновків при вирішенні заяв про злочини може бути забезпечена шляхом висловлення суджень щодо позиції заявника про кваліфікацію діяння (якщо така позиція є) і щодо результатів дослідження обставин вчинення діяння.

У випадках, коли істотної трансформації первинної інформації про злочин до моменту вирішення заяв не відбувається, потреби приймати рішення про відмову в порушенні кримінальної справи немає. Так, зайвим буде винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за заявою про грабіж, коли в процесі перевірки достовірно встановлені ознаки розбою.

Іноді діяння, що формально містять усі елементи конкретного складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не є злочинами, оскільки через свою малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не завдали і не могли завдати істотної шкоди фізичним чи юридичним особам, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК). Ухвалюючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в цьому випадку, у постанові слід посилатися як на норму кримінально-процесуального права — п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК (відсутність складу злочину), так і на норму кримінального закону — ч. 2 ст. 11 КК (малозначність діяння).

Немає складу злочину й у діяннях, вчинених за наявності обставин, що виключають злочинність цих діянь. Ці обставини регламентовані в розділі восьмому нового Кримінального кодексу України. Порівняно з раніше чинним кримінальним законом перелік обставин, що виключають злочинність діяння, значно розширено, що є гарантією ефективнішого захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, у тому числі й шляхом заподіяння шкоди особі, яка здійснює злочинне посягання.

Так, у порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину має бути відмовлено у разі вчинення особою дій у стані необхідної оборони, тобто з метою захисту охоронюваних законом прав і інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також громадських інтересів і інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного запобігання або припинення посягання, якщо при цьому не було допущене перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК). Але в цій же нормі, точніше в її гіпотезі, сформульована й умова, за якої вона може бути застосована. Такою умовою є недопущення перевищення меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише тоді, коли внаслідок нього було вчинено навмисне вбивство (ст. 118 КК) або навмисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК). Проте й у цьому випадку в кримінальному законі зроблено застереження: особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК). Незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає, має бути відмовлено в порушенні кримінальної справи й у разі встановлення на стадії порушення кримінальної справи факту застосування зброї або яких-небудь інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для запобігання протиправному насильницькому вторгненню до житла або іншого помешкання (ч. 5 ст. 36 КК).

У новому Кримінальному кодексі запроваджено нове правове поняття "уявна оборона" (ст. 37 КК), яким визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, а особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає злочинність діяння й отже є підставою для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, але лише тоді, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж за існуючої обстановки особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність. Це означає, що в таких ситуаціях має бути порушена кримінальна справа, якщо кримінальним законом установлена відповідальність за необережне заподіяння шкоди.

Відповідно до ст. 38 КК не визнаються злочинними дії потерпілих та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її до відповідних органів влади. Ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом вчинення таких дій залежить від умови, сформульованої в гіпотезі норми, що міститься в ч. 1 ст. 38 КК: якщо не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання особи. Перевищення цих заходів може слугувати підставою для порушення кримінальної справи за ознаками ст. 118 або ст. 124 КК.

Не може бути порушена кримінальна справа через відсутність складу злочину й у випадках вчинення дій у стані крайньої необхідності, тобто у стані, пов'язаному з усуненням небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам, а також суспільним інтересам або інтересам держави (ч. 1 ст. 39 КК). Ухвалюючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за цією підставою, орган міліції повинен враховувати наявність спеціальних умов, закріплених у ч. 1 ст. 39 КК. Таких умов дві:

1) неможливість усунення небезпеки іншими засобами, ніж ті, що використовувала особа;

2) недопущення перевищення меж крайньої необхідності.

Тривалий час у науці кримінального права відстоювалася позиція про необхідність включення до кола обставин, що виключають злочинність діяння, окрім названих раніше, також фізичного або психічного примусу; виконання наказу або розпорядження; виправданого ризику; виконання спеціального завдання щодо попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. У новому Кримінальному кодексі ці поняття відображені, а отже із суто теоретичних стали нормативними й обов'язковими до виконання всіма органами дізнання.

Зазначені органи приймають рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з відсутністю складу злочину в діянні, якщо воно хоча й завдало шкоди правоохоронюваним інтересам, але було вчинене під безпосереднім впливом фізичного або психічного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ст. 40 КК).

Так само вирішуються заяви й повідомлення про діяння, що завдало шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо воно було вчинене з метою виконання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст. 41 КК). Своєю чергою невиконання явно злочинного наказу або розпорядження також є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, оскільки особа, яка не виконала такий наказ або розпорядження, відповідно до ч. 3 ст. 41 КК не підлягає кримінальній відповідальності. Запровадження цієї норми в кримінальний закон є реалізацією положення, закріпленого в ст. 60 Конституції України: "ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження або накази". [27, с.98] Якщо ж усе-таки особа виконала такий наказ (розпорядження), але перевіркою заяви встановлено, що вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати його злочинного характеру, то вона не підлягає кримінальній відповідальності (ч. 5 ст. 41 КК), а отже щодо неї не може бути порушена кримінальна справа.

До числа обставин, що виключають злочинність діяння, а отже є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, належить також виправданий ризик для досягнення значної суспільної мети. Діяння, вчинене в умовах такого ризику, навіть якщо воно завдало шкоди правоохоронюваним інтересам, не є злочином (ч. 1 ст. 42 КК). Важливим моментом, який необхідно враховувати суб'єкту, що веде процес, при ухваленні рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, є визнання виправданості ризику. Ризик виправданий, якщо поставлена мета не могла бути досягнута в даній обстановці дією, не поєднаною із ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам (ч. 2 ст. 42 КК).

Особливої актуальності в теперішніх умовах боротьби із злочинністю в Україні набуває запровадження в кримінальний закон заохочувальних норм, зосереджених у ст. 43 КК. Відповідно до частини 1 цієї статті не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, вимушено беручи участь в організованій групі або злочинній організації з метою попередження або розкриття їхньої злочинної діяльності. Встановлення на стадії порушення кримінальної справи даних про це зумовлює відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком випадків, коли особа, виконуючи це спеціальне завдання, зумисне учинить особливо тяжкий злочин, поєднаний із насильством над потерпілим, або навмисний тяжкий злочин, пов'язаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків.

Встановлення на стадії порушення кримінальної справи будь-якої із розглянутих вище обставин свідчить про відсутність складу злочину в діянні, про яке повідомлялося як про злочинне. Оскільки кожна із цих обставин передбачена в кримінальному законі, то в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно посилатися також і на конкретну статтю Кримінального кодексу (ст. 36–43 КК).

У певних випадках діяння, що мають ознаку винності та всі інші елементи складу суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 396 КК "Приховування злочину", не є злочинами. У цій статті Кримінального кодексу встановлена відповідальність тільки за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину. Тому приховування злочинів невеликої і середньої тяжкості не є злочином. При встановленні ознак таких діянь у порушенні кримінальної справи має бути відмовлено на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК.

Відмову в порушенні кримінальної справи за підставою, передбаченою п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, зумовлює також добровільна відмова при незакінченому злочині. Відповідно до ст. 17 КК добровільною відмовою в кримінальному праві вважається остаточне припинення особою з власної волі готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Встановивши на стадії порушення кримінальної справи факт добровільної відмови особи від доведення злочинного умислу до кінця, орган міліції відмовляє в порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину, якщо тільки фактично вчинене особою діяння не містить складу іншого злочину.

Самостійною підставою відмови в порушенні кримінальної справи є обставина, зазначена в п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК. Згідно з цією нормою кримінальна справа не може бути порушена щодо особи, яка не досягла на момент учинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку. Ця особа не є суб'єктом злочину, тому, виходячи із сучасної конструкції складу злочину, при встановленні такої обставини слід було б відмовляти в порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину (а саме — його суб'єкта). Але в такому випадку особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, вважалася б цілком реабілітованою, а отже й формально вважалася б такою, що не вчиняла діяння. Тому є зрозумілим прагнення законодавця не залишати без уваги вчинення суспільно небезпечних діянь дітьми. У зв'язку з цим є виправданим і цілком логічним віднесення ним цієї обставини до нереабілітуючих підстав відмови в порушенні кримінальної справи.

Неабияке значення при ухваленні рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за цією підставою має встановлення точного віку неповнолітнього. Точний вік має бути встановлений свідоцтвом про народження. Попередньо необхідно пересвідчитися в істинності цього документа. Але на практиці бувають випадки, коли свідоцтво про народження втрачено. У таких випадках слід звернутися до архіву відповідного органу запису актів громадянського стану (ЗАГСу) для одержання копії свідоцтва. Коли ж відсутні й архівні документи, а також якщо в особи, що веде кримінальний процес, виникли обґрунтовані сумніви в істинності наданого свідоцтва про народження, для встановлення віку неповнолітнього може бути призначене спеціальне (судово-медичне) дослідження. Не менше значення для вирішення питання про відмову в порушенні кримінальної справи через недосягнення особою одинадцятирічного віку має також встановлення точного часу вчинення суспільно небезпечного діяння, оскільки точний вік неповнолітнього визначається саме на момент вчинення ним діяння.

Для реалізації превентивних і виховних завдань кримінального процесу одночасно з ухваленням рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з недосягненням особою одинадцятирічного віку орган міліції зобов'язаний прийняти також рішення про направлення інформації про вчинене діяння до органів або служб у справах неповнолітніх відповідного рівня для вжиття заходів щодо попередження правопорушень і для застосування виховних заходів до неповнолітнього. Відповідно до Закону України від 24 січня 1995 року № 20/95-ВР "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх" такими органами є Державний комітет у справах сім'ї і молоді, Республіканський комітет у справах сім'ї і молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської і Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад.

Зауважимо, що задля посилення виховного правового впливу на осіб віком від одинадцяти років і до моменту досягнення ними віку кримінальної відповідальності (ст. 22 КК) законодавець у 1993 році запровадив окремий порядок розгляду заяв про злочини, вчинені такими особами. Згідно з ч. 4 ст. 6 КПК, стосовно цих осіб, попри те що вони не виступають суб'єктами злочинів, відмовляти в порушенні кримінальної справи заборонено. Якщо є достатні підстави вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинила особа, яка досягла одинадцяти років, але ще не досягла віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, за фактом цього діяння відкривається кримінальна справа. Метою порушення справи в такому разі є не притягнення неповнолітньої особи до кримінальної відповідальності, а застосування до неї примусових заходів виховного характеру.

Серед безумовних підстав для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи є також наявність щодо особи вироку, що набрав законної сили, по тому самому обвинуваченню або постанови судді чи ухвали суду про закриття кримінальної справи з тієї ж підстави (п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК). Приписи цієї норми конкретизують правила, закріплені в ст. 61 Конституції України, згідно з якою нікого не можна двічі притягнути до юридичної відповідальності одного виду (зокрема й кримінальної) за одне й те саме правопорушення. Ухваливши вирок або закривши кримінальну справу, суд (суддя) констатує припинення кримінально-правових і кримінально-процесуальних правовідносин, які виникли й певний час існували в межах конкретної кримінальної справи. Таке законодавче врегулювання цих положень підкреслює, що рішення суду як органу правосуддя презюмується як істинне, а відповідно до ст. 403 КПК воно є обов'язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.

Новий кримінальний закон також установив, що громадяни України й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, котрі вчинили злочини за її межами і зазнали у зв'язку з цим кримінального покарання поза межами України, не можуть бути притягнуті в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Презумпція істинності рішень, ухвалених судами України та судами іноземних держав, пов'язана з кримінально-правовим правилом "Non bis in idem" — "не можна двічі за одне й те саме". [11, c.130]

Іншу групу підстав для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи становлять підстави, які можуть бути використані для аргументації такого рішення лише за наявності певних умов, спеціально обумовлених у кримінально-процесуальному законі. Тож такі підстави слід називати умовними підставами відмови в порушенні кримінальної справи. До них належать:

1) примирення потерпілого з обвинувачуваним у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого;

2) відсутність скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за його скаргою;

3) смерть особи, яка вчинила злочин;

4) наявність не скасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням;

5) наявність не скасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за тим самим фактом. [14, с.269]

Примирення потерпілого з обвинувачуваним у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК) може бути підставою для відмови в порушенні кримінальної справи за наявності зазначеної в законі умови. Такою умовою є відсутність указаних у ч. 3 ст. 27 КПК обставин, які дають прокурору право порушувати кримінальні справи й за відсутності скарги потерпілого. Такими обставинами є:

1) особливе суспільне значення злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 27 КПК;

2) виняткові випадки, коли потерпілий у справах приватного обвинувачення через свій безпомічний стан, залежність від обвинувачуваного або з інших причин не може захистити свої законні інтереси.

Потерпілий може примиритися з особою, на яку він подав скаргу приватного обвинувачення, у будь-який момент провадження, здійснюваного суддею в стадії порушення кримінальної справи. У судовій практиці досить часто трапляються випадки, коли потерпілі користуються цим правом. Однак органи міліції не мають права відмовляти в порушенні кримінальної справи з цієї підстави. Тому для вирішення питання про ухвалення такого рішення орган міліції повинен направити заяву про злочин так званого приватного обвинувачення до суду. [14, с. 270]

Наступна підстава для відмови в порушенні кримінальної справи пов'язана з відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за його скаргою (п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК). Скаргу приватного обвинувачення потерпілий від злочину може не подавати з різних причин: через небажання, щоб особа, яка вчинила щодо нього злочин, була притягнута до кримінальної відповідальності; унаслідок примирення між потерпілим і особою, що вчинила злочин, яке відбулося до подання скарги до суду. Наявність у розпорядженні органів, уповноважених вести кримінальний процес, іншого, крім скарги, поданої особисто потерпілим у порядку приватного обвинувачення, джерела інформації про злочини, зазначені у ст. 27 КПК, може бути приводом лише для початку провадження у стадії порушення справи. У таких ситуаціях посадова особа органу міліції насамперед повинна роз'яснити потерпілому його право на подання скарги приватного обвинувачення і з'ясувати, чи бажає він подати таку скаргу. Заява потерпілого про небажання подавати таку скаргу, зафіксована в матеріалах провадження за заявою чи повідомленням про злочин, буде підставою для відмови в порушенні кримінальної справи. Але в будь-якому разі необхідно пам'ятати про умову, зазначену в ч. 3 ст. 27 КПК, коли прокурор може порушити кримінальну справу й за відсутності скарги приватного обвинувачення. Тому якщо первинна інформація про злочини, провадження за якою ведеться в порядку приватного обвинувачення, надходить до органів міліції, вони зобов'язані з'ясувати, чи не існує таких умов. Якщо буде встановлена їхня наявність, то ці органи повинні направити заяву або повідомлення за належністю прокуророві для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Не може бути порушена кримінальна справа щодо померлого (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК). З цієї підстави ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи можливе лише у випадку, якщо в діянні, у зв'язку з яким здійснюється кримінально-процесуальне провадження, є ознаки злочину. Якщо ж таких ознак немає або не було самої події злочину, то підставою для відмови в порушенні справи буде відповідно відсутність складу злочину або події злочину. Відмова в порушенні кримінальної справи щодо померлого залежить від умови, сформульованої в тому ж п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК. Такою умовою є відсутність заявленого близькими родичами померлого клопотання про продовження кримінально-процесуального провадження в звичайному порядку, тобто про порушення кримінальної справи, її розслідування і судовий розгляд з метою реабілітації померлої особи. Заявляючи таке клопотання, родичі померлого вважають, що результатом провадження може стати встановлення таких обставин, які будуть покладені в основу рішення, що реабілітує померлого. Як показує вивчення практики діяльності органів міліції, рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо померлого ухвалюється ними відразу ж після встановлення факту смерті. Думка близьких родичів щодо такого вирішення первинної інформації, як правило, ігнорується. Виправданням таких дій слугує посилання на те, що копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи направляється заінтересованим особам, у тому числі й родичам, які, отримавши її, можуть реалізувати своє право на заявлене клопотання про продовження кримінально-процесуального провадження в звичайному порядку. Отже, у практиці діяльності зазначених органів при вирішенні заяв і повідомлень про злочини з цієї підстави встановився своєрідний "явочний" порядок. Така практика явно суперечить положенням п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК, де зазначено, що рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо померлого може бути ухвалене у випадку, якщо родичі не наполягають на продовженні провадження з метою його реабілітації. У протилежному ж випадку повинно бути ухвалене рішення про порушення кримінальної справи. Ця правова норма має тлумачитися буквально, тобто з'ясування думки близьких родичів померлого завжди повинно передувати вирішенню заяви про злочин, оскільки саме від цього залежить, чи буде ухвалене за нею рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, чи протилежне рішення — про порушення справи.

У пунктах 10 та 11 ч. 1 ст. 6 КПК закріплені схожі між собою обставини, що є підставами для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи:

1) наявність щодо особи не скасованої постанови органу дізнання, слідчого або прокурора про закриття кримінальної справи;

2) наявність не скасованої постанови одного із цих органів про відмову в порушенні кримінальної справи за тим самим фактом. Закріплення в кримінально-процесуальному законі цих обставин є реалізацією того положення, згідно з яким рішення органів дізнання, слідчих, прокурорів вважаються істинними й обов'язковими для виконання всіма фізичними і юридичними особами. [11, с.130]

1.3. Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи

Відмова в порушенні кримінальної справи з боку прокурора, слідчого, органів дізнання та судді має місце не лише тоді, коли бракує підстав для її порушення, але й за наявності обставин, які унеможливлюють провадження у справі.

Такі обставини перелічено у ст. 6 КПК України.

Кримінальну справу не може бути порушено, а вже порушена справа підлягає закриттю:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб;

4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільне небезпечного діяння 11-річного віку;

5) за примиренням підсудного з потерпілим у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 ст. 27 КПК;

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і при відсутності скарги потерпілого (ч. 3 ст. 27 КПК);

7) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами;

8) щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави;

9) щодо особи, про яку є не скасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК);

10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є не скасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК).

Коли обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 ст. 6 КПК, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця та у випадках, коли порушена справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину і за відсутністю в діянні складу злочину, постановляє виправдувальний вирок, а у випадках акту амністії, — обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Закриття справи на підставах акту амністії, а також у зв'язку з помилуванням не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільне небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла 11-ти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 7³ КПК.

Обставини, що згідно з законом виключають порушення кримінальної справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на чотири групи. [49, с.188]

Перша група містить підстави, які констатують, що злочину не було вчинено, а саме: відсутність події злочину, відсутність складу злочину, недосягнення особою до моменту вчинення суспільне небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність.

Друга група охоплює підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на інші обставини, що обумовлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання. Особа звільняється від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням даної особи, а також у разі смерті особи, яка вчинила злочин.

Третю групу становлять підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на відсутність волевиявлення потерпілого щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності. Тут відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п.6 ст. 6 КПК України).

Четверта група об'єднує підстави, що констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. Сюди входять такі підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (пункти 9—10 ст. 6 КПК).

Відсутність події злочину (п. 1 ст. 6 КПК) є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи в тих випадках, якщо взагалі не було події злочину, про які вказувалося в приводах і підставах, що послужило основою порушити кримінальну справу, тобто привід мав місце (наприклад, заява чи повідомлення, опубліковані в пресі), але не підтвердились при перевірці підстави (ознаки злочину).

Прикладом відсутності події злочину може бути така ситуація: в органи внутрішніх справ одного з районів Житомирської області надійшла заява про вбивство сусідом В. своєї тещі. У заяві було вказано, що заявниця бачила у вікні свого будинку, як Б. вдарив потерпілу кулаком в обличчя, збив її на землю, а потім завдав удару вилами. У ході перевірки з'ясувалося, що потерпіла з дому зникла, а Б. та його дружина не могли відповісти, де вона знаходиться, Б. не заперечував, що в стані сп'яніння вдарив тещу і вона впала на землю, а коли відходив від неї то зачепився за вили, підняв їх, ввіткнув у землю, потім пішов спати. Щодо Б. було порушено кримінальну справу зі звинуваченням у вбивстві. Однак через три тижні з'ясувалося, що потерпіла живе у сина в іншому районі, куди пішла пішки, образившись на поведінку зятя. Справу було припинено за п. 1. ст. 6 КНК. [37, с.22]

При відмові в порушенні кримінальної справи необхідно чітко відмежувати відсутність події злочину від відсутності в діянні складу злочину.

Якщо не встановлено подію злочину, то не виникає питання про ознаки злочину.

Відрізняти вказані обставини необхідно і в тих випадках, коли подія або факт мали місце, але вони не є результатом протиправних дій якої-небудь особи. Слід перевірити наявність причинного зв'язку між діями і наслідками; при відсутності причинного зв'язку — відмова в порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину, а не за відсутністю складу злочину.

Відсутність у діянні складу злочину (п.2 ст. 6 КПК) — найбільш поширена підстава, що тягне відмову в порушенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримінальної справи на цій підставі повинна мати місце лише в тих випадках, якщо у відсутності в діянні складу злочину немає жодного сумніву. Неможливо відмовити у порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК через те, що невідомі всі ознаки, які дозволяють зробити висновок про наявність у даному діянні складу злочину. Відмова в порушенні кримінальної справи повинна мати місце в тих випадках, якщо відомі всі ознаки даного діяння і в ньому немає складу злочину. [49, с.193]

Цю підставу застосовують тоді, коли встановлено, що подія мала місце, була результатом вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

а) відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

б) наявні обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння. До них належать: необхідна оборона та крайня необхідність (статті 36 і 39 КК України).

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній ситуації для негайного відвернення чи припинення посягань, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України).

При вирішенні питання про порушення кримінальної справи в таких випадках перш за все виникає необхідність відмежувати стан необхідної оборони від перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Слід враховувати, як блага, що захищаються від злочинного посягання, так і умови правомірного захисту. Найбільш складним питанням є встановлення наявності або відсутності умов правомірності захисту як дії, спрямованої проти злочинного посягання.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (частини 4 і 5 ст. 36 КК України).

Заподіяння шкоди особі, що вчиняє суспільне небезпечне посягання, може вважатися правомірним і суспільне корисним діянням за умови, що воно відповідає виробленим теорією кримінального права критеріям (умовам, ознакам) правомірності необхідної оборони, які умовно поділяють на дві групи:

1) умови, що характеризують суспільне небезпечне посягання;

2) умови, що характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

До умов необхідної оборони, які характеризують суспільне небезпечне посягання, відносять:

а) наявність суспільне небезпечного посягання;

б) його дійсність (реальність).

Іноді дійсність і реальність суспільне небезпечного посягання розглядають як самостійні умови правомірності необхідної оборони, або ж як самостійну умову правомірності виділяють об'єктивну суспільну небезпечність посягання. Захист допускається лише проти посягання, яке об'єктивно є суспільне небезпечним, наявним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а можна об'єднати в одну — наявність суспільне небезпечного посягання. Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії, є:

а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо зазначені в ч. 1 ст. 36 КК України: права та інтереси особи, яка захищається, інших осіб, суспільні інтереси або інтереси держави;

б) шкоду може бути заподіяно лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій особі;

в) захист не повинен перевищувати необхідної оборони. [14, с.311]

Крайня необхідність є обставиною, що виключає відповідальність при відсутності суспільної небезпечності діяння. Як і необхідна оборона, крайня необхідність спрямована на попередження небезпеки. Однак при крайній необхідності небезпека, на відміну від необхідної оборони, може випливати не тільки від злочинного посягання, а й від стихійних сил тощо. Крім того, дії особи, що перебуває в стані крайньої необхідності, завжди спрямовані на заподіяння шкоди сторонній особі, а не тільки особі, від якої надходить погроза.

Повсякденне життя часто ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, якщо метою заподіяння шкоди є відвернення іншої шкоди.

Закон допускає вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним правоохоронюваним інтересам для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Згідно з ч. 1 ст. 39 КК України, не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, виключає злочинність діяння і має оцінюватись як правомірне, а в більшості випадків буде і суспільно корисним. Проте заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам вважатиметься правомірним при додержанні певних умов — умов правомірної крайньої необхідності.

Для інтересів, що охороняються законом, можуть становити небезпеку:

1) природні явища: повінь, землетрус, буря, заметіль, сильний снігопад, похолодання, інші стихійні лиха;

2) будь-які дії (бездіяльність) людей, в тому числі й попередні дії (бездіяльність) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності. При цьому не має значення наявність чи відсутність вини осіб, діями (бездіяльністю) яких створено загрозу заподіяння шкоди. Такими діями можуть бути і дії, вчинені іншою особою теж у стані крайньої необхідності. Наприклад, водій автобуса з метою відвернути наїзд на пішохода, котрий раптово з'явився на проїжджій частині, виїжджає на смугу зустрічного руху, створивши тим самим небезпеку зіткнення з автомобілем, що рухається назустріч, а водій зустрічного автомобіля, щоб уникнути зіткнення, виїжджає на хідник, де збиває пішохода і заподіює йому тілесні ушкодження. Стан крайньої необхідності може бути створений не тільки умисними неправомірними діями інших людей, а й необережними чи навіть невинними. Такий стан може бути створений і правомірною поведінкою іншої людини;

3) технічні чинники: поломка технічних пристроїв, їх вихід з ладу, порушення режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аварії (наприклад, пошкодження нафтогазопродуктопроводів, систем каналізації, електропостачання, зв'язку);

4) фізіологічний (біологічний) стан інших людей, наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби;

5) поведінка тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоопарку чи цирку, хвороба тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, епіфітотії тощо).

Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Заподіяння у стані крайньої необхідності шкоди, рівної шкоді відверненій, також визначається правомірним і не розглядається як перевищення меж крайньої необхідності. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 р. порівняно із КК 1960 р. [12, с.176]

Ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам;

2) неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам;

3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена;

4) шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно. Необережне заподіяння більш значної шкоди, ніж шкода відвернена, з позиції законодавця не є злочином, навіть якщо заподіяна шкода істотно перевищує шкоду відвернену, проте може тягти цивільно-правову відповідальність.

За заподіяння умисної шкоди правоохоронюваним інтересам при перевищенні меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах. При цьому вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності є обставиною, яка пом'якшує покарання згідно з п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України.

Винятком із принципу невідворотності кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності є положення, сформульоване у ч. 3 ст. 39 УК України: особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Непритягнення до кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності можливе за наявності таких умов:

1) мав місце стан крайньої необхідності;

2) особа перевищила межі крайньої необхідності, тобто умисно заподіяла шкоду, що за розміром перевищує шкоду відвернену;

3) в особи виник стан сильного душевного хвилювання, зумовлений наявною небезпекою, яка загрожувала заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам;

4) особа не могла в обстановці, що склалася, зумовленій наявністю стану сильного душевного хвилювання, об'єктивно оцінити відповідність можливої шкоди, якою загрожувала наявна небезпека, шкоді, яку вона заподіяла для відвернення небезпеки. [12, с.177]

Слід зазначити, що правильне вирішення питання про наявність обставин, що свідчать про необхідну оборону або крайню необхідність в стадії порушення кримінальної справи, часто ускладнюється через такі обставини і недостатність первинних матеріалів, їх, як правило, з вичерпною достовірністю можна встановити в ході досудового слідства.

Добровільну відмову закон не визнає обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність, але особа, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності тільки в тих випадках, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Наприклад, особа, яка готуючись вчинити вбивство, придбала пістолет, а потім відмовилась від вбивства, нестиме відповідальність за незаконне зберігання зброї і підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за готування до вбивства.

При розгляді матеріалів, що містять відомості про добровільну відмову від злочину, для прийняття рішення про непорушення кримінальної справи необхідно встановити:

а) сам факт відмови від вчинення злочину;

б) його добровільність;

в) відсутність в діях, вчинених до добровільної відмови, ознак іншого злочину. Наявність таких умов, вказує, що в діях особи немає складу злочину.

Амністія — це рішення найвищого органу державної влади, яке повністю або частково звільняє від кримінальної відповідальності та від покарання осіб, що скоїли злочин до моменту ухвалення відповідного акту. Відтак, якщо покарання за такі злочини скасовується, у відкритті кримінальної справи слід відмовити саме на цій підставі. Звісно, таке рішення ухвалюється лише тоді, коли обставини злочинного діяння встановлені, а їхня кваліфікація не викликає сумнівів.

Коли особа вчинила декілька злочинів, з'ясовується, чи підпадають усі вони під амністію та чи були скоєні до видання акту амністії. Ця обставина має значення для однорідних злочинів, якщо відомо про вчинення однією особою низки злочинів. У таких випадках, відмовляючи у відкритті кримінальної справи, потрібна цілковита впевненість у тому, що після амністії злочинну діяльність було припинено.

Амністія може поширюватися як на всіх осіб, які вчинили визначені види злочинів, так і на окремі категорії громадян — залежно від віку, наявності дітей тощо.

Помилування здійснюється згідно з Указом Президента України, який звільняє від відбування покарання окремих засуджених або пом'якшує їм покарання, — на підставі п. 27 ст. 106 Конституції України та кримінально-процесуального законодавства.

Відповідно до п. 4 ст. 6 КПК, кримінальну справу не може бути порушено й у разі помилування особи. Акт помилування видається стосовно засуджених, які відбули або відбувають покарання, проте закон не виключає помилування за вчинення злочину і до порушення кримінальної справи.

Кримінальна справа не підлягає порушенню за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за скаргою, крім випадків, передбачених КПК, коли прокурору надано право порушити кримінальну справу і при відсутності такої скарги.

У виняткових випадках, якщо справа про будь-який злочин, вказаний в ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе суспільне значення, а також в окремих випадках, коли потерпілий по такій справі або по справі про злочин, вказаний в ч. 2 ст. 27 КПК, в силу свого безпорадного стану, залежності від обвинуваченого або інших причин не в змозі захистити свої права, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Справа, що порушена прокурором, направляється для провадження дізнання або досудового слідства. Така справа у разі примирення потерпілого зі звинуваченим закриттю не підлягає.

Смерть особи, що вчинила злочин, робить безпредметним кримінальне судочинство. Кримінальну справу не може бути порушено щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження по справі потрібно для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за ново виявленими обставинами.

Смерть особи не є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи і в таких випадках, коли достовірно не встановлено ким вчинено злочин.

Недосягнення 11-річного віку на час вчинення суспільно небезпечного діяння, при якому не настає кримінальна відповідальність, законом відокремлено в самостійну обставину, що перешкоджає порушенню кримінальної справи. Адже вік особи, яка вчинила суспільна небезпечне діяння, не може бути ознакою, що характеризує суб'єкта як елемент складу злочину.

За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за тяжкі злочини, перелік яких міститься в ст. 12 КК України.

Кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили (п. 9 ст. 6 КПК), або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.

Порушення кримінальної справи за тим самим обвинуваченням можливо тільки при відміні такого вироку в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами лише впродовж встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня відкриття нових обставин (п. 1 ст. 4006 КПК).

Кримінальну справу також не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є не скасована постанова органа дізнання, слідчого чи прокурора.

Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляла фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення справи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не виявляються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприклад, наявність постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримінальної справи тощо).

Приклад:

Вироком суду Т. було визнано винним у тому, що він поряд із вчиненням інших злочинів незаконно носив холодну зброю, і засуджено за ч. 3 ст. 222 КК (за новим КК — ст. 263). Між тим у справі є не скасована постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за цим обвинуваченням. Згідно з п. 11 ст. 6 КПК в цьому разі кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю. У касаційному порядку вирок щодо Т. в частині засудження за ч. 2 ст. 222 (нині — ст. 263) КК скасовано і справу закрито. [30, с.86]

1.4. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

Коли вирішується питання про відмову в порушенні кримінальної справи, у розпорядженні особи, яка ухвалює відповідне рішення, часто вже є матеріали попередньої перевірки. Іноді вже із самої заяви вбачається, що потреби порушувати кримінальну справу немає.

Матеріали попередньої перевірки необхідні, зокрема, тоді, коли в порушенні кримінальної справи відмовляють через обставини, що виключають провадження в кримінальній справі. Аби обґрунтувати таке рішення, потрібні: акт (протокол) адміністративних органів, складений на місці злочину, письмове пояснення винного, довідка про заподіяні збитки, письмові заяви та пояснення громадян, характеристика правопорушника тощо.

Документальне фіксування вчиненого має значення не лише для обґрунтування рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для можливого оскарження цього рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли за заявою чи повідомленням, що надійшли, ухвалюється рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою.

Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи, як і постанова про порушення кримінальної справи, складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

У вступній частині постанови зазначаються найменування документу, час і місце складання, ким він складений, а також матеріали, що послужили приводом для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови про відмову в порушенні кримінальної справи має відповідати вимозі закону — бути мотивованою. Наприклад, коли в порушенні кримінальної справи відмовляють за п. 1 ст. 6 КПК, доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а також обставини, які встановила особа, що прийняла рішення про відмову.

Якщо в порушенні кримінальної справи відмовляють за п. 2 ст. 6 КПК, наводяться обставини діяння, про яке повідомлялось в заяві. Зазвичай це повинно бути розгорнуте викладення діяння, щоб можна було з достовірністю простежити відсутність в ньому складу злочину.

Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримінальної справи за наявності обставин, зазначених в пунктах 4—11 ст. 6 КПК, то у всіх цих випадках воно викладається в описовій частині постанови з урахуванням того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено. Якщо при відмові в порушенні кримінальної справи за пунктами 1—2 ст. 6 КПК в основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу обов'язкові, оскільки обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (пункти 4—11 ст. 6 КПК), пов'язані тією чи іншою мірою з особою.

Коли в порушенні кримінальної справи відмовляють у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими обставинами, що вказані в законі.

У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за законом не заперечують порушення кримінальної справи.

Приклад:

Окремі працівники органів дізнання, слідчі додержуються довільного мотивування відмови в порушенні кримінальної справи. Наприклад, у районний відділ внутрішніх справ надійшла заява від начальника цеху №17 заводу „Вулкан” про неодноразове викрадання речей в роздягальні робітників. Замість вжиття заходів з розкриття злочинів працівники міліції винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з таким мотивуванням: „Через побутові приміщення цеху за добу проходить 800 робітників тому встановити, хто здійснив крадіжку, неможливо”. [52, с.57]

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий „забрав заяву і претензій до міліції не має”, або „халатно ставився до зберігання своєї власності” тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими надуманими мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової частин постанови. В ній формулюється висновок: „в порушенні кримінальної справи відмовити”, який доповнюється посиланням на відповідну обставину, що виключає порушення кримінальної справи, наприклад «за відсутністю події злочину».

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз'яснюється право на оскарження постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону виконується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються.

Вивчення практики свідчить також, що деякі працівники міліції та слідчі не тільки не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову про відмову такі формулювання, що створюють ілюзію у потерпілих про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.

Наприклад, оперативний працівник ВВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи за фактом злому замка кафе в кінотеатрі «Промінь», вказав у постанові про те, що «розшук злочинця триватиме». При такому формулюванні у потерпілого або організації не виникає питання про оскарження такої постанови, оскільки вважається, що робота з розшуку проводиться. В дійсності такі матеріали часто списуються в архів як вирішені по суті заяви чи повідомлення про вчинений злочин. [52, с.79]

2.1. Наслідки відмови в порушенні кримінальної справи

Згідно зі статтею 2 Кримінально-процесуального кодексу (надалі — КПК) України, головне завдання кримінального судочинства полягає в охороні прав і законних інтересів як фізичних, так і юридичних осіб. З цього випливає, що в Україні насамперед захищаються права й інтереси людини, а не держави чи окремої гілки влади. Саме тому найвищою цінністю визнається людина та її права. Цей демократичний і гуманістичний принцип кримінального процесу закріплено в низці основоположних міжнародних документів: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.).

Варто наголосити, що однією з гарантій захисту прав постраждалих (у юридичній літературі подекуди автори називають постраждалих від злочину осіб потерпілими, що процесуально неправильно, адже потерпілою особа стає лише після винесення відповідної постанови уповноваженою особою) є сумлінне дотримання органами дізнання та досудового слідства вимог кримінально-процесуального законодавства стосовно порядку розгляду заяв і повідомлень про злочини, процесуального порядку відмови у порушенні кримінальної справи та додержання строків розгляду заяв і повідомлень.

Порушення прав постраждалих та їхніх родичів, які звертаються по захист до правоохоронних органів, трапляються вже на найпершій, так званій дослідчій стадії. Практика свідчить, що й досі мають місце випадки необґрунтованої відмови у порушенні кримінальної справи за повідомленнями постраждалих про злочини, вчинені щодо їхньої особи та майна.

Приклад:

Найбільш показовим прикладом є кримінальна справа за обвинуваченням П. за ч. 3 ст. 101, ч. 2 ст. 141 КК (у редакції 1960 р.), у якій потерпілим був громадянин Г., особа похилого віку. Під час перевірки за фактом злочину оперуповноважений (м. Миколаїв), заздалегідь знаючи обставини справи, склав протокол усної заяви та пояснення сина постраждалого таким чином, нібито постраждалий сам завдав собі тілесних ушкоджень, і на підставі цих документів ухвалив рішення про відмову у порушенні кримінальної справи, яке затвердив начальник районного відділу.

Згодом, після смерті постраждалого в лікувальному закладі, прокурор скасував незаконну постанову та порушив кримінальну справу за фактом заподіяння громадянину Г. тяжких тілесних ушкоджень [52, с.142].

Аби унеможливити подібні випадки, замість простого повідомлення заінтересованих осіб про прийняте рішення щодо відмови у порушенні кримінальної справи, доцільно було б запровадити обов'язкове складання протоколу про оголошення постраждалому чи заявникові зазначеної постанови, у якому зазначалося б про роз'яснення прав, передбачених статтями 2361-2366 КПК України.

На нашу думку, проблема незаконних і необґрунтованих відмов у порушенні кримінальної справи залишається досить актуальною і потребує розв'язання низки питань.

Здавалося б, які тут можуть бути проблеми, адже вичерпний перелік підстав і умов, за яких може бути відмовлено у порушенні кримінальної справи, наведений у ст. 6 КПК України, а порушена кримінальна справа закривається на підставі ст. 213 КПК України. Однак існує ще й процесуальний порядок відмови у порушенні кримінальної справи, який охоплює, з одного боку, дії, що передують прийняттю рішення про відмову, та дії, що випливають із підстав відмови, а з іншого — оформлення цих дій і рішень відповідними процесуальними документами [10, с. 142].

Процес прийняття рішення про відмову у порушенні кримінальної справи складається з двох етапів.

На першому етапі здійснюється збір, перевірка й оцінка доказової інформації, на другому — приймається власне рішення на основі оцінки встановлених обставин із точки зору наявності чи відсутності ознак, передбачених у законі [10, с.142].

Цілком зрозуміло, що вся інформація про злочини (нерідко й анонімного характеру) має бути прийнята та перевірена правоохоронними органами. Але офіційна реакція (виконання процесуальних дій і прийняття рішення про відмову у порушенні кримінальної справи) передбачає наявність відповідного до цього приводу, офіційно визначеного в законі, тобто у ст. 94 КПК України.

Деякі автори вважають, що не є процесуальною діяльність, яка здійснюється уповноваженими органами в процесі перевірки повідомлень про злочини. Обґрунтовується це тим, що кримінально-процесуальна діяльність починається лише після порушення кримінальної справи [10, с.143]. На нашу думку, така точка зору є помилковою, оскільки вона є результатом позиції, згідно з якою порушення кримінальної справи не вважалося самостійною стадією процесу і зводилося лише до єдиного процесуального акта. Безперечно, про процесуальну діяльність до прийняття такого акта при зазначеному підході не могло бути й мови. Така позиція була піддана справедливій критиці [10, с.143].

Прихильники точки зору про самостійний характер стадії, на якій вирішується питання про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи, серед ознак, властивих їй, як і будь-якому етапу кримінального провадження, визначають: наявність безпосередніх завдань; специфічні прояви принципів процесу в даній стадії; конкретний зміст процесуальної діяльності та своєрідний характер процесуальних відносин; специфічну процесуальну форму [10, с.143].

У питаннях про те, яким чином і за допомогою яких засобів встановлюються фактичні дані, що свідчать про наявність підстав для порушення чи відмови в порушенні кримінальної справи, чи є ці дані доказами, а діяльність щодо їх встановлення — доказуванням у кримінально-процесуальному значенні цих понять, серед процесуалістів немає єдиної думки. Одні вважають, що до порушення кримінальної справи доказування не має місця, а фактичні дані, на підставі яких у цій стадії приймаються рішення, набирають сили доказів лише після їх перевірки засобами, що допускаються на наступних стадіях [10, с.143]. Інші вважають, що доказування тут проводиться, але в особливих формах [10, с.144], які визначаються тим, що докази отримують із інших джерел, іншими засобами [10, с.144].

На нашу думку, не можна погодитися з наведеними міркуваннями, тому що на стадії порушення кримінальної справи проводиться доказування, яке повністю відповідає процесуальному значенню цього поняття. Думка про те, що на стадії порушення кримінальної справи немає доказів і доказування, базується, перш за все, на забороні проводити на даній стадії слідчі дії і є очевидним результатом раніше поширеної думки про те, що діяльність на стадії порушення кримінальної справи не є процесуальною. Тепер більшість авторів (у тому числі, які заперечували доказування в даній стадії) визнають, що заборона проводити слідчі дії не змінює характеру діяльності органів розслідування, прокурора і суду, яка є процесуальною, оскільки мета і зміст її передбачені кримінально-процесуальним законом.

Слід зазначити, що фактичні дані для вирішення основного питання стадії порушення кримінальної справи, отримані із одного джерела, із застосуванням тих самих засобів, набувають різного процесуального значення залежно від характеру прийнятого рішення: якщо справа порушена — вони є на стадії розслідування доказами (часто без будь-яких додаткових перевірочних дій), а при відмові в порушенні кримінальної справи ця інформація доказового значення не набуває і в кращому випадку розцінюється як «зачаток» доказу [10, с.144].

Аналіз статистичних даних свідчить, що відсоток скасування постанов про відмову в порушенні кримінальної справи не знижується, а має тенденцію до поступового збільшення. Це дозволяє зробити висновок, що умови диктують необхідність посилення прокурорського нагляду та відомчого контролю за законністю й обґрунтованістю даного процесуального акта. На нашу думку, як критерії для оцінки законності й обґрунтованості відмови в порушенні кримінальної справи доцільно використовувати такі поняття з теорії доказування, як «предмет» і «межі доказування». Відмова в порушенні кримінальної справи може бути визнана законною лише в тому випадку, якщо всі обставини, що підлягають доказуванню на даній стадії, встановлені тією мірою, яка є достатньою для обгрунтування рішення [10, с.145].

Відмова в порушенні кримінальної справи виключає подальше провадження. Така постанова носить остаточний характер (очевидно, що в момент винесення постанови менш за все мається на увазі можливість її скасування прокурором), а саме тому, дані, покладені в основу рішення, повинні бути встановлені достовірно.

М. Строгович вважає, що обставини, відносно яких в законі вказано, що вони виключають провадження в кримінальній справі, в кожному окремому випадку виключають можливість порушення кримінальної справи, лише за умови, що та чи інша обставина цього роду повною мірою відома вже на стадії порушення кримінальної справи [10, с.145]. На нашу думку, слід погодитись із В. Арсеньєвим у тому, що рішення про відмову в порушенні кримінальної справи може бути прийняте лише при повному спростуванні даних про злочин [10, с.145].

А. Дубинський зазначає, що ця стадія, як і кожна інша, завершується остаточним рішенням, відповідно до якого провадження переходить у наступну стадію або завершується [18, с.33]. Зазначимо також, що дана частина процесу являється обов'язковою і неминучою.

На думку Є. Коваленко, при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи в розпорядженні особи, яка приймає таке рішення, нерідко знаходяться матеріали попередньої перевірки. В деяких випадках із самої заяви видно, що порушувати кримінальну справу немає необхідності [18, с.35].

Для обгрунтування прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинні бути зібрані матеріали попередньої перевірки в повному обсязі, тому що документальне фіксування вчиненого важливе не лише для обґрунтування прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для можливого оскарження даного рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли щодо заяви, що надійшла, або повідомлення приймається рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою.

Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову в порушенні кримінальної справи складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

У вступній частині постанови вказується найменування документа, час і місце складання, ким він складений, матеріали, що були приводом для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови у відмові в порушенні кримінальної справи повинна відповідати вимозі закону — бути мотивованою. Наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК України, на нашу думку, доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а також обставини, що встановила особа, яка прийняла рішення про відмову. Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими обставинами, що вказані в законі. У постанові не повинні наводитися обставини, що за законом не заперечують порушення кримінальної справи.

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, які мотивовані тим, що постраждалий «забрав заяву і претензій до міліції не має» або «халатно ставився до зберігання своєї власності» тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими надуманими мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової частини постанови. В ній формулюється висновок: „в порушенні кримінальної справи відмовити”, який доповнюється посиланням на відповідну обставину, що виключає порушення кримінальної справи, наприклад, «за відсутністю події злочину».

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз'яснюється право на оскарження постанови. Не в усіх випадках зазначена вимога закону виконується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються.

Вивчення практики свідчить також, що деякі працівники міліції та слідчі не лише не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову такі формулювання, що створюють у постраждалих ілюзію про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.

Приклад:

Наприклад, оперативний працівник ВВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи за фактом злому замка кафе в кінотеатрі «Промінь», зазначив у постанові, що «розшук злочинця триватиме». При такому формулюванні у постраждалого або організації не виникає питання про оскарження постанови, оскільки вважається, що робота з розшуку проводиться. Як правило, такі матеріали часто списуються в архів як вирішені по суті заяви чи повідомлення про вчинений злочин [52, с.153].

Як уже зазначалося, за відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, що виключають порушення кримінальної справи чи дають право не порушувати її, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації. Таку постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокуророві, а якщо постанову винесено прокурором — вищестоящому прокуророві. Скарга подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів із дня одержання копії постанови.

Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.

Скарги можуть бути письмові й усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносить до протоколу.

Слідчий зобов'язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом із своїми поясненнями. Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.

Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання оскарженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скаржника обґрунтованими. У разі безпідставної відмови в порушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.

Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язання її долучають до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.

До справи можуть бути долучені також матеріали перевірки скарги прокурором.

У разі відмови прокурора скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи скарга на цю постанову подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду, в порядку, передбаченому ст. 236¹КПК України.

Стаття 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».

Статтями 236¹- 2365КПК України встановлена можливість оскарження в суді відповідно постанови про відмову в порушенні кримінальної справи та постанови про закриття справи.

У зв'язку із закінченням п'ятирічного строку дії положення п. 13 розділу XV Конституції України були внесені зміни і доповнення до КПК, які розширили застосування судового контролю за законністю і обґрунтованістю рішень та дій під час провадження розслідування в кримінальній справі. Цей контроль, як правильно зазначають В. Маляренко та П. Пилипчук має дві форми:

а) надання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, (ч. 1 ст. 61¹, ч. 2 ст. 165², ч. 1 ст. 165³, ч. 5 ст. 177, ч. 4 ст. 178, ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 187¹, ч. 4 с 190 КПК), а також окремих оперативно-розшукових заходів (ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), які істотним чином стосуються конституційних прав громадян;

б) перевірка законності й обґрунтованості вже постановлених або тих, що постановляються, процесуальних рішень та дій, прийнятих суб'єктами досудового розслідування. Відповідно до статей 110, 234, 236 КПК будь-які рішення та дії дізнавача, слідчого та прокурора можуть бути оскаржені до суду першої інстанції і скарги повинні бути розглянуті по суті. Однак із загального правила закон передбачає виняток — можливість такого контролю окремих рішень і дій, які здійснюються при провадженні досудового розслідування, вже на стадіях порушення кримінальної справи і досудового розслідування (ст. 525, ч. 7 ст. 106, ч. 7 ст. 165², ст. 236¹, ст. 2365КПК) [14, с.302].

Закон одночасно визначив, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів можуть бути предметом судового розгляду.

Даними правовими новелами по суті встановлюється нове принципово важливе положення — захист прав і свобод людини належить до повноважень насамперед судової влади.

Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи містить у своїй резолютивній частині не одне, а декілька процесуальних рішень. Саме тому відмова в порушенні кримінальної справи спричиняє появу системи правових наслідків. Одні з них настають в усіх випадках закінчення провадження в стадії порушення кримінальної справи і тому повинні іменуватися основними. Настання інших залежить від результатів провадження за конкретною заявою або повідомленням про злочин і тому їх необхідно іменувати неосновними або факультативними наслідками відмови в порушенні справи.

Серед основних наслідків ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно виділити такі.

Як перший наслідок ухвалення такого рішення виступає надсилання прокуророві копії постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Обов'язок органу міліції вчинити цю дію закріплено в ч. 2 ст. 100 КПК. Зазначена норма встановлює для органів міліції доволі стислий строк для пересилання прокуророві копії постанови. Копію цього процесуального документа вони мають надіслати не пізніше ніж протягом доби від моменту ухвалення рішення. Запровадження такого короткого строку є цілком виправданим. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 227 КПК прокурор наділений правом не менш як раз на місяць перевіряти, як виконуються вимоги закону щодо прийняття, реєстрації та вирішення заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини. Отже, кількість перевірок дотримання вимог закону під час провадження в стадії порушення кримінальної справи, зокрема й при вирішенні інформації про злочини, для прокурора не обмежена. У ч. 2 ст. 100 КПК, з огляду на значущість рішення про відмову в порушенні кримінальної справи як для розв'язання завдань кримінального процесу, так і для забезпечення прав і законних інтересів громадян, які беруть у ньому участь, наголошується на потребі інформувати прокурора про ухвалене рішення. Така нормативна регламентація дає прокуророві змогу оперативно реагувати на ухвалення незаконних і необґрунтованих рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та якнайраніше (навіть до того, як до нього або до суду надійде можлива скарга на це рішення) "запустити" захисний ("аварійний") механізм, що є гарантією недопущення порушень законності в стадії порушення кримінальної справи. Таким механізмом виступає скасування прокурором незаконної або необґрунтованої постанови органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи та порушення справи (ч. 4 ст. 100 КПК).

Другим наслідком відмови в порушенні кримінальної справи є надсилання повідомлення про це заінтересованим особам, підприємствам, установам, організаціям (ч. 1 ст. 99 КПК). Повідомлення потрібно скласти в письмовій формі, а його копію із зазначенням вихідного номера і дати надсилання заінтересованій особі слід долучити до матеріалів провадження за заявою або повідомленням про злочин. У повідомленні має міститися інформація не лише про назву ухваленого рішення (про відмову в порушенні кримінальної справи), а й про його сутність та підстави відмови (фактичні й юридичні). За потреби в повідомленні зазначаються відомості про те, що одночасно з відмовою в порушенні кримінальної справи матеріали направлено для притягнення особи до адміністративної, дисциплінарної або іншої юридичної відповідальності. Вивчення практики засвідчує, що органи міліції не завжди надсилають відповідним особам повідомлення про ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Подекуди дізнавачі, не реєструючи цей документ, вписують у нього вигадані вихідні номери. Не надсилаючи таке повідомлення адресату, його копію вони долучають до матеріалів провадження за заявою чи повідомленням про злочин. Трапляються й витонченіші способи, які застосовують недбалі працівники міліції: повідомлення реєструють у канцелярії відповідного органу, присвоюють йому вихідний номер, зазначають дату відправлення, проте заінтересованим особам його не надсилають, а знищують. Копію повідомлення долучають до матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи. У такий спосіб створюється видимість законності дій посадових осіб щодо виконання вимог ч. 2 ст. 99 КПК. Насправді ж такими діями не лише завдається істотна шкода законному праву заявників та інших заінтересованих осіб на отримання повідомлення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й підривається авторитет органів, уповноважених державою виконувати відповідні правоохоронні функції. Як і будь-які інші незаконні дії, зазначені вище протиправні дії працівників міліції тягнуть за собою застосування юридичної відповідальності.

Третім наслідком, безпосередньо пов'язаним із попереднім, є надсилання заінтересованим особам копії постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Цей наслідок настає в усіх випадках, попри те, що заінтересованим особам направляється повідомлення про ухвалення цього рішення. Зазвичай повідомлення і копія постанови надсилаються відповідному адресату одночасно. Однак у більшості таких випадків повідомлення виконує роль супровідного листа до копії постанови про відмову в порушенні справи, що є неправильним по суті та суперечить вимогам кримінально-процесуального закону. Повідомлення про ухвалене органом міліції рішення в будь-якому разі, незалежно від того, чи надсилається його копія особі, інтересів якої воно стосується, має нести інформаційне навантаження, пов'язане з підставами, а іноді й з наслідками ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Таким чином, повідомлення повинно виконувати одночасно дві функції:

1) інформування заінтересованих осіб про результати діяльності в стадії порушення кримінальної справи;

2) супроводження копії постанови про відмову в порушенні справи.

Водночас повідомлення заінтересованій особі не повинно цілком дублювати копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Найповнішу інформацію про сутність і підстави ухваленого рішення особа отримає, звісно ж, із копії постанови як предмета можливого оскарження до прокурора чи до суду.

Четвертим наслідком є роз'яснення заінтересованим особам права на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи прокуророві (ст. 99¹ КПК) або до суду (ст. 236¹ КПК) і порядку реалізації цього права. На цю обставину звертає особливу увагу Верховний Суд України в п. 15 Постанови Пленуму від 22 грудня 1978 року № 8 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів (із змінами і доповненнями, внесеними Постановами Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1984 року № 6; 4 червня 1993 року № 3; 3 грудня 1997 року № 12). Особі, якій надсилається повідомлення про ухвалене рішення і копія постанови, в якій воно відображене, роз'яснюється, до кого (прокурора або до суду) і в який строк після отримання цих документів (сім днів) може бути оскаржена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи.

Група факультативних наслідків відмови в порушенні кримінальної справи охоплює наслідки, що настають не завжди. Їх настання залежить, по-перше, від результатів діяльності в стадії порушення кримінальної справи, а по-друге — від реалізації органом міліції свого права на направлення заяви (повідомлення) і матеріалів його перевірки для застосування відповідних заходів впливу до правопорушників (ч. 2 ст. 99 КПК).

Першим серед цієї групи наслідком відмови в порушенні кримінальної справи є направлення заяви чи повідомлення, прийнятого і зареєстрованого як первинне джерело інформації про злочин, але матеріали перевірки якого фактично містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплінарного чи іншого порушення громадського порядку, на розгляд відповідному державному органу, трудовому колективу або адміністрації підприємства, установи, організації або передавання матеріалів для застосування у встановленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Частина 2 ст. 99 КПК, закріплюючи право органу дізнання після ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи ініціювати процес притягнення винного у вчиненні інших (крім злочину) правопорушень, зобов'язує направляти заяву і матеріали її перевірки до відповідних органів. Ця вимога закону в переважній більшості випадків на практиці не виконується, головним чином через її завідому невиконуваність. Згідно з узвичаєними вимогами, що висуваються у сфері діловодства до документальних утворень, які відображають діяльність того чи іншого органу в кожному із юридичних процесів, усі вони після закінчення провадження повинні направлятися до архівів відповідних органів. Ця вимога безумовно стосується і матеріалів провадження за заявами та повідомленнями про злочини. Складовою частиною цих матеріалів є і самі заяви та повідомлення. Тому практичні працівники, мабуть, направляють до органів, уповноважених притягати до адміністративної, дисциплінарної або іншого виду юридичної відповідальності осіб, щодо яких відмовлено в порушенні кримінальної справи, копію постанови, у якій відображається це рішення. Іноді до копії цього процесуального акта долучається копія заяви (повідомлення) або копії матеріалів їхньої перевірки, або і те й інше. Звісно, останній варіант дій співробітників органів міліції є ідеальним, найбільш прийнятним і зручним для посадової особи, яка буде ухвалювати рішення про притягнення особи до відповідного виду юридичної відповідальності. Але поки в законі не буде чітко визначений перелік матеріалів, що направляються для цих цілей, повнота матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи залежатиме від компетентності, добропорядності й інших якостей посадових осіб органів, які здійснюють перевірку заяви або повідомлення про злочин.

Не зазначений у КПК і строк, протягом якого після відмови в порушенні кримінальної справи орган міліції повинен направити матеріали для вирішення питання про накладення адміністративного або дисциплінарного стягнення. Такий строк подекуди встановлюється в інших законодавчих актах. Наприклад, він чітко визначений у ч. 4 ст. 12 Закону України „Про боротьбу з корупцією”. У цій нормі зазначається, що орган дізнання в разі відмови в порушенні кримінальної справи за наявності в діянні особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, зобов'язаний у триденний строк направити матеріали перевірки до відповідного підрозділу Міністерства внутрішніх справ України або Служби безпеки України. Доцільно було б такий стислий строк встановити й у КПК, забезпечивши в такий спосіб активність державних органів в усуненні протиправних явищ із життя суспільства. Встановлення стислих строків направлення матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи для притягнення відповідних осіб до адміністративної, дисциплінарної або іншої відповідальності має й іншу мету. Оскільки адміністративне стягнення не може бути накладене після закінчення одного місяця з моменту відмови в порушенні кримінальної справи, а дисциплінарне — після закінчення одного місяця з моменту виявлення проступку, то тяганина з направленням матеріалів, що слугують підставою для накладення адміністративного або дисциплінарного стягнення, може призвести (і призводить) до ситуацій, коли винні у вчиненні правопорушень особи взагалі не притягаються до юридичної відповідальності. Тому орган міліції, відмовивши в порушенні кримінальної справи за зазначених вище умов, з метою реалізації юридичної відповідальності винної особи зобов'язаний якнайшвидше направити заяву (повідомлення) до органу, уповноваженого законом на застосування такої відповідальності.

Другим наслідком є притягнення осіб до іншої, крім кримінальної, юридичної відповідальності. При цьому слід пам'ятати, що законом завжди встановлюються строки, протягом яких винні в правопорушенні особи можуть бути притягнуті до відповідальності. В адміністративному законодавстві встановлений одномісячний строк для накладення стягнення після ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. На відміну від адміністративного, у трудовому законодавстві немає спеціальної норми, що встановлює строки притягнення до дисциплінарної відповідальності осіб, щодо яких відмовлено в порушенні кримінальної справи. Тому варто керуватися загальною нормою — ч. 2 ст. 148 Кодексу законів про працю України (КЗпП), яка встановлює, що дисциплінарне стягнення може бути застосовано власником або уповноваженою ним особою безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення. У зв'язку з цим постає питання про те, із якого моменту вважати виявленим факт дисциплінарного проступку: із моменту прийняття органом міліції заяви або повідомлення; винесення цим органом постанови про відмову в порушенні кримінальної справи; одержання власником або уповноваженою ним особою матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи. Уявляється, що виявленим дисциплінарний проступок треба вважати з моменту ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи і винесення про це постанови. У момент прийняття заяви про нібито вчинений злочин можна вважати виявленим лише саме діяння. У постанові ж про відмову в порушенні кримінальної справи орган міліції, підбиваючи підсумки пізнавальної діяльності в стадії порушення кримінальної справи, кваліфікує це діяння як таке, що не містить ознак злочину, а має склад дисциплінарного проступку. При цьому в описово-мотивувальній частині постанови про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно зазначити, який саме дисциплінарний проступок вчинено, у резолютивній частині відобразити рішення, що у зв'язку з цим приймається, тобто про направлення матеріалів (із зазначенням яких саме) до відповідного органу. Отже, слід вважати достовірно встановленим факт порушення норм трудового права саме в момент кваліфікації діяння як дисциплінарного проступку. Тому орган міліції, виконуючи вимоги ч. 2 ст. 99 КПК, повинен якнайраніше направити матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи особі, компетентній накладати дисциплінарні стягнення. Варто підкреслити, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи, яка містить дані про адміністративне, дисциплінарне або інші правопорушення, направлена до відповідних органів, трудових колективів, сприймається останніми як істинна, а тому як така, що не підлягає перегляду під час службового розслідування, яке призначається особами, уповноваженими накладати дисциплінарні стягнення. Матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи можуть бути направлені й після пропуску з різноманітних причин одномісячного строку, встановленого трудовим законодавством, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 148 КЗпП звільнення робітника з причин тимчасової непрацездатності або перебування його у відпустці в цей строк не зараховується.

Третім факультативним наслідком відмови в порушенні кримінальної справи є роз'яснення заінтересованим у результатах кримінального процесу особам порядку відновлення їхніх порушених прав. У тих випадках, коли в результаті перевірки заяви або повідомлення буде встановлено, що діянням, про яке повідомлялося, були порушені права, які можуть бути захищені тільки шляхом заявлення цивільного позову, громадянину в повідомленні про відмову в порушенні кримінальної справи роз'яснюється, що ці права він може захистити в порядку цивільного судочинства.

Отже, ухвалюючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, орган міліції повинен діяти з урахуванням положень, закріплених в інших, окрім кримінального і кримінально-процесуального, галузях права. Наявність такого тісного взаємозв'язку між різноманітними галузями, інститутами й окремими нормами права свідчить про його системність, а також взаємозалежність і взаємозумовленість усіх його елементів.

2.2. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

Як зазначалося раніше, коли законні приводи й підстави відсутні, а також коли існують обставини, що виключають порушення кримінальної справи або дозволяють її не порушувати, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя ухвалюють постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Про це інформують заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації.

Постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи дозволяється оскаржити відповідному прокуророві. Якщо ж постанову виніс прокурор — скарга адресується вищестоящому прокуророві. Подати скаргу має право особа, інтересів якої вона стосується, або її представник — упродовж семи днів від дня одержання копії постанови.

Оскаржити дії слідчого можна прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.

Скарги бувають письмовими та усними. Усні скарги прокурор або слідчий заносять до протоколу.

Слідчий зобов'язаний упродовж доби надіслати прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.

Подання скарги не зупиняє виконання оскаржуваної дії, якщо це не визнає за потрібне слідчий або прокурор.

Закон не обмежує коло осіб, які можуть оскаржити дії слідчого. Скарги на дії слідчого надсилаються прокуророві адміністрацією місця попереднього ув'язнення не пізніше трьох діб з часу їх подання (ч. 3 ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).

Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.

Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання оскарженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скаржника обгрунтованими. У разі безпідставної відмови в порушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.

Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язання її приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.

Визнавши скаргу обгрунтованою, прокурор: скасовує процесуальний акт слідчого; вживає заходів до усунення наслідків незаконних дій слідчого; встановлює порушені права і законні інтереси скаржника; залежно від результатів перевірки скарги вирішує питання про покарання винних у незаконних діях.

У рішенні прокурора про відмову в задоволенні скарги мають бути зазначені обставини, що спростовують її.

До справи можуть бути приєднані також матеріали перевірки скарги прокурором.

Якщо прокурор відмовився скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, скаргу на цю постанову подає особа, інтересів якої вона стосується, або її представник до суду — в порядку, передбаченому статтею 236¹КПК.

Скарга на постанову районного, міського та прирівняного до них органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи у випадках, передбачених ч. 2 ст. 99¹КПК, подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.

Скарга заінтересованої особи на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи може бути подана до суду лише після того, як ця постанова була оскаржена до прокурора в порядку і в строк, передбачений ч. 1 ст. 99¹КПК, а прокурор відмовив у її скасуванні.

При провадженні дізнання заінтересовані особи мають право оскаржити рішення не тільки про відмову в порушенні кримінальної справи, а й інші дії та постанови.

У разі надходження прокурору скарги на незаконні дії і постанови органів дізнання, прокурор зобов'язаний розглянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.

Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (от. 110 КПК).

Як свідчить практика, останніми роками скарг на дії органів дізнання, слідчого, прокурора і судів надходить все більше, оскільки правоохоронні органи іноді не виконують у встановленому порядку свої обов'язки з охорони законних прав та інтересів громадян.

Приклад:

Потерпілий Л. звернувся із заявою до Всеукраїнського комітету охорони прав людини на незаконну відмову з порушенні кримінальної справи. При провадженні по справі органом дізнання, Л. незаконно було відмовлено у заявленому клопотанні про виклик та допит свідків, що могли б свідчити по його справі.

Своїми діями орган дізнання порушив вимоги закону (ст. 22 КПК), який зобов 'язує особу, що провадить дізнання, слідчого і прокурора вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Крім того, порушено п. (d) ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і, як наслідок, справу було повернено для додаткової перевірки. [52, с.108]

2.3. Сутність, поняття і значення прокурорського нагляду та судового контролю при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи

Питанням прокурорського нагляду за тим, як органи дізнання та досудового слідства дотримуються законів на етапі порушення кримінальної справи, у юридичній літературі присвячено чимало уваги. І це цілком зрозуміло, адже проблематика цієї діяльності прокурора виходить далеко за межі суто відомчих інтересів і має щонайменше два надзвичайно важливі аспекти: вона прямо пов'язана із забезпеченням законності та з фундаментальними питаннями теорії і практики кримінального процесу [12, с.174]. Водночас слід визнати, що наявні напрацювання не вичерпують цієї складної проблеми, а лише формують фундаментальну основу для її подальшого дослідження.

У цьому питанні ми ставимо за мету проаналізувати сутність, поняття і значення прокурорського нагляду та судового контролю при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи.

У юридичній літературі прокурорський нагляд за додержанням законів на сьогодні розглядається як одна з форм державної діяльності, що набула нормативного закріплення в Конституції України та в Законі України «Про прокуратуру» (функція нагляду).

Основний зміст діяльності прокуратури - нагляд за додержанням і застосуванням законів, які регулюють соціально-економічне життя суспільства, що, по суті, повинно забезпечити точне та однакове їх застосування [12, с.174].

Здійснюючи свої повноваження в галузі кримінального судочинства, прокурори слідкують за тим, щоб слідчі та працівники органів дізнання суворо додержувалися вимог, що містяться в нормативних актах держави. Правильно організоване дізнання, досудове слідство є однією з істотних гарантій швидкого і повного розкриття злочину і, врешті-решт, винесення судом законного і справедливого вироку.

Прокурорський нагляд за органами дізнання і досудового слідства - один із важливих напрямів у діяльності органів прокуратури. Це самостійна галузь державного нагляду за точним і неухильним виконанням законів, її самостійність зумовлена специфікою предмета, об'єкта, задачами, формами і методами нагляду.

У ст. 29 Закону про прокуратуру визначається предмет прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства як: захист особи, її прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань; виконання вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин; запобігання незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності; охорона прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством; здійснення заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню. Хоч, як слушно зауважує М. Косюта, будь-які спроби визначити на законодавчому рівні коло питань, що входять до предмета відання прокуратури при здійсненні нагляду за додержанням законів, приречені на невдачу, оскільки вони не можуть охопити всієї багатоманітності цієї діяльності [12, с. 175].

Об'єктом прокурорського нагляду за органами, які провадять дізнання, і досудовим слідством є точне виконання законів посадовими особами органів дізнання та досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ. Цей нагляд слід відрізняти від прокурорського нагляду за всією діяльністю зазначених органів. Наприклад, при виконанні органами міліції адміністративних функцій об'єктом прокурорського нагляду є точне виконання законів посадовими особами органів міліції у сфері її адміністративної діяльності. Цей нагляд здійснюється прокуратурою в порядку загального нагляду. Якщо міліція виступає як орган, що здійснює дізнання у кримінальних справах, об'єктом нагляду є виконання законів посадовими особами органів дізнання при розслідуванні злочинів. Такий нагляд здійснюється в порядку і методами нагляду за досудовим слідством.

Характерною ознакою прокурорського нагляду за досудовим слідством є те, що, на відміну від загального нагляду, він здійснюється у процесуальній формі. Кожна дія прокурора при здійсненні цього нагляду передбачена і регламентована кримінально-процесуальним законом, але не всі питання врегульовані, не дано чіткого визначення приводів і підстав для прокурорсько-наглядової діяльності.

Важливою особливістю нагляду за досудовим слідством є наявність у прокурора владно-розпорядчих повноважень, що закріплені в законі. Визначаючи статус і повноваження прокурора при здійсненні ним нагляду на стадії досудового слідства, А. Михайлов зазначає, що прокурор, який є представником державного органу, здійснює вищий нагляд за законністю на даній процесуальній стадії, наділений владно-розпорядчими повноваженнями, що створюють можливість ефективно здійснювати нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства з тим, щоб забезпечити розкриття кожного злочину, а також всебічність і об'єктивність розслідування кожної кримінальної справи [12, с.175]. Отже, при здійсненні своїх владно-розпорядчих повноважень прокурор фактично є керівником розслідування. Яке співвідношення цих двох видів діяльності прокурора? Чи є вони самостійними, чи, можливо, становлять єдине ціле? Ці питання слід розглядати окремо щодо досудового слідства і дізнання.

Що стосується досудового слідства, то функції прокурора за його наглядом і керівництвом в літературі розглядаються як самостійні [12, с.175]. Існуючу думку, згідно з якою нагляд за слідством і керівництво слідством - поняття однорідні, але не тотожні, В. Савицький піддав критиці. Він вважає, що будь-яка спроба поставити нагляд і керівництво досудовим слідством на одну площину, а потім провести лінію між ними, заздалегідь приречена. Помилка тих, хто розглядає обов'язки прокурора на стадії досудового слідства як здійснення ним функцій нагляду нарівні із функцією керівництва, полягає у тому, що при такому розумінні діяльності прокурора ігноруються специфічні особливості цієї галузі нагляду. Тут нагляд не може бути зведений до спостереження за виконанням законів [12, с. 175].

Наказом Генерального прокурора України від 04.10.1998 р. № 4 «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство» визначені основні моменти щодо організації прокурорського нагляду за виконанням законів органами досудового розслідування. Наказ зобов'язує прокурорів усіх рівнів забезпечити єдиний підхід до організації наглядової діяльності за названими органами та посадовими особами незалежно від її відомчого підпорядкування; в усіх випадках виявлення порушень реагувати на них на всіх етапах кримінального судочинства, починаючи з моменту отримання заяви, повідомлення про злочин і завершуючи прийняттям прокурором кінцевого рішення (затвердження обвинувального висновку, направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, перевірка законності рішення про закриття, а також відмови в порушенні кримінальної справи).

Узагальнення практики прокурорського нагляду свідчить, що істотної шкоди розкриттю злочинів завдають наявні в органах дізнання та досудового слідства факти укриття заяв і повідомлень про злочини від своєчасної та правильної їх реєстрації; несвоєчасний їх розгляд і вирішення; незаконні та необгрунтовані відмови в порушенні кримінальних справ за фактами, викладеними в заявах і повідомленнях; укриття злочинів і повідомлень від своєчасного і правильного обліку [12, с.176].

Прокурорський нагляд за дотриманням законів щодо отримання, реєстрації, обліку і вирішення заяв і повідомлень про злочини є частиною нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства. Суть його полягає в тому, що Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори, здійснюючи нагляд, виявляють порушення закону, причини і умови, що цьому сприяли, забезпечуючи виконання загальних завдань прокуратури і завдань нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.

Здійснюючи нагляд за законністю вирішення заяв і повідомлень про злочини, прокурор повинен керуватися відповідними статтями кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України), а також відомчими нормативними актами.

Відповідно до закону за заявою чи повідомленням, що надійшло, окрім порушення кримінальної справи, ще може бути прийнято одне з таких рішень: про відмову у порушенні кримінальної справи; про передачу заяви чи повідомлення за належністю.

Перевіряючи законність та обгрунтованість прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор з'ясовує:

• чи дотримано письмової форми повідомлень юридичних і посадових осіб;
• чи правильно занесено зміст заяв громадян до протоколу;
• чи були надані заявникові роз'яснення положення закону про відповідальність за завідомо неправдивий донос;
• чи дотримані строки перевірки інформації;
• чи не проводились у ході перевірки слідчі дії;
• чи повідомлено про результати перевірки і прийняте рішення заінтересованим особам.

Особливу увагу слід приділяти повноті та законності прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Підставами відмови є обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК України).

Перевіряючи постанову слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор зобов'язаний звернути увагу не тільки на обгрунтованість цієї відмови по суті, а й на відповідність формулювання наведеної в постанові підстави для відмови в порушенні справи нормам матеріального і процесуального права, а також на відповідність цього формулювання обставинам, викладеним у матеріалах.

Виходячи із прокурорських повноважень, загальних завдань щодо нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства та беручи до уваги специфіку конкретних завдань щодо виявлення порушень закону у процесі отримання, реєстрації та вирішення заяв і повідомлень про злочини, прокурор проводить перевірку вимог закону:

• про прийом заяв і повідомлень про злочини всіма посадовими особами піднаглядних підрозділів органів внутрішніх справ, служби безпеки та податкової міліції;
• про своєчасну повну і правильну реєстрацію заяв і повідомлень про злочини у відповідних структурах зазначених правоохоронних органів;
• про порядок і способи отримання цими органами матеріалів для вирішення заяв і повідомлень про злочини, а також законність і обґрунтованість прийнятих рішень.

Отже, прокурорський нагляд - це обмежена жорсткими правовими рамками діяльність прокурора щодо виявлення порушень закону та умов, що їм сприяють, з метою їх усунення (запобігання), поновлення порушених прав громадян, притягнення правопорушників до відповідальності.

Зазначимо, що прокурорський нагляд є соціальним у всіх своїх напрямах, але передусім тих, де здійснюється безпосередній захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. Ця діяльність є комплексною і здійснюється шляхом: вирішення скарг, які надходять до прокуратури; нагляду за виконанням законів про скарги громадян; нагляду за відповідністю закону актів про права і свободи громадян; звернення до суду із заявами в інтересах громадян. Вона охоплює всі об'єкти й правові сфери. Інші частини прокурорського нагляду не мають такої явної соціальної спрямованості, але вони не менш соціальні, оскільки підпорядковані такій самій меті - зміцненню законності, у чому не може не бути заінтересоване суспільство, яке прагне стати правовим [12, с.177].

Прокуратура залишається чи не останньою інстанцією, де людина може знайти реальну, швидку і безкоштовну допомогу в захисті своїх прав. На нашу думку, слушно зауважує Ю. Шемшученко, „прагнення деяких кіл якомога скоріше демонтувати функції прокурорського нагляду за законністю виглядають як прагнення поліпшити стан справ не для чесних громадян, а для правопорушників” [12, с.177]. М. Руденко також вважає, що за сучасних умов обмеження сфери нагляду прокуратури було би бажаним подарунком для тих, хто прагне використати стан справ у нашій державі для власного збагачення [12, с.177].

Ми поділяємо думку В. Тація та Ю. Грошевого, згідно з якою прокурорський нагляд за додержанням і застосуванням законів є найбільш ефективною і послідовною формою контролю з боку держави в такій важливій сфері, як забезпечення законності. Ця діяльність суттєво впливає на соціально-економічне становище в суспільстві, сприяє нейтралізації негативних явищ, що виникають під час проведення в Україні реформ, в результаті їх недосконалого правового забезпечення [15, с.65].

Міжнародне співтовариство визнає, що найдієвіше і найефективніше права і свободи людини може захистити тільки суд за умови надання йому конституційних і реальних гарантій незалежності, гласності, відкритості, законності та дотримання визначеної законом процедури розгляду справ.

Термін «судовий контроль» не є конституційним і не тлумачиться будь-яким із галузевих законів. Його запровадили вчені-правознавці та юристи-практики під час підготовки та проведення судово-правової реформи [15, с.66]. Суть цього поняття відображається у положенні ст. 55 Конституції України: кожному гарантується право на оскарження ч суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Чинне законодавство повноваження суду з контролю за досудовим розслідуванням кримінальної справи обмежує двома напрямами:

• суд здійснює контроль за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи утискаються найбільш значущі конституційні права та свободи людини і громадянина;
• суд здійснює контроль за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу (відмовою у порушенні кримінальної справи та її закриттям).

Що стосується останнього пункту, то, на думку В. Тертишника, свого часу за судом було поспіхом закріплено право скасування постанов про порушення та відмову в порушенні справи. По-перше, на цьому етапі кримінального процесу виправданим є прокурорський нагляд. По-друге, суди можуть зв'язувати себе відповідними рішеннями. По-третє, суддя, який приймав відповідне рішення, вже не може розглядати ту саму справу по суті, що створює небажані організаційні труднощі в роботі судів [15, с.66-67].

В. Маляренко та П. Пилипчук вважають, що, обмеживши повноваження суду з контролю за досудовим слідством кримінальної справи зазначеними двома напрямами, закон однозначно визначив, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів можуть бути предметом судового розгляду. Ми повністю поділяємо цю думку й те, що цей перелік є вичерпним, таким, що не підлягає розширеному тлумаченню [15, с.67].

Види судового контролю за діяльністю органів дізнання, досудоного слідства і прокуратури можна класифікувати залежно від моменту оскарження, тобто стадії процесу, на:

• скарги, що подаються і розглядаються терміново, в порядку окремого провадження на стадії слідства і дізнання;
• скарги, що розглядаються судом на стадії досудового слідства у кримінальній справі судом або при розгляді її по суті;
• оскарження дій органів дізнання, досудового слідства і прокуратури після завершення правоохоронного процесу (тобто прийняття остаточного рішення слідчим, прокурором чи судом у кримінальній справі або після завершення перевірки у порядку ст. 97 КПК України).

Зупинимося на розгляді скарг, що подаються і розглядаються терміново в порядку окремого провадження на стадії слідства і дізнання.

За змістом ст. 99¹КПК України скарга на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи - це звернення заявника або його представника, що одержав копію даної постанови, з вимогами про захист законних інтересів заявника, порушених рішенням про відмову в порушенні кримінальної справи.

Скарга з приводу такого рішення подається в орган, наділений правом скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Таким правом володіють: прокурор міста (району) - щодо постанови районного, міського і прирівненого до них органу дізнання, слідчого; вищий прокурор - щодо постанови, винесеної прокурором нижчого рівня; апеляційний суд - щодо постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, винесеної суддею районного (міського) суду.

Кримінальне-процесуальний закон надає право заявнику або його представнику, який одержав копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, винесеної органом дізнання, слідчим або прокурором, звернутися із скаргою безпосередньо до суду. Згідно із ст. 236¹КПК скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи подається особою, інтересів якої вона стосується, або представником особи у районний (міський) суд за місцезнаходженням органу або роботи посадової особи, які винесли цю постанову, протягом семи днів із дня одержання копії постанови або повідомлення прокурора про відмову у скасуванні постанови.

На практиці мають місце факти відмови прокурора скасувати за скаргою заявника або його представника постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, винесену територіальним органом дізнання або слідчим. У таких випадках скарга на постанову подається до районного (міського) суду [12, с.177].

Зміст судового контролю полягає в тому, що особа завжди повинна мати гарантію захистити свої права в суді. Особа, щодо якої порушено кримінальну справу, в тому числі й та, щодо якої справу порушено з недодержанням процесуального закону, не позбавляється такого права, вона має перспективу судового захисту, рано чи пізно справа буде розглянута судом і, якщо вона порушена чи відмовлено в її порушенні безпідставно чи з недодержанням відповідних процедур, суд поновить її порушене право. Повною мірою це стосується і більшості інших процесуальних дій та рішень, які приймаються органом дізнання, слідчим, прокурором на стадії досудового розслідування.

Однією з основних засад судочинства є законність, яка зокрема означає, що суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа, яка проводить дізнання, у ході кримінально-процесуальної діяльності зобов'язані неухильно і точно виконувати всі вимоги Конституції та законів України. Це одна з небагатьох засад, із якої немає і не може бути винятків. Виправдати недодержання чи неправильне застосування закону не можуть жодні обставини. Недотримання у кримінальному процесі принципу «дозволено лише те, що передбачено законом» неодмінно призведе до сваволі владних державних органів і посадових осіб, які провадять процес [12, с.177]. Саме на цю конституційну засаду, насамперед, повинні орієнтуватися суди при вирішенні питання щодо підвідомчості їм скарг па рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб, які здійснюють досудове розслідування кримінальних справ.

2.4. Судовий контроль за законністю й обґрунтованістю рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання, слідчим і прокурором

Законність належить до основних засад судочинства. Її суть полягає в тому, що особа, яка провадить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд під час кримінально-процесуальної діяльності мають неухильно й точно дотримуватися всіх вимог Конституції та законів України. Це одна з небагатьох засад, для якої не існує і не може існувати жодних винятків. Жодні обставини не здатні виправдати недотримання закону чи його неправильне застосування. На думку М. Михеєнка, В. Молдована та В. Шибіка, якщо в кримінальному процесі не дотримуватися принципу «дозволено лише те, що передбачено законом», це неминуче призведе до сваволі владних державних органів і посадових осіб, які провадять процес [11, с.129]. Саме на цю конституційну засаду суди повинні насамперед орієнтуватися, вирішуючи питання про підвідомчість їм скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб, які здійснюють досудове розслідування кримінальних справ.

Законність і обґрунтованість відмови у порушенні кримінальної справи — це необхідні елементи, які мають бути властиві цьому процесуальному акту.

На нашу думку, законність відмови у порушенні кримінальної справи означає, що цей процесуальний акт має бути складений уповноваженим суб'єктом із точним дотриманням норм чинного кримінально-процесуального законодавства.

Обґрунтованість відмови у порушенні кримінальної справи полягає в тому, що процесуальне рішення, відображене в постанові, ґрунтується на доказах, збір, перевірка й оцінка яких здійснювалися на підставі та в межах чинного законодавства.

Д. Письменний [11, с.129] вважає — і ми поділяємо цю позицію, — що забезпечити законність і обґрунтованість кожної відмови у порушенні кримінальної справи можливо за дотримання таких умов:

• висновок органу дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора, судді чи суду про необхідність відмови у порушенні кримінальної справи повинен відповідати об'єктивній дійсності, бути істинним;
• при відмові у порушенні кримінальної справи слід забезпечити повноту та правильність вирішення всіх необхідних питань;
• у ході попередньої перевірки та при прийнятті рішення про відмову у порушенні кримінальної справи необхідно чітко дотримуватися норм чинного законодавства;
• постанова про відмову у порушенні кримінальної справи повинна бути належним чином процесуально оформлена;
• прийняття рішення про відмову у порушенні кримінальної справи повинно здійснюватися відповідним органом і в установлені законом строки;
• при відмові у порушенні кримінальної справи повинні бути дотримані права та законні інтереси громадян і юридичних осіб.

Для дотримання цих умов важливе значення має судовий контроль, належним чином організований та функціонуючий на законодавчому рівні.

У кримінально-процесуальній літературі серед процесуальних гарантій можливості оскарження дій і рішень органів дізнання та досудового слідства виокремлюють:

• передбаченість нормами Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК) України можливості оскаржувати дії та рішення органу дізнання і досудового слідства (наприклад, правом оскаржувати дії та рішення органів досудового розслідування користуються потерпілий, підозрюваний, обвинувачений та ін.);
• передбачену КПК України належну організацію відомчого контролю, прокурорського нагляду та повноваження суду у забезпеченні реалізації посадовими особами, які проводять досудове розслідування у кримінальних справах, прав і свобод інших учасників кримінального судочинства;
• встановлення певного процесуального порядку та процесуальної форми оскарження дій і рішень органів досудового розслідування;
• обов'язок посадових осіб (прокурора, судді, суду) розглянути скаргу в установлений законом строк та прийняти по ній рішення;
• можливість відновлення порушених прав учасників кримінального судочинства (наприклад, скасування постанови органу дізнання, досудового слідства, відшкодування матеріальних збитків тощо).

Стаття 55 Конституції України встановлює, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Своєю чергою стаття 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, адже її норми є нормами прямої дії. Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з пунктами 1 і 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30.05.1997 р. № 7, вся діяльність судів повинна бути підпорядкована захисту зазначених прав і свобод. Оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не вправі з часу набрання чинності Конституцією відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень.

Відповідно до ч. 4 ст. 248³ Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) України судам не підвідомчі скарги на акти та дії службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження. Проте рішенням Конституційного Суду України від 23.05.2001 р. цю норму визнано такою, що суперечить ч. 2 ст. 55 Конституції України.

В. Маляренко та П. Пилипчук зазначають, що «останнім часом на розгляд судів почали надходити скарги на постанови: про порушення кримінальних справ, про відмову в задоволенні тих чи інших клопотань, на інші рішення і дії посадових осіб» [11, с.130]. Вони також вважають, що «прийняття судами до розгляду всіх скарг неминуче призведе до обмеження процесуальної самостійності слідчого, зробить непотрібним відомчий контроль і прокурорський нагляд», а «втручання суду буде грубим і некомпетентним і нічого позитивного не дасть» [11, с.130].

М. Косюта вважає, що така практика є явним порушенням принципу незалежності прокуратури при здійсненні її повноважень. Якби заінтересована особа послідовно оскаржувала до суду всі постанови слідчого та рішення прокурора, вона могла б успішно блокувати розслідування будь-якої кримінальної справи.

На нашу думку, автор справедливо вважає, що Конституційному Суду України конче необхідно визначити свою позицію стосовно цих проблем [11, с.130].

Очевидно, більш зваженою є позиція, яку з цього питання зайняв Конституційний суд Російської Федерації: він визнав неконституційною відповідну норму КПК Росії, якщо має місце істотне обмеження конституційних прав і свобод [11, с.130]. Це застереження має принципове значення, адже дозволяє судам не брати до розгляду безпідставні звернення про перегляд процесуальних актів. Предметом судового контролю можуть бути лише такі з них, які пов'язані із суттєвим обмеженням прав і інтересів особи. Не можуть бути предметом судового контролю процесуальні акти та дії, спрямовані на всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин злочинних діянь, якщо ними прямо не обмежуються законні права та інтереси людини.

Дискусійним є й питання щодо можливості оскарження до суду постанови прокурора або слідчого про відмову у порушенні кримінальної справи та про закриття справи (статті 236¹, 2365 КПК України). Такий порядок, запроваджений у 1992 р., викликав заперечення практиків і науковців. Так, на думку В. Долежана, це є прикладом втручання в чужу компетенцію, оскільки, на відміну від розгляду питання про законність та обґрунтованість арешту осіб у справах, що розслідуються, вирішення питання про порушення чи не порушення кримінальної справи не можна вважати реалізацією функцій правосуддя [11, с.131]. Негативно до цього поставився І. М. Мичко. Він вважає, що, на відміну від втручання суду в рішення процесуальних питань під час слідства, коли це втручання спрямовано на захист інтересів громадян і яке, хоч і з натяжкою, можна визначити як реалізацію функції правосуддя на досудовій стадії процесу, ухвалення судом рішення з приводу законності й обґрунтованості відмови у порушенні кримінальної справи віднести до правосуддя ніяк не можна. Це пряме втручання в прерогативи прокуратури, коли суд, ініціюючи порушення кримінальної справи, перетворюється на орган кримінального переслідування [11, с.131].

М. Косюта з цього приводу зазначає, що бувають випадки, коли суд може дійти висновку про помилковість відмови у порушенні або закриття кримінальної справи і скасувати відповідні постанови з метою захисту прав і свобод людини; проте навряд чи таке втручання має якусь практичну цінність. Адже суд, не будучи органом кримінального переслідування, за будь-яких умов не може довести його до кінця на стадії розслідування, всупереч думці прокурора, оскільки саме прокурор, на відміну від суду, здійснює кримінальне переслідування і лише він може направити справу до суду. Він і тільки він несе за це відповідальність [11, с.131].

Згідно із ст. 3 Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. під скаргою розуміють звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Зупинимося на розгляді скарг, що подаються та розглядаються терміново в порядку окремого провадження на стадії слідства і дізнання. За змістом ст. 99¹ КПК України скарга на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи — це звернення заявника або його представника, що одержав копію даної постанови, з вимогами про захист законних інтересів заявника, порушених рішенням про відмову у порушенні кримінальної справи. Скарга з приводу такого рішення подається в орган, наділений правом скасування постанови про відмову у порушенні кримінальної справи. Таке право мають:

• прокурор міста (району) — відносно постанови районного, міського і прирівненого до них органу дізнання, слідчого;
• вищестоящий прокурор — щодо постанови, винесеної прокурором нижчого рівня;
• апеляційний суд — відносно постанови про відмову у порушенні кримінальної справи, винесеної суддею районного (міського) суду.

Кримінально-процесуальний закон надає право заявнику або його представнику, який одержав копію постанови про відмову у порушенні кримінальної справи, винесеної органом дізнання, слідчим або прокурором, звернутися із скаргою безпосередньо до суду. З цього приводу у ст. 236¹ КПК зазначається, що скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи подається особою, інтересів якої вона стосується, або представником особи у районний (міський) суд за місцем розташування органу або роботи посадової особи, що винесли дану постанову, протягом семи днів із дня одержання копії постанови або повідомлення прокурора про відмову у скасуванні постанови.

У практиці трапляються факти відмови прокурора скасувати за скаргою заявника або його представника постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, винесену територіальним органом дізнання або слідчим. У таких випадках скарга на постанову подається до районного (міського) суду [11, с.131].

Зміст судового контролю полягає в тому, що особа завжди повинна мати гарантію захистити свої права в суді. Особа, відносно якої порушено кримінальну справу, у тому числі й та, щодо якої справу порушено з недотриманням процесуального закону, не позбавляється такого права, вона має перспективу судового захисту, рано чи пізно справа буде розглянута судом і, якщо вона порушена чи відмовлено в її порушенні безпідставно чи з недотриманням відповідних процедур, суд поновить її порушене право. Повною мірою це стосується і більшості інших процесуальних дій та рішень, які приймаються органом дізнання, слідчим, прокурором на стадії досудового розслідування.

Таким чином, судовий контроль за законністю й обґрунтованістю відмови у порушенні кримінальної справи є гарантом дотримання конституційних прав і свобод людини на стадії досудового слідства.

ВИСНОВКИ

Отже, розглянувши тему «Прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи», ми можемо сформулювати такі підсумкові положення.

Ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, яка його приймає, відповідальність не меншу, аніж порушення кримінальної справи. Незаконна відмова в порушенні справи є порушенням законності, адже злочин залишається нерозкритим, а винна особа уникає покарання; відтак вона отримує можливість вчиняти нові злочини.

Саме усвідомлення безкарності за кожен злочин найбільшою мірою сприяє вчиненню нових злочинів, а таке усвідомлення нерідко формується внаслідок безпідставної відмови в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, обізнаних про злочин, і призводить до формування думки про марність звернення до правоохоронних органів.

Відмовити в порушенні кримінальної справи — це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато. Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину визначеною особою, — правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин. Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 11-річного віку, внаслідок акту амністії тощо). Виходячи з цього, відмову в порушенні криштальної справи необхідно розцінювати як процесуальний акт, що протистоїть виникненню кримінального процесу по визначеному факту або щодо конкретної особи.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи є остаточним не тільки для однієї стадії (порушення справи), а й для кримінального процесу в цілому. З його прийняттям припиняються правовідносини, що виникли між заявником і державним органом (міліцією), який вів провадження за заявою, а також з іншими особами - учасниками цього провадження. На посадову особу, що приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, покладається підвищена відповідальність, особливо з огляду на характер правових наслідків, що настають у результаті його прийняття.

При відмові у порушенні кримінальної справи діють ті самі строки, що й при її порушенні. Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної справи найчастіше допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені законом для прийняття такого рішення.

Згідно зі ст. 99 КПК при відсутності підстав до порушення кримінальної справи орган дізнання, прокурор слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи й організації.

Якщо з результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, однак матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, служби в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, дано в ст. 6 КПК. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.

Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, побої та мордування), а також ст. 356 КК України (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та законним інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аленин Ю. П. Процессуальные особенности производства следственных действий. — Одесса, 2002. — 263 с.
2. Алешин В. Какие статьи УПК признаны неконституционными // Рос. юстиция. — 2001. — № 6. — С. 68–70.
3. Бабенко В. Деякі питання прокурорського нагляду за додержанням законів в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 7. — С. 130.
4. Белькова О. Теоретичні та практичні аспекти права свідка відмовитися свідчити відносно себе, членів сім’ї та близьких родичів // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 102–105.
5. Гошовський М. І. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 188 с.
6. Долежан В. В. Деякі аспекти співвідношення судової і прокурорської компетенції // Правова система України: теорія і практика: Матеріали наук.-практ. конф. — К., 1993. — С. 383–385.
7. Дунас Т. Роль прокуратури у захисті прав і свобод людини і громадянина // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 2. — С. 103.
8. Законодавство України: Наук.-практ. коментарі. — 2002. — № 4. — С. 119.
9. Зеленецький В. Форма і зміст рішення про порушення кримінальної справи // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — № 1. — С. 111–116.
10. Кирій Л. Правові наслідки процесуального порядку відмови у порушенні кримінальної справи // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 3. — С. 142–145.
11. Кирій Л. Судовий контроль за законністю й обґрунтованістю рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання, слідчим і прокурором // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — С. 129–131.
12. Кирій Л. Сутність, поняття і значення прокурорського нагляду та судового контролю при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 12. — С. 174–177.
13. Кирій Л. Сутність, поняття і значення відомчого контролю при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи // Право України. — 2005. — № 4. — С. 66–69.
14. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 575 с.
15. Костін М. Реалізація принципу законності у порушенні кримінальних справ: окремі аспекти // Право України. — 2005. — № 12. — С. 65–67.
16. Косюта М. В. Прокуратура України. — О., 2002. — С. 312.
17. Косюта М. Прокурорська система в умовах демократичного суспільства. — О., 2002. — С. 376.
18. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
19. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України. Господарський процесуальний кодекс України / Відп. ред. В. Т. Маляренко. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 415 с.
20. Ларин А. М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. — М.: Юрид. лит., 1986. — 159 с.
21. Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005.
22. Маляренко В. Г., Пилипчук П. П. Межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи // Право України. — 2001. — № 4. — С. 40.
23. Маляренко В. Г., Пилипчук П. П. Про місце судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії розслідування кримінальної справи // Вісник Верховного Суду України. — 2001. — № 2. — С. 38–42.
24. Маляренко В., Пилипчук П. Межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи // Право України. — 2001. — № 4. — С. 42.
25. Маляренко В. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. — С. 2–13.
26. Михайлов А. И. Прокурорский надзор в стадии предварительного расследования преступлений // Вопросы совершенствования предварительного следствия. — М., 1983. — С. 118.
27. Михеєнко М. М., Молдован В. В., Шибіко В. П. Кримінально-процесуальне право. — К., 1997. — С. 7.
28. Мичко М. І. Теоретичні і практичні проблеми організації роботи в апараті прокуратури області. — Донецьк, 2000. — С. 123.
29. Мінюков П. І. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблеми керівництва досудовим слідством: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 212 с.
30. Молдован В. В. Порівняльний кримінальний процес: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак. — К.: Либідь, 1996. — 253 с.
31. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України / Під ред. Ю. М. Грошового; Мін-во освіти і науки України, Акад. правових наук України, Київський регіональний центр, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2002. — 149 с.
32. Оліянчук Ю. Співвідношення судового контролю і функцій органів дізнання, досудового слідства та прокуратури // Вісник прокуратури. — 2003. — № 1 (19). — С. 92.
33. Письменный Д. П. Отказ в возбуждении уголовного дела в советском уголовном процессе: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Х., 1980.
34. Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. — К.: Арсіс, 2002. — 156 с.
35. Попелюшко В. О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: Монографія. — К.: Прецедент, 2005. — 228 с.
36. Прокурорський нагляд в Україні / За ред. В. Т. Нора. — Л., 2002. — С. 144.
37. Рішення у кримінальних справах: Судова практика // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 2. — С. 22–25.
38. Руденко М. Проблеми та перспективи прокурорського нагляду за додержанням законів в Україні // Право України. — 2002. — № 6. — С. 66.
39. Савицкий В. М. Очерки теории прокурорского надзора. — М., 1975. — С. 193.
40. Савонюк Р. Права людини та проблемні питання порушення кримінальних справ приватного обвинувачення // Право України. — 2005. — № 5. — С. 66–67.
41. Середа Г. Прокурорський нагляд за додержанням законів при прийнятті, реєстрації та вирішенні заяв і повідомлень про злочини: деякі проблеми правового регулювання // Право України. — 1999. — № 3. — С. 18.
42. Тарасов-Радионов П. И. Предварительное следствие. — М., 1955. — С. 6–7.
43. Тацій В., Грошевий Ю. Прокуратура в системі поділу влади // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 1 (16). — С. 61.
44. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. — К.: А.С.К., 2005. — 1051 с.
45. Тертишник В. Концептуальні аспекти прокурорського нагляду // Вісник прокуратури. — 2002. — № 6 (18). — С. 18.
46. Тертышник В. М. Защита прав и свобод человека: Научно-практическое пособие. — Харьков: РИФ «Арсис, ЛТД», 2000. — 285 с.
47. Тертышник В. М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. — Сумы: ИПП «Мрия-1» ЛТД, 1995. — 195 с.
48. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 151 с.
49. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Особлива частина: Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 279 с.
50. Шаренко С. Проблеми скороченого судового розгляду кримінальної справи // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 1. — С. 175–181.
51. Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України. — 2001. — № 8. — С. 15.
52. Шибіко В. П. Кримінальний процес: Практикум. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 303 с.

ДОДАТОК № 1

Статистичні дані видів злочинів за 2003 рік

Вид преступления	Отказано	Передано	До 3 дней	Свыше 10 дней	Неисполнено
08-Аварии на предприятии		1	1
09-Взяточничество		1	1
10-Пожары	15	7	6
11- Вовлечение н/летних			31
13-Воинское преступление		1	1
14- Скор.смерть.самоубийст.	2	302	290
17-Грабеж	3	4	13
18-Без вести пропавший	86	8	32
24- Прочие происшествия	676	60	242
25-Изнасилования	2	3	3
26-Обнар. неопозн. трупов		10	2
27 – Изгот., ношение оружия	21	2	4
32 – Против прав граждан			2
33 - Кража	1315	41	464
34 -Умышл. уничт. имущества	15	1	3
36-Кража документов	1		2
38 – Торговля спирт. напитками	1
43 - Мошенничество	54	8	25
47- Подделка документов	3	2	86
53 - Поджег	2		2
57 - Разбой			2	1
60 - Проституция	1	1	1
63 - Наркомания	107	5	66
65 - Скупка краденого			1
66 - Самогоноварение	1
68 – Тяж. тел. повреждения		1	4
69 - Телесные повреждения	386	116	52
70 – Семейный скандал (побои)	527	156	258
71 - Убийство		3	2
73 - Угон			1
74 – Несплата алиментов	22		3
75 – Уклонение от админнадзора	1
76- Прочие против здоровья	173	9	25
79 – Хищение госсобственности	1		1
80 – Доставление в больницу	375	49	146	1
83 - Хулиганство	50	11	15
88 – Против общест. порядка	36	7	7
90 – Против правосудия	2		4
91 - Хозяйственные			2
93 – Прочий хоз. преступления		1
94 – Обнаруж. трупа		14	13
96 - Вымогательство	5

98 Злоупотреб. спирт. напит.	9		1
99 – Прочие преступ.	230	25	49
ИТОГО	4122	849	1863	2

ДОДАТОК № 2

Статистичні дані видів злочинів за 2004 рік

Вид преступления	Отказано	Передано	До 3 дней	Свыше 10 дней	Неисполнено
08-Аварии на предприятии		1	1
09-Взяточничество			1
10-Пожары	14	5	10
11- Вовлечение н/летних			34
12 – Несчастн.случаи		1	1
14- Скор.смерть.самоубийст.	1	324	313
17-Грабеж	8	8	20
18-Без вести пропавший	90	5	26
24- Прочие происшествия	989	75	396
26-Обнар. неопозн. трупов		18	6
27 – Изгот., ношение оружия	41	4	8
33 - Кража	1441	30	449
34 -Умышл. уничт. имущества	64	2	11
36-Кража документов	4		8
38 – Торговля спирт. напитками	5		1
43 - Мошенничество	43	2	24
47- Подделка документов	7	1	2
53 - Поджег	1
57 - Разбой	3		2
60 - Проституция	1		1
63 - Наркомания	125	8	114
65 - Скупка краденого			4
66 - Самогоноварение	5
68 – Тяж. тел. повреждения		2	5
69 - Телесные повреждения	477	51	77
70 – Семейный скандал (побои)	579	251	367
71 - Убийство		6	6
73 - Угон		3	2
74 – Несплата алиментов	29	6	6
75 – Уклонение от админнадзора		1	1
76- Прочие против здоровья	245	24	35
79 – Хищение госсобственности			3
80 – Доставление в больницу	456	63	224
83 - Хулиганство	55	9	14
88 – Против общест. порядка	57	5	15
90 – Против правосудия			3
91 - Хозяйственные	2
93 – Прочий хоз. преступления	3	1	2
94 – Обнаруж. трупа	1	5	4
96 - Вымогательство	6		3
98 Злоупотреб. спирт. напит.	4	1	1
99 – Прочие преступ.	249	47	49
ИТОГО	5007	259	2255