Причини та наслідки голоду 1932-1933 роках

Вступ

Голодомор 1932–1933 років посідає виняткове місце в історії України XX століття. Голод як знаряддя терору використовувався для політичного підкорення українського народу. Зокрема, він збігся в часі зі згортанням українізації за межами УСРР та репресіями проти національної інтелігенції в самій республіці. Лише протягом 1932–1933 років органи держбезпеки в Україні здійснили численні арешти.

Перший масовий голод після громадянської війни охопив Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії. Його причини були частково об'єктивними: посуха 1921 року та економічна розруха після воєн. Однак визначальними стали суб'єктивні чинники — провал аграрної політики режиму, скорочення посівів через «воєнний комунізм» та директивний розподіл продовольства на користь промислових центрів, зокрема поза межами України.

Голод 1932–1933 років охопив ті самі регіони, але його головною причиною були вже політичні мотиви. Це був не стихійний природний чи соціальний катаклізм, а свідомо організований тоталітарною владою терор голодом — акт геноциду.

1. Передумови та причини виникнення голоду в 1932–1933

Голод 1931–1933 років став наслідком насильницької суцільної колективізації, репресивних хлібозаготівель, політики розкуркулення та масового терору проти українського селянства. Організатори голодомору — багатонаціональна партійно-державна номенклатура — діяли не в інтересах окремої нації, а задля зміцнення економічних основ комуністичної імперії.

Дослідники одностайні в тому, що голод мав штучне походження. Він був спланований політичним керівництвом для фізичного знищення українських селян, які не сприйняли насильницького впровадження комуністичної доктрини в сільське господарство. Голод став інструментом вилучення коштів на індустріалізацію, коли інтереси селянства повністю ігнорувалися. Основною причиною стало повторне запровадження розверстки в січні 1928 року під назвою «хлібозаготівельний план». Заготівлі супроводжувалися репресіями та знущаннями, селяни ховали хліб, а влада шукала нові методи вилучення продукції. Вихід вбачався в масовій колективізації.

Метою колективізації було створення десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів індивідуальних господарств, що мало полегшити виконання хлібозаготівель. Однак результат виявився протилежним: продуктивність сільського господарства різко впала. Валовий збір зерна в Україні скоротився з 23 мільйонів тонн у 1930 році до 18 у 1931-му та 13 у 1932-му. Незважаючи на те, що цього мало вистачати для продовольчого забезпечення республіки, союзний уряд встановлював непомірні плани. У 1931 році керівництво УСРР просило Москву знизити показники, і Сталін частково погодився, але це не врятувало ситуацію — наприкінці 1931 року в Україні почався голод.

Для українців голод 1932–1933 років став аналогом нацистського геноциду для євреїв чи різанини 1915 року для вірмен. Ця трагедія завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні та демографічні наслідки якого відчутні досі. Вона також кинула тінь на «досягнення» радянської системи та методи їх реалізації.

На початку 1930-х у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. Вона полягала в катастрофічному падінні ефективності аграрного виробництва та зростанні невдоволення селян. Причинами були відсутність досвіду управління великими господарствами, значні втрати під час посівної та збору врожаю, втрата матеріальної зацікавленості колгоспників. Селяни чинили прихований опір, що призвело до зниження обсягів хлібозаготівель. Україна стала одним із головних центрів саботажу.

Взимку 1931–1932 років влада вилучила в багатьох районах республіки не лише товарне зерно, а й майже все продовольче та насіннєве. Метою було поповнення союзних запасів, створення експортного резерву та придушення опору селянства. Це різко ускладнило виконання планів наступного року та спричинило голод на значній території.

Надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, направлена Сталіним восени 1932 року, ще більше погіршила становище. Вилучивши все зерно та конфіскувавши продовольство, вона прирекла значну частину населення на голодну смерть. У результаті голодувала більшість республіки, поширилися випадки людоїдства та трупоїдства.

Штучний характер голоду підтверджують такі факти:

• Відсутність природних катаклізмів (посухи, землетрусів) на території України в 1932–1933 роках, на відміну від інших регіонів СРСР у 1931 та 1934 роках.
• Відсутність голоду в сусідніх російських регіонах.
• Разючий контраст між смертністю в українських селах та містах, де показники майже не відрізнялися від природних.

Про організований характер свідчать наступні ключові заходи:

1. Нереальні плани хлібозаготівель. План на 1930 рік становив 440 млн пудів, але республіка змушена була здати 477 млн — у 1,5 раза більше, ніж у 1929 році. Наступного року, попри менший врожай, план збільшили до 510 млн пудів. У результаті питома вага заготівель перевищила 80% реального врожаю, що позбавило села запасів продовольства та фуражу.
2. Надмірний експорт хліба. У 1931–1932 роках СРСР закуповував за кордоном 30–50% світового експорту машин, фінансуючи це за рахунок експорту зерна.
3. Створення законодавчої бази. Постанова від 7 серпня 1932 року («закон про п'ять колосків») передбачала розстріл за розкрадання майна. Постанова від 18 листопада 1932 року дозволяла «натуральні штрафи» — конфіскацію продовольства. Постанова від 6 грудня 1932 року запроваджувала «чорні дошки» для сіл, що саботували заготівлі.
4. Недостатня допомога продовольством. У червні 1932 року Україна отримала лише 57,6 тис. тонн, чого вистачило б на тиждень для 8 млн осіб. При цьому загалом у СРСР урожай 1932 року був на 3% вищим, ніж у 1931-му.
5. Радикальні кадрові зміни. Сталін направив в Україну вірних людей (І. Акулова, С. Саркісова, М. Хатаєвича, В. Балицького), а в січні 1933 року — П. Постишева. Протягом першої половини 1933 року прибуло понад 100 відповідальних працівників. У результаті «чисток» замінено понад 53% голів колгоспів, 70% секретарів райкомів, 60% голів райвиконкомів та сільрад.
6. Активна роль органів безпеки. Лише в листопаді 1932 — січні 1933 року ДПУ «знешкодило» 1208 «контрреволюційних» груп. У лютому 1933 року видано наказ про боротьбу з планом збройного повстання в Україні.
7. Масштабні репресії. На початок 1933 року за «законом про п'ять колосків» засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно 2 тис. На «чорну дошку» занесено 6 сіл та до 400 колгоспів. «Товарні репресії» застосовано в 82 районах п'яти областей. Активно використовувалися розкуркулення та депортації.
8. Заборона виїзду та паспортний режим. 27 грудня 1932 року запроваджено єдиний паспортний режим, який позбавив селян права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування. У січні 1933 року надіслано директиви про недопущення масового виїзду селян.
9. Блокування інформації. Термін «голод» не вживався в офіційних документах. Вся інформація зберігалася під грифом «Таємно». Перша публікація за кордоном з'явилася в «Манчестер гардіан» у березні 1933 року, після чого іноземним журналістам заборонили відвідувати постраждалі регіони. Відкрите обговорення проблеми розпочалося лише з грудня 1987 року.

Аналіз близько 30 постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У за 1929–1933 роки засвідчує свідоме створення умов для фізичного знищення сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці. Документальні джерела підтверджують: хліб в Україні був, але його забрали.

2. Наслідки голодомору в Україні

Голодомор тривав з квітня 1932 по листопад 1933 року — приблизно 500 днів. Пік припав на весну 1933 року, коли в Україні щодня вмирало майже 25 тисяч людей: 17 щохвилини, 1000 щогодини.

Найбільше постраждали території сучасних Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської, Київської та Житомирської областей, де смертність перевищувала середній рівень у 8–9 разів. Голод охопив Центр, Південь, Північ і Схід України, а також українські райони Кубані, Північного Кавказу та Поволжя.

З урахуванням непрямих жертв (від виснаження, тифу, кишкових інфекцій, канібалізму, репресій та самогубств) голодомор забрав життя приблизно 14 мільйонів людей. Жодна статистика не здатна передати всю глибину соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків цього рукотворного лиха, що охопило території з населенням понад 40 млн осіб.

Голод 1932–1933 років став найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства. Без належної оцінки цієї трагедії неможливо зрозуміти історію Європи XX століття та сутність тоталітаризму.

Витоки голодомору — в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель ніколи не були економічно обґрунтованими та означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна та більшість тваринницької продукції. Колгоспи також утримували машинно-тракторні станції, тож для оплати праці селян нічого не залишалося.

Розсекречені документи свідчать: голодомор планувався в Москві, а українські більшовики були слухняними виконавцями. Саме їхні підписи стоять на постановах про знищення України голодом. Навіть у лютому 1933 року, коли селяни вже масово гинули, хлібозаготівлі тривали.

У відчайдушній ситуації на Дніпропетровщині запровадили винагороду за доноси: інформатор отримував 10–15% виявленого зерна. 17 лютого цю практику поширили на всю республіку.

Насіннєва проблема частково вирішилася після постанови від 25 лютого про позичку в 20 млн пудів зерна. До кінця квітня Україна отримала 22,9 млн пудів насіннєвої, 6,3 млн фуражної, 4,7 млн продовольчої позички та 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про масштаби трагедії знали всі: біженці заповнювали міста та вмирали на вулицях, селяни залишали дітей у лікарнях та установах. Інформація про це ретельно приховувалася. Сталін у своїх виступах наголошував на зростанні населення, щоб спростувати чутки про величезні втрати.

Демографічна статистика свідчить: прямі втрати від голоду 1932 року становили близько 150 тисяч осіб, у 1933-му — від 3 до 3,5 млн. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, у 1932–1934 роках сягали 5 млн осіб. Не менше мільйона загинуло на Кубані. Примусова колективізація та продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського господарства.

Архівні джерела не дають адекватного висвітлення подій 1933 року, оскільки генсек наказав вважати голодомор неіснуючим явищем. У стенограмах пленумів і протоколах політбюро ЦК КП(б)У слово «голод» не згадується. Заборона на це слово пояснювалася не побоюваннями витоку інформації (голод охопив усю хлібовиробну смугу), а небажанням Сталіна обговорювати проблему, що означало б визнання економічної катастрофи.

У 1932 році влада змушена була відновити торгівлю. Дозвіл на торгівлю для колгоспів, колгоспників та одноосібників за вільними цінами став єдиним нововведенням у відносинах міста і села. Однак торгівля хлібом дозволялася лише після виконання плану, з 15 січня 1933 року. Це визнавало безперспективність безринкової економіки, але на поточну ситуацію не вплинуло.

У січні 1933 року продрозкладку скасовано, замість неї запроваджено обов'язкові поставки хліба. Селяни отримали право вільно розпоряджатися зерном понад встановлений податок, що мало створити зацікавленість у розвитку колгоспів. Місцевим органам заборонялося встановлювати зустрічні плани.

Однак значення цих змін не варто переоцінювати. Сталін не повернувся до непу: ринок відродився лише у формі роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався примусово через обов'язкові поставки. Нееквівалентність обміну між містом і селом зберігалася.

Запровадження паспортного режиму в грудні 1932 року адміністративно закріпило селян у колгоспах. Присадибні ділянки скоротили до мінімуму, щоб селяни могли вижити лише працею в громадському господарстві. Скасування продрозкладки було визнанням безперспективності рабської праці, але на зміну їй прийшла система, що нагадувала кріпосництво.

Реконструкція відносин між містом і селом не дала негайного ефекту. Становище в народному господарстві залишалося катастрофічним. Втрати врожаю 1932 року оцінити складно, оскільки статистика використовувала фіктивну «біологічну» урожайність. Зростання втрат визнав навіть Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом у травні 1933 року.

Висновки

Голодомор 1932–1933 років — глибока рана в душі українського народу. Він був засобом винищення та упокорення селянства, насадження бездуховності та рабської покори. Вороги народу спочатку нищили душі людей, а згодом — християнські святині.

Насаджувалася мораль, у якій людина була лише «гвинтиком» еволюції. Марксистсько-ленінська етика класової боротьби заперечувала людську особистість, її свободу та права, проголошуючи головною цінністю колектив. Комуністична етика відривала мораль від Бога, вбачаючи її джерело у способі виробництва.

Голодомор став великим злом в історії України. Він знищував не лише фізичне життя, а й релігію, про яку В. Ленін висловлювався: «Релігія — горілка для трудящих». Духовність народу була деформована: зламані голодом люди почали пити в радянські свята, але працювати в релігійні. Голодомор вичавлював із душ чесноти, особливо милосердя, яке навчає «голодного нагодувати».

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-тє вид., випр. та доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів усіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.