Вступ.

1. Підсумки та досягнення революції.

2. Причини поразки революції.

3. Історичні уроки революційних подій 1917-1921 рр. в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Українська революція 1917-1921 років стала низкою подій, що мали на меті політичне самовизначення українців через відновлення та захист власної державності. Після кількох років напруженої боротьби на багатьох фронтах одночасно, незалежна Україна зазнала поразки, і в підсумку її землі опинилися розділеними між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

У період становлення та зміцнення незалежної Української держави не згасає зацікавленість національною історією, уроками та досвідом минулого, що, своєю чергою, підвищує вимоги до історіографічних досліджень та їхньої ролі в подальшому поступі історичної науки.

Процес побудови незалежної Української держави вимагає осмислення всього досвіду, накопиченого українським народом, адже сучасні державотворчі колізії значною мірою перегукуються з проблемами, що постали перед творцями української державності під час визвольних змагань 1917–1921 рр. Актуальність теми також зумовлена тим, що нинішня нестабільність політичного та соціально-економічного життя дозволяє проводити паралелі між сучасними тенденціями державного розвитку та перипетіями державотворення 1917–1921 рр., коли в діалектичних суперечностях викристалізовувалася ідея української державності. Тому драматизм, складність і суперечливість державотворчих процесів 1917–1921 рр., недостатня розвиненість політичних сил, їхній антагонізм, брак світоглядної зрілості та теоретичної підготовки у багатьох лідерів, а також схожість із сучасним етапом українського поступу роблять досліджувану проблему особливо актуальною. Не можна забувати й про те, що за радянських часів об'єктивне висвітлення цього періоду вітчизняної історії було неможливим. Однак успішний розвиток історичної науки немислимий без глибокого вивчення та творчого використання величезної наукової спадщини попередників. У зв'язку з цим особливої ваги набуває історіографічний аналіз наукових праць із зазначеної проблеми.

Неупереджене та об'єктивне історіографічне дослідження публікацій учасників революційних подій в Україні, праць західних науковців та істориків діаспори, а також переосмислення конструктивних елементів радянської історіографії становлять інтелектуальний простір сучасної української історичної науки. Стрімке зростання кількості праць із цієї проблеми в роки незалежності свідчить про те, що період українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. є однією з найпривабливіших сторінок вітчизняної історії для дослідників. Проте узагальнюючих історіографічних досліджень, які б комплексно розглядали державотворчі процеси 1917–1921 рр., на сьогодні бракує. Це визначає об'єктивну потребу в узагальненні та підбитті підсумків осмислення істориками досвіду національного державотворення доби Української революції початку ХХ століття.

1. Підсумки та досягнення революції

Отримавши звістку про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради ухвалило резолюцію із засудженням збройного повстання в Петрограді. Не маючи підстав підтримувати Тимчасовий уряд, українські партії все ж висловилися проти передачі влади Радам робітничих і солдатських депутатів, оскільки ті не репрезентували всю революційну демократію.

Центральна Рада вбачала єдиний можливий вихід у проголошенні Української Народної Республіки, щоб стати справжньою, фактичною крайовою владою. 7 листопада 1917 року було оприлюднено текст ІІІ Універсалу Центральної Ради. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою, — йшлося в Універсалі. — Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

Із цього моменту активно розпочинається процес формування та вдосконалення державного ладу УНР.

Особливе місце серед вищих органів УНР посідала Центральна Рада. У ІІІ Універсалі зазначалося, що Центральна Рада поставлена українським народом «разом з братніми народами України... берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі вона названа «представницею робочого народу — селян, робітників і солдатів».

Центральна Рада зробила важливий крок у формуванні державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 року закон про порядок видання нових законів. Згідно з ним, «усі державні уряди і установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917 p.», залишалися «в силі до прийдучих змін законодавчим порядком». Цей акт заклав правові основи державного будівництва. Раніше видані універсали та декларації мали переважно політичний і пропагандистський характер і були розраховані на тривалі переговори з російським центром щодо кожного генерального секретаря чи повноваження. Однак жовтневі події в Петрограді кардинально змінили ситуацію, поставивши Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному обсязі.

Відомо, що в аналогічній ситуації більшовики вдавалися до зламу старої державної машини. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприклад, згідно зі спеціальним законом, ухваленим Центральною Радою 9 грудня 1917 року, функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку [3, c. 249-251].

Варта уваги й така деталь: деякі інституції починали діяти ще до своєї формальної «легалізації». Так, посада Генерального контролера існувала вже в першому складі Генерального Секретаріату, проте лише 23 березня 1918 року його канцелярія подала на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Інші ж структури, навпаки, декларувалися значно раніше, ніж їхнє фактичне створення. Ще в жовтні 1917 року Декларація Генерального Секретаріату передбачала організацію економічного комітету. Однак ця ідея почала втілюватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 року до неї надійшов проект закону «Про вищу економічну раду УНР».

Важливим здобутком Центральної ради стала організація місцевої влади. Її загальні принципи ще до утворення УНР окреслив М. Грушевський, запропонувавши таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього!»

Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. 23 грудня з'явився закон «Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом — закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня — тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу прихильників загального озброєння народу. Відповідно до цього закону стару армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для захисту від зовнішнього ворога. До ухвалення остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які після підготовки взялися б за організацію народної міліції. Реальні події показали ілюзорність таких планів: під час наступу Муравйова на Київ виявилося, що Центральній Раді бракує регулярної армії.

До здобутків української революції цього періоду можна віднести й формування гетьманського уряду, затвердженого на початку травня. До його складу входили міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — міністерство народного здоров'я та міністерство сподівань, яке опікувалося релігійними питаннями.

Паралельно вдосконалювалася внутрішня структура самих міністерств, які здебільшого поділялися на департаменти.

Слід відзначити розвиток інституту державної служби в період гетьманства. Після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступників. Решта чиновників зберігали свої посади. Усі, хто перебував на державній службі або планував вступити на неї, мали скласти «урочисту обітницю» на вірність Українській державі [6, c. 138-139].

2. Причини поразки революції

У 1920 році виснажені радянські сили відбили польське вторгнення. За мирною угодою Україну знову було розділено, і 5 мільйонів українців опинилися під польською владою. Майстренко доходить висновку, що «боротьба за суверенну Українську СРР зазнала поразки не внаслідок внутрішнього розвитку українського політичного життя, але через зовнішній тиск адміністративної організації». Однак провал спроби заснувати незалежну Україну в 1920 році не є ані кінцем історії, ані підставою для адекватної оцінки здобутків революції. 1917-1920 рр. надавали історичний шанс розв'язати українське питання. Розбіжності, що виникли, не були непримиренними.

Цікавий ранній аналіз запропонував Андрій Річицький у 1920 році в Меморандумі Української комуністичної партії Другому конгресові Комуністичного Інтернаціоналу. Він показав, як робітнича революція виявилася одним із проявів суперечностей сучасного капіталізму.

«Перед міжнародним пролетаріатом стоїть завдання втягнення в комуністичну революцію і в нове будівництво не тільки передові капіталістичні країни, але і відсталі народи – колонії, використовуючи для цього національні революції останніх шляхом активної участі і керуючої ролі в них, змагаючи до перманентної революції, не дозволяючи буржуазії затримати її на реалізації гасла національного визволення».

Той факт, що щоразу спроби реалізувати цю концепцію підривалися нерозв'язаним протиріччям між внутрішніми та зовнішніми складовими революції, не знецінює її життєздатності. Організований робітничий рух значно еволюціонував протягом революції, поступово схиляючись до підтримки Української республіки.

До 1917 року існувала тільки «Південна Росія». Революція змела старий соціальний порядок і вибудувала Українську СРР — «чітко окреслений національний, економічний і культурний організм». Вона задала структурні рамки для важливої боротьби між централістською, русофільською течією та «рухом усебічного визволення» українських комуністів.

«Рух усебічного визволення» досяг успіху у впровадженні політики «українізації» — програми позитивних дій на підтримку української мови, культури, а також просування осіб неросійського походження в державний апарат. Вона провістила безпрецедентне національне відродження в 1920-х роках. Українські комуністи енергійно провадили цю політику як «зброю культурної революції в Україні». В очах одних це був інструмент утвердження автономії та ліквідації залишків колоніалізму. В очах інших — прояв відкритої опозиції до зростаючого сталінізму. Досвід українізації залишає нам парадоксальну спадщину революції, що призвела «український народ до межі створення нації наприкінці десятиліття».

Розвиток сталіністського централізму скасував залишки рівності між союзними республіками; українські комуністи й інтелігенція були знищені. Але національна соціалістична традиція виявилася настільки глибоко вкоріненою, що вони були серед останніх решток опозиції, вичищеної в 1936 році, і залишалися настільки суттєвою силою в політиці, що зазнавали офіційних переслідувань аж до падіння СРСР [8, c. 164-166].

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум від Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Радянський уряд звинувачував Центральну Раду в тому, що вона в односторонньому порядку відкликає українізовані війська, дезорганізуючи фронт, а також роззброює радянські сили в Україні та відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М. Грушевський заявив, що в Україну вже вступили війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В. Винниченко й С. Петлюра) Раднарком звинувачувався у грубому замаху на «право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм політичного устрою». М. Грушевський заявив, що «народні комісари» не мають права втручатися в українські справи, а в резолюції, ухваленій на Всеукраїнському з'їзді Рад, ультиматум визначався як «агресивний крок проти Української Центральної Ради». Нарешті, В. Винниченко і М. Порш у розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР та заява народних комісарів про повне невтручання в її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про «самовизначення націй аж до відділення», не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.

Постає закономірне питання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних і цілком обґрунтованих заяв про те, що український рух підтримують мільйони багнетів, Центральна Рада все ж не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах В. Винниченка з'явилися такі сумні рядки: «Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради».

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В. Винниченко у своєму «Заповіті борцям», опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи назустріч вічним соціально-економічним прагненням, щоб із гасла «Вільна Україна» зробити гасло «Вільна Україна без холопа і пана», щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась «за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська».

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М. Грушевський наголосив, що вона «залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України».

Центральні та місцеві органи УНР потонули в нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не «приятелями», а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандувача німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів і німецького судочинства.

Результати такої «дружби» показали себе дуже швидко. «Будучи в гущі народу, — писав В. Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили"» [2, c. 449-451].

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність — вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський запропонував визнати «всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством». Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись із цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. І це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, усе виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М. Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

Головною проблемою занепаду гетьманату було те, що українські політичні партії, більшість із яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави «чорносотенно-буржуазною вакханалією». Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про «національно-український характер» нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.

В Українській державі вкрай загострилася соціально-політична ситуація, що яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому числі й законодавчими) і реальністю.

Якщо говорити про період Директорії, то вона не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М. Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н. Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їхніх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А в Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С. Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду соціалісти почали бойкот. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як «буржуазного уряду».

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 року під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу [5, c. 415-417].

3. Історичні уроки революційних подій 1917-1921 рр. в Україні

Починаючи від лютого 1917 року, коли під впливом демократично-революційних процесів значного розвитку набули національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 роках не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену в 1917 році Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: надто міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності в боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її в кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 років тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і в кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася передусім забезпеченням згоди в Україні. Зрозуміло, сподіватися на ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, передусім у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучалися до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 роках, стали підставою для дослідження в даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади в північно-східній частині України в грудні 1917 року більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України [1, c. 427-429].

Висновки

У 1917 році територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Більша її частина перебувала в колоніальному становищі під царським режимом протягом двох з половиною століть, експлуатована та піддана політиці русифікації. Капіталізм розвивався не органічним шляхом, а в колоніальній формі, насамперед в інтересах російського та європейського капіталу. Це визначало взаємовідносини між державою, капіталом та працею. Капіталістичний клас був переважно неукраїнського походження, у той час як серед верхніх прошарків робітничого класу, частка якого серед населення сягала 21%, переважали росіяни, що також було наслідком колоніального становища. Українці були низведені до низькооплачуваних, тимчасово зайнятих трудящих верств. Російська та русифікована частини міського робітництва були опорою російських соціалістичних організацій. Сконцентровані в русифікованих містах, вони були відірвані від основної маси українців у сільській місцевості. Поняття «селянин» і «українець» були синонімами.

Соціальне і національне питання змішалися у вибухонебезпечний коктейль. Поруч із російською державою та церквою пригнобленими українськими селянами господарювала російська та польська шляхта, яка складала клас феодальних поміщиків. У цьому контексті український марксист Микола Порш передбачав, що:

«Український національний рух не буде буржуазним рухом переможного капіталізму, як у випадку чехів. Він скоріше буде схожим на ірландський випадок: рух пролетарських та напівпролетарізованих селянських мас».

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-є вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-є вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.