Причини надмірних державних видатків

Вступ.

1. Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків.

2. Особливості і принципи фінансування державних видатків та їх надмірне збільшення.

3. Шляхи заощадження державних видатків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Видатки є однією з ключових складових фінансової діяльності будь-якої держави. Вони являють собою постійне використання державою через уповноважені органи бюджетних коштів, ресурсів позабюджетних фондів, а також власних коштів підприємств та організацій на цілі, визначені в актах про бюджет. Обсяг видатків формується відповідно до державних завдань, закріплених у прогнозах і цільових програмах. Виробничі підприємства у межах господарської системи забезпечують свої потреби за рахунок власних ресурсів або кредитів, отриманих у фінансово-кредитних установах. Такі видатки за своєю фінансовою суттю є децентралізованими.

Натомість видатки бюджетних організацій належать до централізованих, оскільки вони фінансуються з коштів відповідного бюджету — державного чи місцевого. Водночас бюджетні установи, які отримують фінансування з централізованого фонду, можуть також мати доходи від власної діяльності. Тому існують два режими бюджетного фінансування: 1) кошторисно-бюджетний; 2) режим фінансування підприємств і організацій, що мають власні доходи, а бюджетні асигнування отримують як фінансову допомогу.

Видатки бюджету — це прямі цільові витрати держави, які забезпечують її безперебійне функціонування та відображають економічні відносини, пов'язані з розподілом і перерозподілом частини національного доходу, що акумулюється в бюджеті.

Питання обмеження державних витрат є надзвичайно актуальним для України. Саме тому положення Бюджетного кодексу України мають встановити такий регламент прийняття рішень, який би забезпечив досягнення ефективних результатів. У контексті бюджетного планування це означає, що процес розгляду та затвердження бюджету слід поділити на два етапи. На першому етапі затверджуються ключові параметри бюджету: доходи, дефіцит (в абсолютному вираженні та у відсотках до ВВП), загальний обсяг витрат державного бюджету, включно з трансфертами місцевим бюджетам. На другому етапі затверджуються витрати державного бюджету за розділами функціональної класифікації. Такий підхід дозволить мінімізувати негативні наслідки, пов'язані з прийняттям політичних рішень в умовах представницької демократії, зокрема, обмін голосами, лобіювання інтересів та вплив зацікавлених груп.

1. Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видатків

Як показує досвід, головною функцією держави в сучасній економіці є реалізація комплексу узгоджених заходів економічної стратегії та тактики. Загальна мета державного впливу на економіку полягає в тому, щоб розглядати людину як мету виробництва, змусити економіку працювати на розвиток людства, а не навпаки, та надати ринковій економіці "людського обличчя".

У своєму посланні до Верховної Ради України Президент України наголосив, що одним із ключових завдань уряду є переорієнтація бюджетного механізму та перетворення його на дієвий інструмент соціально-економічної стратегії. Хронічна незбалансованість і низька ефективність державних фінансів, які зберігаються навіть в умовах економічного зростання, спричинені системними помилками бюджетної політики та її суто фіскальним спрямуванням. Необхідна соціальна переорієнтація економічної політики. Зокрема, у соціальній сфері головними завданнями мають стати надійне забезпечення передумов для реалізації прав і свобод громадян у всіх їх проявах, формування середнього класу як основи політичної стабільності та демократизації суспільства, суттєве зменшення загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

Бюджетний кодекс конкретизує поняття видатків бюджету, визначаючи їх як кошти, спрямовані на реалізацію програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету, своєю чергою, охоплюють видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу.

Варто зазначити, що поняття видатків державного та місцевих бюджетів є значно ширшим, ніж просто процес включення до відповідних бюджетів видатків на утримання конкретних галузей та установ і подальший відпуск їм коштів, тобто бюджетне фінансування. На думку науковців, до інституту видатків державного і місцевих бюджетів слід відносити також цільове, доцільне та ефективне використання коштів розпорядниками бюджетних коштів (касові та фактичні видатки).

Держава, виділяючи бюджетні асигнування, завжди визначає: 1) пріоритети витрат; 2) загальний обсяг фінансування; 3) цільове використання коштів; 4) норми витрат.

Незалежно від джерел покриття видатків, фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановість, безоплатність і безповоротність, цільове спрямування коштів, ефективність їх використання, фінансування в міру виконання плану, оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел, а також контроль за використанням коштів. Додатковими принципами кошторисно-бюджетного фінансування є: досягнення максимальної ефективності при мінімальних витратах та врахування раніше використаних коштів.

Метод планування пронизує всю фінансову діяльність держави, оскільки всі витрати з централізованих фондів коштів обов'язково мають відображатися у фінансових планах. Об'єктивною необхідністю планування в сучасних умовах є посилення соціальної спрямованості фінансових планів та відмова від залишкового принципу фінансування соціальної сфери. Об'єктом фінансового планування виступають фінансові ресурси.

Фінансове планування реалізується через складання фінансових планів — індивідуальних та зведених. Індивідуальні фінансові плани включають баланси доходів і видатків підприємств, кошториси бюджетних установ тощо. Зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, територіальні та галузеві. До загальнодержавних планів належать зведений фінансовий баланс, державний бюджет, баланс доходів і витрат населення. Територіальні фінансові плани — це місцеві бюджети, зведені фінансові баланси територій, плани фінансових інститутів. Галузеві плани охоплюють фінансові плани міністерств, відомств, корпорацій, об'єднань тощо. Усі фінансові плани взаємопов'язані через юридичну та економічну природу бюджету.

Характерною особливістю видаткових правовідносин є їх безоплатний характер: кошти з бюджету виділяються на виконання певних завдань і функцій уповноважених органів або на фінансування загальнодержавних чи місцевих програм без вимоги їх повернення. Таким чином, принцип безповоротності та безоплатності фінансування державних видатків означає виділення коштів без прямого їх повернення державі та без сплати будь-якої платні за їх отримання. Водночас економічна вигода держави у видатковій політиці полягає в тому, що непряме (опосередковане) повернення отриманих коштів реалізується через матеріальний приріст основних фондів у державній та комунальній виробничій і невиробничій сферах, збільшення прибутків державних та комунальних підприємств, підготовку кваліфікованих кадрів для суспільства тощо.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат передбачає суворе дотримання цілей та заходів, що фінансуються відповідно до затверджених фінансових планів. Тобто, якщо кошторисом бюджетної установи передбачено певну суму на фінансування поточних видатків протягом звітного періоду, ця сума може використовуватися саме на ці цілі (наприклад, виплату заробітної плати працівникам або фінансування відряджень). Кошти мають відпускатися та використовуватися в межах затверджених фінансових планів на підставі чітко визначених нормативів. Чинне законодавство суворо обмежує можливість використання коштів не за цільовим призначенням, оскільки це загрожує недофінансуванням планових видатків. Для дотримання принципів ефективності та збалансованості бюджетів відповідного рівня бюджетним установам заборонено здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених Законом про Державний бюджет України. Таким чином законодавець намагається уникнути можливості відповідати за рахунок бюджетних коштів у разі неможливості виконання бюджетною установою своїх зобов'язань за цивільно-правовими угодами, а також втрачати бюджетні ресурси через неповернення запозичених коштів третіми особами.

На підтвердження реалізації цього принципу в Україні 14 вересня 2002 року було затверджено Концепцію застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі. Метою його впровадження є встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів та результатами їх використання. Запровадження програмно-цільового методу спрямоване, зокрема, на забезпечення прозорості бюджетного процесу, чітке визначення цілей і завдань, на досягнення яких витрачаються бюджетні кошти, та підвищення рівня контролю за результатами виконання бюджетних програм.

Ефективне використання коштів має на меті досягнення суспільно необхідного або бажаного результату за мінімальних витрат трудових і матеріальних ресурсів. Реалізація цього принципу на практиці означає вдосконалення форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяльністю держави, розробку додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення матеріальних втрат і непродуктивних витрат, інтенсифікацію виробництва та використання науково-технічного прогресу, впровадження високих комп'ютерних технологій та ноу-хау.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділяються не автоматично, а відповідно до фактичного виконання робіт, кількісних та якісних показників, що визначають обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Завдяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу. Цей принцип можна простежити при фінансуванні капіталовкладень і капітальних ремонтів, де в разі невиконання планів засвоєння коштів невикористані ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування на всіх рівнях спочатку враховується наявність та можливість використання власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість отримання банківських кредитів, і лише за об'єктивної неможливості покрити видатки з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень. Зазначений принцип досить складно реалізується повною мірою на практиці, оскільки кредитно-фінансові установи неохоче йдуть на фінансування підприємств та установ, що фінансуються за рахунок бюджетних коштів, особливо враховуючи останні зміни бюджетного законодавства щодо заборони бюджетним установам здійснювати запозичення.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональному використанні трудових та матеріальних ресурсів, впровадженні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо. Зокрема, чинне законодавство, що визначає правові засади кошторисно-бюджетного фінансування, встановлює обов'язковість першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установ. Під час визначення видатків у проектах кошторисів установи повинен забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей. До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені законодавством, необхідність яких зумовлена характером діяльності установи. Видатки на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості. При цьому видатки на заробітну плату з коштів спеціального фонду обчислюються залежно від обсягу діяльності, що проводиться за рахунок цих коштів, із застосуванням встановлених законодавством норм, які використовуються установами аналогічного профілю.

Пошук та розвиток техніки і технології виробництва, пошук дешевих ресурсів можуть привести до економії та раціонального використання природних, матеріальних та грошових ресурсів держави.

Визначальне місце в реалізації видаткової політики держави належить всебічному фінансовому контролю, який забезпечує додержання фінансової дисципліни всіма учасниками видаткових відносин. Контроль дає можливість виявити помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів щодо їх усунення. На підставі одержаних інформаційних даних розробляються показники для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення цільового спрямування коштів та їх оптимальних обсягів.

Отже, фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний та безоплатний відпуск коштів, що здійснюється з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій, а також для утримання соціально-культурної сфери, створення соціальних гарантій населення та виконання зобов'язань держави, з додержанням режиму економії при всебічному постійному контролі.

2. Особливості і принципи фінансування державних видатків та їх надмірне збільшення

Видатки — це безперервне використання державою коштів бюджету та позабюджетних фондів, а також власних коштів підприємств і організацій на потреби, що визначені державними завданнями.

Видатки бюджету — це прямі цільові витрати держави, що забезпечують її безперебійне функціонування та відображають економічні відносини, пов'язані з розподілом і перерозподілом частини валового внутрішнього продукту, що концентрується в бюджеті.

Згідно з Бюджетним кодексом України, видатки бюджету — це кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету — це видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу.

Одним із ключових економічних питань теорії й практики державних фінансів є вибір оптимального рівня державних видатків.

Як правило, при підготовці бюджету на черговий рік та плануванні його видатків виходять з існуючого рівня затрат, а в багатьох випадках — і з існуючої їх структури. Розглянемо фактори, що впливають на рівень державних витрат.

З огляду на положення теорії державних фінансів та історичний досвід різних країн можна виділити декілька факторів, які визначають рівень державних витрат. До них належать: історичні тенденції зміни витрат держави, ставлення країни до перерозподілу доходів і рівень її багатства, процедури прийняття бюджетних рішень.

Із другої половини ХІХ століття у багатьох країнах світу відбувалося зростання державних витрат. Від початку 80-х років ХІХ століття і до періоду після Другої світової війни видатки бюджетів промислово розвинутих країн збільшилися з менш як 10% ВВП до майже 30%. За 1960—1995 роки державні видатки в промислово розвинутих країнах (особливо в Європі) зросли майже так само (% ВВП), як за попередні сто років.

За останнє десятиріччя зростання державних витрат в усьому світі супроводжувалося поліпшенням якості життя: підвищенням рівня освіти, поліпшенням системи охорони здоров'я і зростанням тривалості життя. Тому у складі державних витрат (у % до ВВП) найшвидше збільшувалися трансферти — на відміну від витрат на придбання товарів і послуг.

Групи державних видатків

за предметною ознакою:

• на державне управління;
• на соціальні потреби;
• на народне господарство і підтримання економіки;
• на національну оборону

за роллю в відтворювальному процесі:

• на сферу матеріального виробництва;
• на невиробничу сферу;
• на створення державних резервів

за економічним змістом: заробітна плата; стипендія; пенсії і допомоги; медикаменти; харчування; канцелярські витрати; витрати на поточний і капітальний ремонт

Критерії бюджетних асигнувань:

• пріоритети витрат;
• загальний обсяг фінансування;
• цільове використання коштів;
• норми витрат.

Режими бюджетного фінансування:

1. кошторисно-бюджетний режим
2. режим фінансування підприємств і організацій, які мають свої доходи, а бюджетні асигнування одержують як фінансову допомогу

Принципи фінансування:

• плановість;
• безоплатність;
• безповоротність;
• цільове спрямування коштів;
• ефективність використання коштів;
• оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел;
• додержання режиму економії;
• здійснення контролю за використанням коштів.

Усі фінансові плани пов'язані між собою внаслідок юридичної та економічної природи бюджету.

Акти, що регулюють відносини в галузі видатків

• акти, норми яких регламентують фінансові відносини: Закон про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції Мінфіну та Держказначейства
• акти додержання і виконання правових норм, за допомогою яких реалізуються права та обов'язки учасників видаткових відносин: кошториси, бюджетні доручення, ордери, грошові чеки, лімітні довідки тощо.

При формуванні бюджету країни на черговий рік і в процесі його виконання у дискусіях на сторінках засобів масової інформації, а також у публікаціях у фахових виданнях робиться висновок про те, що бюджет України є надто малим (правда, така ситуація спостерігається і в багатьох інших країнах). Однак з економічної точки зору такі висновки некоректні, оскільки на запитання про розміри бюджету (малий він чи великий) не можна дати однозначної відповіді. В умовах ринкової економіки величина державних витрат — це завжди пошук компромісу між тими товарами, що їх індивід може купити на кошти, які він має, і тими благами, котрі він одержує від держави, жертвуючи їй частину своїх доходів. Бюджет держави тільки тоді є надто малим, коли переваги додаткових державних витрат оцінюються вище, ніж шкода від зниження споживання особистих благ. Тому громадяни, які бажають підтримати вітчизняних товаровиробників, повинні бути готові платити вищі податки, необхідні для фінансування відповідних витрат.

Отже, фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний та безоплатний відпуск коштів, що здійснюється з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій, а також для утримання соціально-культурної сфери, створення соціальних гарантій населення та виконання зобов'язань держави, з додержанням режиму економії при всебічному постійному контролі.

Навіть тоді, коли доходи пов'язані з витратами, останні можуть бути надто великими у тому разі, якщо рішення приймається більшістю голосів, і ця більшість дістає переваги, оскільки витрати значною мірою нестиме меншість, яка має від цього меншу вигоду. Розрив між прибутковою і видатковою частинами бюджету може також призводити до надто низького рівня бюджетних витрат унаслідок обмеженості джерел їх фінансування. Причиною протидії бюджетним витратам у цьому разі може бути негативне ставлення громадян до стягнення податків, яке вважається прямою конфіскацією приватних коштів. На жаль, неможливо зважити вплив усіх різноспрямованих факторів, які визначають вигоди і витрати суспільних благ, і встановити нетто-ефект. Але навіть тоді, коли бюджет можна визнати оптимальним за розміром, він може бути неоптимальним за структурою, тобто в деяких сферах витрати будуть надто високими, а в інших — надто низькими.

3. Шляхи заощадження державних видатків

Державні видатки в Україні є значними і продовжують зростати. Більше того, вони витісняють приватні інвестиції; їхня зорієнтованість на споживання означає затримку із нагально необхідними державними інвестиціями. Сумнівною видається й ефективність розподілу державних видатків — з огляду як на їхній переважно споживчий характер (і зорієнтованість на поточні трансферти), так і на фінансування за їх рахунок низки неефективних субсидій і нецільових програм. З 2001 року державні витрати України постійно зростають, і в 2005-му, під тиском зростання поточних видатків, вони сягнули 44 % ВВП (на 4,6 % більше, ніж у 2004-му). Виплати на пенсійне забезпечення зросли з 9,2% ВВП у 2003 році до 15,3% — у 2005-му, хоча паралельно баланс пенсійної системи змінився від невеликого позитивного сальдо у 2003 році до дефіциту у розмірі 3% у 2005-му. Фонд заробітної плати, не дуже великий за регіональними мірками, у 2005 році досяг рекордного рівня у 8% ВВП (проти 7,3% ВВП у 2004-му). Це стало можливим внаслідок зростання мінімальної заробітної плати, і причому тенденція зберігається. Через заплановані подальші різкі підвищення фонд заробітної плати у 2006 році напевно зросте до 8,4% ВВП.

Однак капіталовкладення залишилися на низькому рівні і значно зменшилися у 2005 році. Більш того, заявлений обсяг капітальних витрат завищено через неправильно класифіковані субсидії, які витісняють видатки на інфраструктуру та обладнання. Загальна сума капіталовкладень, що записані у бюджеті, становить 4,3% ВВП проти 6% у 2004 році. Однак десь трохи більше половини цих видатків (2,2% ВВП) становлять так звані "капітальні трансферти підприємствам". Вони, своєю чергою, майже на 65% складаються із субсидій державним підприємствам або трансфертів урядовим бюджетоотримувачам (тобто Міністерству аграрної політики, Міністерству енергетики), які за рахунок цих ресурсів реалізують різні програми субсидування. Такий підхід призводить до того, що на інвестиції в інфраструктуру залишається трохи більше 2% ВВП, що набагато нижче рівня нових членів ЄС. Окрім цього, державні інвестиції в Україні систематично здійснюються не в повному обсязі. У 2005 році позиція "капітальне будівництво" була недовиконана на 20% від і без того невеликих бюджетних асигнувань. Аналіз капітальних витрат показує, що ця надзвичайно важлива сфера державних видатків не є пріоритетною. Бюджет 2006 року передбачає незначне збільшення капітальних витрат, однак детальне вивчення того, яким чином воно досягається, показує, що все це відбувається за рахунок зростання субсидій, а також державних гарантій облігацій Державної іпотечної установи. Зокрема, субсидії виділено на збільшення продовольчих резервів Аграрного фонду і на підтримку вугільного та агропромислового секторів.

Існує можливість і потреба ефективнішого розподілу коштів по видаткових статтях бюджету, кращого їх використання, а також зменшення обсягу сукупних державних видатків (до менш як 39% ВВП у середньостроковій перспективі). Значної економії можна досягти шляхом раціоналізації та скасування неефективних програм. Більш того, частину отриманих заощаджень можна використати на фінансування пропонованих урядом реформ і підвищення низького рівня капіталовкладень (з наданням пріоритету продуктивним інвестиціям). До уваги слід узяти нижчезазначені питання і рекомендації.

Державна підтримка сільського господарства є дорогою, неефективною і такою, що породжує нерівність. Порівняно з іншими державами, Україна має високий рівень фіскальної підтримки сільського господарства (навіть вищий, ніж у деяких країнах ОЕСР). У 2005 році фіскальна підтримка сільського господарства, включаючи податкові видатки, сягнула 2,5% ВВП (на 1,5% більше, ніж у 2000-му), причому дедалі більшу частку становлять субсидії. Однак досвід показує, що субсидії мають незначний вплив на продуктивність сільського господарства; наприклад, субсидії, спрямовані на полегшення доступу фермерів до сільськогосподарської техніки, не сприяють прискоренню технічної модернізації аграрного сектора. Більшість субсидій просто заохочують до нарощування виробництва певних видів продукції або до більших обсягів використання субсидованих вхідних матеріалів і не спрямовані на постійне підвищення ефективності у цьому секторі економіки. Крім того, субсидії (зокрема, податкові видатки в аграрній сфері) створюють нерівність, оскільки вони вигідні переважно для великих виробників.

Таким чином, підтримку сільського господарства необхідно перемістити з нинішніх неефективних фіскальних субсидій на продуктивні інвестиції та програми, що сприяють розвиткові конкуренції, як-от програми науково-технічного розвитку, програми розширення, розвитку сільських територій, контролю над захворюваннями, а також програми готовності до вступу у СОТ. Паралельно, державна підтримка цього сектору економіки має орієнтуватися на розвиток ринку (земельна реформа, кадастр і реєстр) і програми "зеленої скриньки" СОТ, здійснювані у співпраці з приватним сектором. Зміни повинні супроводжуватися скасуванням заходів, які призводять до спотворення ринку, таких як контроль за цінами та обмеження переміщення сільськогосподарської продукції між областями. У разі здійснення цих заходів можна досягти значного прогресу у розвитку сільської місцевості та поліпшення становища бідних. За рахунок скасування найменш ефективних субсидій у цьому секторі можна заощадити до 0,4% ВВП. І це на доповнення до майже 1% ВВП економії видатків, якої можна досягти шляхом реалізації запропонованої урядом реформи ПДВ у сільському господарстві.

Висновки

Видатки бюджету — це економічні відносини, що виникають у зв'язку з розподілом фонду коштів держави і його використанням за галузевим, цільовим і територіальним призначенням.

Видатки бюджету класифікуються за чотирма ознаками:

1. Функціональна класифікація видатків бюджету;
2. Економічна класифікація видатків бюджету;
3. Відомча класифікація видатків;
4. Програмна класифікація видатків бюджету;

Організація бюджетного процесу в Україні здійснюється на підставі Бюджетного кодексу. Складанню проекту бюджету України передує велика і тривала підготовча робота, яка проводиться Кабінетом Міністрів, Міністерством економіки та Міністерством фінансів. Кабінет Міністрів України доводить до місцевих рад народних депутатів, їх виконавчих органів інструктивні матеріали, в яких роз'яснюються особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний рік.

Після закінчення бюджетного року Міністерство фінансів України складає Звіт про виконання Державного бюджету України, який до 1-го травня року, наступного за звітним, повинен бути представлений Президентом України на засіданні Верховної Ради України, яка розглядає і затверджує звіт.

Витрати на соціальне забезпечення в 2006 році склали 30% загальнодержавних витрат. Всього на дані заходи витрачено 27,7 млрд грн, що становить 99% від планових показників. На міжбюджетні трансферти витрачено 22 млрд грн, що склало 24% загальнодержавних видатків. Виконання даних заходів склало 99% від планового показника. Витрати на освіту в 2006 році склали 7%, витрати на загальнодержавні функції — 12%, на оборону — 6%, громадський порядок та судову владу — 9%, економічну діяльність — 1%. У січні 2005 року дані витрати складали 47% загального бюджету. Це пояснюється виплатою заборгованостей за минулий рік. У березні дані витрати було зменшено до 31%. В інші періоди витрати на соціальний захист коливалися на рівні 30-37%. Таким чином, можна зробити висновок, що найбільшу частку у витратах держбюджету складають субсидії та поточні трансферти — 58%. Витрати на оплату праці в 2006 році склали 15,3 млрд грн, що склало 16%.

Складаючи бюджет держави на наступні періоди, бюджетна політика в першу чергу буде спрямована на стабілізацію фінансово-економічної ситуації в країні, проведення структурних реформ та ліквідацію негативних наслідків популістської політики попередніх урядів, розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем, підвищення соціальних стандартів та рівня життя людей, відновлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки.

Список використаної літератури

1. Державний бюджет України: видатки // Політичний календар. - 2000. - № 3. - C. 30-33

2. Дяченко Я. Концептуальні аспекти раціоналізації державного споживання // Фінанси України. - 2003. - № 7. - С.9-16

3. Канов О. Державні видатки як інструмент економічної політики мексиканського уряду // Фінанси України. - 2001. - № 4. - C. 111-117

4. Кулик В. Моделювання соціально-економічної ефективності державних видатків // Фінанси України. - 2002. - № 4. - C. 44-53

5. Луніна І. Державні видатки: тенденції і фактори зростання // Фінанси України. - 2001. - № 4. - C. 104-110

6. Луніна І. Політичні та економічні фактори зміни державних видатків // Економіка України. - 2004. - № 6. - C. 12-19

7. Чугунов І. Державні видатки у системі фінансового регулювання // Фінанси України. - 2003. - № 12. - С.3-8